Kitobni o'qish: «Самум (збірник)»
Одержима
Роман у чотирьох історіях
Історія перша
Демон
– Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.
Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник – ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.
– Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…
Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.
– Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… – пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.
– Не бійся! – таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. – Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе – і край!
Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
– І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, – голос підвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…
Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.
– Зі здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повідомила відьма. – Лікуватимеш.
– Полікую, – клієнтка дрібно закивала.
– І щось печінка його мені не подобається, – довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. – А ти!
Клієнтка підстрибнула на стільці.
– Покинь курити! – чорний ніготь викривально вп'явся їй у груди. – Не можна тобі курити!
– Покину, – блідими губами пообіцяла клієнтка.
– А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!
– А… – тихо пискнула клієнтка.
– Двісті баксів. Залишиш більше – здійсниться скоріше.
– Д-дякую… – клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли мені ждати?
– Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.
Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.
– Бачу!
Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток – у півморок:
– Бачу! Он він!
Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з'їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.
* * *
У тому самому під'їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано. І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.
На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала – гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та ціла валіза, як у кіно!
Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.
Клацання миші – повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:
– Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.
Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп'ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.
– Пахощі ти цього разу купила палені, – крикнула з кухні Ірина. – У горлі дере.
– Курити треба менше, – відгукнулася Віка сварливо, проте не злісно.
Ірина гмикнула й затяглася.
Про відьомську сутність своєї баби вона вперше довідалась із засмучених маминих монологів на кухні: «Відьма, а не свекруха! На мене пристріт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб від тебе, козла, фінансово залежала!» Батько мовчав – він узагалі був неговірким, багато пив і до сорока років заробив інвалідність. Підрісши, Іра перестала мріяти про хатинку на курячих ніжках, де живе її могутня баба: слово «відьма» в маминому виконанні означало те саме, що й «сука», «холера» та інші спеціальні слова, які Іра залюбки повторювала в школі.
З першого ж класу її стали називати відьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала більше за всіх.
Ні, на уроках це ніяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третій закон Ньютона і як влаштована хімічна промисловість. Зате вона знала, хто з ким зустрічається і як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворішій училці, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен і хто чого боїться; до одинадцятого класу її цуралися вже без сміху, не раз і не двічі за спиною перешіптувалися: «Відьма!»
Випускаючи дим у кватирку, Ірина посміхнулася. Баба, яку вона бачила рідко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неї був моторошний: Іра запам'ятала безліч похмурих людей, завішені вікна й дзеркала, дощ і чиюсь істерику; вона запам'ятала круглі очі бабусиної сусідки, коли та переказувала пошепки жахливі деталі: «Дах довелося розбирати… Бо відьма вона, відьма».
Пізніше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерські курси, заміжжя, випробний термін у турбюро, курси фен-шую, ще одне заміжжя й фінансовий крах, Іра чітко усвідомила: відьма – це навіть не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…
Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.
* * *
Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».
– Здорова була, дівчино. Сідай. Із чим прийшла?
Нова клієнтка опустилася на краєчок стільця. Щось у її обличчі, в манері відводити очі раптом збентежило Ірину: дівчина принесла з собою таємницю.
– Викладай, – Іра масно всміхнулася. – Допоможу.
Підтягши вище сумочку, утримуючи її однією рукою, дівчина відкрила застібку й витягла приготовану заздалегідь фотографію. Двоє всміхалися в камеру: ця ж таки дівчина та чоловік. На колінах у дівчини собака, і не кімнатна іграшка, як тепер буває, а покруч лайки з дворнягою, доволі-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колінах сидить… А чоловік непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собаці. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписані в загсі або навіть повінчані, принаймні дівчина вважає цього красеня своїм…
Ірина перевела погляд із фотографії на гостю: дівчина сиділа, навіщось притискаючи сумку до грудей.
– Твій колишній? – відьма проникливо кивнула на фото. Дівчина швидко подивилась їй у вічі. Потім випросталася, ледь розслабилася, великим і вказівним пальцями лівої руки намацала слід од обручки на правій.
«Он як, – подумала Іра зацікавлено. – У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки – доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»
Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.
– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.
– По пораду, – пролопотіла дівчина.
– Брешеш! Що у тебе в сумці?
Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?
– Диктофон? – на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: – Підставити мене надумала?!
Дівчина замахала головою. Сум'яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.
– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!
Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.
Підвела на Іру вперті сірі очі:
– Я просто хотіла взяти інтерв'ю. Підготувати матеріал. Для журналу.
– На кого працюєш? – Ірина готова була дихати полум'ям.
– Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.
– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!
Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.
– Стій, – вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла – ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік – ні.
– А мужика цього ти вже не повернеш, – повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. – Інша жінка між вами.
Дівчина кліпнула:
– Нічого ви не знаєте, – в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. – Ні-чо-го.
І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.
– Це що, його мати?
Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.
Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.
– Його мати… свекруха, тебе… мучить!
Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:
– Вона… стривай, вона… померла?
Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар'єру було три чи чотири – і кожний приносив невимовну втіху.
– Померла! – Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. – А спокою тобі не дає!
В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.
– Бачу! – Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. – Он же вона!
Дівчина боролася довгу мить – а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб'ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…
– Не бачиш? А я бачу! – Голос відьми бив на сполох. – Я бачу духів! Я бачу демонів!
Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.
– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?
Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам'ятає її «інтерв'ю».
– Винна? Зізнавайся – винна?!
Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину – «Ату», але замість цього заревіла міддю:
– Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!
Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:
– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!
– Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналістка…
Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши – професійний прокол. Неприємно.
– Втомилася? – Віка поставила чашку на стіл – просто на церковну парчу.
– Вікусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.
Гримнув дзвінок у дверях.
– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертої ще…
– Це піцу привезли, – Віка посміхнулася. – Ходімо обідати.
* * *
Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п'ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.
Тим часом столик під церковною парчею, де так і залишилася стояти чашка з недопитим чаєм, раптом почав трястись, наче у вагоні. Двері до кімнати були причинені, ноутбук грав ретро-композицію «Дискотека вісімдесятих»; тільки коли чашка зісковзнула зі стола і з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Віка відчули лихо.
На темній паркетній підлозі розтеклася калюжка, схожа на зірку. Білі скалки з золотою смужкою розлетілися по всій кімнаті.
– Протягом скинуло? – припустила Віка.
– Наче ж не було ніякого протягу…
Відчинена кватирка цідила денне повітря. Аромат пахощів послабшав; ні жаб'ячий кістяк, ні диплом на стіні, ні череп, ні сушене зілля не постраждали.
– Поривчастий вітер, – сказала Віка, повертаючись із кухні зі щіткою в одній руці і шваброю в другій. – Сьогодні в прогнозі…
– Чашки шкода, – сказала Іра. – Зручна була.
* * *
Їй траплялося зустрічатись із незадоволеними родичами клієнток, із дружинами відбитих чоловіків і з нареченими вкрадених женихів. Бували скандали, іноді мордобої, але такі інциденти потрапляли до розряду неприємностей, а не серйозних проблем.
Кілька разів у її практиці запах смаленого з'являвся зовсім близько, густий і їдкий. Бувало, тікала темними вулицями від гопників, найнятих її побити, часом доводилося міняти офіс і терміново виселятися з винайнятої квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з міліцією, бандитами, податківцями; щоразу вона ясно розуміла, звідки йде небезпека і що треба робити, аби її уникнути.
Чомусь розбита чашка, предмет простий і неважливий, змусила її знову відчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та – найгірше – вона не могла збагнути, звідки загрожує небезпека.
Починала боліти голова.
Рівно о четвертій з'явилася наступна клієнтка – провінціалка років п'ятдесяти, на вигляд простувата, але чіпка й розумна. Її дочка жила в Америці й ніяк не могла вийти заміж – хоч мужиків, здавалося б, не бракувало.
– Ти подивись! – жінка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрівнюючи їхні позиції. – І фігурою Бог не обділив, і личком, робота грошова, і вічно біля неї то один, то другий крутиться. А заміж – увесь час зривається! Оцей, останній, уже й обручку купив. А потім злиняв, наче водою змило… Чи це не вінець безшлюбності, бува?
– Він, – Ірина уважно розглядала фото дівчини. – Вінець. Так і є, – вона скорботно покивала. – Хто наклав, є підозри?
– Нема, – жінка безпорадно розвела руками. – Вона… ні з ким не сварилася, щоб аж так…
– Вона хрещена?
– Аякже!
– Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… – Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. – Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…
Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»
Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.
Тиск? Зміна погоди?
– Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуєш?
– Ні, – несподівано боязко відгукнулася клієнтка. – А що?
– Гуде…
Землетрус? О, ще…
ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА
Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:
– І зараз не чує… те?
Клієнтка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював і повторював ім'я відьми, і тонкий звук «і» лунав у його виконанні басовитим ревом.
Стіл трясся, і череп нестримно їхав до його краю. Вогник свічки застрибав і згас. Ірина підхопилася, перекинувши стілець; тривалий біль пронизав уздовж хребта, розтікся по руках і ногах. Ніколи в житті вона не знала таких конвульсій, ніколи її так не корчило.
ІРА! ІРА!
– Hi! – заволала вона, в паніці забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Ні! Мамочко! Матусю! Поможіть!
Ніхто не допоміг. Ірина впала на підлогу, вхопилася за край скатертини, ніби намагаючись за неї втриматися. Повз лице пробігли запилюжені чобітки зі збитими каблуками, грюкнули двері, і сліду клієнтки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетіла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобі й пострибав у темний куток.
– Помо…
І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:
– Чого вона… Що з тобою?!
Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:
– Подивися… у мене усмішка не крива?
– Це що, усмішка?!
– Це тест на інсульт, – простогнала Іра. – А руки…
Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.
– Що з тобою? – Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. – Вона тебе що, по голові стукнула?
– Ні, – Іра потерла чоло. – Це череп…
– Що в тебе з черепом?
– Не в мене! Череп зі стола впав…
Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.
– Попустило, – сказала нарешті. – Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?
Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…
Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.
– А-а!
Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…
Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витягайся вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі – бездонна вирва.
Її руки, наче чужі, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лівою і поповзла, мов жебрачка, мов каліка, навколішки поповзла через кімнату – до блокнота, що розгорнувся на чистій сторінці…
«Ірино, ти влетіла».
Вона дивилась, аж очі вилазили з орбіт, як її ліва рука виводить нерівний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетіла, Іро, ти влетіла».
Правою рукою вона перехопила ліву. Ривком одірвала від паперу, затрясла, сподіваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, ліва рука бажала писати, і ліва рука перемогла.
«Слухайся мене, гадино, корись, бо гірше буде».
Зайшла Віка – й сахнулася з жаху.
– «Швидку!» – зуміла вичавити Іра. – Шви…
І закашлялась.
* * *
«Швидка» приїхала на диво швидко – видно, Віка по телефону красномовно описала стан хворої. Машина зупинилася перед під'їздом із двома вивісками: праворуч – «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч – «Відьма й цілителька Ірина».
Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:
– До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!
Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від'їжджала від під'їзду:
– Чого ти так на неї визвірився?
– У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п'ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!
* * *
Востаннє вона була в церкві півроку тому – одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.
Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.
Вона зайшла і стала на порозі; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нічого.
Осмілівши, підійшла ближче до вівтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свічок, наитонших, і розставила перед іконами, щоразу ревно хрестячись і глибоко вдихаючи запах ладану.
Нічого не відбувалося.
«Якби це був… біс, – міркувала вона з острахом, – або… демон, він би мені до храму не дозволив навіть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмі, хрещуся, ставлю свічки – і нема ніяких припадків!
Мені треба до невролога, а не до батюшки. Які біси? Які демони?! Це професійне, лікар правду сказав, але не в тому розумінні, що я відьма, а в тому, що я сама себе випадково загіпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як із Єгиптом? Летіти чи ні? З одного боку, відпочинок мені потрібен…»
Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.
«…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»
Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.
Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.
Бабусі дивилися на неї, мов на святу.
* * *
Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.
Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.
Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…
Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не відразу зрозуміла, що деренчать тарілки на кухні.
Вона звелася на лікті.
Бом, сказав антикварний годинник із боєм. Бом, бом, бом; хіба вже дванадцята?!
На кухні лунко розбилася порцеляна.
Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капці… Увімкнула верхнє світло в кімнаті, потім у передпокої, тоді на кухні.
Потім, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна підлога була всипана скалками. Щільно затягнуті штори матово поблискували. На полиці цокав годинник і теж показував дванадцяту.
Повільно ступаючи, прислухаючись до тиші, Ірина пройшла до ванної. Спершу ввімкнула світло; тоді рвучко відчинила двері. Нікого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.
І майже одразу побачила його.
Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:
– Я попереджав, що буде гірше?
Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття – і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.
Крапаючи кров'ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей – але замок заклинило; зірвала слухавку – проте та мовчала. Схопила мобільник – той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.
Заблимав торшер – неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила – восьмий поверх…
За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.
* * *
До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.
Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, – все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».
У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».
А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.
За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:
– Дійшло, гадино? Все зрозуміла? Ірина часто задихала:
– Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…
Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.
– Я більше не буду! – вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.
– Що ти не будеш? – запитав кат у сірому костюмі.
– Нічого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…
У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:
– Заткнись.
І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.
– Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловік у кріслі. – Так чи ні?
– Так, – простогнала Іра.
Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.
– Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сірому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.
* * *
О сьомій сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.
Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз'їжджалися машини, що ночували біля під'їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі – з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.
Вона чекала.
Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.
Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.
Стискаючи в руках розібраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, і ніхто, крім Ірини, не віддзеркалювався в ньому.
Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!
Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.
Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:
– Їдьте!
– Куди? – здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.
– Їдьте, потім скажу!
Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.
– Віка?
Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.
– Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!
Водій витріщив очі. Подивився на Ірину – і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.
– Краще знайомого лікаря, – бурмотіла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!
Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.
– Мені терміново потрібна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…
У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.
