Kitobni o'qish: «Дев'ять братiв i десята сестриця Галя»
I
Жила собi удова коло Києва, на Подолi, та не мала щастя-долi: було гiрке її життя. Терпiла вона превелику нужду та вбожество. Жила удова коло бучного мiста, де бучнiї будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохрестi, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошною, яке удова собi мала, то хоть би i у глухiй глушi пошукати, – там, де людського житла анi садиби не знайти, людського образу не стрiти й голосу не почути, а жити з птицею та з звiрюкою, з деревом та з каменем, з горою та з рiкою, – що звiрюка никає собi на здобич, птиця спiва та щебече, дерево шумить, камiнь лежить, гори висяться, рiки течуть, а нема тобi кому помогти анi зарадити; нема кому тебе пожалувати анi тобою запiклуватись.
Мала собi удова дев’ять синiв i десяту дочку Галю. I вродилися тi дев’ять синiв, як дев’ять соколiв, один у одного: голос у голос, волос у волос, тiльки найменший син був трошечки бiлiший, трошечки благiш вiд других, а усi вони такi свiжi, смiлi, чорнявi хлопцi, аж глянути мило! I усi вони любили дуже, пестили i жалували сестричку свою малую, Галю, а найбiльш усiх менший. I усiх братiв любила дуже й жалувала Галя малая, а над усiма меншого брата. Було, що пiдуть брати у бiр по ягоду або по гриби й вiзьмуть малую сестричку з собою, то вже нiкому не попустить менший брат нести втомлену Галю, анi до кого Галя не пiде на руки вiд меншого брата. А як братiї самi ходять часом гулять та забаряться, та повернуться додому пiзно, усiм Галя раденька страх, а до першого до меншого кинеться i ввiп’ється, як п’явочка, устоньками i обiв’ється, наче хмелинонька, ручечками. А знов як не вгодять Галi брати, то Галя поплаче й погорює, плачучи й гор’юючи, пожалиться та й годi, а вже як менший брат чим її скривдиiь, так Галя й словечечка не зможе вимовити, i втече од усiх, i сховається од усiх, i знайдуть її по тому, що вже сильненько ридатиме, – а нiхто тих слiз не утолить, ручечок не олтулить вiд личка, тiльки той менший братик.
Жила удова з дiтьми у хатцi, – навiть би й хаткою узивати не годилося – хижкою, – i стояла удовина хатка на луцi пiд горцю, иддалiк собi вiд усякого iншого житла й садиби, стояла на широкiй зеленiй луцi. З одного боку нависла гора кам’яна над хаткою, поросла лiсом i неначе грозила: «От, як схочу, один камiнець покочу i тебе, хатинку, зовсiм придавлю». Управо мимо хатки звивався шлях у мiсто – i який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиної хатки i як же вiн, що ближче до мiста, усе люднiш та грюкотнiш порошить i гурчить, а тамечки – таменьки, де вiн вбiга на гору та де вже улицi будинкiв купами на нього приступають, який же вiн гучний, та людний, та порохний!
Той самий шлях звивавсь улiво по луцi м’якiй та зеленiй та й звивавсь з очей геть все по тiй же луцi м’якенькiй. Вiд хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях i бiгла до самого синього Днiпра.
I певно, що кожний, кому лучалося мимо їхати та хатку удовину бачити, то, певно, собi думав: що то за малесечка хатиночка стоїть, як вона у землю увiйшла й покривилася; як вiконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений i в сивий. I не огороджена хатинка, i нема сiней анi комори, нема садочка анi города коло неї, тiльки стара тиха груша з зломленою верховиною. I дiтей округи скiльки! А коли б же хто звернув iз шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатцi живе, а зовсiм вона порожня сливе. Нiчого нема, опрiч лавочок та узенької полочки, де стояла миска з ложками. Пiч потрiскалася й осiла; на припiчку перевернений горщик, два кiлочка у стiнi, що на їх нiчого не висить; стiл iз розколиною упродовж посерединi, що на ньому нiчого не стоїть; у куточку iконка з гладженим ликом, що повита сухими й свiжими квiтками. А коли б хто спитав дiточок: де вашi сорочечки? де ваша одежинка? – дiтки тому покажуть, що їх сорочечки сохнуть он тамечки на березi, а iншої одежинки в їх нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Отеє негарний час! Тiльки вiн почина надходити, мати гiрш плаче та усе перепитується: «Як то ми перебудемо? Як же то ми перебудемо?» I нудно такеньки завсiди перебувати холод, треба сидiти на печi, пiджавши ноги, а коли вибiгти на луку та потанцювати по снiгу, то хутенько, наче опарений, вкинешся в хатку на пiч i знову сидiти, пiджавши ноги. Iграшка у докучну або там яка друга – докучить i обридне, ще тiльки малую Галю трохи тiшить i смiшить, а всiх гнiва та сердить; знакома казка про Iвася нiкого не поруша – тiльки малую Галю трохи. День такий в бога коротенький, прудко вечiр наступає, й у хатцi темно робиться. I сидять вони у темнотi на печi, дожидають матiр з поденщини i мовчать, тiльки часом Галя пожахнеться й пошептом питає: «Що ж як кава прийде?» – «Не прийде», – одказують їй усi. «А як вовк присуне?» – шепче знов Галя. «О, пожахачко! О, плохенька!» – кажуть усi та усi ближче згортаються докупи, а менший брат бере Галю на руки. «А як вовк присуне?» – знов-таки присiпається Галя, i усi на Галю похмуряються, окрiм меншого: менший тихесенько Галю заспокоює, i Галя собi заспокоюється, ще часом i пiсеньку заспiва про журавля, «що цибатий журавель, вiн до млина їздив, дивне диво бачив»; i чує менший брат, як цибатий журавель iде [до] його i як дивне диво бачить; бо Галя, спiваючи, пiд свiй спiв обома рученятами по обличчю ляска. Пiсенька якось незавважливо ввiрветься, цибатий журавель зостається на дорозi, а Галя засипа в меншого брата на руках. Нудно-нудно! Холодно-холодно! Темно-темно! У скосяне вiконечко видно луку пiд бiлим снiгом. Бiлий снiг то виблискує, то виблиск тратить, – се мiсяць порина в оболоках. Що отеє буде надалi: чи заблискотить бiлий снiг ще лучче та засяє мiсяць з зорями, а чи повалить свiжий снiг, хуртовина заграє, заб’є вiконечко покосяне, занесе стежечку, забарить матiр? I що мати принесе їм?
От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються – мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, – що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що «от, дiточки, ми собi зваримо кулiш», – i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме «мамо!», i погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додає усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голiвцi i дає надогад, що славна Галя.
Запалена пiч розгоряється й трiщить, червоне полум’я грає на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму – хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщається, i димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки має, який вид – то здається, що вона всмiхається i дбайливо поспiшається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга i чогось боязко їй, i що вiд тiєї душної туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в неї i сльоза бiжить.
Дiждалися – вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм – у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.
Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила – дрова знов трiщать, полум’я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.
У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усе-таки можна було погуляти коло хатки – i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя – таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.
Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.
– Що, мамо? – одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.
– Що? Що? Що? – покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:
– Кулiш! Пшоняний кулiш!
– Нi, – одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.
– Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб’ята, —промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.
– Бублики! – гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.
– О! О! О! – почулося помiж братiв, i що то у кожному тому «о!» було дива та радощiв!
– Бублики ж! – гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.
– Галю! Галю! Послухай-бо, – промовив менший брат, – слухай-бо, мама принесла чоботи!
– О, чоботи! – вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…
Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.
Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував її той кава навiсний, що не знає вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, – чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi – не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить її несподiвано-негадано.
З сонної Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали їх примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому мати й принесла тi чоботи, i принесла йому для того, що завтра хоче його забрати iз собою у мiсто i вiддати хазяїну в наймити.
II
Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй – тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.
Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.
Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.
III
Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м’якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей – i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею – пусто! Нiкого!
Еге ж! Еге ж! – пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.
– Галю, – говорить знов удова, – чуєш, гомонить?
– Се Днiпро шумить, мамо!
– Нi, нi, Галю! Слухай-бо!
– Дерева шелестять, мамо!
– Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! – мовить удова i зiтхне й прошепоче: – Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:
– Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.
Галя що виростала, то усе вона розумніш робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу – вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.
Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити – усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили – зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить – Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.
Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили – мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння – вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.
Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.
Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.
Одного разу вона питає:
– Галю! Що теє – чи Днiпро шумить?
– Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима —Днiпро пiд льодом.
– Галю, дерева шелестять?
– Нi, мамо, зима – дерева в iнеї.
А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.
Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно
знов поспитала:
– Галю, Днiпро ж бо не шумить – я не чую… шумить чи нi?
– Нi, мамо.
– Так це дерева шелестять?
– Нi, мамо.
Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.
– Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони! – та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi її вже навiки склепилися.
Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцi на зеленiй луцi.
IV
Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiєї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.
Часом Галя заспiває пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiває Галя пiсеньку й довгенько спiває, пiдп ерши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, – се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукає, i звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.
I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща… Лука зазеленiла, груша з зломленою верховиною бiля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестiти ранками, як ранковий вiтрець повiвав, i зашумiв гай по горах округи, i засинiвсь I розливсь Днiпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, i налетiли птахи з теплих країн, заспiвали й защебетали.
Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у своїй хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо – на небi мрiли зорi ледвенько, – знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.
Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:
– Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?
– Тiєю самою, – одказала Галя йому.
– I добре! – промовив козак.
Так хоч було «добре», однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…
– I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? – спитав знов козак, постоявши.
– Просто втрапите.
Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.
– Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? – попрохав козак.
– Зараз, – одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.
Козак iспив водички.
– Спасибi, дiвчино, – каже, – яка вода славна! Це з Днiпра берете?
– Нi, з криницi.
– А де ж тут у вас криниця?
I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.
– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, – показувала йому Галя.
– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори – свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?
Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.
– О, жити тут славно!
– А до мiста чи ви частенько ходите? – спитав козак.
– Щодня ходжу.
– Щодня? На роботу, чи що?
– Еге, на поденщину.
– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?
I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:
– О, добра робота!
– А чи рiд у вас є в мiстi? – питавсь козак-любознайка.
– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.
– I самi живете тутоньки?
– Сама живу.
Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.
– Прощавайте! – промовив козак.
– Прощавайте! – промовила Галя.
I пiшов козак шляхом у мiсто.
А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.
Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано – вона проспала ранкову зорю – от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…
Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!
Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.
– Хоч ляж та й вмирай! – каже ця молодиця, як вони узялися полоти.
– О, що це ви говорите, любочко! – покрикнула Галя.
– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!
I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати – суха, блiда, змождена.
– Нi, нi! – каже Галя, – ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!
– Що ж буде? Випаде? – перехопила молодиця. – Нiчого, окрiм бiди та лиха!
– Ой, нi-нi! – покрикнула Галя, – усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…
I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.
– Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! – промовила молодиця.
– Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе вилучається! Усе може бути!
I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, – навiть рученьки пiдставлю, не боюся!»
А молодиця промовила:
– Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!
I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй «добрий вечiр», Галя на одвiт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».
На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ – красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.
Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов – загледiв луку, Днiпро, – схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, – i бачить – хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, – слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко…
I хоч козак не додав, що вiн раденький, що пiдiйшов до вiконечка, тiльки сеє i без козацького слова вбачалося. I Галя раденька.
Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем’я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнiї, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Києвом; що люди в них усе хорошiї, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.
Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiєї ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так їй iстненько, наче у снi снилося велике бiлеє село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнiї та любiї, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своє власне сердечко дуже.
Козак почав учащати щовечора, i в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький i має вiн теж пасiку…
I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi їй до того часу. З тiєї години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидiти спокiйненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала їх пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки – то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.
Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до неї промовля:
– Я прибираюся додому їхати.
Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.
– Галю, будь менi жiнкою та поїдьмо iзо мною, – каже козак.
I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.
I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.
I того вечора таки недiльного з Києва виїхав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! I поїхали вони шляхом до села Глибова.
V
Понад Днiпром, поуз гiр, є багато кам’яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев’ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок… У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б’ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.
Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.
А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в’ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.
А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.
Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло:
кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.
Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: «Чи не пора?»
Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:
– Ще не пора! Ще рано!
Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.
Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, – потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.
– Пора, – каже старший брат i устає.
В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.