Kitobni o'qish: «ЛІЛЮЛІ»
Павлові Тичині
І
Вилітає експрес і курить.
Тоді в калейдоскопі:
– жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.
…А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок: реальні результати капебеу.
То заводський квартал, що вже не мовчить – вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.
Це знає город.
…А вранці, ввечорі, вночі в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок. – В центрі города гудка не чути.
– …А що під Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики – і в степ, і на станцію. То за кар'єрами пронизливо «кукушка» – кар'єри далі, за кілька гін.
Товариш Огре живе за мостом:
справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сап'янці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша:
– Ізмайле, ти чудак.
Товариш Орге мило всміхається:
– Чому чудак?
І справді, чому чудак?.. А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики. – Горбун теж усміхається.
…І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина1, думайте: каесему.
Так. Верещить:
– Бачила барахло минулого: академтеатр.
Точка… Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха! – Горбун узяв партквиток.
…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі».
Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.
…А це в даль майбутніх віків:
– Зима в п'ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок – сріблястий – розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город2 занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.
Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день – по календарю, місяцеслову, Юліянському, і Україна стала жити по Григоріянському новому стилю, «в стилі» уесесер.
Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш різдва приблизно3 на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто – факт.
Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики – і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.
…З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фур'є. Коли Фур'є брала віолончель4, вона, Фур'є, думала і про віолончель, і про Бордо.
II
Дивно: під Новий Рік весна. Це так геніально, мов замріяні фантазії геніального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…
…Товариш Огре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потім— ще рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на «Лілюлі».
…До трамвайної постоянки – сорок кроків, іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.
…Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий Рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», п'єси Ромена Роллана. так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре.
На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника».
І летять уривки:
– Тоді духмяний сум не буває п'яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так… так…
…Маруся верещить:
– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, бариш-ня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «De profundis».
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
– На веранді сидить стара діва й плаче. – «Чого плачете?» – Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар12 і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?.. Кому вона потрібна?
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
…А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру го-рода, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.
По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.
ІІІ
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.
Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «Бож'їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка – породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фур'є каже:
– Колего, товар хороший. Може, купите?
«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
– Колего, товар хороший.
Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор – це логіка її любови.
…А Льоля підвелась і зідхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
…– Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
– Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
– А я от знаю… – І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
…А музика така:
– на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ…
– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів… І знову гриміла зоря на далеких шляхах…. – Хеопс-Хуфу!..
…– Льольо!
– Я.
– Ти слухаєш?
– Слухаю.
Француженка не стихала.
…І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
– Савойя!
І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
…Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
– Гу-гу!.. – довго, спроволока.
Мадам Фур'є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік – гарно: все думаєш – «а чи не прийде щось інше…»
Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, 30.
Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
…Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:
– Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.
IV
Товариш Огре був на тютюновій фабриці – по хроніку. Там його стріла жіночий організатор – товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
…– От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.
…Був зал, в – залі – буфет, а в буфеті – конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
– Ще?.. Та де ж вони. Господи…
Вони чекали оркестрантів.
Ще було: піраміди14 з рекламою – «Папіроси тов. Петровскій» і з рекламою – «Осінні скрипки».
…Товарищка Шмідт схвильовано говорила:
– Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший зробив?
Товариш Огре сказав:
– Ясно. Тільки – ми!
Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровскій» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.
…А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:
– Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:
– Я – безпартійний!
– ?.. Ви безпартійний?
…І побігла чорна кішка.
…Товаришка Шмідт холодно сказала:
– А я думала, ви в парткомі… Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і – під ним паровики.
Товариш Огре сказав:
– До побачення!
Товариш Шмідт сказала:
– До побачення!
Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.
…В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки – ми!»
…На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.
…А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.