Kitobni o'qish: «Мідний король»

Частина перша

Розділ перший

Раннього вечора вітрильне судно «Крилама» ввійшло в прибережні води порту Мірте і стало на рейд, чекаючи митного огляду. Команда й пасажири, скільки їх було, вибрались на палубу – не тільки тому, що цього вимагали митні правила Мірте, але й затим, щоб подивитися на Літаюче Місто.

«Крилама» нахилилась, і вода з палуби струмочками потекла в море. З'юрмлені біля лівого борту пасажири готові були кинутися за водою – вони ахали й охали, насідали животами на загороду, тицяли пальцями, показуючи одне одному дивовижі; дві огрядні пані, що всю дорогу не виходили з каюти, спрагло вглядались у простерте перед ними диво. Сім'я середніх статків (мати, батько, четверо синів), купець із двома помічниками, ремісники-умільці, що зважилися шукати щастя на службі в Золотих, та інші люди різних станів, які подорожували в каютах і в трюмі й багато ночей спали в гамаках і знемагали від безсоння на злежаних перинах, дивились на місто своєї мрії, мету подорожі, і багатьом займало дух.

Літаюче Місто линуло, не сягаючи землі. Тоненький серпанок оповив порт і припортові райони, а над ними розкинулись бірюзові й рожеві арки мостів, завмерли, граційно вигнувшись при злеті, тонкі стіни. Ажурові будівлі вивершувалися сліпучо-білими вежами, і гострі шпилі вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над містом. Тисячі суден стояли на рейді, ніби зачаровані видовищем, ніби засумнівавшись в останню мить: а чи гідні вони, порослі черепашками, ввійти в золотий порт Мірте?

Матроси видирались якнайвище, бажаючи більше побачити. Майже всі вони бували тут давніше, але тільки декільком, найстарішим, удалось зберегти підкреслено-байдужу міну: і не таке, мовляв, знавали. Повітря ледь тремтіло над морем, і через те здавалося, що золоте місто ось-ось розтане в серпанку, – але воно не тануло, навпаки, яскравішало в міру того, як сонце спускалось і подовжувалися тіні.

Підійшов великий човен із вартою та перевіряльниками. Першим на борт піднявся чоловік у шкуратяному шоломі, в легкому обладунку з гербом Мірте, з величезною паперовою книжкою під пахвою.

– Митна служба Мірте вітає вас, морські подорожники, – промовив поблажливо, переводячи чіпкий погляд з обличчя на обличчя. – Капітане!

Капітан вийшов наперед, тримаючись увічливо – і гідно водночас. З нагоди прибуття він змінив засмальцьовану, пропалену в багатьох місцях шкіряну сорочку на синій мундир із ґудзиками з полірованої кістки.

– Пред'явіть до огляду пасажирів, команду, вантаж. Чи всі новоприбулі ознайомлені з умовами перебування в Мірте?

Ремісники переступали з ноги на ногу. Вони збиралися порушити закони Мірте – трохи, зовсім трішечки. Потім, коли влагодиться з роботою, вони заплатять повновагий податок і стануть чесними громадянами золотого міста, але попервах…

– У вас є документи на дітей? – чоловік у шоломі зупинився перед скупченою в коло сімейкою. – Пред'являйте, будьте ласкаві. Так… Добре. Що везете?

Тим часом вартівники та перевіряльники, усього восьмеро людей, хутко розсипалися по кораблю: хтось опустився в трюм, хтось заглядав у бочки й трусив тюки на палубі, хтось запався не знати куди і враз виник не знати звідки. Пасажири гляділи на них зі сторожким захватом: митники були громадянами Мірте, бронзово-смаглявими, вилицюватими, з коротко стриженим золотим волоссям.

– Двадцять сім, двадцять вісім, – митник рахував пасажирів. – А це що? Капітане!

Капітан прискочив і зупинився поряд. Митник повернувся до нього, на лиці були здивування й гидливість:

– Ви не знаєте законів Мірте? Що це, я вас питаю?

Перед ним, обік від інших пасажирів, стояв хлопчик років п'ятнадцяти, худорлявий, чорноволосий, з великими вухами. Розгублено поглядав то на митника, то на чудесне місто за його плечем. Напівдитяче й просте обличчя його вирізняла ледве вловима дивнота: занадто темні очі й випнуті надбрівні дуги, занадто гостре підборіддя, дуже біла шкіра й запалі щоки – хоча на голодного чи виснаженого хлопчисько не був схожий.

– Цей… – вичавив капітан. – Цей… де твій хазяїн?

Надбіг добре вдягнений, високий пан із білим пером за вухом – знаком професії переписувача.

– Перепрошую, я показував… пред'являв у каюті майно, там книжки, папір, писальне приладдя…

Митник жестом звелів йому замовкнути.

– Що це? – його довгий палець майже торкнувся білого лоба хлопчиська.

– Це мій раб. – Переписувач ковтнув. – А… що?

– Вам відомо, що гекса та їхнє поріддя не може ступити на землю Мірте? А вам, – митник круто повернувся до капітана, – хоч вам це має бути відомо!

Капітан побліднув:

– Гекса? Я не знав, що він гекса. Він…

– Ні-ні, – залепетав переписувач. – Він у рабстві в моєї сім'ї майже вісім років… Змалку… Він не може бути гекса, у мене є купча, там сказано – «походить з лісового краю»!

Пасажири й команда, наставивши вуха, підбирались усе ближче. Назрівав скандал; ремісники перезирались, матроси супились, решта відверто цікавилися, занудьгувавши без розваг за довгий час подорожі.

Не слухаючи переписувача, митник звернувся до капітана:

– Ваш корабель не ввійде в гавань, поки на борту перебуває гекса.

Пасажири загомоніли. Митникові слова передавали далі, тим, хто не розчув. Розвага загрожувала обернутися на біду.

– Даруйте… – капітан тепер почервонів; він зовсім не був таким досвідченим морським пластуном, яким хотів здаватись. І якщо з бурею у відкритому морі йому випадало змагатись, то непорозуміння з митницею Мірте було устократ небезпечніше.

– Або ви розвертаєтеся і йдете, – підніс голос митник, – або сплачуєте стоянку на рейді – чотири тисячі монет за годину. Гей, ви закінчили?

Його помічники знов показались на палубі й по черзі записали щось у принесену на борт книгу. Діставши ствердну відповідь, митник поглянув на сонце:

– Час огляду вийшов, тепер починається час затримки. Розрахуєтесь ви, капітане, потім зможете позвати до суду пасажира, який протягнув на борт напівкровку… Якщо вам удасться, звісно, вибити з нього хоч копійку, – митник осміхнувся. – Отже, ви розвертаєтесь?

– Ми не можемо! – крикнув хтось із натовпу пасажирів. – Це… це нечувано! Я заплатив за квиток!

– Ми всі заплатили, – плачливим голосом підхопила огрядна пані. – Нас із сестрою зустрічають… сьогодні в порту… В ім'я Імператора, ми не можемо піти!

Митник зиркнув на неї, але нічого не сказав. Купець, що стояв поряд, повідомив пані впівголоса:

– Імператором тут не присягаються.

– Ми не можемо піти. – Капітан говорив уривисто й глухо, так уразила його несподівана біда, що сталась при самому кінці подорожі. – У нас майже вийшли… запаси прісної води.

– Мені не потрібен клопіт про вашу воду. – Митник попрямував до драбини, по якій уже спускалися його підлеглі. – Моя вам проста порада: скиньте гекса за борт і входьте в порт.

Хлопчисько й досі стояв обіч від усіх. Невтямки було, розуміє він чи ні, через що така веремія. Не схоже, щоб його знічували погляди – лихі, відверто неприязні, іноді бридливі.

– Скільки можна чекати! – закричала огрядна пані. – Скиньте його за борт, нарешті! Ви ж бачите – іншої ради нема, інакше нас не пустять!

Переписувач виступив наперед. Губи в нього тряслися.

– Панове, я розумію ваше обурення… Я сам, я не знав… але, панове, це ж моя власність… Він знаряддя моєї праці, дуже цінне, важливе… Він джерело моїх прибутків! Він дуже дорого коштує, хто мені відшкодує?!

– А хто мені відшкодує простій на рейді?! – гаркнув капітан.

– Ви поставили нас усіх у жахливе становище, – завважив купець. – Хто винен, як не ваша недбалість? Усім відомо, що гекса та їхніх напівкровок не пускають у Мірте!

– Заждіть, – переписувач кинувся за митником, готовий був схопити його за рукав, але в останню мить утримався. – Заждіть… Я можу заплатити штраф. Ми ж люди, домовмося… Я відпливу з ним сьогодні ж, я тільки пересяду на інший корабель!

– Ані ногою. – Митник узявся за дужку, до якої кріпилась драбина. – Гекса не опоганить Мірте ані диханням, ані доторком, ані гидким випорожненням своїм. Викидайте за борт – або корабель не пройде.

Пасажири говорили вже на повний голос, і, здавалось, жоден не чує іншого.

– Але що ж мені робити, – переписувач кусав губи. – Це… головне моє добро, цей раб! Він… у нього дивовижна пам'ять на букви та знаки, він переписує книги з нечуваною швидкістю, без нього я зубожію!

– Ваша справа, – митник поставив ногу на сходинку. – Гей, капітане, хвилина на роздуми.

– Та що тут думати! – закричав старший із ремісників, бородатий ювелір. – У мене контракт у Мірте, хто за мене заплатить неустойку?!

– Може, човен, – бурмотів блідий, як лід, переписувач. – Може, спустити човен… Він переписує по цілій книзі за три ночі!

– Доведеться тобі самому потрудитися, – сказав ювелір і сплюнув за борт. – Руки не відпадуть!

Капітан, стиснувши зуби, ішов по палубі, переступаючи через кодоли, кинуті кимось вузли, – ішов до хлопчиська.

Той відступив.

– Добре плаваєш? – похмуро спитав капітан.

Хлопчисько мовчав, продовжуючи відступати. Капітан схопив його за комір. Хлопчисько випручався з несподіваною спритністю й кинувся тікати – уздовж правого борту. Наспіли матроси й пасажири. Десять рук одночасно вчепились у куртку й штани із запраного полотна, але хлопчисько, прудкий, мов вивірка, вирвався знов. Його наздогнали й збили з ніг.

– Не оглушуйте! – голосив переписувач. – Так він, може, випливе! Книги мої, ще й до половини… А завдаток же…

Він сів на згорнуту кодолу і, в розпачі розгойдуючись, узявся за голову. Перо за вухом, знак професії, поникло.

Хоч тіло хлопчиська звивалося, спільними зусиллями його перекинули через борт. Хлопчик полетів униз, дриґаючи в повітрі руками й ногами, і шубовснув у воду, і бризки вдарили в облавок вітрильного судна «Крилама».

Митник, що спостерігав з палуби, кивнув:

– Заходьте в гавань. Можете швартуватися.

* * *

Він занурився з головою. Вода вдарила по вухах, на мить стало боляче, але Розвіяр нараз виплив, ухопив повітря в легені й затрусив головою. Біль пройшов миттєво, як і з'явився. Поряд, зовсім поряд був мокрий облавок «Крилами» – блискучий і чорний над водою, а під водою – бурий, волохатий, де-де порослий черепашками. Вода виявилася майже такою ж прозорою, як повітря, – Розвіяр міг бачити всю тушу «Крилами» аж до кіля.

Розпустились і набрали вітру паруси – зелені з червоним, кольору Фер, порту приписки. Запінилася вода біля борту, і сам борт повільно сунувся, пропливаючи мимо. Розвіяр подався убік: за кормою «Крилами» нуртував високий білий вал, потрапити туди – умить затягне й закрутить, залишить під водою назавжди.

«Крилама» відходила повільно. От вона закриває весь світ, от вона відсунулась, от вона – силует, усе ще величезний, але щохвилі, то менший. Розвіярові знову відкрилося місто: високий Мірте, ширяючи в хмарах, дозволяв дивитися на себе й капітану на містку, і гекса, що тонув посеред моря. Хоча давніше Розвіяру ніхто не казав, що він – гекса.

Сонце сідало. Казали, що дивитись на Мірте можна опівдні, на світанку, при заході, вночі, – з кожним поглядом це буде нове місто. От і тепер: бірюзові арки зробилися синіми, а рожеві – опалово-жовтими. Білі вежі взялися золотим. Шпилі тримали на вістрях хмару, немов припнувши її до неба.

Море не хвилювалось. Невелика хвиля то піднімала Розвіяра, то опускала. Там, де пройшла «Крилама», лишався на воді слід. Розчепірившись на поверхні, бовтаючи у воді ногами, Розвіяр бачив, як далеко-далеко пливе митний човен, і ще один, і ще. Як слідом за «Криламою» спрямувалося в гавань інше судно – під жовтими й білими вітрилами.

Він ковтнув солоної води й закашлявся. Як він пам'ятав, ніхто не навчав його плавати. Проте триматися на воді він завжди вмів. Не варто пливти до берега, на берег не пустять. Тоді куди?

Розвіяр продихався, роззирнувся й поплив, націлившись на невеликий корабель, що стояв найдалі од усіх від берега. Чомусь йому здавалось, що коли корабель невеликий і коли стоїть так далеко – його неодмінно візьмуть на борт. Чому ні? Він добре вміє працювати.

Схилялося сонце, золоте місто знову міняло свою подобу. Розвіяр плив; вода виявилась такою оманливою – і твердою, й м'якою водночас. З борту «Крилами» поверхня моря здавалася стійкою, але ходити по воді не можна. Кораблі й човни рухалися швидко, Розвіяр думав, що й сам зуміє так плисти – але помилився; борсаючись, він старався з усієї сили, однак місто й досі здіймалося над водою, відбиваючись у ній разом зі шпилями й хмарами, і корабель на рейді лишався так само далеким.

Щось дивне робилося з руками й ногами. Вони немов здерев'яніли. І дихати ставало все важче. Розвіяр перепочив, полежавши на спині, але плеснула хвиля – і він знов похлинувся. Відкашлявся й знову поплив: тепер йому здавалося, що корабель наближається. Розвіяр гріб, облизуючи пересохлі губи. Йому все сильніше хотілося пити. Морська вода обпікала горло.

Він не шкодував ні за хазяїном, ні за «Криламою», ні за вузликом із пожитками, що лишився в трюмі під його гамаком. Він шкодував за «Подорожжю на Осиний Ніс». Учора вночі він переписав півкнижки, а закінчити до ранку не вдалося – капітан заборонив палити вогонь у трюмі. Розвіяр перегортав сторінку, дивився на неї, потім схилявся над чистим аркушем і ретельно переносив на папір те, що запам'ятав, що висіло, наче в повітрі, у нього перед очима. І поки писав – він потроху розумів слова й бачив те, що вони значили. Бачив далеку протоку, зубчастий гребінь між двох скель: з одного боку півострів Осиний Ніс, з другого – Крем'яшок. Двічі на рік біля гребеня вирує вода, страшно нуртує, й зриваються камені. Вода то спускається, оголюючи нори глибинних гадів, то піднімається знов, зубчастий гребінь ховається під водою, і тоді через Осиний Ніс може пройти судно, хай навіть найбільше, ось як «Крилама». Мандрівник, що написав колись книгу, долав протоку в небезпечний час – коли вода от-от готова була опуститись; доплив він чи загинув у хвилях?

Розвіяр подумав і вирішив, що, мабуть, урятувався. Таж написав хтось книгу про Подорож. Про те, що книгу може написати мертвий дух, хазяїн Агль нічого не казав…

Хазяїн Агль тужить, напевно. Він стільки разів казав Розвіярові: «Ти – моє багатство», що й змія запам'ятала б. Щоправда, тягати за вуха, стукати лобом об стіл і лаяти останніми словами хазяїн Агль теж був митець… Особливо сп'яну…

У Розвіяра зсудомило зненацька ногу. Розгубившись, він забився, схопився за щиколотку, занурився з головою… Судома відпустила, але зостався страх. Розвіяр роззирнувся.

Небо розділилося на дві половини. Зі сходу наступала темрява, і Літаюче Місто укотре поміняло свою барву. Із кольорового воно зробилося карбовано-сірим, висячі арки налилися власним світлом, і мости прикрасилися низкою вогнів. Із заходу ще світились вода та небо, але сонця не було. Воно потонуло. Так завжди.

Розвіяр подивився на маленький корабель, що до нього стільки часу уперто плив. Корабель повільно рухався, на його щоглах розгорталися вітрила – сині. Запалився сигнальний вогонь на верхівці щогли; корабель пішов на захід, туди, де горіло небо й блищала вода, пішов навздогін сонцю та дню.

Наступала ніч, але темряви не було. Щомиті запалювались усе нові вогні. Жовті, білі, жовтогарячі ланцюги простягалися від мосту до мосту, від вежі до вежі, і скоро над Мірте повисла заграва, що тільки ледве-ледве поступалася за силою заходу сонця. Далеко в морі – там, куди пішов корабель, – запалився маяк. На щоглах займалися сигнальні ліхтарі, і декілька великих вогнів спалахнули один по одному просто посеред моря. Розвіяр був оточений вогнями, немов на святі.

Якщо тут пройде корабель, вони ж побачать мене на воді, подумав Розвіяр не стільки з відчаєм, скільки зі здивуванням. Коли митник назвав його «гекса», коли його вирішили жбурнути за борт, коли він летів уже в воду, кинутий десятком рук – ані на хвильку, ані на єдину мить він не вірив у свою смерть і не збирався вмирати. Не збирався й тепер. Тим дивніше було, що руки відмовлялися служити, ноги зробилися важкими й тягли на дно, а зуби так стукотіли від холоду, що цей стукіт, напевно, було чути в місті.

У небі проступили тьмаві зірки. Тьмаві – бо їх забивало сяяння Мірте. Розвіяр плив, намагаючись тепер зігрітись і не ставлячи іншої мети. Море теж світилося; глибоко під водою – Розвіяр злякався, як глибоко, – запалилися зеленкуваті вогники. У книзі про подорож на Осиний Ніс були сторінки про морських гадів – хапуна, усеїда, морського гачкаря, про донного дракона, називаного в просторіччі Утробою. Розвіяр ослабнув, уявивши, як у глибині моря під ним відкриваються вогненні очі і розгортаються гачки, хоботи й щупальці.

Поверхня води, потримавшись під підборіддям, сягнула губів. Потім ніздрів. Тоді Розвіяр пірнув і виринув, і знов пішов під воду з головою. Заборсався, не бажаючи здаватись, але майже одразу ж вибився з сили.

Налетів вітер із моря. На краю зору хитнулося щось, на мить закривши тьмаві зірки. Розвіяр рвонувся: йому привидівся човен, зовсім близько, поряд!

Величезне й темне, порожнє розгойдувалося на хвилях. Не човен; щось на кшталт круглого плоту з палкою посередині. Розвіяр кинувся до нього, заляскав по воді руками, розбиваючи віддзеркалення далеких вогнів і зір. Хотів ухопитися за край, але пальці зіслизнули. У відчаї, що вмирає так близько від спасіння, Розвіяр закричав й обіруч ухопився за дерев'яний край плавучої споруди.

Навалився ліктем. Віддихнув. Тепер принаймні його не затягне так просто вглиб, море не заковтне його, не перетравить; сопучи й кашляючи, Розвіяр виповз на край плоту, немов драглистий слимак.

Пліт хитнувся. Протилежний край піднявся над водою, а той, що на нього здерся хлопчик, пішов під воду. Розвіяр перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посередині дерев'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець із ґнотом і залишками олії.

Розвіяр привалився до цієї палки спиною.

Він не потоне. Він дочекається на цій штуці ранку, і тоді його підбере корабель… Хвилі м'яко погойдували дерев'яний круг, і здавалося, що він пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвіяр і лизнув мокру долоню.

Солона вода не тамувала спраги. Навпаки, стало гірше. Розвіяр обхопив себе за плечі, намагаючись зігрітися. Тепер, у пітьмі, Мірте сяяв у всій своїй пишноті – Розвіярові здавалося, що до нього лине музика, така тонка й ніжна, як буває тільки від струн під смичком.

І в цю музику вплівся інший звук – розмірене ляскання. За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, звідки воно долинало: чорний силует човна плив по залитій світлом воді. Човен був не гребний і не вітрильний – колісний. Гучніше за все були удари лопатей по воді, потім Розвіяр почув поскрипування вала й нерозбірливу пісеньку. Людина, що сиділа на кормі, тримала поперек колін довгу палку, і на кінці її то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.

– Не розумію я, красуне, – муркотіла людина, – не розумію я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хіба милування гаряче… ніколи, ніколи… хіба милування, туди, ніколи не сюди… Стій! Фру!

Він форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнішало. Човен підійшов упритул до плоту, на якому сидів Розвіяр; людина підняла свою жердину, звелася на ноги – і раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мірте, обличчя Розвіяр не міг роздивитись.

– Гей! Ти хто? – спитала людина зі страхом. – Живий чи мрець?

Розвіяр хотів відповісти, але замість цього гучно клацнув зубами. Людина в човні, хвилюючись, дістала звідкись закоптілий ліхтар, підкрутила коліщатко, і стало світліше.

– Ти хто? – Чоловік у човні підняв ліхтар. – Здається, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?

Розвіяр кивнув.

– От уже ж… – пробурмотів чоловік. – Ану, іди сюди… тут не можна сидіти, це бакен, зрозумів? Сигнальний вогонь… я й так припізнився…

Розвіяр хотів перебратися на човен, але замість цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловік простягнув Розвіярові руку і витяг на корму.

– Холодний який… Іди на ніс, бо я й сам промокну… Іди на ніс, кажу тобі!

Майже весь човен займало колесо, звідки на Розвіяра дивилися дві пари жовтих очей. Здригаючись, він перебрався через нього по зігнутому трапу, сів на носі й знов обхопив себе за плечі. Бакенник тим часом прикрутив знову ліхтар, підняв жердину і, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум'я в каганець.

Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев'янці?

– Мені ще три вогні, – пробурмотів бакенник. – Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!

Закрутився барабан, спершу повільно, тоді все швидше. Усередині бігли пліч-о-пліч темні звірі, Розвіяр не міг їх як слід роздивитись. По боках човна заляскали лопаті.

– От уже ж, – бурмотів бакенник. – А я все випив майже… Ну от на дні лишилося. На!

Він кинув фляжку, Розвіяр не піймав її, і фляжка впала на дно човна.

– Руки діряві, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…

Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.

– Пий, ну! – квапив бакенник.

Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.

– Хто ти такий, га?

– Розві…яр.

– Юнга? Матрос?

– Нє. Ні.

– А хто?

Розвіяр закашлявся.

* * *

Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.

Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.

Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:

– Гей! Ти б ще над ранок виїхав!

– Припізнився, буває…

– Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?

Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.

– На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.

– «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?

– Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.

Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.

– Гей, відповідай-но, хто такий!

– Розвіяр.

– Звідки взявся?

– За борт… упав.

– З якого корабля, ану, не брехати!

– З «Крилами».

– «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?

– Ні.

– Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!

Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.

– Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.

Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.

Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.

– Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?

Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.

– Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.

Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину – монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.

– А робити ж що? – спитав бакенник у простір. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…

Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.

– Викинь його, – сказав сварливий.

– Так, цей…

– Або відвези до маяка.

Бакенник похлинувся:

– Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…

– Ну тоді викинь.

– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.

– Ну вези.

– Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.

– Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…

І знову ринув одноманітний потік лайки.

* * *

Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум'я в прозорій чаші маяка.

– Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені добряче допоміг… Ти йди. Мені повертатися треба.

Розвіяр переліз із корми на камінь. Бакенник ударив жердиною по борту:

– Ну! Пішли, хороші, давай!

Закрутилось колесо. Заляскали лопаті. Розвіяр постояв, дивлячись услід човну; острівець був крихітний, полум'я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.

У камінні бігали стоноги, здоровезні, можливо, їстівні. Розвіяр посидів на камені, відпочиваючи. Він дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсім близько, пройшов пишно оздоблений корабель на світлих вітрилах – скоро він буде в Мірте… Якщо не затримають на митниці…

Розвіяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелі позаду нього стояв напівголий старий у драній шкіряній спідниці. Тіло його, висохле й жилаве, у світлі маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсібіч, ніби вінчик, а ніс, що виступав далеко вперед, був темно-лілового кольору.

Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, і вбивство зійшло йому з рук. Що казати про Розвіяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?

Він сидів на камені й дивився на старого знизу вгору. Навіть не підвівся назустріч – не було сил.

Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його ніс налився кров'ю, ставши майже чорним. Розвіяр сповз із уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке каміння. Далі зсуватися не було куди.

– Розумні вони, – зі злістю сказав старий. – Виродки!

Він розвернувся і попростував угору по камінню. Потилиця в нього була гола – здавалось, лисина ненароком сповзла зі звичного місця, як сповзають незручні капелюхи.

Біля самої підошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвіяра шаленим оком, сперся руками в боки, усім виглядом показуючи обурення:

– Ну що? Чого тобі?

– Дайте… попити, – прошепотів Розвіяр. – Будь ласка.

* * *

Маяк був кістяний. Чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, ізсередини порожній. Дерев'яна драбина, влаштована в порожнині, вела нагору – до бака, заповненого оливою, до ґнотиків і гвинтів, до запального отвору.

Старий називав себе Маяк. Чи то забув своє справжнє ім'я, чи то відмовився від нього через непотрібність. Він мешкав тут багато років сам-один, годувався рибою та птицею – на те й друге в нього стояли хитрі пастки. Водорості, якими поросла підводна частина острова, старий їв з особливим апетитом. Пив дощову воду. Тільки олію для маяка – жирну, густу, надзвичайно займисту – привозили з Мірте.

За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острів давно забутим штормом. Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. її темні стулки, порослі мохом і засипані попелом, правили за дахові схили. Усередині було темнувато, але старий не потребував світла. Над його головою цілі ночі горів маяк.

Розвіяр напився води, яку старий плеснув йому в залізний кухлик, з'їв білу, з м'якими кістками рибу, варену, давно охолоду. Після цього ліг і заснув, і проспав, певно, майже добу. Коли він розклепив повіки, знову був світанок, старий бродив у камінні біля берега, витягаючи з води гірлянди водоростей, нюхав їх, неуважно надкушував – і продовжував вибирати далі. На спині в нього можна було злічити кожен хребець. Драна шкіряна спідниця лопотіла на вітрі. Морська гладінь здавалася рожевою, а далі, над обрієм, височіло велике місто, пускаючи, мов зорі, один вогник по одному.

– Задмухати свічку, – пробурмотів старий собі під носа, але Розвіяр почув. Акуратно склавши на мокрому камені добуті водорості, старий піднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькі двері і зник. Минула хвилина, друга, потім високе полум'я маяка засичало. Дощем посипались іскри, Розвіяр перелякався – але майже всі вони гасли, не долетівши до землі, і на голову некликаному гостеві впала тільки пригорща попелу.

Погаснув і маяк. Це було мов захід сонця, що минув за одну мить. Світ навколо змінився так раптово, що Розвіяру довелося сісти на камінь, щоб ухилитися від запаморочення.

Розсунувся обрій. Відкрились кораблі на рейді та інші, що підходили з відкритого моря. Зникли гострі тіні, світ зробився м'яким, як вода, а Мірте на видноколі наче виріс, майнув ще вище й у ранковім світлі здався добрим.

З низьких дверей у підошві маяка вибрався старий.

– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвіяра. – Он море є, туди й мочися!

* * *

Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цікавило, звідки узявся Розвіяр і що збирається робити далі. Щовечора старий піднімався по сходах, щоб запалити маяк, і щоранку гасив його, втягаючи гніт за допомогою особливого механізму. Розвіяр не міг зрозуміти, коли старий спить, – здавалось, він не лягав ніколи, усе вештався по камінню, витягав рибу, якось піймав м'ясистого червоного восьминога і приготував на жаровні; ні дров, ні хмизу на острові не було, але старий нічого, крім водоростей, не їв сирим. Для готування він використовував ліхтарну олію, а посуду в нього було навдивовижу багато.

Щодня повз маяк проходили кораблі. Старий дивився на них оцінливо, іноді плював услід, іноді махав рукою, але нічого не казав уголос. Розвіяр бачив, як пішла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам він стояв на її палубі, і страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.

Він не знав, хто там тепер, на «Криламі». Пасажири давно розчинилися в місті, лишилися на кольорових мостах під золотими банями. А капітан на судні напевно той самий, і команда також… Вони підуть і повернуться. І знову підуть. Вони можуть пливти й бродити по всьому світу, а він, Розвіяр, не вміє ходити по воді!

Він проводжав кожний корабель із жагою й надією. Він міг би відплисти, він міг би повернутись на материк; якби ж хазяїн Агль знав, що Розвіяр вижив! А він би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «своє багатство». Але хазяїн, звісно, не знав; можливо, він і сам давно поїхав із Мірте, може, вертаючись, «Крилама» відносила і його…