Kitobni o'qish: «Сонячне коло»

Shrift:

Передмова

Там нічого немає, окрім любові, тільки світло, яке тебе обіймає…
Із повісті «Сонячне коло»

Ми виросли на книгах Аркадія і Бориса Стругацьких, як і багато наших друзів, як цілі покоління читачів. На жаль, із Аркадієм Натановичем ми не встигли познайомитись, але зустрічі та творча дружба з Борисом Натановичем Стругацьким залишили в нашому житті незабутній чудовий слід. Ми зустрічалися рідко, ніколи не були учасниками його знаменитого Семінару, але з першої ж особистої зустрічі підпали під його чарівність, а він, як тепер хочеться вірити, теж відчував до нас і до наших текстів деяку симпатію.

Незаперечний авторитет, мудрий і принциповий, він ніколи не впадав у гординю, не повчав, а завжди умів слухати, чути, підтримувати. У фантастичних текстах він цінував не те, що зараз називається спецефектами, – а Достовірність, «зчеплення з реальністю». Правду характерів, правду життя, перш за все нашого, часто гіркого і трагічного, але зі світлом наприкінці тунелю.

Чи треба казати, якою важливою була для нас його оцінка? Просто усвідомлення того факту, що Стругацький прочитає наші тексти, свого часу нас приголомшило – як політ на Марс, як небувалий подарунок. Чи треба казати, наскільки цінною для нас була премія «Бронзовий равлик», яку Борис Натанович одноосібно присуджував, а потім вручав зі сцени на конвенті фантастів «Інтерпрескон» під Петербургом?

«Бронзовий равлик» присуджувався з 1992-го по 2012 рік – рік, коли не стало Бориса Натановича. Маленький равлик, що повзе вертикальним схилом, – образ із епіграфа до роману братів Стругацьких «Равлик на схилі»:

«Тихо, тихо повзи,
Равлику, по схилу Фудзі,
Вгору, до самих висот!»

Ця бронзова статуетка була для нас дорожчою за «Оскар». Усього БНС присуджував нам «Равлика» п’ять разів: за романи «Армагед-дом», «Долина совісті», повість «Останній Дон Кіхот», оповідання «Баскетбол» та «Імператор». До останнього оповідання ми написали продовження – «Візит до імператора». Оповідання було опубліковано влітку 2012 року, коли Борис Натанович уже тяжко хворів і незабаром його не стало.

До цієї збірки ми включили повісті й оповідання, які вибрав Борис Натанович, і дві нові повісті, раніше ніде не опубліковані: «Пори року» і «Сонячне коло». Що об’єднує ці тексти? Можливо, традиції «реалістичної фантастики», які відстоював БНС.

Спасибі Борису Натановичу. Ми завжди пам’ятатимемо те сонячне світло, яке навіть у похмурі пітерські дні він ніс із собою.

Марина та Сергій Дяченки

Пори року
^{Повість}

Пароплав мав причалити о шостій ранку – у Час Півня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кіптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном і несвіжою рибою, він прихилився до причальних мішків у порту Кам’яного Лісу о п’ятій годині пополудні. У Час Свині.

Іріс мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів, дивлячись на протоку й на море… Але задуха і хитавиця. І запізнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.

– Пані Айріс!

Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий і навіть вкрадливий. Акуратний усміхнений товстун простягнув їй руку в тонкій рукавичці:

– Ласкаво просимо! Я Алекс, із цієї хвилини ваш слуга і помічник. Де ваш багаж? Порахуйте, перевірте, у такій метушні легко забути, проґавити, згубити…

Він підхопив важку сумку, в якій лежали черепашки, а футляр із сопілкою вона не віддала – не хотіла випускати з рук. Її валізи вже стояли біля вантажного трапа. Іріс здавалося, що причал під ногами розгойдується.

– Це ваші валізи? – ледь дочекавшись відповіді, Алекс махнув рукою носієві. – Пройдімо, пані Айріс, усе готово, ми вас дуже чекали!

Колишні супутники-пасажири з багажем, дітьми і втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевіряв документи, шльопав печаті, повільно, повільно. Іріс забарилась, та Алекс підхопив її під руку і потягнув уперед:

– Ні, пані Айріс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…

Перед ними розступилася портова варта, Іріс не встигла й слова мовити.

– Я так мріяв показати вам місто одразу після прибуття, – торохтів на ходу Алекс. – Відроджена імперська столиця, я клянусь, вона підкорить ваше серце! На жаль, сьогодні немає часу для екскурсій… А ось і наш екіпаж! Гей хутко вантажте валізи!

Кілька секунд – й Іріс виявила себе у глибині прохолодного просторого екіпажа. Алекс сів навпроти, всміхаючись і бурмочучи водночас:

– Пароплав запізнився на одинадцять годин, це неподобство! Капітана чекає розгляд, можливо, це і зовсім був його останній рейс! Ви втомилися…

– Капітан не винен, – сказала Іріс. – Нас затримували при вході в порти.

– Ах, зрозуміло, пароплави, приписані до Кам’яного Лісу, вічно дратують континентальних щурів, – Алекс усміхнувся ширше. – На континенті воліли б, аби імперія впала, а ми здичавіли. Вони хотіли б, аби на місці нашої столиці залишилася купа каміння, а тим часом… подивіться!

Він відсмикнув штору. Екіпаж їхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з різьбленого каменю діставали до неба – білі, палеві, зелено-бежеві. Пахло морем і лісом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палісадники зеленіли на балконах і галереях, струмки текли мармуровими й мідними жолобами.

Іріс на секунду забула, що у неї болить голова.

– Цьому місту тисячі років! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоїть іще стільки ж! Ніякий бунт, ніяка війна не завадить нашому процвітанню. Темні роки закінчились. Імперія відроджується, єдина і могутня як ніколи!

Екіпаж звернув на іншу вулицю, ширшу, торгову. За склом вітрин блищало дорогоцінне каміння. На гранях дробилося світло. Найяскравіші іскри змусили Іріс примружитись.

– Легендарний ювелірний квартал, – натхненно вів далі Алекс. – Дивіться і розкажіть потім на континенті. Камінь, оброблений нашими майстрами, не сплутати ні з яким іншим. Єдиний погляд, і ви скажете: так, це діаманти з Кам’яного Лісу… Яким прикрасам ви віддаєте перевагу?

– Я не ношу прикрас.

– Ох ні, – він злякано замахав руками. – Ви просто не приміряли справжніх камінчиків. Один погляд, і ви не захочете звідси йти, я обіцяю!

Екіпаж знову звернув. Стук коліс змінився, став тихішим на широкій площі з помостом. Повз вікна проплив закопчений мідний казан в людський зріст заввишки. Алекс із усмішкою засунув штору.

– Тут уже курно, – сказав вибачливо. – На площі правосуддя в будні торгують рибою – ринок для бідняків. Але навіть бідняки в Кам’яному Лісі… Що з вами?

– Це і є казан для страт?

Вона закашлялася, намагаючись очистити горло. Алекс підніс руки, ніби відгороджуючись од її слів:

– Усього лише традиція! Ця штука просто тут стоїть, її давно не застосовують! Але навіть у найтемніші часи, знаєте, тільки найстрашніший злочин… державна зрада, замах на життя імператора… Ох, що ж я, я ж мав передати вам…

Він вийняв із кишені й простягнув їй білий конверт із золотим тисненням. Іріс кілька секунд дивилася на конверт, намагаючись зрозуміти, що з ним робити, поки Алекс не допоміг їй і не зламав печатку. Всередині було запрошення, виписане ідеальним писарським почерком: пані Іріс Май бажали бачити на прийомі лорда-регента в його особистій резиденції сьогодні о сьомій вечора. Час Кота.

– Зараз ми поселимо вас в апартаменти – просто в палаці, з краєвидом на море, – торохтів Алекс. – У вас буде півгодини, щоб опорядитися після дороги… Будь ласка, зверніть увагу: на прийомах лорда-регента завжди буває тепло, навіть жарко. Вдягайтеся легко, як на прогулянку в літній полудень. Допускаються відкриті плечі. Ще одне прохання – не використовуйте парфуми. На прийомах це не прийнято.

Іріс торкнулася долонею скроні:

– Пане… Алексе. По правді сказати, я почуваюся розбитою і зовсім хворою.

– Вам не доведеться виступати, це не концерт! Це прийом! Ви відпочиватимете, розважатиметеся і…

– …І мрію тільки про ліжко. Можливо, лорд-регент прийме мої вибачення…

Вона замовкла, побачивши, як невловно змінилось обличчя її провідника.

– Пані Айріс, – сказав він м’яко. – Це Кам’яний Ліс. Від запрошень лорда-регента не відмовляються. Якщо ви хворі, я пришлю лікаря. Але рівно о пів на сьому ви мусите бути готові, я прийду за вами й особисто супроводжу до резиденції.

За вікном пливла назустріч нова вулиця – кам’яні фасади з білого і червоного мармуру, дерева та квіти, тріскучі водоспади, струмки, що біжали кам’яними руслами. Це Кам’яний Ліс, відсторонено подумала Іріс. Ти мала рацію, сестричко, відраджуючи мене від цієї поїздки.

* * *

Два дні тому, під час останньої стоянки, вона розминала ноги, походжаючи уздовж палуби, чекаючи, поки пароплав нарешті відчалить. Непримітний молодик в одязі портового службовця з’явився, здається, нізвідки:

– Вам лист, пані Іріс…

Вона не чекала листів, і тим більше на борту пароплава. Вона була вражена, звідки службовцю відоме її ім’я, але самовпевнено вирішила, що це слава. Розгорнувши папірець, вона впізнала почерк Лори.

«У нас усе добре, – писала сестра. – Ми переїхали. Людина, яка передасть тобі лист, бажає нам добра. Ми з дітьми любимо тебе, Іріс».

– Що це означає? – запитала вона у посильного. – Що таке – «переїхали»? Куди?!

– У безпечне місце, – відповів той майже весело. – Тобто воно залишиться безпечним, якщо ви, пані Іріс, будете цяцінькою і провернете сяку-таку просту справу в Кам’яному Лісі. А яку – вам повідомлять після прибуття.

Пароплав відшвартувався. Працювали машини, пахло димом і рибою. Між бортом і причалом розширювалася смужка води.

– Хто ви такий?!

Хлопець вирвав у неї з рук листа, перескочив через борт і стрибнув на причальну тумбу. Помахав Іріс рукою:

– Не здумайте тікати, не виконавши доручення! Адже ви любите свою сестру і племінників, еге ж?

Іріс захотілося зістрибнути за ним, зіскочити з корабля, що відвозив її до країни, де за зраду варять у казанах. Але пароплав уже далеко відійшов від причалу.

* * *

В апартаментах її чекала готова тепла ванна. З вікна відкривався краєвид на балюстраду, за якою лежало море, підсвічене низьким сонцем.

Лікар виявився небагатослівним і ненастирливим. Пігулка, яку Іріс спершу не хотіла у нього брати, подіяла майже миттєво, і головний біль відступив. Стоячи біля вікна, вдихаючи теплий вітер, Іріс відчула себе набагато краще. Можливо, думала вона, ті люди – звичайні контрабандисти. Можливо, вони зрозуміють, що я не можу бути їм корисною. Та й що такого жахливого вони мені можуть доручити?

У двері постукали рівно о пів на сьому. Сонце вже висіло над самісіньким горизонтом, а Іріс закладала останню шпильку у волосся.

Як і раніше всміхаючись, Алекс оглянув її з голови до ніг і залишився задоволений:

– Ви чудово виглядаєте. Вас чекає чудовий вечір – легкі закуски, напої, спілкування з приємними людьми…

Він провів її по коридору до дверей, біля яких височіли стражники у темних мундирах, із піками в руках. Іріс внутрішньо підібралась; Алекс, не звертаючи на стражників уваги, відімкнув двері й вивів її на балкон.

Сонце торкнулось обрію. Алекс смикнув шовковий шнур, балкон хитнувся і плавно пішов угору. Іріс мимоволі вхопилася за бортик.

– Цей замок сповнений чудес і секретів, – із самовдоволеною усмішкою сказав Алекс. – Вам сподобається тут, пані Айріс. Нічого не бійтесь, поводьтеся так, як звикли. Будьте собою.

* * *

– Пані Айріс Май! – оголосив церемоніймейстер.

Усі голови повернулися до неї; у просторій залі горіли каміни, хоча зовні було зовсім тепло. Блищали очі, блищало дорогоцінне каміння в мочках вух і на алебастрових шиях; чоловіки і жінки, одягнені зі стриманою розкішшю, дивилися на Іріс із інтересом: вони знали, хто вона така.

Що, коли хтось із них зараз передасть їй послання?!

– Ласкаво просимо, пані Айріс, – літня дама простягнула їй м’яку руку. – Ласкаво просимо до Кам’яного Лісу.

У неї були неочікувано сильні холодні пальці. У волоссі виблискували діаманти.

– Ваш візит – висока честь, – плечистий чоловік у військовому мундирі дочекався, поки Іріс подасть руку сама. – Почувайтесь як удома! Лорд-регент прибуде з хвилини на хвилину.

Вони називали свої імена, вона кивала, потискувала руки і тут же забувала, як кого звуть. Вони побіжно згадували своє становище – урядовці Кам’яного Лісу, державні радники, чиновники з міської управи, аристократи; в кутку пив вино капітан пароплава, на якому приїхала Іріс.

Вона не повірила своїм очам. Капітан тримався осібно, був пригнічений, по обличчю градом котився піт. Може, саме він має «повідомити після прибуття», чого хочуть від неї шантажисти?

Іріс зробила крок уперед, натрапила на його погляд і позадкувала. Ні, він не шукав із нею зустрічі. Він за щось ненавидів її. Іріс згадала слова Алекса: «Капітана чекає розгляд» – через те, що Іріс Май прибула із запізненням…

Слуга підніс келих. Іріс похитала головою. Подивилась у пошуках простої води; гості неголосно розмовляли, розбившись на невеликі групи, здається, втративши до неї інтерес. В їхніх усмішках Іріс бачила тепер вимушеність, навіть нервозність; або їй так здавалося через те, що сама вона хвилювалася дедалі більше?

– Ви втомилися з дороги, – сказала висока жінка років сорока, з волоссям кольору слонової кістки, гладеньким і ретельно укладеним. Кілька хвилин тому вона назвала Іріс своє ім’я.

– Але пароплав запізнився не з вини капітана, – сказала Іріс перше, що спало їй на думку.

– Можливо, – жінка кивнула. – Ви забули, як мене звуть? Тереза, член імператорської ради. Розумію, вам зараз не по собі. Не треба нічого боятися. Всі ми знаємо, що розповідають на континенті про Кам’яний Ліс…

Вона трохи зсунула брови, її обличчя стало жорстким:

– Коли ми задихалися у кривавій каші… і прохали про допомогу, на континенті вдали, що оглухли й осліпли. Мало того – вони таємно підтримували змовників! Бунт готувався задовго, з першого дня хвороби старого імператора. Коли почалася різанина на вулицях, принц Міло зважився на переговори з бунтівниками… на переговори! Ми вважаємо за краще називати це «помилкою» – з поваги до загиблого, хоча це була, звичайно, зрада. І ось, коли здавалося, що все скінчено, все валиться, на вулицях трупи, на площі страти… Бунтівники першими запустили казан і почали варити в ньому незгодних. Уперше за дві сотні років! І знаєте, що ми змогли протиставити варварству і насильству?

– Е-е… Справедливість?

– Ще більше насильство, – відгукнулася вона з м’якою усмішкою. – Чому лорда-регента вважають чудовиськом? Бо він чудовисько. Він став таким, рятуючи імперію. Рятуючи нинішнього імператора, Ференца. Єдина людина змогла збожеволіти настільки, щоб зупинити безумство, і це був…

– Лорд-регент! – проголосив від дверей церемоніймейстер.

Стихли всі розмови. Відчинилися стулки дверей – на галереї, на другому поверсі. Ввійшов чоловік у чорному вільному костюмі, з широкою пов’язкою на обличчі, що повністю закривала очі.

Тереза, а з нею всі в залі, схилились у поклоні. Іріс, яка не звикла кланятися, просто опустила голову.

– Добрий вечір, панове, – сказав чоловік на галереї. – Сьогодні ми зустрічаємо дорогу гостю, Іріс Май, я сподіваюся, ви вже встигли познайомитись.

Він єдиний виголосив її ім’я так, як воно звучало на континенті, а не так, як жителям Кам’яного Лісу було зручно його вимовляти.

Він рушив униз крутими сходинками. Іріс здалося, що зараз він неодмінно оступиться й упаде, але він крокував легко, як зрячий. Гості вишикувалися нерівною шеренгою, лорд-регент ішов повз цей імпровізований стрій, потискуючи руку кожному, напівголосом кажучи кілька слів, вислуховуючи вітання. Пов’язка закривала його лоб, очі й вилиці. Усі трималися так, ніби це була природна річ.

Іріс пошукала очима Терезу – і побачила її серед інших. Лорд-регент якраз підійшов до неї, і Тереза по-дружньому простягнула руку. Він про щось запитав, й Іріс моментально зрозуміла, що мова йде про неї; Тереза всміхнулась і відповіла:

– Ти мав рацію, Ерно.

Лорд-регент повернув голову, Іріс відчула, що її розглядають. Чим він дивиться, подумала вона, відчуваючи, як у скроні починає пульсувати новий біль.

Тепер він ішов просто до неї – через залу, повз гостей, які шанобливо розступилися.

– Із прибуттям, – він простягнув руку без рукавички. Іріс нічого не залишалося, як торкнутися його долоні, сухої та прохолодної.

– Чого ви боїтеся? – запитав він наступної миті, не випускаючи її руки.

– Чудове місто, – не до ладу відповіла Іріс. – Дякую… Ні, я нічого не боюся, мене прекрасно зустріли…

Куточки його губ опустилися донизу:

– У вас болить голова? Запросити лікаря?

– Доктор… уже… дав мені ліки, – Іріс захотілося висмикнути долоню, вона насилу втрималася.

– Ви втомилися, – сказав він повільно. – І вас щось турбує. Сподіваюся, це не я вас налякав?

– Усе так незвично, – Іріс нервово засміялася. – Мені доводилося бувати… на прийомах, але ніколи – в імператорському палаці. Вибачте моє хвилювання.

Він випустив її руку:

– Відпочивайте.

Іріс раптом поспішила:

– Я хотіла ще сказати…

Уже відходячи, він обернувся:

– Що?

– Капітан не винен у тому, що судно запізнилося, – твердо сказала Іріс.

– Дякую, – відповів він після паузи.

Натягнуто посміхаючись, Іріс дивилась, як регент іде до капітана в кутку і, не простягнувши руки, щось запитує. Капітан довго відповідає, і піт блищить у нього на лобі. Пауза; регент киває, щось говорить і відходить; капітан стоїть очманілий, і на обличчі у нього написане колосальне полегшення; він хапає келих із таці слуги, що пробігає мимо, і випиває залпом, утирає піт…

– На прийомах бувають різні люди, – сказала Тереза, що несподівано опинилася поруч.

– Це я сказала лорду-регенту, що капітан не винен, – Іріс усміхнулася ширше, відчуваючи, як натягується шкіра на обвітрених губах. – І він мені повірив.

– Ви благородна людина, – Тереза пригубила від свого келиха. – Але лорд-регент нікому не вірить, він усе перевіряє сам… До речі, ніколи не намагайтеся йому брехати, може вийти недобре.

Регент стояв тепер у натовпі гостей, розмовляв, усміхався – не знімаючи пов’язки.

– Він здатний відчути зраду до того, як вона дозріє і принесе отруйні плоди, – неголосно сказала Тереза. – Тому регулярні прийоми, тому на них запрошують різних людей, впливових і не дуже, тому так жарко… Регент підозрює всіх, щомиті чекає зради – й небезпідставно. Минулого місяця стратили трьох шпигунів…

– Їх зварили на площі?!

– Не вважайте нас варварами, – Тереза скривилася. – Відтоді, як було придушено бунт, казан стоїть порожній і холодний. Як на мене, досить було вислати цих людей, але… Лорда-регента вже не переробити. Який час, такий правитель.

Вона зробила паузу, оцінила обличчя Іріс і заговорила в іншому тоні:

– …Але часи змінюються! Імператор – чудова дитина, ви побачите, розважлива, відповідальна не по роках. Через п’ять років ми отримаємо на троні ідеального государя, мудрого і доброго… Чому ж ви нічого не їсте? Розкішні фрукти, витончений сир, вино дуже легке, скуштуйте.

Іріс похитала головою, сподіваючись, що її гарячковий рум’янець спишуть на спеку.

Ніби відчувши її погляд, регент повернув голову. Покрокував через усю залу, на ходу взяв келих у слуги з таці. Підійшов до Іріс і Терези, пригубив шампанського і зняв пов’язку. У нього були сірі очі, з тих, що змінюють колір залежно від освітлення. І, звичайно ж, він не був сліпим.

– Пані Іріс, – він сховав пов’язку до внутрішньої кишені вільного піджака, – ви не хотіли б вийти на балкон, подихати свіжим повітрям, помилуватися нічним містом?

* * *

На балкон вели двері просто із зали прийомів, і звідти справді відкривався прекрасний краєвид на вогні міста, але віяв такий пронизливий вітер, що Іріс одразу заклякла. І це було до речі: не довелося пояснювати, чому вона так тремтить і цокотить зубами.

Лорд-регент запропонував їй руку, і вона не змогла відмовитися. Спираючись задерев’янілою долонею на його лікоть, проїхала вниз по сходах до внутрішнього двору, де від вітру затуляли стіни. Тут було тепло і тихо, у напівтемряві ледь чутно шелестіла вода.

– Спасибі, що ви погодилися приїхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопілки – те, про що він давно мріє, тим більше від вас, адже ви його кумир… Він страшно самотній у свої дванадцять років, він приречений на владу – і самотність. Ви все ще тремтите?

– Я майже зігрілась.

– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно відраджували від поїздки. Що допомогло вам зважитися?

– Я…

Вона зрозуміла, що не знає, що сказати. Мріяла побачити Кам’яний Ліс? Слабка відповідь, мотивація роззяви, він може навіть образитися. Мріяла вчити імператора музики? Солодкава й нещира відповідь. Хотіла потішити своє марнославство? Єдина правдива відповідь, але вимовляти її вголос – безумство.

– Мені приємно, коли людям цікава моя музика. Інтерес молодого імператора… підкупив мене.

Він подивився на неї з повагою:

– Ви вмієте бути чесною, я дуже це ціную.

Акуратно вийняв пов’язку з внутрішньої кишені, зав’язав собі очі, повернув до Іріс сліпе обличчя:

– Ще раз: що вас турбує? Чого ви боїтеся… за кого ви боїтеся?

– Я… ні. Я просто…

Наступної миті Іріс жбурнули на підлогу – на гладенький полірований камінь, різко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, інстинктивно прикриваючи голову. Її смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступної миті вона виявила себе в ніші стіни, за колючим стовбуром присадкуватої пальми.

– Усе добре, – прошепотів лорд-регент їй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.

Із дерев’яної різьбленої балки стирчала стріла з курчачо-жовтим оперенням.

* * *

Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офіціанти так само розносили напої та закуски. Капітан корабля, на якому прибула Іріс, був такий щасливий і п’яний, що не міг підвестися з оксамитової лави біля стіни.

Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:

– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!

Із бічних дверей виринув Алекс:

– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.

* * *

У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.

Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.

Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.

Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?

Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!

Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.

* * *

У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар, у якого Ольвін винаймав кімнату, вискочив у самій сорочці, заздалегідь до смерті наляканий: він пережив бунт тут, у місті, і такий ось стукіт у двері означав для нього занадто багато.

На порозі стояли стражники в чорних мундирах палацової охорони. Господар повільно сповз по стіні: безліч разів він бачив це в нічних кошмарах.

– Майстер Ольвін тут живе?

Ольвін маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозі видати ні звуку, підніс руку і ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвіна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провінціали. Стражник іще не знав, як тягти людину в казан, Ольвін уявлення не мав, що означає стукіт серед ночі.

– Поїдете з нами, – сказав стражник. – З усіма своїми штучками… з цими… з речами!

– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на відповідь, так, із доброти душевної. Він по-своєму любив постояльця і дбав про нього, як про рідного сина.

* * *

– Це ти, значить, фаршируєш черепашки музикою, як пироги сиром?

– Так, – сказав Ольвін.

Чотири місяці тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночі. Не цей офіцер, а інший, але в такій же тісній канцелярській кімнаті вимагав від нього «таємниці» – як поміщати музику всередину порожніх черепашок. Ольвін чесно все показав і розповів. Той офіцер нічого не зрозумів – і не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо є талант. Офіцер пригрозив в’язницею, конфіскував резонатор – вартістю, як вулиця у провінції Руді Пагорби, і рідкістю, як величезний алмаз. Конфіскував розчини, співучу сіль, черепашки, срібний камертон. Майже місяць Ольвін жив надголодь, тягаючи на ринку мішки з рибою. Потім йому несподівано повернули все цілим і неушкодженим, а за дві черепашки запропонували гроші, хорошу ціну. Черепашки були – колекційні записи Іріс Май, «Пори року». Ольвін не хотів би їх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.

І ось тепер перед ним стояв інший офіцер, раз у раз витираючи блідий спітнілий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-які звуки? Крики чайок? Собачий гавкіт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвін здивувався, навіщо б так бездарно використовувати таку красиву і складну оболонку. Слова, на відміну від музики, легко записати на папері.

– Тоді швидко, швидко… готуй свої каганці!

Ольвін не сперечався. Розбуди його посеред ночі, як, власне, і сталося, – він завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай із себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприємність у палаці, подумав Ольвін, ця людина налякана і зла. Добре б усе скінчилось, як минулого разу, хоч би мені дозволили піти по-доброму.

– Ось посудина ідеальної форми, я називаю її резонатор, стінки влаштовані так, щоб ловити звук і передавати коливання розчину співучої солі. Ось зародок кристала, поки він росте – звук зберігається в його гранях. Тепер я розігріваю розчин і додаю солі: щоб кристал ріс, насичений розчин має остигати. Вміщую розігрітий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкій нитці, вміщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвін кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачі гаркнув офіцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!

Ольвін дзвякнув камертоном, у канцелярському приміщенні поплив срібний дзвін. Офіцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бідоласі на думку не спадає жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнув офіцер. – Хай світить сонце над десятьма провінціями та столицею! Хай буде імператор на троні, як сонце в чистому небі, хай не закриють хмари гніву світлий лик його! Хай згинуть кляті бунтівники, чиї імена забуто, а діяння проклято!

Його голос гучно лунав у напівпорожній канцелярській кімнаті. Поверхня соляного розчину в резонаторі ледь помітно вібрувала. Там, усередині, ріс кристал співучої солі, його найтонші грані повторювали і записували хрипке горлання, несамовиті заклинання, прокляття і славослів’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвін із гіркотою.

Офіцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвін дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потім витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсім маленький.

– Це можна слухати?!

– Ні, – сказав Ольвін. – Поки що ні.

Відповідних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотілося віддавати їх злим і нещасним людям – палацовим стражникам. Згнітивши серце, він узяв зі столу черепашку; момент заселення кристала – найскладніший, треба відчувати оболонку зсередини, розуміти її душу, сполучати з душею записаної музики. Але музики ж немає – тільки відчайдушний злісний крик. Як пояснити мушлі, що це і є її доля?

Якщо я зараз зіпсую запис, подумав Ольвін, мене вб’ють на місці.

Потрапивши в самісінький центр завитка, кристал стає серцем черепашки. Вийняти його і вмістити новий уже неможливо. За роки учнівства Ольвін погубив сотні кристалів, намагаючись вкласти їх у мушлю, навіть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Він видихнув крізь зціплені зуби. Доклав черепашку до вуха: спів моря, далекий вітер, срібний дзвін камертона…

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, буває, б’єшся-б’єшся, а виходить плаский, різкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвін віддав черепашку офіцерові. – Я можу бути вільним?

* * *

Він приготувався чекати в канцелярії до ранку, але відповідь прийшла набагато раніше. За десять хвилин офіцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Беріть оце. Оце все! Палиці, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’ється, відповідаєш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвіна і, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кімнати. Ольвін стиснув кулаки: від несправедливості хотілося битись.

– Це мої речі!

– А ти теж іди, геть, геть, швидко!

Ольвін остаточно перестав розуміти, що відбувається.

Стояла глупа ніч, до світанку було далеко, але по всьому замку металися вогні. Чужі руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвін боявся зайвий раз доторкнутися, такий він був крихкий. Офіцер замикав процесію, гнав Ольвіна перед собою, підштовхував у спину – повз пости, повз приміщення варти, крізь переляканий шепіт слуг. Завилися нескінченні сходи – вниз. Стражники гуркотіли чобітьми та лаялися тихо і брудно. Ольвін щомиті чекав, що пролунає дзвін битого скла, але жоден зі змилених носіїв так нічого і не впустив на крутих сходинках.

Шлях закінчивсь у кімнаті з ґратчастими вікнами. Це була, без сумніву, тюремна камера, причому з найгірших, з вмурованими у стіну сталевими кільцями та ланцюгами, з ледь помітними у темряві огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинуті руки, біля стіни сопів стражник. Чи чоловік в одязі стражника. Мундир на ньому був розірваний, обличчя закривавлене. Ольвін глянув на нього, відвів очі й вирішив більше не дивитися.

Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речі Ольвіна – як попало. Ольвін не поспішав їх поправляти. В його становищі чим менше вдієш – тим менше зробиш помилок.

Один жест людини в темному кутку – і в камері залишилися тільки прикутий стражник, Ольвін і той, хто віддавав накази. Ольвін кліпнув; обличчя людини в тіні було майже повністю закрите чорною пов’язкою, вільними залишалися тільки підборіддя та губи: