Kitobni o'qish: «Не судилось», sahifa 7

Вихід XI

Михайло сам.

Михайло (ходить по рундуцi стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то бiльше проти його Павло настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логiчно дивиться на все… Правда-таки, щоб послужити народовi, треба собi здобути сили… От про Катрю тiльки, щоб вона мене промiняла, — бреше, не повiрю!.. А проте, може, вона зi мною й не буде щасливою? Коли б хоч на свiт мене вивiв! Коли б тiльки у батька вдалась справа! Серце трiпочеться так, що аж у висках стука… Страшно чогось… А як вихлопоче i уладнає все? Господи, i не знаю я, на якому вже небi й опинюся!.. Зараз побiжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мiй, якщо вирятуєш мене iз виру, де я потопаю, то станеш менi за батька!.. Поможи, господи, мати божа! (Ходить по кону i часами, стуля руки). Коли б же тiльки мати не провiдала! Борони боже, як треба таїтись!.. Коли б хто не наплiв, храни господи! (Ходить з тривогою i прислухається до дверей).

Вихід ХII

Михайло i Катря.

Катря йде з садка, нап'ята платком, блiда, стривожена.

Михайло (зуздрiвши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Збiга хутко по сходах з рундука i мерщi до Котрi; одводить її на передкiн). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?

Катря (припада). Скучила, занудилась, Михайло!

Михайло. Що ти здумала?

Катря. Ох, несила моя… нудьга мене точить… тебе не бачила… мати картають…

Михайло. Христа ради! Iди звiдси!

Катря. Постой! Я щось мала тобi сказати…

Михайло. Що там? Кажи швидче!

Катря. Ох, не згадаю, — памороки забило.

Михайло. А! Боже мiй!! Їди-бо, Катрусю, мерщi: застукають, — то ми пропали! (Вiдводить за рукав).

Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, — вимучилась, так вимучилась!..

Михайло. Зарiзать мене хочеш? Тiкай-бо, серце, кажу, — я мерщi вибiжу за садок!

Катря. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, — хоче вбити! (Хапає руками Михайла i не пуска). Не йди! Я за тим i прибiгла! Вiн уб'є… страшний такий, очi горять…

Михайло. Що ж ти зi мною робиш? Мало менi й без того напастi, що й очей не знаю куди дiвати, батька i матерi цураюсь, а тут iще розбишака? В Сибiр його!

Катря. Вiн не винен: така вже йому кара… Любить без душi, серця свого не переробе, божеволiє…

Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень нi вночi — i все через тебе…

Катря. Михайло! Ти менi дорiкаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, нiж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я учинила? Душу i тiло оддала… (Рида).

Михайло. Коли оддала по любовi, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, — менi твої сльози в печiнках уже сидять!

Катря. В печiнках? Бiльше не будуть: це вже остатнi, — мабуть, з крiв'ю ринули! Ї де вже вони взялися?.. Здається, лились, лились, як той дощ осiннiй, — i по матерi, i по долi своїй щербатiй, i по вiку своєму молодому… та ще ось кiлька крапель видавилось… Бiльше вже нема: там, мабуть, усе перетлiло!

Аннушка (одчиня вiкно i придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарiвна!

Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходiм звiдси: у мене душi нема, щоб хто не здибав… Я тобi розкажу: все уладнається, — тiльки ходiм!

Катря. Боїтесь? Як побачать — сорому завдам!

Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе…

Аннушка. Побiжу сю минуту, одлепортую баринi, — пущай полюбуються на рандеву!

Катря. Менi тепер однаково… Я як прочула, що Дмитро намiряється, то й не стямилась, кинулась мерщi… У саме б пекло кинулась, нiякi б муки не спинили мене!

Михайло (лама руки). Боже мiй! Час бiжить… кожна хвилина мордує… от-от застукають…

Катря. Прощайте, бiльше не буду стояти… достоялась уже, доходилась до краю! В печiнках не буду! Грiх тiльки вам, Михайло, за мене, ох, який грiх!

Вихід ХIII

Тi ж i Анна Петрiвна.

Анна Петрiвна (блiда, злютована, прожогом бiжить до Катрi). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эта шлюха?

Михайло (з розпуки). Мама! Пропало все!!

Катря, як скам'янiла, дивиться на паню.

Анна Петрiвна. А!! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сiкається до Катрi).

Катря (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!

Михайло (кидається до матерi). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не оскорбляйте!

Анна Петрiвна. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?

Михайло (хапа матiр за руки). Мамо! Ради бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!

Анна Петрiвна. Нет!.. Нет! Такая дерзость… Я зту подлячку проучу!

Михайло хапає матiр за руки i не допуска до Катрi.

Катря (тiльки несамовито тремтить i шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!

Вихід XIV

Тi ж та Iван Андрiйович, Бєлохвостов, Харлампiй, Аннушка i дворовi.

Бєлохвостов (показується на рундуцi; за ним Iван Андрiйович). Боже мой, ma cousine⁵⁷ все дело испортит! Накрыла их… Скандал!!

Iван Андрiйович. Я ж просив, я ж молив її не мiшаться! Ї хто ту впустив?

Обидва хутко збiгають до Анни Петрiвни.

Анна Петрiвна. Эй, люди!

Iван Андрiйович. Нюточко! Перестань бога ради! Їди звiдцiль!

Бєлохвостов. Кузина, ради бога, уйдите! Пожалейте Мишеля… Все дело погубите!

Анна Петрiвна. Не могу!.. Убили!! Эй, люди!

Михайло. Что же это? Насилие!

Катря (несамовито). Михайло! Рятуйте!!

Михайло (кидається, ламаючи руки, то до Бєлохвостова, то до матерi, то до батька). Миколо, спаси! Мамо… тату!.. Не руште її… Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее — я все сделаю, что вы хотите! Пальцем нiхто не коснись!! Я все зроблю… Простите ее!

Анна Петрiвна. За нее заступаешься! За мерзавку?

Бєлохвостов. Что вы? Ради бога, уйдите!

Анна Петрiвна (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, зту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!

Зам'ятня. Надбiга Харлампiй, Аннушка, ще кiлька дворових.

Катря (несамовито). Матiр кличуть? Ї її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок i, мов не при собi, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обiкрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчiть! Регочiть з дурної!! Плюйте! Кличте всiх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публiку поставили твою дочку єдину!!

Михайло (кидається до Катрi). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!

Анна Петрiвна. Какая смелость! Позор, позор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда!

Бєлохвостов i Iван Андрiйович улещують панi, що ледве на ногах стоїть; Харлампiй i Аннушка пориваються взяти Катрю, але через Михайла не насмiлюються.

Бєлохвостов (набiк). Mais elle est charmante!⁵⁸.

Харлампiй. Що з нею возжатись? Косу одрiзати, та й годi!

Катря (божевiльне обводить очима всiх, кинулась од Харлампiя до Михайла). Рiжте косу! (Рве кiсники i розпущена коса хвилями спадає на плечi). Тобi її рiзати, Михайло! Рiж!! Чого ж зупинились? Катуйте! Розшарпали серце — добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчiть ногами; давiть i дитину вiд вашого сина!

Анна Петрiвна. Ай!! (Зомлiла).

Михайла як громом ударило. Всi скам'янiли.

Завiса

Дiя п'ята

Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч — пiч i промiж неї вихiд у ванькир⁵⁹ налiво — вiкна, лави. На переднiм кону стiл i iнше. Бiднi обставини. Нiч. На коминi горить каганець.

Вихід  I

Катря сама.

Катря (схилилась на стiл i довго сидить нерухомо; далi пiдводить голову, нiби памороки забитi). Ох, як голова болить… мов лещатами за виски здавлено… Ну, Катре, тепер що? Насмiялась доля? О, як насмiялась! I слiз нема; тiльки очi горять… Ох! Важко й голову пiдняти, мов не моя… Пожила-таки я, зазнала щастя… ну й буде!

Чути з кiмнати стогiн.

Матiр бiдна, непритомна… положила дочка… Може, й очi закриє навiки? Так у мене все в головi крутиться, що й не пригадаю… хто мене вiв?.. Упхнули в хату… накинулись… Ох! А Михайло ж де дiвся? Забула… Чогось менi тiльки так шкода, так жаль… аж коло серця пече! 

Вихід II

Катря i Пашка.

Пашка (ввiходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворi гвалт якийсь стоїть… Чого то?

Катря. Весiлля справили…

Пашка. Яке весiлля? Що ти кажеш?

Катря. Так-таки: весiлля… бучне, панське… Пан i панi поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю… коханою молодою… Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро… Вся дворня на радощi збiглася… бенкет такий був!.. Мене напоїли… бач, аж голови не зведу з хмелю!

Пашка. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!

Катря. Що ж? Так i треба… На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кiнця, спокутовать… Ох, тiльки якi ж муки! Кiсточки на менi живої нема… Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..

Пашка. Схаменися, Катре! Не рви себе!

Катря. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола менi: там мов свинцю налито, мов топлять його!

Пашка пiддержує їй голову.

Пашка. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!

Катря. Холодно… у-ух!! Нiвечили мене, Парасю… Мати моя били… А Михайло… ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).

Пашка. Невже Михайло?

Катря. Нi… вiн… зас-ту-пав-ся… (Давиться словами i усмiхається).

Пашка. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн — звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба!

Катря. Та вiн i невинуватий… iначе, певно, не можна… Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи… i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моїй головi… Виплакала вже я давно свої очi; уже давно по своїй надiї i по собi справляю похорон… Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.

Пашка (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє — забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).

Катря (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?

Пашка. Душу б я свою вийняла за тебе!

Катря. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло.

Пашка (подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, — аж пашить!

Катря. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?

Пашка. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать.

Катря. Удосвiта? А Михайло теж їде?

Пашка. Та їде ж: його ж то, либонь, i везуть…

Катря. Ох! (Хапається за серце).

Пашка. Та забудь його, проклятого!

Катря (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалiєш, побiжи у двiр, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, — попрощатись тiльки… попрощатись тiльки… попрощатись!..

Пашка. Для чого вiн? Плюнь на його! I так слаба! Та до двору й доступитись трудно…

Катря (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною! Не муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на одну хвилиночку… подивитись хоч… глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи йому, що я на його не серджусь… Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий… я йому стежки не переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлує руки їй).

Пашка. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!

Катря. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг).

Пашка не допускає.

Пашка. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду, побiжу, попрошу пана Павла, — може, вiн викличе.

Катря. Хiба Павло тут?

Пашка. А тут, приїхав оце… я його бачила.

Катря (сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посилаєш ца помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому… може, вiн моєму горю…

Пашка. Та заспокойся ж, я його покличу…

Катря. I Михайла, i Михайла!..

Пашка. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я — зараз!

Вихід III

Катря сама.

Катря. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, — ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матерi шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня — публiка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, — зразу може покласти… I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навiть не насиплять… Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде… iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?

Вихід IV

Катря i Харлампiй.

Харлампiй (увiходить i стоїть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?

Катря (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось…

Харлампiй (увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?

Катря (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку…

Харлампiй. Дядьку, та вже ж, розумiється, не батьку… Де стара?

Катря (не розбираючи добре). Не знаю…

Харлампiй. Не знаю! А з паничем… знаєш?

Катря (якось не при собi). Панич! А!!

Харлампiй. Свята та божа! Ну, скоїла грiх там, прогрiшилась, значить, то й крилася б уже, сидiла б, слiдственно, собi, в рот води набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила, — а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху!

Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна.

Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!

Катря. Добре…

Харлампiй. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох з матiр'ю-чаклункою, та провчив би в волостi поштительно, щоб знали, як господ, панiв, значиться, чарувати та зводити.

Горпина (з-за ванькира). О-ох! О-ох!!

Харлампiй. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! I не знаю, чого ще пани такi добрi, пiклуються?

Катря (шепоче). Добре…

Харлампiй. Добре… (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу вам… (До Катрi). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобi сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно, без всякого бешкету, вийдеш замiж…

Катря (шепоче). Добре…

Харлампiй. Не перебивай! Як вийдеш замiж зараз же за кого-небудь там, примiром, то вони простять тобi, ще й придане добре дадуть, — пару волiв, корову, овечат там i грошей на весiлля, щоб, значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i не смердiли тут, щоб i духу вашого не було!

Катря. Щоб духу…

Харлампiй. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобi i матерi таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й у Сиберiю улучите! Ну? Чого ж мовчиш?

Катря. Га!

Харлампiй. Що га?

Катря. Добре…

Харлампiй. Значить, слiдственно, безпремiнно вийдеш?

Катря. Добре…

Харлампiй. Ну, гляди ж! (Набiк). А ловко я обдiлав цю справу! Триста карбованцiв, що пан дав, значиться, благодаренiє богу, у кишенi зостануться. Ловко, Харлампiю Григоровичу, спроворили: що значить, примiром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тiльки все думав, що побрикається, примiром, а воно вийшло — дешево; зараз i доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая вiдьма! Тут, не при хатi згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Iде хутко до дверей i, зачиняючи, гука). Дивися ж менi! Цур тобi й пек!

Вихід V

Катря сама.

Катря (хитаючись i обпираючись рукою то об стiну, то об лаву, iде до дверей). Стiйте!.. Чогось приходили… лають, що не йду… кличуть кудись… мене i матiр… Не можу ж я йти! Хата крутиться… червона така! Дайте-бо руку, голову менi пiддержте… то я й пiду… Добре… пiду!

Вихід VI

Катря, Аннушка, Дзвонариха i дехто з дворнi.

Аннушка (скажено вбiга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не дiждеш! На смiтнику повiнчають!

Катря (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!

Аннушка. Думала — любить? Йому тiльки одного треба було… А вiн смiється, зi мною смiється над тобою, потаскухою!

Катря (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!

Аннушка. Не одступлюсь! Натiшуся над ворогом! Ей, хлопцi, сюди! Давайте мазницю, — дверi i вiкна дьогтем вимазати!

Хлопцi (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця i квач). Давай, давай! Та разом їй i голову квачем.

Катря (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!.. Змилуйтесь!.. Хто в бога вiрує! Не надi мною, над матiр'ю: вона неповинна… умре… Ой простiть мене!

Аннушка (хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її! Мажте зараз дьогтем!

Дзвонариха вибiга, хитаючись, з ванькира; скаженi очi, блiда, простоволоса. Хлопцi i Аннушка з жаху одступаються до дверей.

Дзвонариха (до Катрi). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята!

Катря (кидається матерi в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!

Дзвонариха (одпиха). Щоб ти своїх дiтей не дiждала бачити! Щоб вони насмiялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала нi щастя, нi радостi! Щоб моя смерть на твою голову впала!

Аннушка. Так її! Так її!

Катря (плазує за матiр'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!

Дзвонариха (скажено). Щоб ти умерла без покаянiя! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).

Та з криком «Ай!» пада на спину, зомлiла.