Kitobni o'qish: «Чуття і чутливість»

Розділ 1

Родина Дешвудів жила в Сассексі вже давно. Маєток вони мали великий, а помешкання їхнє було в Норленд-парку – в самому центрі їхніх володінь. Дешвуди вели життя цілком добропристойне і здобули прихильність і повагу своїх сусідів. Колишній власник цього маєтку, що вже помер, був одинаком, дожив до похилого віку, упродовж багатьох років його сестра була і нерозлучним товаришем, і економкою. Але після її смерті, що трапилася за десять років до того, як помер він сам, у його домівці сталася велика переміна – після смерті сестри хазяїн запросив до себе і поселив у своєму помешканні родину свого племінника містера Генрі Дешвуда – законного спадкоємця Норлендського маєтку і людину, якій він мав намір передати цей маєток у спадок. Отож останні свої роки поважний старий щасливо провів у товаристві свого племінника, племінниці та їхніх дітей. Він у них душі не чув. Постійна увага з боку подружжя Дешвудів до його забаганок, що йшла не тільки від необхідності, але й від доброти серця, забезпечувала йому увесь той комфорт, на який заслуговував його похилий вік; а життєрадісні дитинчата скрашували його життя.

Від першого шлюбу містер Генрі Дешвуд мав одного сина; теперішня його дружина народила йому трьох дочок. Син, респектабельний молодик твердої вдачі, був добре забезпечений завдяки чималому статку його матері, половина якого відійшла йому після досягнення ним повноліття. Одруження, що сталося невдовзі, зробило його ще заможнішим. Тому норлендський маєток цікавив його як спадщина набагато менше, ніж сестер, бо їхні статки були незначними, якщо не брати до уваги те, що могло перепасти їм після успадкування маєтності їхнім батьком. Мати їхня не мала нічого, батько ж мав у своєму розпорядженні лише сім тисяч фунтів; бо друга половина статку його першої дружини теж призначалася її дитині, і він мав з неї лише прижиттєвий процент.

І ось старий джентльмен помер; зачитали його заповіт; і, як усякий інший заповіт, він спричинився і до задоволення, і до розчарування. Небіжчик не був такий несправедливий і невдячний, щоб позбавити свого племінника маєтку, але залишив він його у спадок на таких умовах, що наполовину зменшили цінність самого заповіту. Не так для себе, як для своєї жінки та дочок хотів мати містер Дешвуд цей маєток; але останній мав дістатися його сину, потім – синові сина, чотирирічному хлопчикові, до того ж на таких умовах, котрі не давали йому можливості забезпечувати найдорожчих йому людей – чи то якимись доходами з маєтку, чи то за рахунок продажу цінної деревини з навколишніх лісів. Усе було задумано на користь оцього хлопчика, який протягом своїх нечастих відвідин Норленда зі своїми матір’ю та батьком встиг завоювати таку велику симпатію хазяїна маєтку звичайними для маленьких дітей принадами: впертістю, шепелявістю, шумливістю та хитрими витівками, що симпатія ця переважила всю ту увагу та повагу, з якими довгі роки ставилися до нього дружина його племінника і її дочки. Однак старий джентльмен аж ніяк не мав наміру бути недобрим і невдячним, отже, на знак своєї любові до цих трьох дівчат – кожній з них відписав по тисячі фунтів.

Спочатку розчарування містера Дешвуда було великим. Але вдачу він мав веселу і життєрадісну і тому небезпідставно міг сподіватися на те, що проживе ще довгі роки, протягом яких – живучи ощадливо – спроможеться зекономити кругленьку суму з доходів від продукції маєтку, які і так були чималими і які можна було збільшити досить швидко. Але лише рік випало йому розпоряджатися багатством, якого він так довго дожидався. Лише на рік він пережив свого дядька; і все, що лишилося його вдові та дочкам, – були десять тисяч фунтів, включаючи останні надбання.

Щойно стало відомо про загрозу його життю, послали за сином; і містер Дешвуд – з усією наполегливістю й переконливістю, до яких змушував перебіг хвороби, – доручив йому турботу про мачуху та сестер.

До решти сім’ї містер Джон Дешвуд не мав тих сильних родинних почуттів, які він мав до батька, і був глибоко вражений проханням, з яким батько звернувся до нього в такий сумний час, проте пообіцяв зробити все, що він зможе, щоб мачуха та сестри жили в достатку. Зачувши таке запевнення, його батько заспокоївся, і в містера Джона Дешвуда з’явилася вільна година, аби подумати – а що ж реально він зможе для них зробити.

Містер Джон Дешвуд не був жорстокосердим молодиком, якщо не вважати жорстокосердістю певну холодність вдачі та певну егоїстичність; але загалом він був людиною шанованою, бо у відправленні своїх щоденних обов’язків поводився як годиться і з належною доброчинністю. Якби дружина його була людиною більш доброзичливою, то до нього б ставилися з іще більшою пошаною – може, він і сам став би людиною більш доброзичливою, бо одружився він у дуже молодому віці і дуже любив свою дружину. Але дружина Джона Дешвуда була лише його сміховинною карикатурою – ще обмеженішою і ще егоїстичнішою.

Коли він дав своєму батьку таку обіцянку, то він і справді сам для себе вирішив зробити своїм сестрам подарунок, збільшивши на тисячу фунтів статок кожної з них. У ту хвилину йому й справді здавалося, що він здатен на таке. Перспектива чотирьох тисяч фунтів на рік на додаток до його теперішнього доходу, а ще призначена йому половина багатства його матері зігрівала його серце і сповнювала його великодушністю та поблажливістю. Так, він виділить їм три тисячі фунтів: з його боку це буде такий щедрий та красивий жест! Цієї суми їм буде достатньо для безхмарного існування. Три тисячі фунтів! Таку значну суму він зможе заощадити без якихось суттєвих незручностей для себе. Джон Дешвуд думав про це цілий день, а потім багато днів підряд і зовсім не жалкував з приводу свого рішення.

Не встигли поховати батька, як дружина Джона Дешвуда, не попередивши свою свекруху, прибула зі своєю дитиною та слугами. Ніхто не ставив під сумнів її права приїхати – будинок належав її чоловікові з моменту смерті його батька, але цей приїзд лише підкреслив неделікатність її поведінки. Будь-якій жінці з пересічною чутливістю, яка опинилася б у становищі місіс Дешвуд, такий вчинок не сподобався б, але для останньої, з її високими поняттями про честь та романтичними уявленнями про великодушність, він раз і назавжди став причиною невимовної огиди. Ніхто з її родини ніколи не відчував особливої симпатії до місіс Джон Дешвуд, але досі вона не мала нагоди продемонструвати, з якою зневагою до комфорту і до почуттів інших людей вона може поводитися.

Місіс Дешвуд була так вражена негідною поведінкою і таким щирим було її почуття відрази до своєї невістки, що вона вже вирішила була назавжди покинути маєток, коли б не благання її старшої доньки і її власна ніжна любов до своїх трьох дітей, заради яких не варто було сваритися з їхнім братом. Перше змусило її замислитися над доречністю такого кроку, а друге – трохи згодом – зміцнило її у бажанні залишитися.

Елінор, її найстарша дочка, чия порада виявилася такою дієвою, була проникливо-розумна і розважлива у своїх судженнях, і це дозволяло їй, незважаючи на її дев’ятнадцять років, бути порадницею своєї матері і часто давало змогу – на загальну користь – протидіяти тій жвавості характеру місіс Дешвуд, яка зазвичай призводила до необдуманих вчинків. Вона мала надзвичайно добре і ніжне серце; почуття її були сильними, але вона добре вміла ними керувати: це було те вміння, якому її матері ще тільки слід було навчитися і якому одна з її сестер вперто не бажала вчитися.

Здібності Маріанни багато в чому не поступалися здібностям Елінор. Вона була чутлива і розумна, але нестримна у своїх почуттях; ні у своїх печалях, ні у своїх радощах міри вона не знала. Вона була великодушна, доброзичлива, цікава: вона була яка завгодно – тільки не розважлива. Її схожість з матір’ю була вражаюче сильною.

Елінор ставилася до надмірної чутливості своєї сестри із занепокоєнням, але місіс Дешвуд цю надмірну чутливість всіляко плекала і цінувала. І тепер вони підтримували і заохочували одна одну у всій нестримності своїх згорьованих почуттів. Ту агонію нещастя, що поглинула їх на самому початку, вони – за власним бажанням – невпинно підтримували; вони прагнули її, вони створювали її знову і знову. Вони цілковито віддалися своїй печалі, намагалися посилити свої страждання усіма тими спогадами, котрі могли їх посилити, і твердо вирішили, що не буде їм розради ні тепер, ні в майбутньому. Елінор теж була глибоко засмучена, але, однак, здатна була боротися, здатна була докладати зусиль. Вона знайшла в собі сили порадитися зі своїм братом, змогла прийняти свою невістку по прибуттю тієї і поставитися до неї з належною повагою, вона виявилася здатною надихнути свою матір на подібні вчинки і спонукати її до вияву необхідної поблажливості.

Ще одна їхня сестра, Маргарет, була веселим і добродушним дівчиськом, але оскільки вона вже встигла всотати в себе чималу частку романтичності Маріанни, при цьому далеко поступаючись їй розумом, то у свої тринадцять років вона не обіцяла зрівнятися зі своїми сестрами у більш дорослому віці.

Розділ 2

Невдовзі дружина Джона Дешвуда утвердилася як хазяйка Норленда, а її свекруха з дочками були зведені до жалюгідного становища гостей. Однак, якщо вважати їх за гостей, то вона ставилася до них зі спокійною чемністю; її ж чоловік ставився до них з такою ж мірою доброти, з якою він міг ставитися до всіх, окрім себе, своєї дружини та своєї дитини. Він – не без певної щиросердості – намагався зробити так, щоб вони вважали Норленд своєю домівкою; з його намаганнями погодилися, бо жодний інший план не виглядав для місіс Дешвуд таким доречним, як перебування в маєтку, доки не буде знайдене нове помешкання поблизу.

Необхідність жити там, де все нагадувало їй про її колишні втіхи, якраз і було тією пропозицією, котра цілком відповідала її характеру. В періоди веселощів жодна людина не могла зрівнятися з нею веселістю вдачі або життєрадісним очікуванням щастя, яке, власне, і є щастям. Але в печалі її уява так само сильно заволодівала нею, і тоді вона бувала такою ж невтішною у своєму горі, як і непогамовною у радості.

Місіс Джон Дешвуд геть несхвально ставилася до намірів свого чоловіка облагодіяти своїх сестер. Вона вважала, що забрати три тисячі фунтів зі спадщини, яка дісталася її дорогенькому малюкові, – це було рівнозначно доведенню його до краю злиднів. Вона благала чоловіка іще раз поміркувати на цю тему. Де ж це таке бачено: позбавити власну дитину – до того ж єдину дитину – такої великої суми? І взагалі – яке право мають сестри Дешвуд розраховувати на те, щоб він так щедро віддавав їм такі великі гроші? Вони ж є лише його зведеними сестрами; хіба ж це рідня? Ніяка вони не рідня. Всі добре знають, що не може бути ніякої симпатії між дітьми одного чоловіка від різних жінок; чому ж тоді він мусить доводити до злиднів себе і їхнього бідолашного Гарика, віддавши всі свої гроші зведеним сестрам?

– Перед смертю мій батько попрохав мене, – відповів її чоловік, – щоб я допомагав його вдові та дочкам.

– Та він, мабуть, уже погано усвідомлював, що каже; б’юся об заклад, що в той момент він уже був не сповна розуму. Якби він був при здоровому глузді, то він ніколи б не став прохати тебе віддати половину статку твоєї дитини.

– Мій батько не намагався обумовити якусь конкретну суму, люба моя Фанні; просто він у загальних виразах попрохав мене зробити їхнє становище більш надійним та комфортним, ніж це зміг зробити він. Батько міг би про це і не говорити – хіба ж я можу не потурбуватися про своїх сестер? Але йому потрібна була моя обіцянка, тож я і дав її, бо зробити це було неважко: принаймні так мені тоді здавалося. Але я обіцянку дав, і її треба виконувати. Коли вони поїдуть з Норленда до нової домівки, то треба буде неодмінно що-небудь для них зробити.

– Ось і зроби для них що-небудь, але це «що-небудь» не повинно бути трьома тисячами фунтів. Подумай про те, – додала дружина, – що, розпрощавшись з грошима, назад повернути їх уже не можна ніколи. Твої сестри вийдуть заміж – і плакали наші гроші! Ось якби їх можна було знову повернути нашому бідолашному хлопчику…

– Так, звичайно, – мовив містер Джон Дешвуд занепокоєним тоном, – це міняє справу. Може настати час, коли Гаррі пожалкує, що позбувся такої великої суми грошей. Наприклад, у нього буде багато дітей, і тоді ці гроші стали б дуже вагомим додатком.

– Авжеж!

– Тоді, може, для всіх було б краще, коли б цю суму зменшили удвічі? – П’ятсот фунтів – це буде щедрою набавкою до їхніх статків! Щедрою – навіть не те слово! Де ще знайти такого брата, котрий дав би хоч половину цих грошей своїм справжнім сестрам, не те що зведеним? Твоя великодушність просто не знає меж!

– Я не хочу бути скупим, – відповів Джон Дешвуд. – У подібному випадку краще переборщити, ніж навпаки. Принаймні ніхто не закине мені, що я зробив для своїх сестер недостатньо: вони й самі, мабуть, не розраховують на більше.

– Ніхто не може знати, на що саме вони розраховують, – сказала його дружина, – але нас не повинні турбувати їхні розрахунки; питання полягає в тому, скільки ти в змозі їм дати.

– Звичайно ж! Гадаю, що я у змозі дати їм по п’ятсот фунтів кожній. Навіть без моєї набавки кожній з них і так припаде по три тисячі фунтів після смерті їхньої матері. Це – чималенька сума для будь-якої молодої жінки.

– Аякже! До того ж мені здається, що вони прекрасно обійдуться і без твоєї набавки. Вони розділять між собою десять тисяч фунтів. Коли вони вийдуть заміж, то достаток їм буде гарантований, а якщо не вийдуть, то процентів з десяти тисяч вистачить їм усім для безбідного існування.

– Істинна правда! Тож я гадаю, що краще зробити щось для їхньої матері, поки вона жива, ніж для них, – я маю на увазі щось типу щорічного доходу. – Користь від цього буде не тільки їй, а й моїм сестрам. Їм усім цілком вистачить і сотні на рік.

Однак його дружина трохи завагалася, перш ніж погодитися із цим планом.

– Певна річ, – мовила вона, – це краще, ніж розставатися з п’ятнадцятьма сотнями фунтів відразу. Але ж якщо місіс Дешвуд проживе п’ятнадцять років, то нам буде вельми сутужно.

– П’ятнадцять років! Фанні, люба моя, та її життя не варте й половини цих грошей!

– Звичайно ж, не варте; але зверни увагу – люди зазвичай живуть вічність, якщо їм платять хоч якийсь щорічний дохід, до того ж місіс Дешвуд – жіночка дебела і здорова, їй ще й сорока немає. Щорічний дохід – то є справа дуже серйозна: його треба платити кожен рік і здихатися його не можна ніяк. Ти просто погано усвідомлюєш, на що ти йдеш. Я сама знаю, що то за клопіт – виплата щорічного доходу, бо моя мати буквально вибивалася з сил, виплачуючи, згідно із заповітом свого батька, явно завеликий щорічний дохід трьом колишнім слугам, і я просто диву дивувалася – наскільки затяжкою для неї була ця справа. Виплати слід було здійснювати двічі на рік, а ще треба було морочити голову з доставкою цих грошей отим слугам; якось сказали, що один з них помер, потім з’ясувалося, що нічого подібного не сталося. Мою матір від усього цього просто нудило. Вона часом казала, що від отих безперервних зазіхань вона не може розпоряджатися своїм же доходом на власний розсуд і що її батечко вчинив украй немилосердно, бо інакше усі ці гроші належали б їй і більше нікому, і вона змогла б витрачати їх без будь-яких обмежень взагалі. Після усього цього я страшенно боюся щорічних виплат і ні за що у світі не стала б зв’язуватися із виплатою навіть одного щорічного доходу.

– Звичайно, – це річ неприємна, – відповів містер Дешвуд, – мати отакі дірки у доході, через які щорічно витікають гроші. Як доречно зазначає твоя матір, ти не є хазяїном власного статку. Коли людина прив’язана до виплати певної суми у призначений день, то це позбавляє її незалежності.

– Безсумнівно; до того ж ніхто тобі за це і спасибі не скаже. Вони почуватимуться забезпеченими, ти зробиш не більше, ніж від тебе очікується, і ніякої вдячності у них не виникне взагалі. Я на твоєму місці все робила б так, щоб не зашкодити власним інтересам. Можуть траплятися такі роки, коли недоречно буде зменшувати наші витрати на сто і навіть на п’ятдесят фунтів.

– Здається, люба, ти маєш рацію. В даному разі краще не здійснювати щорічних виплат; подарунки, які я час від часу робитиму Дешвудам, принесуть їм набагато більше користі, ніж щорічне утримання, бо коли забезпечити їм більший дохід, то вони лише збільшать свої витрати і в кінці року не стануть ані на шеляг багатшими. Напевне, це і стане найкращим виходом у даній ситуації. Подарунок у п’ятдесят фунтів, зроблений у той чи інший час, назавжди позбавить їх грошової скрути, і його стане цілком достатньо, щоб виконати обіцянку, яку я дав своєму батьку.

– Безперечно. Правду кажучи, в душі моїй я переконана, що твій батько взагалі не мав на увазі, що ти допомагатимеш їм грошима. Він думав лише про ту допомогу, яку, смію сказати, можна було реально від тебе очікувати. Наприклад, знайти для них зручний будиночок, допомогти з переїздом, а у відповідний сезон дарувати їм рибу або дичину. Присягаюся своїм життям: нічого більшого на увазі він не мав, а якби мав, то це було б дивним і позбавленим здорового глузду. Ви тільки уявіть собі, шановний містере Дешвуд, як добре житиметься вашій мачусі та її дочкам на відсотки з семи тисяч фунтів, окрім тієї тисячі, що належить кожній із дівчат і щорічно дає кожній з них п’ятдесят фунтів, а з цих п’ятдесяти фунтів вони платитимуть матері за проживання. Загалом вони матимуть на чотирьох п’ятсот фунтів на рік, а чого іще треба бажати чотирьом жінкам? Бо ж вони житимуть так скромно! Витрати по господарству будуть взагалі ніякими. Їм не доведеться тримати ані карети, ані коней; і може, навіть слуг. У товаристві вони не буватимуть; та їм взагалі гроші нікуди буде витрачати! Ти тільки уяви, як безтурботно вони житимуть! П’ятсот фунтів на рік! Я навіть не уявляю, як вони зможуть витратити хоч половину цих грошей; смішно навіть і думати про якусь набавку. Це скоріш вони зможуть тобі щось набавити.

– А й справді, – відповів містер Дешвуд, – ти маєш цілковиту рацію. Не міг мій батько прохати від мене більшого за те, про що ти кажеш. Тепер я це добре розумію і чітко дотримуватимуся своєї обіцянки, здійснюючи щодо моєї мачухи та її дочок саме такі акти доброчинності, які ти щойно змалювала. Коли моя мати переїжджатиме в інший будинок, я допоможу їй усім, чим зможу. Тут якраз доречно було б купити їй якийсь предмет обстановки.

– Ну звичайно ж, – відказала йому дружина. – Але наразі треба врахувати ось що. Коли твої батько та матір переїздили до Норленда, то всі меблі зі Стенхілла вони продали, але зберегли усю порцеляну, металевий посуд та білизну; усе це тепер залишилося твоїй матері. Тож коли вона перебереться до нового будинку, то меблів та посуду їй навряд чи бракуватиме.

– Це, безперечно, суттєве міркування, бо меблі, посуд та білизна є дуже цінним спадком. До речі, дещо з цього посуду і нам знадобилося б!

– Отож; а їхній набір сніданкової порцеляни набагато гарніший за наш. На мою думку, він буде напрочуд гарним у будь-якому помешканні, котре вони зможуть собі дозволити. Однак нехай буде так, як воно є. Твій батько думав лише про них. Я ж мушу сказати таке: тобі нема за що бути йому вдячним і виконувати його прохання, бо ми чудово знаємо, що коли б він зміг, то майже все залишив би їм.

Це був невідпорний аргумент. Він надав його намірам тієї рішучості, якої раніше бракувало. Тому зрештою містер Дешвуд визнав абсолютно непотрібним – а може, навіть і непристойним – робити для вдови та дітей її батька щось більше, ніж ті прояви доброзичливості та ввічливості, про які говорила його дружина.

Розділ 3

Місіс Дешвуд залишалася в Норленді ще кілька місяців; і не тому, що їй не хотілося покидати маєток після того, як кожна цяточка в ньому припинила викликати в неї хвилю бурхливих емоцій, як це було протягом певного часу. Навпаки, коли її душа трохи ожила, а розум набув здатності хоч трохи відволікатися від постійних меланхолійних спогадів, їй захотілося якомога швидше виїхати, і вона почала невтомні пошуки помешкання, яке б їй підійшло, поблизу Норленда, бо переїзд кудись далеко від улюбленого місця видавався їй просто неможливим. Але поки що не траплялося такого будинку, який би відповідав її уявленням про комфорт та спокій і проти якого не постав би здоровий глузд її старшої дочки, чия розважливість і більша здатність до тверезих суджень спричинилася до відмови від кількох завеликих для їхнього доходу будинків, до яких її матір поставилася б схвально.

Перед своєю смертю чоловік місіс Дешвуд повідомив їй про урочисту обіцянку потурбуватися за них, що дав її його син і що полегшила останні хвилини його життя. У щирості цих запевнень вона аніскільки не сумнівалася, так само як і її покійний чоловік; їй було приємно думати про цю обіцянку і про ту користь, що буде від неї її дочкам, хоч у глибині душі була переконана, що їй цілком би вистачило і суми набагато меншої, ніж сім тисяч фунтів. Вона раділа за брата своїх дітей, раділа щедрості його натури і докоряла собі за колишнє несправедливе ставлення до нього, за те, що не оцінила його належним чином і вважала його не здатним на щедрість. Його ввічливе ставлення до неї та до сестер переконало місіс Дешвуд у тому, що містер Джон Дешвуд небайдужий до їхнього добробуту; і вона довго твердо покладалася на благородство його намірів.

Презирство, яке місіс Дешвуд відчула до своєї невістки з перших же хвилин їхнього знайомства, дуже посилилося, коли вона, проживши півроку під одним дахом, змогла краще зрозуміти її вдачу. Попри всі міркування про ввічливість і попри всі можливі прояви материнської любові з боку старшої з цих двох жінок, вони не змогли б уживатися так довго, якби не одна обставина, виникнення якої, на думку місіс Дешвуд, дало більш ніж вагомі підстави для подальшого перебування її дочок у Норленді.

Ця обставина полягала у симпатії, яка чимдалі зростала, між її найстаршою дочкою та братом дружини містера Джона Дешвуда – шляхетним і приємним молодиком, якого представили їм невдовзі після того, як його сестра переїхала до Норленда і який відтоді майже постійно гостював там.

Хто із матерів заохочував би цю дружбу з корисливих міркувань, бо Едвард Феррар був старшим сином чоловіка, який помер дуже багатим; інші ж могли б і перешкоджати їй через обачливість, бо за винятком сміховинно малої суми, усе його багатство залежало від заповіту його матері. Але місіс Дешвуд не керувалася жодним із цих мотивів. Їй було достатньо, що він був людиною порядною і що він кохав її дочку, а Елінор відповідала взаємністю. Усьому її єству була чужою думка про те, що, незважаючи на симпатію та схожість характерів, чоловіку й жінці слід уникати одне одного за умови великої різниці між їхніми статками; поза розумінням місіс Дешвуд була і та думка, що Елінор може колись не подобатися всім, хто її знав.

Спочатку Едвард Феррар не звернув на себе їхню увагу якимись достоїнствами характеру чи поведінки. Він не був красенем, а манери його можна було назвати приємними, тільки ставши його другом. Він був надто невпевнений у собі, щоб сповна проявити свої чесноти; але, подолавши свою природну ніяковість, своєю поведінкою він засвідчив, що має відкрите і ніжне серце. Едвард Феррар був розумною людиною, а освіта надала його розумові витонченості. Однак ні його здібності, ні його вдача не відповідали бажанням його матері та сестри, котрі хотіли, щоб він став видатним, як… як вони самі не знали хто. Вони хотіли, щоб Едвард у той чи інший спосіб став людиною відомою. Його мати мріяла, щоб він зацікавився політикою і потрапив до парламенту або ж породичався з кимось із сучасних знаменитостей. Дружина Джона Дешвуда бажала того самого, а доки хоч одне з цих неземних благ буде досягнуте, її амбіції цілком вдовольнилися б, коли б вона побачила, як Едвард керує ландо. Та Едвард не мав схильності ні до того, щоб стати знаменитістю, ні до керування ландо. Всі його бажання зосередилися на домашньому затишку та принадах приватного життя. До того ж, на щастя, він мав молодшого брата, який подавав більші надії.

Лише через кілька тижнів свого перебування в будинку зміг Едвард привернути хоч якусь значну увагу з боку місіс Дешвуд, бо в той час вона була така згорьована, що стала байдужою до всього, що її оточувало. Вона помітила лише, що був він тихий і ненав’язливий, за що їй і сподобався. Едвард не збурював її нещасну душу невчасними і недоречними розмовами. Пильніше придивитися до нього і поставитися до нього іще більш схвально змусило її зауваження, що його одного дня зробила Елінор, вказавши на різницю між ним та його сестрою. Таке порівняння стало для місіс Дешвуд найкращою рекомендацією.

– Достатньо сказати, що він не такий, як Фанні, – зазначила вона. – І це вже означатиме численні достоїнства. Я вже його люблю.

– Гадаю, що він сподобається тобі ще більше, коли ти хоч трохи його взнаєш.

– Сподобається?! – посміхнулася у відповідь мати. – Мені не знайома така симпатія, що була б слабшою за любов.

– Ну тоді просто поважай його.

– Я ніколи не могла відокремити любов від поваги.

Місіс Дешвуд доклала значних зусиль, щоб заприязнитися з ним. Манери вона мала привабливі і невдовзі змогла подолати стриманість Едварда. Вона швидко зрозуміла всі його чесноти; можливо, в цьому їй допомогло усвідомлення його симпатії до Елінор, але місіс Дешвуд справді відчула, що він – людина, яка заслуговує поваги: навіть спокійні його манери, що суперечило її уявленням про поведінку молодих людей, уже не здавалися їй нудними, коли вона переконалася, що Едвард має палке серце і ніжну вдачу.

Не встигла вона розпізнати перші ознаки кохання в його ставленні до Елінор, як відразу ж почала вважати, що це – серйозно, а значить, одруження – уже не за горами.

– Ну що ж, Маріанночко, – сказала вона, – скоріш за все, через кілька місяців Елінор вийде заміж. Ми за нею скучатимемо, зате вона знайде своє щастя.

– Ой, мамо! Як же ми без неї будемо?

– Серденько, я певна, що це не буде справжньою розлукою. Ми мешкатимемо за кілька миль одне від одного і зустрічатимемося щодня. До того ж невдовзі ти матимеш зятя – справжнісінького люблячого зятя. Понад усе на світі я ціную добре серце Едварда. Але ж чому ти не радієш, Маріанно? Ти що – не схвалюєш вибору своєї сестри?

– Я просто трохи здивована, – відповіла Маріанна. – Едвард дуже приязний, і я почуваю до нього ніжну симпатію. Але все ж таки… він якийсь не такий… йому наче чогось бракує… і статура його аж ніяк не вражає – в ній зовсім відсутня та граціозність, яка, на мою думку, змогла б серйозно привабити мою сестру. Його погляду бракує тієї жвавості, того вогню, за якими відразу видно людину доброчесну й розумну. І крім усього цього, мене ще непокоїть, мамо, що Едвард не має справжнього смаку. Здається, музикою він майже не цікавиться, а якщо і захоплюється малюнками Елінор, то це не є захопленням людини, яка щось справді тямить у малюванні. І хоч би як часто він підходив до Елінор, коли та малює, цілком очевидно, що насправді він у цьому нічого не тямить. Він захоплюється її малюнками не як знавець, а як закоханий. Щоб сподобатися мені, треба бути і закоханим, і знавцем. Я не матиму щастя з чоловіком, чиї смаки не збігаються в усьому з моїми. Він мусить проникати в усі мої почуття; нас мусять чарувати ті самі книжки, та сама музика. Ой, мамо, а як нецікаво, як нудно читав нам Едвард учора ввечері! Мені стало страшенно шкода своєї сестри. Однак вона виявила неабияку витримку і зробила вигляд, наче нічого не помітила. Я ледь змусила себе всидіти на місці – так мені хотілося встати і вийти, аби тільки не чути, як ці прекрасні рядки, що так часто доводили мене майже до нестями, вимовляються з таким цілковитим спокоєм, з такою страхітливою байдужістю!

– А й справді – просту й елегантну прозу він би прочитав набагато краще. Саме це спало мені на думку в ту хвилину, але ти наче навмисне підсунула йому Купера.

– Та ні, мамо! Що вже казати про прозу, коли його не може розбурхати навіть Купер! Проте все ж, напевне, треба враховувати різницю смаків. Елінор не така чутлива, як я, тому вона може не надавати цій ваді великого значення і почуватися з ним щасливою. Але коли б я кохала його і почула, як він читає з такою байдужістю, то точно розлюбила б. Мамо, що більше я пізнаю людей, то більше переконуюсь, що ніколи не зустріну чоловіка, якого змогла б покохати по-справжньому. Я така вибаглива! Такий чоловік мусив би мати всі Едвардові чесноти, прикрашені всіма можливими достоїнствами характеру та манер.

– Пам’ятай, серденько, що тобі ще й сімнадцяти не виповнилося. Ще рано тобі втрачати надію на таке щастя. І чому це тобі мусить поталанити в житті менше, ніж твоїй матері? І лише в одному нехай твоя доля, люба моя Маріанно, буде несхожою на материну!