Kitobni o'qish: «Не судилось», sahifa 2

Вихід VI

Тi ж i Аннушка.

Аннушка (вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!

Михайло. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.

Аннушка. Надсмєшники!

Павло. Чого там мене треба?

Аннушка. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли.

Михайло. Що се ти вигадала «тiк»?

Аннушка. Звьосно: галава балить.

Павло. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись!

Аннушка. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно.

Павло (з досадою). Та пiду вже! (Iде).

Михайло. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому!

Аннушка. Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують… Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться…

Михайло. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти вiри? А якої тобi треба?

Аннушка. На вас не догодиш.

Михайло. А ти лучче i не догоджай всякому.

Аннушка. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?

Михайло. Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв.

Аннушка (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Iде). Посмотримо!!

Михайло. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь — паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набої: може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини).

Вихід VII

Iван Андрiйович i Шльома входять з бокової дорiжки.

Iван Андрiйович (в халатi, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий?

Шльома. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш — далебi, так!

Iван Андрiйович. Що ж вони, каторжнi, кажуть?

Шльома. Та кажуть, — пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, свої надiли єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки!

Iван Андрiйович. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!

Шльома. Щоб гiрше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нiкуди буде й ж хати випхнутись.

Iван Андрiйович. А що думаєш? Нехай пасуть, проклятi, по своїй пшеницi!

Шльома. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади!

Iван Андрiйович. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш вiд мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!

Шльома. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба — хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде отi кучугури з пiском їм слiчно²⁴ продати, взяти гiт²⁵. грошi! Хе-хе-хе!

IIван Андрiйович. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидiвським розумом, то будеш мати десять процентiв.

Шльома. Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.

Iван Андрiйович. Який? Оцей кудлатий Павло?

Шльома. Вiн. Часом бачу — на вулицi шепоче, а то й коло корчма… Воно розтлумаче, то й буде ферфал мiт ганцен²⁶ постройка.

Iван Андрiйович. Доброго гостя привезла нам панi! Одгодували, а вiн так дякує! От якби накрити, велике б спасибi було! Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, — сколотились!

Шльома. Шьо мужик? — клямка, кавалок жалiзо, а його вчать!

Iван Андрiйович. Треба цiй школi кiнець положити: годi iграшок!.. А що, як нащот грошей?

Шльома. Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре… цц-цц-цц! Далiбуг!

Панi з Павлом проходять мляво через кiн. Iван Андрiйович з Шльомою одходять далi i жваво балакають.

Вихід VIII

Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна.

Анна Петрiвна. Така тоска, нудота… нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую…

Павло. Вам би краще було тiльки перележати в покої, а ви шпацiруєте.

Анна Петрiвна. Чисте повiтря… Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева «Подводный камень»?

Павло. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча!

Проходять далi.

Iван Андрiйович (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо менi аж-аж треба!

Шльома. Слухаю, пане! (Пiшов).

Жозефiна виходить з другого боку, смутна.

Iван Андрiйович (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель!

Жозефiна. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.

Iван Андрiйович. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо!

Жозефiна. Qu'est-ce-que c'est!²⁷ баляка?

Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле… парле…

Жозефiна. Оui? Баляке?

Iван Андрiйович. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо.

Жозефiна. Мне не мошна… очень трудно, Ьiеn difficile…²⁸.

Iван Андрiйович. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку…

Жозефiна. Нет трошка… моя трошка не може.

Iван Андрiйович. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!

Сiдають на деревi.

Якi в вас славнi ручки!

Входить Харлампiй i крадеться тихо.

Жозефiна (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?²⁹.

Iван Андрiйович. I очки славнi… чим ви їх закаляли?

Жозефiна. Соmment?³⁰.

Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти).

Харлампiй кашляв.

Жозефiна (встає). Я так не хотiль! Lissez moi franquille!³¹.

Вихід IX

Тi ж i Харлампiй.

Iван Андрiйович (з досадою). Чого тобi треба?

Жозефiна хутко пiшла.

Харлампiй. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

Iван Андрiйович. А чого їм?

Харлампiй. Загнали на спашу гусей, чи що.

Iван Андрiйович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!

Пiшли.

Вихід Х

Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.

Катря (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.

Пашка. Ходiм разом.

Катря. Не пiду.

Пашка. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.

Катря. Я й тут постою.

Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба.

Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…

Пашка. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.

Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…

Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла.

Катря. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…

Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!

Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й…

Пашка (пiдморгує). Там i панич.

Катря. Геть!

Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й спiвав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).

Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.

Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

Катря (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…

Пашка. Хiба ти нiколи не була?

Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?

Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Вихід XI

Михайло, Катря i Пашка.

Михайло (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.

Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.

Пашка. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?

Катря (сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її… вона такого…

Михайло. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!

Катря. Не вiрте, будь ласка…

Пашка. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.

Михайло. О? Давно? Що ж такого?

Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!

Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?

Катря. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.

Пашка. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.

Михайло. Або краще — я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.

Катря. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!

Михайло. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.

Пашка. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?

Михайло. А ви будете обидвi?

Пашка. Авжеж!

Катря (до Пашки). А мати як?

Пашка. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.

Михайло. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, — то чого ж?

Пашка. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.

Катря. То й прийду уже.

Пашка. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.

Михайло. Добре, добре.

Катря. Прощавайте, спасибi вам.

Пашка (за хвiрткою). Так прийдете?

Тихо пiшли.

Михайло. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).

Вихід ХII

Михайло сам.

Михайло. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд… такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах… Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх — одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!

Завiса

Дiя друга

Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч — якась пустка, руїна; за нею — темний лiс. Просто — крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.

Вихід  I

Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.

Дiвчата (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).

 
Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!
Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
Неподоба дiвцi до козака та виходити.
Рада б зiрка зiйти, — чорна хмара заступає,
Рада б дiвка вийти, — так матiнка не пускає!
Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.
 

Параска. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!

2-а дiвчина. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.

1-а дiвчина. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то — як одрiзав.

Прiська. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, — i днює й ночує.

Параска. Чого ж панич до неї ходить?

Прiська. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.

Усi смiються.

Не дивно, якби парубок ходив, ну — сватати дума; а паничевi — звiсно чого…

Параска. Чого ж?

Прiська. Тю на тебе! Та вона — навiки дурна!

Смiх.

Пашка (сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?

Прiська. Аннушка казала.

Пашка. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?

Прiська. Та ти не дуже-то!

Пашка. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!

Параска. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

Прiська. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).

Деякi. Та годi вам сваритись!

1-а дiвчина. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?

Пашка. Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а дiвчина. Грiха не мають!

Пашка. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.

1-а дiвчина. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

Пашка. Нi, вона, певно, за його не пiде.

Параска. Чому? Вiн такий славний!

Пашка. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося — то й ковтай тiльки нишком сльози!

Вихід II

Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.

Парубки. Здоровi!

Дiвчата. Здоровi! Чого пiзно?

Другi дiвчата. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?

Парубки. Атож!

Деякi парубки. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Дiвчата. Куди вам, гирявi!

Євстрат. Куриного товару кiльки хоч!

Панас. Дешевий!

Дiвчата. Ех, ви, голодранцi!

Смiх.

Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.

Вихід III

Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.

Дмитро (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi — лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю — то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско!

Пашка (вiтається). Здрастуй!

Дмитро. Не приходив сюди ще лiкар?

Пашка. Нi, не було. А що?

Дмитро. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось i нема.

Пашка. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.

Дмитро. А не бачила ти оце увечерi Катрi?

Пашка. Бачила.

Дмитро. Не казала вона, чи вийде, чи нi?

Пашка. Казала, може, й вийде.

Дмитро. А не було ще?

Пашка. Нi.

Дмитро. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

Пашка. Може, коло матерi…

Дмитро. Хiба погiршало?

Пашка. Боронь боже!

Дмитро. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…

Пашка. А тобi дуже шкода Катрi?

Дмитро. Атож!

Пашка. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…

Дмитро. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!

Пашка. Як ти її любиш!

Дмитро. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

Пашка. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, — здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?

Дмитро. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!

1-а дiвчина (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Євстрат. А Катрi про його, може, й думки нема.

1-а дiвчина. Тут оце розказували… (Щось шепоче).

Євстрат (засмiявся). Унадився, значить, журавель…

Дмитро (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Євстрат. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?

Дмитро. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Євстрат. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?

Панас. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?

Дмитро. Хоч i не заручена — дарма! Вона — сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов).

Євстрат. Чи вiн не сказився?

Панас. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!

Iдуть назад.

Пашка (стояла замислена). Як вiн її любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла).