Kitobni o'qish: «Повість про Ґендзі. Книга I»

Терени й терни любові – життя Ґендзі

Мурасакі Сікібу та її час

Мурасакі Сікібу – шляхетна придворна дама епохи Хейан, авторка «Ґендзі моногатарі» («Повісті про Ґендзі»), видатного шедевру японської літератури ХІ століття.

Про життя автора «Ґендзі» відомо мало. Ім’я, за яким її знали за життя, – Тоо-но Сікібу, псевдонім же, під яким вона ввійшла в історію, з’явився в ХІ столітті. В імені – Тоо, це онне читання ієрогліфа «Фудзі» (пурпуровий колір квітки wisteria¹), що вказує на її належність до однієї з гілок могутнього в ті часи клану Фудзівара. Пані на схилі літ служила в Сікібу-сьо (міністерстві церемоній), тому Сікібу. Там же служили її батько і брати. Поява ж терміна «Мурасакі» (цей ієрогліф теж означає пурпуровий колір) у псевдонімі теж пов’язують або з пурпуровим кольором фарби, що отримують з квітки wisteria, в родовому гербі, або з іменем, яким вона назвала головну героїню свого роману – кохану дружину принца Ґендзі.

Народилася Мурасакі вірогідно на початку 80-х років Х століття і, як відомо з історії кар’єри її батька, юність провела в столиці держави Хейан-кьо (нині Кіото). Затим батько був призначений губернатором провінції Етідзен (нині преф. Фукуї) на узбережжі Японського моря, тож юна панночка якийсь час, певно, жила там.

У кінці Х століття вона вийшла заміж за одного з племінників могутнього можновладця держави – Фудзівара Нобутака. Народила доньку й овдовіла в 1001 році. В першій декаді ХІ століття була запрошена до двору імператора як фрейліна імператриці Акіко (в історії відома як Фудзівара-но Сьосі), доньки Фудзівара Мітінага. Певно, це сталося через те, що на той час вона почала працювати над повістю про Ґендзі, і це було помічене регентом Мітінага. Тому він запросив молоду інтелектуалку до служби в почті своєї поважної доньки. Мурасакі була високоосвіченою жінкою, зналася на ієрогліфіці та китайській літературі, орієнтувалася в історії Японії, надто в деталях ранньої державної історичної хроніки «Ніхонсьокі» (720 р.), яка була написана китайською мовою. Пізніше це дозволило ій виконувати функції консультанта в міністерстві церемоній. Судячи із записів в її опублікованому щоденнику, разом з виконанням поточних обов’язків фрейліни вона консультувала юну імператрицю з проблем китайської поезії. Деталі викладу в повісті про принца Ґендзі вказують на хист Мурасакі до малювання, каліграфії (в Китаї та Японії каліграфія ієрогліфів – це вид мистецтва), мистецтва етикету і протоколу, гри на кото, що дозволяло їй посідати шляхетне становище при дворі.

Коментатори повісті про Ґендзі та щоденника Мурасакі доходять висновку, що вона є одноосібним автором «Ґендзі моногатарі», в тексті якого були й пізніші вставки та ревізії. Сюжет величезного роману ріс і розвивався в міру росту життєвого досвіду та майстерності його авторки. Доведено, що й останні розділи художнього твору теж належать перу (точніше пензлику) Мурасакі, вже зрілої і досвідченої жінки. Вважають, що в разі якщо протяжність її життя співмірна з життям головного героя роману – принца Ґендзі, то вона прожила понад 50 років (зазвичай це середня тривалість життя людини у Х – ХІ століттях) і померла в 30-ті роки ХІ століття.

Місце автора і роману в літературі. В кінці епохи Хейан були спроби імітації роману, але їхні автори не виявили майстерності, притаманної цій Великій жінці, – її розуміння складності та комплексності людського духу, її здатності творити ілюзію (нині ми сказали б – віртуальну реальність) особистої присутності у подіях, висвітлених на сторінках художнього твору, вміння пізнавати сутність, душу речей. (Передбачаємо, що не один пересічний читач, не обтяжений знанням історії Японії, читаючи роман, побачить у постаті найбільшої любові, а затим коханої дружини осяйного принца Ґендзі саме її – шляхетну придворну даму Мурасакі Сікібу.) Вона була автором, який малював образи своїх героїв через висвітлення їхніх характерних рис та особливостей, а не застосовуючи риторичні образи та метафори, що були риторичними засобами більшості ліричних традицій японської літератури, а особливо поезії того часу.

Ім’я Мурасакі Сікібу стоїть поруч із Сей-Сьонаґон, теж придворної дами (авторки «Записок в узголів’ї»), в японській літературі ранньофеодальної доби Хейан (VIII–XII ст.).²

Епоха Хейан (794 – 1185 рр.) була відносно спокійним періодом буремної історії молодої на той час японської держави. У попередні століття у сув’язі племен, які прийшли на архіпелаг (прийшли з двох напрямів – з материка й із західної частини океану), склалися духовно-цивілізаційні підвалини формування суспільства і держави. Це були: виключно японська релігія сінтоїзм (сінто – шлях богів) та дві філософські системи, що прийшли з материка, – релігія буддизму та доктрини конфуціанства. Склався симбіоз релігій, які взаємодоповнювали одна одну.

Сінто – це особливий погляд на світ, природу і суспільні відносини, що сягає коренями в міфологію та покони тих племен, які освоювали архіпелаг. Основні ідеї релігії: саморозвиток (світ розвивається сам по собі, і добре вже те, що він є); сила життя – звідси природне для японців відчуття краси (моно-но аваре) і мистецького смаку (згадаймо: милування квітами, листям осінніх кленів, чистого снігу, горою Фудзі тощо); єдність природи і людини – немає поділу на живе і неживе, живе все, а в людині живе боже єство – камі, щось ніби іскри божої; богів – камі – безліч, до їх числа належать духи гір, річок, каменів, дерев, вітру, покровителі ремесел… духи предків, ці боги пронизують весь світ, і іскра божа є у всьому.

Конфуціанство – особлива філософська система, зведення настанов і правил, розроблених древнім китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцієм). Згідно із вченням, першоосновою всього є «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як і Земля, створює все суще і керує ним. Усі явища життя – результат взаємодії двох начал – чоловічого «ян» та жіночого «інь». Людина має діяти згідно з принципами «жень» (ієрогліф людина), куди входять скромність, доброта, милосердя, альтруїзм тощо, і строго виконувати норми «Гі» – етикету, обрядів і благопристойності. Особливо важливий принцип – «сяо», шаноби дітей до батьків (перш за все до батька). Діти мають не тільки поважати батьківську волю, але й виконувати її без заперечень, як волю Неба. (В Японії цей принцип називається «оябун-кобун».) Сім’я – головна складова суспільства і держави. Тож конфуціанське вчення вподобали можновладці й еліти суспільств як Китаю, так і Японії. В Японії воно поступово вкорінювалось у часи Середньовіччя і досі є важливою моральною основою суспільства.

Буддизм прийшов у Японію в VI столітті й залишається співмірною з сінтоїзмом поширеною в країні релігією (за статистикою, в сучасній Японії кількість вірян більша за кількість населення). Це перша світова релігія, добре знана науковцями, тому деталізувати суть вчення не будемо. У VI столітті (552 р., науковці називають також 538 р.) тексти, що висвітлюють його суть (сутри), дійшли в Японію. (Автор цих рядків сподобився бачити інкунабули зі Священними сутрами у броньованому сховищі бібліотеки університету Рюкоку в Кіото.) Попервах опорою буддизму в країні стали храми столиці Нара, підтримувані правлячими кланами, а поширення цієї релігії в державі пов’язано з іменем Сьотоку Тайсі. Принцу-регенту приписують честь перейменування країни Ямато в сучасну назву Ніхон («країна сонця, що сходить»), але головна його заслуга – створення державного законодавства (так звані Закони Сьотоку Тайсі 604 р.). Слід зауважити, що до того в країні Ямато не було ніякого документа, що регламентував би управління державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню років, завершилася створенням кодекса законів «Тайхорьо» (701–704 рр.). Згідно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при імператорі. Рівним йому був Дзінгікан (Релігійна рада), що контролював обряди, свята («мацурі») та службу священиків. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замісниками були два міністри («правої руки» та «лівої руки»). Їм підпорядковувались вісім міністрів – воєнний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемоній, імператорського двору, палати імператорських справ і казначейства. Найбільш важливими були ті, що займалися справами імператора і двору, особливо міністерство церемоній, фактично служба протоколу.

Вищезазначена схема організації держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Ніхон (VII–VIII ст.), утвердилася в добу Нара і Хейан (VIII–XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату і була замінена під час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзі (1867–1894 рр.), коли Японія стала конституційною монархією.

Запозичена з Китаю система організації держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архітектурною традицією була спланована і розбудована столиця Нара. Створено територіальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провінцій і близько 600 повітів та містечок; закладені стратегічні напрями-дороги (до), які зв’язали столичний регіон країни з окраїнами й існували декілька сотень років. Від столичного регіону (кіннай) на захід ішли Санйодо уздовж Внутрішнього Японського моря, Сан’їндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо – морська дорога до берегів Сікоку та Кюсю; на схід – Токайдо – дорога на схід уздовж узбережжя, Тосандо – гірська дорога на схід, Хокурікудо – дорога через північні гірські перевали. В епоху Хейан на них уже був доволі помітний рух: наприклад, у «Повісті про Ґендзі» жриця провідного сінтоїстського храму на півострові Ісе їде на схід по Токайдо, а Ґендзі у вигнання – на захід човном уздовж узбережжя Внутрішнього Японського моря. (Японці зберегли деякі ділянки цих історичних доріг. Автор цих рядків побував на збереженій для туристів старовинній частині Токайдо біля перевалу Адзума і польовій дорозі на березі острова Біва, що була колись Хокурікудо. На їх проїзних частинах здатні були розминутися хіба що два вершники.)

Але в політичному житті країни стався загрозливий катаклізм. Було зроблено настирливу спробу створення буддійської теократичної держави, що викликало несприйняття як двору, так і аристократії. В політичному плані стало зрозуміло, що саме сінтоїзм, його розвинений культ і потуга, підкріплені конфуціанською доктриною, має стати духовною основою державотворення Країни сонця, що сходить. В організаційному плані це призвело до рішення перенесення столиці із занадто буддійської Нари в інше місце. Розпочали було будову нової столиці в Нобеока, але потім перенесли її північніше і в 794 р. заснували нове місто Хейан-кьо (Кьо – столиця, Хейан – мир і спокій). У 795 р. відбувся переїзд імператорського двору.

Хейан-кьо було побудовано згідно зі схемою планування китайської столиці Чаньань (столиці при династії Тан). Вважають, що в часи розквіту в Хейан-кьо мешкало до півмільйона людей, скоріше всього – набагато менше, але це місто, забудоване дерев’яними будівлями, було тоді одним із найбільших міст світу порівняно, наприклад, з Парижем і Києвом в Європі. Воно розташоване біля річки Камогава, на перетині ліній (дорі), що йдуть з півночі на південь, і вулиць (дзьо), що йдуть зі сходу на захід, і утворюють прямокутне шахове планування кварталів. У північній частині знаходилася територія імператорського палацу і парку (після багатьох реконструкцій і перебудов протягом тисячоліття палац (годзьо) знаходиться на цьому місці й зараз). Від палацу на південь йшла широка центральна магістраль до межі міста, де була брама Расьомон. У загальних рисах планування цієї центральної частини міста збереглося й донині.

Так, читач роману про принца Ґендзі може пройтися парком біля імператорського палацу (на північ від вулиці Марутамагі-дорі), на Нідзьо-дорі (так звана друга вулиця), відвідати парк і величний палац Нідзьо-дзьо («замок на 2-й вулиці»), в якому в часи Сьогунату перебував намісник самурайського уряду, в районі року-дзьо (6-ї вулиці), глухій окраїні часів Хейан, розмістилися твердині буддизму в Кіото – храмові комплекси Нісі-Хонгандзі та Хігасі-Хонгандзі. Колишня реміснича окраїна і межа міста – Кудзьо-дорі (9-та вулиця) проходить на південь від залізничного вокзалу, там тепер є станція метро. В добу Хейан буддійських храмів у Кіото було мало, а в межах міста їх будівництво спочатку було заборонене. Але минув час, і буддійські монастирі й храми «оконтурили» центральне ядро міста: найбільш відомі з них – згадані вище храмові комплекси в південній частині старого Хейан-кьо; на західних узгір’ях – Кінкакудзі («золотий павільйон»), Рьоандзі (в парку якого знаходиться «сад каменів» та ін.); на сході – Гінкакудзі («срібний павільйон»), Кійомідзу-дера (Храм чистої води), Сандзюсангендо (храм, відомий своїми золотими статуями тисячі будд) тощо. Найбільш шановані в Кіото сінтоїстські храмові комплекси Ясака-дзіндзя біля кварталу розваг Гіон, Хейан-дзіндзя побудований уже в XIX столітті (поруч два музеї мистецтв і публічна бібліотека Кіото), Фусімі-Інарі з вражаючою анфіладою воріт «торії».

Хейан-кьо – столиця миру і спокою, в міру розбудови крок за кроком набувала небаченої раніше в Японії вишуканості та елегантності. В цілому ж у житті держави в епоху Хейан набула сталості модель суспільства, в духовному і політичному житті якого склався триєдиний баланс сил сінтоїзму, буддизму і конфуціанства, закладений, як вказують науковці, ще при сприйнятті кодексу «Тайхорьо» в попередні століття. Правда, імператорська влада в добу Хейан, при всій церемоніальній пошані до Трону, була номінальною, а країною реально правили найбільш видні сановники. А найвиднішими поміж видних на той час були міністри із клану Фудзівара. Серед численної рідні клану відшукувались і наречені для юних імператорів – майбутні імператриці-матері. Законодавчо оформлений, добре продуманий механізм правонаступництва дозволяв можновладцям клану довгий час контролювати ситуацію при дворі.

(Пояснення щодо таємної пружини сюжету «Ґендзі моногатарі». Ґендзі – син імператора і принц крові, був народжений наложницею (Кіріцубо) тоді, коли в офіційної дружини монарха вже був син – спадкоємець престолу. По смерті першої дружини вже інша наложниця (Фудзіцубо) стала імператрицею, і її син (як знали утаємничені – позашлюбна дитина від Ґендзі) став правонаступником попереднього принца, а потім і імператором.)

Отже справжніми політичними діячами тієї пори були не імператори, а регенти та інші діячі із клану Фудзівара. Серед них було багато талановитих людей. У ті часи вдалося замирити айнів на півночі, зміцнити кордон на заході, так-сяк успішно поратися з економічними справами. Але водночас у країні наростала загроза сепаратизму на сході Хонсю – великі землевласники все більше відособлювались від центру. Вже у романі про Ґендзі бачимо роди Мінамото, Тайра та ін. Наступали великі для Японії часи перемін. Епоха «миру і спокою» залишилася в минулому, а от започатковані в ті часи шедеври поезії, літератури і мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячоліття.

Культура і література епохи Хейан

Поруч із прогресом розвитку суспільних відносин і розбудови унітарної централізованої держави література стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у літературній творчості стався завдяки розробці азбук кана (катакана і хірагана) із 50 фонетичних символів, що значно спростило процес письма. Стало можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських ієрогліфів. Водночас велику кількість складної термінології можна було записувати як ієрогліфами, так і каною. Ще довгий час хейанські придворні та інтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленні офіційних документів, діловій переписці, написанні приватних щоденників тощо, вживаючи кана тільки при творенні поетичних творів.

(Примітка. З часом симбіоз ієрографіки і кани уможливив створення сучасного японського письма, що передає все багатство вираження в живій розмовній мові. В японському письмовому тексті в кожній синтагмі коренева основа подається, як правило, ієрогліфами, а граматичне оформлення – каною. Правда, при цьому звучання ієрогліфа має бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корінним японським) читанням, які читач повинен знати. Але це тема іншої розмови.)

У IX–XI століттях вважалося, що грамотний чоловік має записувати виклад своїх думок китайськими ієрогліфами («отоко модзі» – чоловічі знаки), а жінка може писати і хіраганою. Отже, хірагана активно вживалась придворними дамами та іншими шляхетними жінками, які й створили більшу частину творів хейанської літератури. Адже відомо, що фонетичні системи письма дозволяють виражати будь-які нюанси розмовної мови, тоді як нефонетичне письмо може фіксувати тільки ту тематику вираження, яка відібрана для письмової передачі. Основні теми, яким здебільшого приділяли увагу жінки, – кохання, природа, свята і… як ми бачимо, красне письменство. Жіноча література епохи Хейан, в якій люди і події розглядалися прискіпливим жіночим оком, залишається цікавою для читачів і через тисячу років.

Література епохи Хейан пройшла три стадії розвитку. Спочатку спостерігаємо ренесанс поезії Вака після виданої у VIII столітті (759 р.) антології «Ман’йосю» («10 тисяч листків») – 4,5 тис. поетичних творів. Далі бачимо появу прозових творів, написаних японською мовою і переважно хіраганою. Нарешті, з’являються нові прозові жанри, і розвиваються нові стилі поезії.

У ренесансі поезії особливо пощиреними стали 31-складові танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологія «Кокінвакасю». Найвидатнішими авторами цієї збірки були поети Оно-но Коматі, Арівара Наріхіра та упорядник антології Кі-но Цураюкі, який каною написав передмову. Перший літературний твір у прозі теж належить Кі-но Цураюкі. Це «Тоса ніккі» (935 р. – «Щоденник подорожі в Тоса» (нині преф. Коті на Сікоку)) – своєрідний поетичний щоденник вражень мандрівника.

Найбільш поширені прозові жанри епохи Хейан – ніккі (щоденники або записки) і моногатарі (оповіді, можна вжити термін «повість» або й «роман»).

Серед ніккі, окрім вищезазначених записок Кі-но Цураюкі, з’явились й інші твори цього жанру, написані жінками: «Кагеро ніккі» («Записки осінньої доби»), «Ідзумі Сікібу ніккі», написані фрейліною Ідзумі Сікібу, «Мурасакі Сікібу ніккі», написані Мурасакі Сікібу – авторкою величного роману про життя принца Ґендзі. Але найвизначнішим шедевром цього жанру стали записки фрейліни Сей-Сьонаґон «Мукура-но сосі» («Записки в узголів’і»), написані в кінці Х століття в жанрі «дзуйхіцу» («побіжний погляд»), – це збірка мініатюрних блискучих есеїв, що розкривають естетичне відчуття речей («моно-но аваре»), які потрапляють в поле зору автора, – емоції, рефлексії і роздуми, образи природи, що вразили уяву…³

У жанрі моногатарі перша відома повість-казка «Такеторі моногатарі» («Оповідь про Такеторі») з’явилася в кінці IX або на початку X століття (героїні роману про Ґендзі читають її під назвою «Кагуя-хіме»), ще дві прозові повісті-казки того часу вже тоді були втрачені. Це оригінальний міф про дівчинку Кагуя-хіме, яку Такеторі – рубщик бамбука – знайшов у зрізі стовбура бамбука, про те, як вона виросла в чарівну красуню, відкинула домагання шляхетних кавалерів (зокрема й імператора) і зрештою вернулася до рідних (виявилося, що вона місячна царівна). Особливо вражає відліт красуні (в космос (?)) з гори Фудзі – виходить, що вже понад тисячу років тому в народній творчості людей (а текст «Такеторі» – це запис народних казок) передавалися мотиви іншопланетян і космічних подорожей.

Друга половина X століття відзначається як час появи в епістолярних жанрах перших новел. Серед багатьох моногатарі тієї доби виділяються «Уцубо моногатарі» («Оповідь про дуплисте дерево») невідомого автора та «Отікубо моногатарі» («Оповідь про життя дівчини із нижньої кімнати») – японський варіант теми про Попелюшку.

На початку XI століття Мурасакі Сікібу, шляхетна пані на службі у дружини імператора Утідзьо, написала повість «Ґендзі моногатарі», обезсмертивши таким чином суспільство епохи Хейан (описавши, ясна річ, життя еліти цього суспільства), в найбільшому за обсягом прозовому творі того часу, та й наступних часів також.

На більш ніж тисячу сторінок (при перекладі на європейські мови) розгорнуто сюжет, який у часовому вимірі охоплює понад 3/4 століття і розкриває життя та терени любові принца, відомого за життя як Блискучий Ґендзі, а після його смерті любовні походеньки Каору – його сина, насправді внука його найкращого друга. Перші списки повісті (точніше, фрагменти повісті) з’явилися ще за життя Мурасакі (початок XI ст., вірогідно в 1025 р.), лише пізніше – у XII–XVI століттях повний текст твору було зведено воєдино.

Як бачимо із вищесказаного, написання епохального прозового твору cпиралося на певну літературну традицію, що склалася протягом попередніх століть. Але таку широту погляду в часі і кількості літературних героїв (деякі з них реальні особи), глибину психологічного осмислення поведінки героїв і суті подій, що відбуваються, витонченість естетичного відчуття речей і навколишнього світу було репрезентовано вперше. І це тисячу років тому! На той час в Європі ще не написано було літературних творів такої значущості, а в Китаї, хоч вони і були, але написані на дещо вужчих і духовно-цивілізаційних засадах, і щодо витонченості мовно-комунікаційних можливостей. Згадаймо про триєдність формування японської цивілізації: сінтоїзм – конфуціанство – буддизм, а також більші комунікаційні можливості системи ієрогліф – кана проти викладу виключно ієрогліфами.