Kitobni o'qish: «З подорожньої книжки»

I. PONTOS AXEINOS¹

 
При березi гори в жалобi,
снiгами лямованi хмари
всi чорнi, мов покрив на грoбi,
пiд ними узгiр’я, як мари…
 
 
Така тут земля. А на морi…
Чайки якось хижо кигичуть,
злу радiсть я чую в тiм хорi,
мов згубу на нас вони кличуть.
 
 
Рипить корабель, стогне тяжко,
здригається, наче конає,
угору здiймається важко,
ще важче удiл поринaє.
 
 
Маленький гурток подорожнiх
притих, не почуєш i слова,
лише по каютах порожнiх
iде якась жаска розмова.
 
 
То вiтер часами закине
з вiкoнечка снiгом-крупою
i в дверi покинутi лине,
злий холод несучи з собою.
 
 
День, вечiр, нiч, ранок – все бiле,
все тьмяне, нi темне, нi видне:
за хмарами сонце зомлiло,
вiд мiсяця мла тiльки блiдне.
 
 
Мандруємо вогким туманом
назустрiч слiпiй снiговицi…
Так линуть малим караваном
у вирiй запiзненi птицi.
 

[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом]

II. У ТУМAНI

 
Боже! куди се я плину
сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть
в вогкi летючi снiги?
 
 
Може, то тiльки легенда —
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болi свої вiднести?
 
 
Може, то казка знадлива —
тії смарагдовi луки,
плеск тепловодої рiчки,
злотоiскристi пiски?
 
 
Може, то вiдьма-гарячка
спогади й мрії зiбрала,
з них на вогнi мого палу
дивний зварила напiй
 
 
і пройняла менi душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездорiжжя страшні?
 
 
Може, i в сніжних пустелях
fаtа mоrgаnа² панує,
марева срiбно-блакитнi
сiючи в бiлих снiгах?
 
 
Може, прокинуся хутко
 

 
з сеї примари-омани
десь на безлюднiм просторi
i без надiй на життя?..
 

(17.1. море)

III. НА СТОЯНЦI

 
На помостi корабельнiм
розгорiлося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклi руки грiти.
 
 
I крiзь мокру снiговицю
бачу я вогонь червоний,
наче сонце, що конає
у молочнiй бiлiй млi;
 
 
а навколо нього мрiють
наче тiнi чорних птахiв —
то матроси iтальянськi
посiдали у плащах.
 
 
Тi плащi в Палермi рiднiм
грiли так ретельно, щиро, —
що ж се трапилося з ними
в сторонi сiй бусурменськiй?
 
 
Пропускають зимний вiтер,
наче плетива венецькi,
кожна жилочка трiпоче…
O, зрадливiї плащi!
 
 
В густiй, бiлiй сiтцi снiгу
служка бiгає маленький,
наче рибка, що попала
необачно в клятий невод.
 
 
Се так грiється хлоп’ятко —
вiрить в кров палермiтанську,
що кружляє в нього в жилах,
бiльш, нiж в той чужий вогонь.
 
 
I не чує, як гукають
старшi: “Ти чого снуєшся?
Чи тобi немає дiла?
Що за капосне створiння!..”
 
 
А вiд злостi та натуги
ніжна мова iтальянська
так спотворилась, мов хижих
прибережних чайок крик.
 
 
Та дарма, вiн звик до тогo,
звик до лайок і до чайок,
вiн не думає про теє,
вiн зовсiм про iнше марить:
 
 
…Ось вiн вернеться додому
i на сонцi серед площi
буде грати лепсько в паці,
а виграна все за ним!
 
 
Потiм вкупi з товариством
у гарячий порох ляже
серед вулицi, так просто,
i почне плести, плести…
 
 
Аж роти пороззявляють
Кекко, Джаннi й Паолiнo,
бо вони всьому повiрять,
тії “раки сухопутнi”.
 
 
Вже ж вiн їм накаже дива!
I про змiїв попiдводних,
I про туркiв-людожерцiв,
про Великого Могола.
 

 
 
 
А вони йому за теє
найсолодших помаранчiв
залюбки дадуть, накравши
у єпiскопа в садку…
 
 
Тут його матрос по плечах
стусонув, заклявши люто:
“А не пiдеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”
 
 
Поруч з iншими покiрнo
сiв малий коло багаття
i простяг, мов на молитвi,
до вогню ручки тоненькi.
 
 
Постать згорбилась легенька,
смагле личко посмутнiло,
лиш в очах перебiгають
яснi блиски вiд багаття.
 
 
Ох, коли б скорiше, хлопче,
мрії тi твої справдились,
бо й на їх позаздрить може
який-небудь злий божок…
 

Стоянка в мoрi проти Самсуна, 17.1

IV. МРIЇ В БУРЮ

 
Лежу самотна в накриттi важкому,
вiд холоду, чим можу, боронюся,
щоб не впивався в тiло пазурами,
i бурю слухаю…
Як тонко свище!
Шнурок вiд лота мов спiває пiсню.
Стерно рипить, мов голосом старечим
на бурю скаржиться, на трудну путь.
Машина бухає i стогне важко,
мов велетенськi груди в агонії…
Вже другий день блукаємо по морю,
втеряли шлях, од берега вiдбились.
Нiхто не вiдає, куди нас кинуть
свавiльнi хвилi. I здається часом,
що так судилось плавати довiку,
як мореходцям проклятим в легендi.
 
 
Закрию очi, сплю – не сплю i марю.
Здається, мовби мчу я у санках
по снiговім шляху, так швидко-швидко,
з замету на замет, з гори в долину.
Рипить снiжок, спiває полозок,
санки летять пiд бiлi намети
ялин лапатих, помiж колонади
струнких, поважних сосен, через рiки,
у сталь закованi. Шугає вiтер,
а снiжнi зорi все мені цiлують
чоло гаряче. Без ваги лечу
в шалену снiговицю на погибель…
Вдiл з кручi раптом кинулись санки…