Kitobni o'qish: «Науково-пізнавальні лекції, статті, відгуки»
Передмова від автора
Більшість робіт, зібраних у одну книжку, написані в 2007–2016 роках. Вони заслухані членами Науково-методичної ради Музею книги і друкарства України ірекомендовані для читання перед аудиторією та публікації. У свою чергу ці роботи є результатом і продовження виставок, у організації та створенні яких я брала участь. Зокрема, з історії букваря, ювілейних дат Остромирової Євангелії, «Слова о полку Ігоревім». Мною підготовлено два Каталоги, а саме: видань та ілюстрацій творів Лесі Українки і Василя Симоненка, що зберігаються у фондах МКДУ, з передмовами до них. Я досліджувала історію створення першої друкарні на Півдні, в Миколаєві, та її продукцію. Додам ще проведення екскурсій експозицією Музею та читання лекцій у школах і бібліотеках (близько тисячі), виступи на конференціях і наукових семінарах, публікації в наукових журналах та ЗМІ. У видавництві Ірини Гудим (Миколаїв) побачили світ мої науково-популярні книжки: «Миколаївська гражданська друкарня» (2014) і «Таємничі знаки, або Біля витоків української писемності» (2015).
У цьому збірнику також дослідження робіт художників, що працювали й працюють над ілюструванням та оформленням книги.
Поважний вік і стан здоров’я схилили мене до думки зібрати творчий доробок і разом опублікувати. Ділюся знаннями з просвітницькою метою.
Приємного читання.
Лекції
Як створювалася книга у минулому?
ПЛАН
І. Вступ.
ІІ. 1. Створення книги:
– у стародавні й античні часи. Виготовлення дерев’яних і глиняних табличок, папірусу;
– аборигенами Америки;
– у часи Середньовіччя. Виготовлення пергамену;
– у часи Відродження. Мистецтво оправи книги. Виготовлення паперу;
– інструменти для писання та фарби.
2. Давня українська книга:
– до прийняття християнства;
– у Х ст. – першій пол. ХVІ ст.;
– з другої пол. ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст.
3. Типи кириличного письма.
4. Оздоблення давньої української книги.
5. Вплив рукописної книги на друковану.
ІІІ. Висновок.
Література.
Вступ
У центрі нашої уваги перебуватиме книга – витвір людського генія і копіткої праці. Походження слова «книга» остаточно не встановлене. Можливо, його корені в співзвучному слові старокитайської мови, що в перекладі означає «сувій, згорток». У європейських і передньоазійських мовах термін «слово» має три значення: предмет, твір і частина твору. Але, зазвичай, слово «книга» тлумачать, виходячи зі сьогоднішніх реалій. А це зшиті в блок аркуші паперу та взяті в картонну чи м’яку обкладинку, красиво ілюстровану.
Книга пройшла шлях довжиною в сотні й тисячі років розвитку і врешті-решт набрали звичного для нас вигляду. Найдавніші книги мають вигляд наскальних малюнків, написів на стінах гробниць, храмів чи посуді. Пізніше творилися книги у вигляді глиняних табличок, папірусних сувоїв, написів на пальмових листках і бересті. Усі вони є живими книгами, в яких віддзеркалена історія людства, його досвід, заповіт прийдешнім поколінням.
Вже стародавні люди цікавилися навколишнім світом і мали потребу зафіксувати думку.
Писемність, однак, виникла на етапі розвитку людства, коли продуктивні сили і суспільні відносини досягли досить високого рівня. Він же, за висловом Ф. Енгельса, почався в добу плавлення залізної руди і перейшов у добу цивілізації. У результаті було винайдене буквене письма. Отже, письмо з’являється в період формування держави. Щоб зрозуміти і вивчити шлях розвитку тієї чи іншої писемності, треба знати історію народу, який її створив. Ось чому, досліджуючи книгу, створену в минулому, вдаватимемося до історичних фактів та подій.
Створення книги
У стародавні та античні часи для писання використовували дерево, глину, камінь (пісковик, туф, а з часів Августа – мармур). Писали на дубових, самшитових, липових дошках, які попередньо відбілювали гіпсом. На камінних брилах висікали урочисті надписи, епітафії, тексти, присвячені визначній історичній особі.
Письмовим матеріалом служив і метал. Щодо використання бронзи, то читаємо в одному джерелі: «Тит Ливий указывает, что договор, заключенный консулом Спурием Кассием в 493 г. до н. э. был зафиксован на бронзовой колонне, а Дионисий Галикарнасский упоминает о бронзовой стеле в храме Дианы на авентине с записью договора царя Сервия Тулия, заключенного с латинскими городами. «Законы двенадцати таблиц» были выгравированы на бронзовых досках.
В древнем Риме ветеранам войска за 25-летнюю службу выдавались две бронзовые таблички как свидетельство их заслуг перед государством». [6, 10].
До нас дійшли стародавні дощечки, облиті воском, із написами. Їх називали вощеними або восковими і широко використовували для ведення записів, підрахунків, переписки.
Як виготовляли дощечки для писання? Задля цього на дощечці розміром 12 см на 14 см або 9 см на 11 см, відступаючи від краю 1–2 см, робили заглиблення до 1 см, яке заповнювали воском.
Грамотні люди носили книжечку з двох дощечок (диптих), або трьох (триптих), навіть більше. Для зручності кожну дерев’яну табличку збоку просвердлювали, пропускаючи крізь отвори шнурок. При цьому таблички складали одна з одною воском усередину.
Овідій в «Любовних елегіях» зобразив горе юнака, до якого повернулися таблички, які він надіслав своїй коханій:
«Ридайте над горем моїм:
Вернулися сумно таблички!
Буква одна лиш на них,
Означає зловісна: ні!» [6, 10]
У музеях на античних вазах маємо можливість споглядати зображення школярів, у руках яких таблички. Оригінальні воскові таблички, що датуються І – ІІ ст., знайдені в кінці ХVIII ст. в містечку Верешпатак (сучасна Румунія), де раніше перебувала 11 римська колонія, інші – в Помпеях (поблизу Неаполя), містечку, що постраждало під час виверження Везувію. На цих табличках відбиті тексти торгових угод, орендних договорів, підрахунків. [6, 10]
Кращий матеріал для письма порівняно з дощечками, звичайно, папірус. Його виготовляли в Єгипті ще в IV тис. до н. е. з рослини, зарослі якої вкривали дельту Нілу. Про це відомо з творів Теофраста і пізніше Плінія Старшого. Вони залишили докладний опис як самої рослини папірус, так і процесу виготовлення з нього матеріалу для письма, названого теж папірусом.
Виявляється, тригранне стебло папірусу розрізали вздовж, а потім кожну частину розчіплювали на окремі смуги. При цьому внутрішню частину стебла, як більш еластичну, розрізали тонкими смугами, а ті, що біля країв, ширшими. Нарізані смуги сортирували відповідно до їхньої якості та довжини. Їх розкладали одна біля одної на столі з похилою поверхнею. Зверху клали другий шар смуг, розміщуючи їх впоперек, і мочили нільською глинистою водою. Для того, щоб із волокон виділився клейкий сік, смуги пресували. У такий спосіб отримували аркуш довжиною в стебло папірусу, а шириною від 10 до 40 см. Щоб отримати довгу папірусну доріжку, аркуші послідовно з’єднували. Довжина деяких доріжок сягала понад 20 метрів.
Аркуші сушили на сонці, потім обробляли спеціальним клеєм, який отримували з хліба шляхом нагрівання у воді. Суміш наносили на аркуші тільки наступного дня. Оброблений папірус не ламався. Його старанно полірували мушлями або слоновою кісткою. Підготовлений для писання матеріал розлініювали впоперек, щоб рівними виходили стовпці. Писали лише з одного боку. Папірус, заповнений текстом, називали томом, що в перекладі означало «частина». Для зручного користування до тому з двох боків кріпили валики з дерева, рогу чи кістки. До кінця валика вішали табличку з іменем автора та назвою тексту. На кожен сувій одягали футляр зі шкіри або тканини, який називали тогою. Сувої зберігали в спеціальних ящиках (scrinium), а в бібліотеках – на стелажах (armarium). Люди зі статками в будинках тримали для цих цілей красиві сундуки з кедрового або кипарисового дерева.
Перший аркуш сувою називався протокол, а останній – есхатокол. Бувало, з папірусу виготовляли книгу сучасного нам вигляду. З цією метою з аркушів формували стопу, яку скріплювали за зразком воскових табличок.
Незважаючи на те, що папірус крихкий, ламкий матеріал, до нас дійшло немало папірусних сувоїв та окремих аркушів і стоп. Вони виявлені здебільшого в Єгипті й Тунісі, тобто в країнах із сухим кліматом. Час виготовлення більшості сувоїв – це І, ІІ ст. н. е.
У ІІ тис. до н. е. на зміну папірусу прийшов пергамен, міцніший матеріал. За переказами, між Єгиптом і Пергамом тривало економічне і культурне змагання. Коли у Пергамі планувалось створити велику бібліотеку, то цар Єгипту Птоломей V (ІІ ст. до н. е.) заборонив поставляти туди папірус. Пергамці знайшли вихід: вони удосконалили метод оброблення шкури молодої тварини.
Такі біло-жовті аркуші дуже тривкі, до того ж на них писали з двох боків. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була міцною і еластичною, легко згиналася.
Цим властивостям матеріалу для письма ми завдячуємо появі нової форми книги. Так, з пергаменних аркушів формували стопу, яку скріплювали. Для захисту з обох боків стопи притуляли дошки, за розмірами однакові з аркушами. Пізніше дошки обтягували шкурою. Саме в такому вигляді прийшла до нас книга з епохи Середньовіччя.
Цікава історія писемності Америки. Перуанські пастухи, наприклад, досі користуються лічильними шнурами, що імітують сторінки книги. Зав’язуючи вузли, на одному шнурі підраховували кількість корів, на іншому – биків, на третьому – телят. У наш час за допомогою шнурів ведуть підрахунки пастухи Арізони, Нікарагуа, Чілі. Вузликове письмо винайшли інки, що жили в Андах, на високогірних плато. Це письмо мало назву кіпу, що означало в’язати вузли. Виглядало кіпу так. До грубої мотузки чи ціпка міцно прив’язували кольорові шнури і нитки різної товщини. На них в’язали вузлики – прості, подвійні тощо. Зміст запису залежав від багатьох чинників: кольору ниток чи шнуру, їхньої довжини, від того, простим чи складними вузлами зв’язано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, біла – срібло, червона – воїна, зелена – маїс. Одначе можливості вузликового письма обмежені: воно несло інформацію, але не передавало багатства мови, не могло цікаво, дотепно розповісти про якусь подію.
Щоправда, виникає питання: чи могла нація, яка побудувала високу цивілізацію, послуговуватись таким примітивним видом письма. Можливо, розгадка криється в хроніках, однієї з форм літопису, поширених у Середньовіччі. З хронік відомо, що за часів правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель інків відправляв своїм намісникам послання, писані літерами, цифрами або ієрогліфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали літерами і знаками на шкурі тварин і листках дерев. Коли ж у країні спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель інків наказав, «щоб ніхто, під загрозою смерті, не вживав ні шкуру, ані листя деяких дерев, на яких писали, і щоб ні в якому разі не вживали літер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури і кіпу». [18, 37]
Хроністи розповідають, що в Куско, храмі Сонця, зберігали дерев’яні дошки, вправлені в рами з чистого золота. На них рясніли записи з історії інків, життєписи правителів, легенди від найдавніших часів до вторгнення в країну іспанців. Засвідчують і те, що в храмі Сонця аборигени зберігали чотири сувої, на яких були записані й намальовані фігури інків з портретами їхніх дружин і родичів; на облямівці – історія того, що відбувалося в житті кожного інка. На жаль, жодної ієрогліфічної пам’ятки до нас не дійшло. Не дійшли ні дошки з письмом, ні сувої. Можливо, вони перебувають на дні океану. Адже судна, на яких везли до Іспанії награбовані скарби, часто тонули.
Плем’я ірокезів користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрічку або пасок з ниток нанизували кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Іноді вампуа налічував по шість-сім тисяч черепашок. Черепашки білого кольору вказували на гарне здоров’я, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу і навіть смерть. Поєднання різного кольору черепашок, створюючи хитромудрі візерунки, несли зміст, зрозумілий ірокезам.
У часи раннього Середньовіччя писали здебільшого на дереві, камені та воскових табличках. Щоправда, на останніх писали незначущі речі. Так, єпископ Августин Гіпонський (V ст.) у листі до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергамені, а не воскових табличках, бо напередодні надіслав їх дядькові з листом.
Пізніше таблички широко використовувались у школах і університетах. «Клірику! Немовби подругу тримай біла стегна свого табличку!», – повчав школяра філософ Аніцій Боецій (480–524).
На деяких мініатюрах рукописів бачимо школярів з табличками в руках. Одні таблички прямокутної форми, інші – зі заокругленням угорі.
Велика потреба у воскових табличках сприяла появі майстрів-ремісників з їхнього виготовлення. У «Книзі ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким їх наповнювали.
Через те, що на табличках вели тимчасові записи, то їх не колекціонували і не зберігали. З цієї причини табличок до нас дійшло дуже мало. Наприклад, за часів Радянського Союзу в Державному Домському музеї Риги зберігалося три таблички, в Державній публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна, що в Ленінграді, – одна.
Камінь і метал, як тривкі матеріали, найдовше зберігають письмові знаки. Їх знаходять на стінах будинків, дверях церкви, надгробних каменях, міських воротах, на щитах, гербах, браслетах, дзвонах, коронах, посуді, медалях. Із надписів ми дізнаємося про життя-буття тодішніх людей, їхні проблеми. Таких надписів, особливо датованих ХІ – ХІІ ст., дійшло чимало. Також писали на папірусі та пергамені. Папірус широко використовували для потреб імператорської та міської канцелярії Італії, де виготовляли власний папірус. Остання папська булла, написана на папірусі, датується 1012–1024 роками.
Від середніх віків дійшло близько 300 документів на папірусі. Книги з папірусу відносять до рідкісних. Вони зберігаються у бібліотеках Парижа, Відня, Мілана.
Яким чином виготовляли пергамен у Європі?
На ранніх етапах виготовленням пергамену займалися монахи в монастирях та при єпископських кафедрах. Коли ж місто розросталося, то виробництво перейшло до ремісників. Наприклад, 1292 року в Парижі працювало 19 майстрів з виготовлення пергаменту. У Кракові, Празі теж були ремісники, які виготовляли пергамен.
Після монастирів пергаменом, як міцним матеріалом для письма, зацікавились університети. У цих закладах виготовляли пергамен і створювали книги.
Насправді, процес виготовлення пергамену досить важкий. Спочатку шкуру тварини (барана, козла, теляти, вола, крім віслюка) на декілька днів замочували у чані з вапном. Серповидним ножем очищали її від шерсті, м’яса, сала. Знову занурювали у вапно. Згодом натягували на раму і скребком дбайливо очищали. Шліфували пемзою та втирали з двох боків крейду чи білила з білком. Врешті-решт отримували пергамен, матеріал для письма з гладкою поверхнею. На ньому можна писати з двох боків.
Пергамен знімали з рами й розкладали на столі. Під лінійку зі шкури з нерівними краями вирізали прямокутник. У результаті отримували великий аркуш, або фоліо. Його складали навпіл, формуючи зошит із двох листків. За потреби згинали навпіл іще кілька разів. Зошит міг складатися з 2, 4, 6, 8, 10, 12 аркушів. У свою чергу з одного чи кількох зошитів складалася книжка.
Книжка, текст якої написаний від руки, називається рукописною книгою, кодексом або манускриптом.
Для поважних осіб книжки писали на тонкому майже прозорому пергамені. Його виготовляли зі шкурок ягнят, яких доставали ще до народження з утроби вівці. Така шкура вимагала складної обробки і через це коштувала дорого.
До речі, в різні часи і різних країнах способи обробки шкур і виробництво пергамену суттєво відрізнялися. Так, пергамен, виготовлений у Пізньому Середньовіччі, класифікують на північний і південний. Північний виготовляли з телячої шкури, яку ретельно обробляли з двох боків. Тим часом у Італії та Іспанії (за прикладом підготовки аркушів з папірусу) якісно обробляли тільки один бік пергамену. Хоча згодом і в цих країнах майстри перейшли до оброблення шкур з обох боків.
У Англії для виготовлення книг використовували шкури волів.
Форма книг наближалася до квадрату, бо такою вона була в античні часи. Розміри аркушів книги здебільшого великі та середні. Маленькі рукописні книги з’явилися в кінці ХІІІ ст.
Аркуші, підготовлені для писання, вкривали сіткою ліній, горизонтальних і вертикальних. До ХІІ ст. лінії проводили металевим стержнем, з ХІІІ до ХVІ ст. – свинцевим олівцем, а в ХV ст.(в Німеччині, Польщі, Чехії) лінії наносили чорним або фіолетовим чорнилом. За допомогою циркуля на берегах аркушів робили проколи, на кшталт розмітки для рівного зрізання зайвого пергамену. У деяких старих книгах проколи досі видно. Писець позначав кожний зошит римською цифрою з буквою g або gu. З ХІV ст. листки кожного зошита нумерували арабськими цифрами.
Заповнені текстом і прикрашені мініатюрами, аркуші рукопису передавали палітурнику. Він формував із них зошити, зшиваючи їх. Одночасно слідкував за нумерацією листків та кріпив до них волячу (свинячу) смугу для міцності. Щоб у книжковий блок не проникали пил, волога та різної температури повітря, до оправи кріпили застібки, або зав’язки, якими стискували пергаменні аркуші. Застібки виготовляли з металу, надаючи їм вишуканої форми.
Для зручності читання та кращого зберігання книги, на нижній дошці оправи закріплювали металеві півсфери, або жуки. У монастирських бібліотеках практикувалося прикріплювати книгу ланцюгом до пюпітра.
З ІХ ст. на палітурках здійснювали тиснення. З часом тиснення ускладнилося. У різних країнах Європи, окремих містах, існували свої традиції щодо поліпшення зовнішнього вигляду книги. Так, дерев’яні палітурки обтягували тонкою шкурою чи оксамитом, прикрашали дорогоцінними камінцями або вкривали ажурними пластинками, виготовленими із золота чи срібла з емаллю. Збереглися книги, оправа яких виготовлена з кістки. На них вирізані силуетилюдей або сцени з Євангелії.
У часи Відродження мистецтво оправи книги найрозвиненіше в Англії та Італії. В цих країнах уперше з’явились інкрустації на оправах, здійснені з кольорової шкіри.
Підраховано, що для написання Біблії великого формату, потрібно 318 овечих шкур. Але їх завжди не вистачало. Тому практикували змивати та зішкрібати пемзою і ножем з пергамену старий текст, а поверх нього писати новий. Вивести попередній текст, однак, повністю не вміли. Він однаково проступав, а старе чорнило просочувалося зі середини. Напевно, саме тоді народилося прислів’я: «Що написане пером, того не вирубаєш топором». У такий спосіб були знищені тексти античних часів, а твори IV–V ст. замінили творами авторів, що жили у VІІ – VІІІ ст.
Вважається, що папір винайдений у ІІ ст. в Китаї. Технологію виготовлення паперу з шовку та целюлози китайці тримали в таємниці. Лише 751 року, коли араби захопили Самарканд, секрет виробництва паперу вийшов за межі кордонів Китаю. Попервах араби завезли його в Месопотамію, Сірію та Єгипет, де зводили папірні. Араби експортували папір в Європу через Іспанію і Сицилію, які в ХІ ст. перебували під їхньою владою. Папір проник, звичайно ж, до Італії. З Італії папір завозили в Південну Францію, Німеччину, а пізніше в Польщу, Чехію. З Іспанії готовий папір везли на північ Франції, до Англії та Скандинавських країн. Названими шляхами поширилося виробництво паперу.
Перші папірні з’явилися в Італії, що мало місце в 1276 році. У Франції – 1348 року, Німеччині – 1389, Англії – середині XIV ст., Голландії, Норвегії, Данії – середині XIV ст., Польщі – 1493, в Чехії –1499 року. Через те, що виготовлення паперу потребувало багато води, то папірні будували на берегах озер та річок.
Незважаючи на те, що кожна майстерня володіла своїми секретами з виготовлення паперу (завдяки їм полегшувалася праця та поліпшувалась якість паперу), процес його виробництва на всіх підприємствах майже однаковий. У Європі папір виготовляли зі льняного ганчір’я. Його дрібнили, замочували у воді, розтирали. Цю суміш на добу залишали у воді з додаванням гашеного вапна для відбілювання. Потім суміш віджимали і знову заливали водою. Перемелювали суміш до однорідної маси, яку переливали у великий чан. З чану паперову масу черпали прямокутною формою – дерев’яною рамою, дно якої встелене металевим переплетенням. (Горизонтальні струни називались вержери, а вертикальні – поттюзо.) Розміри рам були різні. Коли раму рівномірно коливали, то через отвори з волокон стікала вода. З маси, що осідала на дні рами, витискували вологу і перекладали на повстину.
Паперові аркуші, складені в стопу й перекладені повстиною, клали під прес, витискуючи залишки води. Повстини виймали, аркуші знову клали під прес. Згодом аркуші розвішували і сушили. Сухі аркуші розгладжували шліфувальною кісткою на мармуровій дошці. Їх проклеювали тваринним желатином, сушили і знову розгладжували. Після цього папір пакували для його подальшого транспортування.
Між ремісниками, господарями папірень, існувала велика конкуренція. Тому під час виготовленні паперу його мітили водяними знаками, або філігранями. Технологія отримання знаку така. На металеву сітку форми клали фігурку, сплетену з тонких дротиків. Звичайно, на фігурці затримувалося менше паперової маси. Через це папір у цьому місці просвічувався, відтворюючи контури візерунка.
Перша європейська філігрань датується 1282 роком. Її створили в майстерні італійського міста Фабріано. На філігранях зображували голови биків, квіти, плоди, фрукти, хрести, ваги. Пізніше використовували фігурки зі зображенням геральдичних знаків. Кожний паперовий млин мав свою філігрань.
Незважаючи на те, що папір коштував значно дешевше від пергамену і його виготовляли в достатній кількості, богослужбові книги продовжували писати на пергамені. Священики вважали папір не довговічним. Задля міцності між крайніми листками кожного зошиту вкладали пергаментні смужки. Згодом від цього відмовилися. Проте до згину паперового зошита кріпили шкуратяну смужку, щоб нитки, якими зшивали зошити, не перетирали папір.
У кінці XIV ст. папір широко використовувався для написання документів і кодексів. Врешті-решт папір витиснув пергамен.
Роль паперу в книгодрукуванні надзвичайно велика. Папір став тією матеріальною базою, на якій способом друку твори множилися в сотнях і тисячах екземплярах.
Використання інструментів для письма залежало від матеріалу, на якому велися записи. Наприклад, камінь і метал вимагав різця, пензля або металевого стержня, щоб карбувати текст. Коли складали текст на восковій табличці, то користувалися дерев’яною або металевою паличкою, гострою з одного кінця і плоскою з іншого. Одним кінцем писали, а другим виправляли помилки, розгладжуючи віск. Таку паличку називають стилем. На папірусі писали каламом. Таку паличку отримували з очерету або дерева: зрізали тонший край прямої палички так, щоб надріз був рівний і однаковий з обох боків. Край заточували особливо старанно, адже від нього залежала краса і чіткість написаного. У ХІІ ст. користувалися і каламом, і пташиним пером. Використовували пір’їни яструба, пелікана, лебедя, ворона, гуски. Гусячі пера характеризувалися еластичністю, міцністю.
У ранньому Середньовіччі горизонтальні лінії проводили металевими стержнями, пізніше – свинцевими. До речі, в античні часи знали і використовували для цих цілей олівці, виготовлені зі свинцю. У часи Середньовіччя, починаючи з XII ст. такі олівці широко використовували не тільки для розлініювання пергаменних аркушів, але й для малювання. Так, монах Теофіл писав, що малювали паличкою, у склад якої входило три частини свинцю і одна – бронзи.
Іноді вільний кінець палички прикрашали набалдашником або фігуркою святого, єпископа чи монаха. Серед інструментів писця бачимо циркуль, олівець, лінійку, декілька ножичків і пемзу для стирання помилок. Їх писці зберігали у спеціальних пеналах або коробках.
Незамінний атрибут писця – чорнильниця, виготовлена з рогу, срібла, можливо, золота. Чорнильниці були відкриті або закриті.
У Китаї чорнило виготовляли ще до нашої ери. У античні часи користувалися чорнилом, виготовленим із сажі смолистих дерев або спаленої слонової кістки з додаванням оцту. Античне чорнило легко змивалося. Атож писці користувалися для виправлення помилок водою і гумкою. До нас дійшла легенда, що в часи Калігули під час поетичних змагань авторів невдалих віршів примушували злизувати їх язиком.
У Середні віки існувало багато рецептів виготовлення чорнила. Здебільшого його робили з чорної кіптяви, яку змішували з клеєм або олією. Виготовляли чорнило також з соку чорнильних горішків з глеєм. Чорнильні горішки ростуть на дубовому листі. Найкращими вважалися чорнильні горішки з Леванта (Сирії, Палестини, Лівану). Таким чорнилом широко користувалися в країнах Азії та Близькому Сході.
Кольорові чорнила виготовляли з мінералів, зокрема, сірчанокислого заліза, оксиду міді, хромокислого калію. Потрібну речовину тонко товкли, змішували з дистильованою водою. Отриманий екстракт фільтрували. Існувала категорія майстрів-ремісників, що виготовляла і продавали чорнила. Наприклад, французька Королівська канцелярія споживала велику кількість чорнила. В одному свитку читаємо про постачання майстром у названу канцелярію бутлів з чорнилом від 3 до 10 разів на місяць. А поет Петрарка жалівся в листі, що він, бідолаха, позбавлений можливості придбати чорнила, щоб переписати виступ Цицерона.
Давня українська книга
Найстаріші пам’ятки давньоруської писемності датовані ХІ століттям. Давніших документів не знайдено. З цієї причини нам не відомо, який вигляд мали найперші літери слов’янського алфавіту.
Минулого століття мусувалося, що наші предки здобули письмо тільки після хрещення Русі. Дійсно, після офіційного навернення язичників у християнство, що мало місце 988 року, з Візантії та Болгарії невпинно поступали богослужбові книги. Сучасні вчені доводять: ще до хрещення Русі суспільне життя східних слов’ян сягнуло рівня, що потребував ефективного засобу для фіксування інформації. Учені підтверджують це припущення наявним фактом: у Північному Причорномор’ї археологи знайшли кам’яні плити, нагробки, амфори з таємничими, нерозбірливими знаками. Можливо, це перша, на жаль, забута, писемність українських пращурів.
395 року християнська церква розділилася на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Візантії. Мовою першої було обрано латиницю, другої – грецьку мову і грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемності серед східних слов’ян. На початку Х ст. чорноризець Храбр, болгарський історик словенської писемності, у «Сказаннях про письмена словенські» розказує про два етапи у розвитку слов’янського письма. На першому слов’яни-язичники ворожили і читали за допомогою рисок та зарубок. На другому слов’яни, які прийняли хрещення, писали римськими і грецькими письменами. Друге письмо було «без оустроения», не відповідало слов’янській вимові. Тривало так доти, поки» людинолюбець Бог послав святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного й вірного, який створив для них тридцять письмен».
У Музеї книги і друкарства України у відділі рукописної книги представлено для споглядання цікавий експонат – пряслицю, знайдену під Києвом, у Лютежі. Пряслиця – кружальце з глини або шиферу, яке жінки кріпили до веретена. З метою не переплутати знаряддя праці під час гуртової роботи (приміром, на вечорницях), не прихопити чужого веретена, на пряслах робили позначки, зарубки. Як доводять вчені, представлена в Музеї пряслиця виготовлена в VII–VIII ст. На ній бачимо не піктограму, а писемні знаки. Можливо, вони є чертами і різами, про які писав Чорноризець Храбр. Знайдена пряслиця сфотографована, знімок збільшений в багато разів і представлений у вітрині в розгорнутому вигляді. Прикро, що вчені досі не прочитали напис.
Перекладали Святе письмо для слов’ян зрозумілою для них мовою «слов’янські апостоли» рідні брати Кирило (826–869) і Мефодій (820–885). Вони походять з портового міста Солунь, що в Македонії, заселеного греками і слов’янами. Старший Мефодій спочатку служив військовим, потім стратигом в одній із візантійських провінцій. Відійшовши від світських справ, став монахом, а згодом – ігуменом у монастирі Поліхрон. Молодший Кирило, здобувши гарну освіту, працював патріаршим бібліотекарем у Константинополі. У складі імператорських місій Кирило бував у різних країнах, де навертав язичників до християнства. Для того, щоб вести дискусії зі злісними язичниками, Кирило вивчав їхні мови. Як блискучий полеміст, мав дар переконувати людей.
Наприкінці 862 року до Константинополя прибуло посольство від моравського князя Ростислава. Посли просили імператора Михайла направити до Моравії місіонерів, які б проповідували Євангелію зрозумілою для її мешканців мовою.
Не пізніше 863 року Костянтин Філософ (Кирило) та його брат Мефодій вирушили до Великої Моравії. Судячи з усього вони везли з собою вже перекладені церковні книги, записані новоствореною абеткою.
З виявлених пам’яток слов’янської писемності найдавнішими є написи на стінах та керамічних плитах церкви болгарського царя Симеона (893–927) в Преславі, давній столиці Болгарії. Написи відносять до кінця ІХ ст. Вони створені частково кирилицею, частково глаголицею – двома абетками слов’янського письма.
Ми знаємо, що кирилиця, більш просте і зручне письмо, витіснила глаголицю. Однак глаголиця остаточно не зникла: до кінця ХVІІІ ст. нею користувалися мешканці Хорватії та Далматії.
Отже, в ІХ ст. суспільний розвиток східних слов’ян досяг такого рівня, коли усне мовлення не вповні задовольняло людей. Адже постійно виникала потреба в обміні інформацією та її збережені. Цей час, «як правило, збігається з появою адміністративних, культурних, релігійних та інших інститутів». [21, 19]
І щодо матеріалів, на яких писали наші пращури. Широко використовували бересту і дощечки. Також писали на стінах, глиняному посуді, карбували слова на камінних плитах.
У давньоруських текстах слово «книга» вперше зустрічається в Остромировій Євангелії (1056–1057), де вжите у множині. Це свідчить про трактування слова у ширшому, ніж конкретний предмет, розумінні. В однині слово «книга» зафіксовано 1263 року в рукописному списку. У ті часи під книгами розуміли твори літургійного і церковно-повчального характеру. Це й не дивно. Адже перші книги на наших землях були християнськими, богослужбовими. Згодом назва «книга» поширилася на всі кодекси.
