Kitobni o'qish: «Дочка снігів»

Розділ І

– Усе влаштовано, міс Велс, тільки, на жаль, ми ніяк не можемо дати вам шлюпки.

Фрона Велс жваво скочила з місця й підійшла до старшого офіцера.

– У нас діла, аж голова йде обертом, – пояснив він, – а до того шукачі золота такий непевний вантаж… Принаймні…

– Розумію, – перехопила вона, – я теж поводжусь не дуже певно. Вибачте за турботу, але, але… – Вона швидко обернулась і показала рукою на берег. – Бачите отой великий рублений дім? Де купчаться сосни, ближче до річки? Я там народилась.

– У вашому становищі я й сам, либонь, поспішав би, – співчутливо пробурмотів офіцер, проводячи її по палубі, що захрясла людьми.

Усі пхалися, заважали одне одному і голосно лаялись. Кількасот шукачів золота вимагали, щоб їхній багаж негайно вивантажили на берег. Всі люки були навстіж відчинені, і парові крани, скриплячи, підіймали з трюму клунки та ящики. Все перемішалось і переплуталось. Низки плоскодонних човнів, обступивши з обох боків пароплав, приймали вантаж, який спускали їм згори. На кожному човні купами товклися чоловіки. Обливаючись потом, вони накидались на кодоли з судна, гарячково перебирали тюки, скрині. Інші знов, стоячи на палубі, розмахували вантажними квитками, перегукувалися з тими, хто був на човнах. Траплялося, що двоє чи троє правували за один клунок, і тоді вибухала справжня війна. Різні тавра – два кружечки чи кружечок з крапкою – призводили до суперечок, що й кінця їм не було. На кожну пилку знаходилось десять претендентів.

– Комісар каже, що збожеволіє від цього всього, – мовив старший офіцер, допомагаючи Фроні дістатись до східців, – а вантажники викинули пасажирам усі клунки й лапками накрились. Ми, одначе, щасливіші за «Віфлеємську Зірку», – додав він, показуючи на пароплав, що об’якорився за чверть милі від них. – Половина її пасажирів привезла з собою в’ючних коней, щоб перебратись через Скагвей та Сніговий перевал, а друга половина, не маючи коней, виряджатиметься на Чілкут. Отож вони збунтувались і зараз там справжнє пекло.

– Гей, ти! – гукнув він, поманивши рукою баркас «Уайтгол», що хитався на хвилях осторонь тієї метушні.

Маленький баркас героїчно спробував проскочити поміж човнів до великої баржі. Та перевізник невдало кинув мотуза, так що він зачепився за лебідку, і баркас, крутнувшися, став на місці.

– Стережись! – гукнув старший офіцер.

Два каное, на сімдесят футів завдовжки, навантажені клунками, шукачами золота та індіянами, розпустивши всі вітрила, рушили від баржі до берега. Одне з них круто повернуло в бік причального містка, та друге притисло баркас до баржі. Перевізник устиг вчасно підняти вгору весла, однак його човник, здавлений каное, затріщав, і здавалося, що він ось-ось розламається. Перевізник скочив на ноги і в стислих, але енергійних виразах прокляв вічним прокляттям усіх на каное та на баржі. Якийсь чоловік, перехилившись через борт баржі, почав його обкладати не менш енергійними прокльонами, а індіяни та білі з каное голосно й зневажливо реготались.

– Гей, ти, роззяво, – гукнув один з них, – ти б перше навчився веслувати!

Перевізник гримнув кулаком бідолашного критика просто в лице і, приголомшивши, відкинув на клунки. Вважаючи, що цієї відсічі замало, ображений перевізник ще раз підняв угору кулака. Однак шукач золота, що був од нього найближче, схопився за револьвера. На щастя, зброя застрягла у новенькій шкуратяній кобурі. Інші аргонавти, сміючись, чекали, чим усе кінчиться. Тут каное зрушило з місця, індіянин-стерничий штовхнув кінцем свого весла перевізника в груди і звалив його з ніг на дно човна.

Коли прокльони та шалена лайка дійшли апогею і коли здавалося, що не обійдеться без кривавої сутички, старший офіцер крадькома скинув оком на дівчину поруч себе. Він сподівався, що побачить у неї на обличчі збентеження та страх, і непомалу здивувався, зустрівшись очима з її розгарячкованим, глибоко зацікавленим поглядом.

– Мені дуже неприємно… – почав він.

Та Фрона не дала йому докінчити, наче невдоволена його втручанням.

– Ну, що там! Це пусте! Мені, навпаки, все це страшенно подобається. Проте я дуже рада, що револьвер застряг у кобурі, а то б…

– … ми не скоро дісталися до берега, – усміхаючись, докінчив тактовно офіцер.

– Цей чоловік справжній грабіжник, – провадив він далі, показуючи на перевізника, що підпливав уже до них. – Він заправив рівно двадцять доларів за те, що довезе вас до берега! Та ще й каже – коли б це, мовляв, з чоловіка, то взяв би двадцять п’ять. Він, кажу вам, достеменний розбишака. За ним давно вже плаче шибениця. Двадцять доларів за півгодини праці! Лишень подумати!

– Гей там, обережніш на слові! – застеріг той, про кого йшлося. Він незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Ніхто вас не просить ляпати язиком! – додав він задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли він діставав весло.

– А слух у вас, чоловіче, добрий, – зауважив старший офіцер.

– Кулак теж непоганий, – відрубав перевізник.

– Та й язик не дурно пришитий.

– У нашому ремеслі інакше й не можна. До вас, акул, тільки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тоді ви? Напхають у своє корито тисячу пасажирів, як тих оселедців у бочку, годують покидьками, мов за свиней їх мають, а деруть удвічі дорожче, ніж за перший клас! То хіба я розбишака?

Над верхньою палубою раптом з’явилося чиєсь червоне обличчя і голос зарепетував:

– Чи ви, нарешті, вивантажите мій багаж? Чуєте, містере Терстон? Зараз же! Негайно! П’ятдесят моїх поні на цій вашій паршивій посудині перегризають одне одному горло, і вам кепсько доведеться, коли їх не вивантажите як стій! Кожен день затримки мені стає тисячу доларів! Я цього не потерплю, чуєте? Ви почали дерти з мене шкуру від тої хвилини, як ми вирушили з Сіетла!

Годі! Пеклом присягаюся, що я геть розпуджу всю вашу компанію, хіба не я буду! Чуєте, це я кажу, Тед Фергюсон! Коли вам дорога ваша шкура, то ворушіться! Чули?

– То це я розбишака!.. – бурмотів тим часом перевізник. – Я – розбишака!

Містер Терстон, заспокійливо махнувши рукою червонопикому добродієві, звернувся до дівчини:

– Я б з найбільшою охотою сам довіз вас до берега, та ви ж бачите, скільки маю клопоту! До побачення! Щасливої дороги! Я зараз покличу матросів і накажу відшукати ваші речі. Ви їх одержите на складі взавтра рано.

Вона злегка сперлась йому на руку і спустилася в човен.

Хистке суденце під вагою її тіла раптом гойднулося й зачерпнуло води, що залила доверху їй черевики, але Фрона, немовби нічого й не трапилось, спокійно сіла на кормі, підібгавши під себе ноги.

– Почекайте! – крикнув офіцер. – Так же не можна! Верніться назад, міс Велс. Я вже вам якось дістану одну з наших шлюпок.

– Перше я вас у пеклі побачу! – заперечив перевізник, відпливаючи. – Пустіть! – вигукнув він погрозливо.

Містер Терстон, що міцно вхопився за стерно, за свою лицарську поведінку був нагороджений добрячим ударом весла по пальцях. Тоді він, забувши про всі приписи ґречності, а так само й про міс Велс, вилаяв перевізника довгою промовистою лайкою.

– На мою думку, ми б могли розпрощатись чуліше, – сказала міс Велс і голосно засміялась.

– О господи, – промимрив офіцер, скидаючи шапку та чемно кланяючись. – Оце-то жінка! – І зовсім несподівано він відчув непереможне бажання завжди бачити перед собою сірі очі Фрони Велс. Він не вмів аналізувати свої почуття, не знав, звідки взялося таке бажання, але почував, що ладен був би піти за нею на край світу. Його професія здалася йому огидною, йому захотілось усе кинути й помандрувати за нею туди, в Клондайк. Але, глянувши на борт пароплава, на червоне обличчя Теда Фергюсона, він схаменувся. Мрія, що на хвилину була захопила його, розвіялась…

Плюсь! Перевізникове весло, незграбно занурившись у хвилі, хлюпнуло водою Фроні на обличчя.

– Маю надію, ви на мене не гніваєтесь, міс, – виправдувався він. – Я стараюсь, як можу, але цього, видно, замало.

– Та нібито й так, – одказала вона добродушливо.

– Правду мовити, не люблю я моря, – провадив збентежений перевізник, – але мені доконче треба як-небудь чесно здобути грошенят, і мені здається, що такий спосіб найкращий. Я вже давно був би в Клондайку, коли б мені хоч крихту поталанило. Я вам скажу, як усе склалось. На половині дороги, коло Вітряного Рукава, в мене пропали всі мої речі, а я вже перетарабанив їх через перевал.

Хлюп! Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись від холоду, бо струмок води збігав у неї по спині.

– Ви молодець, – підбадьорював він її, – ви якраз придатні для цієї країни. Ви простуєте далі, в глиб краю?

Вона весело кивнула головою.

– А їй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало моє причандалля, я повернувся на берег і вирішив набути все знову. Через те я й заправив таку ціну. Маю надію, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, міс, я не гірший за інших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хіба десять доларів. Тут на все такі ціни. Туди далі, в Скагвей, ухналі коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собі віскі, а за віскі півдолара. Що ж тут чинити? Вип’єш віскі, кинеш на прилавок два ухналі, й квит. Ніхто не скаржиться. Ухналі там ходять за дрібні гроші.

– Ви мужній чоловік, коли після таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на ім’я? Може, ми там де зустрінемось.

– Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бішоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами поділюся останньою сорочкою, чи то, я хотів сказати, останнім шматком хліба.

– Дякую, – відказала дівчина, лагідно усміхаючись. Вона вміла шанувати все, що йшло від щирого серця.

Він перестав веслувати й знайшов під ногами у воді старого щербатого черпака.

– Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив він, кидаючи черпака до неї. – Човен ще гірше протікає, як оце його здавило.

Фрона в думці посміхнулася, підтикалась і взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрії, немов велетенські хвилі, то підіймались, то влягали поорані глетчерами гори. Час від часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи відпочила спина, і дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врізувалася далеко в берег, і в ній об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавів. Від берега до пароплавів і назад снували човни, баржі, каное і ще безліч різних маленьких суденець.

«Людина – невтомний трудівник, вічний борець з ворожими стихіями», – думала Фрона, пригадуючи своїх учителів, що до їхньої мудрості вона прилучилася під час лекцій та власних студій пізніми вечорами. Вона була дитина свого віку і чудово розуміла природний світ та його явища. І вона любила цей світ глибоко, ба навіть поважала його.

Деякий час чути було тільки хлюпотіння води під веслами Дела Бішопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

– А ви не сказали мені свого ім’я, – промовив він з поблажливою ґречністю.

– Мене звуть Велс, – відповіла вона, – Фрона Велс.

На обличчі в нього відбилася величезна пошана, сливе побожність.

– Ви Фрона Велс? – промовив він повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?

– Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Він протяжно свиснув і покинув весла.

– Ну як так, то вертайтесь на корму та підібгайте ноги, а то вони зовсім у вас промокнуть, – скомандував він. – І киньте оту виливку!

– Хіба я погано працюю черпаком? – обурилась Фрона.

– Та не те! Ви працюєте якнайкраще… Але ви… ви…

– Я зовсім не змінилася з тієї хвилини, як ви дізналися, хто я така. Веслуйте собі – то ваша робота. А я свою робитиму.

– Ні, ви таки справді молодець! – вигукнув він у захваті й знову взявся до весел. – То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?

Коли вони причалили до піщаної обмілини, що завалена була паками різного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своєму перевізникові. І хоч цей вчинок з боку жінки, що найняла його для виконання певної роботи, здався перевізникові трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.

– Пам’ятайте, мій останній шматок хліба буде вашим, – нагадав він, не випускаючи її руки.

– І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!

– Одначе ви-и-и молодчага! – вирвалось у нього, коли він востаннє потиснув їй руку. – Далебі!

Коротка сукня не стримувала її вільних рухів, і Фрона з приємним подивом завважила, що замість дріботіти, як то звичайно на міських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклої до далеких подорожей і нестатків. Не один шукач золота, поглянувши на її щиколодки, на дужі литки в сірих гетрах, думав собі про неї те ж саме, що й Дел Бішоп. А хто хоч раз глянув їй в обличчя, той обов’язково глядів ще на неї, бо її лице було щире й товариське, а в очах тремтіла ледве помітна усмішка, завжди ладна спалахнути, освітити все обличчя, скоро всміхнуться до неї чиїсь інші очі. Усмішка її бувала різна – весела чи співчутлива, пустотлива чи насмішкувата, – залежно від того, які почуття її викликали. А часом усе обличчя променилося в неї усмішкою, – усмішкою, що завжди була щира й приязна.

Цим разом Фрона мала багато причин усміхатись, коли, перетинаючи піщану відмілину, поспішала крізь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала містерові Терстону.

На березі ж час, здавалося, повернувся назад, і транспорт набув первісних форм. Люди, що ніколи в житті не носили нічого, крім маленьких пакуночків, поробилися в’ючаками. Ніхто не йшов рівно, піднявши голову, – всі, зігнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. В’ючне сідло – це була власна спина, і на цих спинах уже починали натиратися садна від ременів. Люди спотикались під незвичним тягарем, ноги плутались, як у п’яних, роз’їжджалися в різні боки; нарешті, їм темніло в очах, і вони падали край дороги разом зі своїми клунками. Інші, насилу стримуючи радість, вантажили своє манаття на двоколісні візки і бадьоро тягли їх, поки застрявали десь на повороті, де дорогу заступали величезні кам’яні валуни. Там вони спізнавали закони мандрів по Алясці, кидали свої візки або котили назад і збували їх за шалену ціну якому-небудь новакові, який тільки вийшов на берег. Новаки, оперезані кольтами, набоями, мисливськими ножами – цього добра набиралось фунтів на десять, – бадьоро виступали в дорогу, але невдовзі насилу пленталися назад, кидаючи в розпуці револьвери, набої, ножі. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамові сини гріх свого далекого пращура.

Фроні було ніяково серед цього бурхливого людського потоку, серед людей, наче збожеволілих від жадоби золота. Навіть ця добре знайома місцевість, де кожен крок нагадував дівчині минуле, тепер, через цих чужинців, що метушилися, мов неприкаяні, здавалась їй якоюсь іншою. Чужими здавалися навіть старі, такі знайомі межові кілки. Все було, як колись, і водночас усе інакше.

Тут, у цій зеленій долині, де вона бавилась у дитинстві, де лякалася свого голосу, що переливався луною від глетчера до глетчера, – тут тепер никали вперед і назад тисячі людей, столочуючи ніжну траву, порушуючи тишу мовчазних скель. А там далі, в дорозі, були ще тисячі, а за Чілкутом – ще тисячі. По всьому узбережжю Аляски аж до самого Горну, скрізь, скрізь десятки тисяч людей, що підкорили собі й вітер і пару, вічних мандрівників з усього світу.

Як і колись, шумить і клекоче Дая, збігаючи до моря. Та предковічні її береги потоптані безліччю ніг людських, і люди безкраїми лавами тягнуть мокрі кодоли, а тяжко навантажені човни пливуть за ними проти води. Воля людини змагається з волею річки, і люди, перемагаючи, кепкуючи над старезною Даєю, все глибше та глибше втоптують дорогу для тих, хто прибуде пізніше.

Двері до складу, крізь які Фрона, бувало, часто бігала сюди й туди, де з острахом дивилась на таке незвичне для неї явище, як заблуканий мисливець або купець, що торгує хутрами, – зараз обложила галаслива юрба. Колись-то, як прийде кому лист «до запитання», – всі дивом дивуються, а тепер, заглянувши в вікно, вона побачила величезну, аж до стелі, купу листів. За цими ось листами й допоминався галасливо натовп. Перед складом, знадвору коло ваги, також товклися люди. Індіянин-носій кидав свою ношу на вагу, її власник-білий занотовував у записній книжці, скільки вона важить, і на вагу кидали іншу ношу. Кожна ноша була перев’язана ремінням, приготована для важкого переходу через Чілкут. Фрона пробилася вперед. Її цікавила ціна за перенесення вантажу. Згадалось їй, як колись за ношу для одного носія плачено по шість центів, себто сто двадцять доларів за тонну.

Якийсь новак важив своє добро. «Вісім центів», – звернувся він до індіян, заглянувши перше до свого путівника. Індіяни глузливо зареготались і одказали гуртом: «Сорок центів!»

Новак похнюпився й заклопотано озирнувся. В очах у Фрони він помітив співчуття, і їй здалося навіть, що він пильно на неї подивився. Насправді ж то він вираховував, скільки доведеться виплатити за три тонни, рахуючи по сорок доларів за сто фунтів.

– Дві тисячі чотириста доларів за тридцять миль! – вигукнув він. – Що мені робити?

– Краще платіть по сорок центів, – порадила Фрона, знизавши плечима, – а то вони зараз познімають ремені.

Чоловік подякував за пораду, та не послухав її і далі торгувався. Один індіянин виступив наперед і почав розв’язувати ремені. Новак завагався, і саме як він ладен уже був поступитись, носії підняли ціну до сорока п’яти центів. Він тільки осміхнувся й кивнув головою, погоджуючись, коли тут підійшов ще один індіянин і почав збуджено про щось шепотіти носіям. Почулися радісні вигуки, і, поки новак добрав, що до чого, індіяни поскидали ремені й пішли геть, радісно сповіщаючи всіх, що ціна за приставку вантажу до озера Ліндермен підскочила до п’ятдесяти центів.

Натовп біля складу раптом чомусь захвилювався. Всі заклопотано перешіптувались, пильно вдивляючись у трьох чоловіків, що з дороги наближались до складу. А ті три нічим не відрізнялися від інших шукачів золота. Вдягнені були погано, майже в лахміття. Десь-інде, серед порядного товариства, сільський поліцай зараз би зацікавився ними і заарештував їх, як волоцюг.

– Француз Луї, – перебігало з уст в уста.

– Має в Ельдорадо три заявки, – промовив до Фрони її сусіда. – Варті не менш як десять мільйонів.

Коли глянути на француза Луї, що йшов попереду своїх товаришів, аж ніяк цього не подумалося б. Загубивши десь, певне в дорозі, шапку, він недбало пов’язав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав він отих десять мільйонів, сам ніс свого клунка на широких плечах.

– А другий хто?

– Біл Свіфтвотер, теж король Ельдорадо.

– Та невже? – спитала Фрона, не діймаючи віри.

– Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усіх газетах, що вийшли протягом останніх шести тижнів. Гляньте! – Він розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впізнаю його пику серед тисячі.

– А третій? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.

Її інформатор піднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

– Не знаю, – признався він ніяково і вдарив по плечу свого сусіду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синій сорочці, з латкою на коліні?

В цю хвилину Фрона радісно скрикнула й кинулася вперед.

– Мете! Мете Маккарті!

Чоловік з латкою щиро потиснув їй руку, хоч і не впізнав її, і недовірливо поглянув на неї.

– Ви мене не пізнаєте! – вигукнула Фрона. – Ні, ні, не кажіть мені, що впізнали! Коли б не було тут стільки глядачів, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От і пішов Великий Ведмідь додому, до своїх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голодні. І Великий Ведмідь сказав: «Відгадайте, що я вам, дітки, приніс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а третє сказало, що дикобраза. Тоді Великий Ведмідь засміявся: «Хо-хо!» – і сказав: «Ні, я приніс чудову, велику, гладку людину!»

Що далі він слухав, то більше починав собі щось пригадувати – це було видно по ньому, і коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось і він засміявся якимсь особливим, тихим сміхом.

– Та я і справді вас знаю, – сказав він, – тільки ніяк не можу згадати, хто ви така.

Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

– Ага, згадав! – Він одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радісному обличчі раптом проступило розчарування. – Ні, цього не може бути! Я помилився. Ніколи не могли ви жити в цій халупі, – він показав на склад.

Фрона енергійно закивала головою.

– То це все ж таки ви! Маленька сирітка із золотою кучмою, яку я так часто розчісував! Маленька чарівниця, що босоніж бігала по цьому камінні!

– Так, так! – радісно підтвердила вона.

– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак і серед лютої зими помандрувало на Перевал, щоб довідатись, де кінчається світ!.. – А все це наробили чарівні казки старого Мета Маккарті!

– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаєте, як я пішла купатись із сиваськими дівчатками з індіянського табору?

– І я тоді за коси витяг вас із води!

– І загубили новісінького чобота.

– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларів у крамниці, вашому ж таки батькові.

– А потім ви через Перевал помандрували в глиб країни і ми більше про вас нічого не чули. Всі гадали, що ви померли.

– Пам’ятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! – додав він з виглядом переможця. – Поцілували, коли зрозуміли, що я справді вас покидаю. Яка ви тоді були крихітка!

– Я тоді мала тільки вісім літ.

– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих років провів я в глибині країни, ні разу не показувався між люди… Вам тепер має бути двадцять років?

– І я вже на зріст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.

– Гарна з вас вийшла жінка – висока, струнка… – Він оглянув її критичним оком. – От тільки не завадило б бути трохи огряднішою.

– Не у двадцять же років, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зігнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.

– М’язи сильні, – погодився він, доторкуючись до її руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.

– О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. – Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.

– То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, – сказав він незадоволено.

– Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками…

– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші м’язи.

– А як ваші справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять років?

– Погляньте на мене. – Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.

– Ви й тепер той самий старий Мет! Жодної зміни! – засміялася Фрона.

– А ви та сама чистокровна Велс, хоч м’язи у вас, як у призового борця, а мозок, як у філософа. Ну, ходімо, наздоженем Луї та Свіфтвотера. Кажуть, що Енді досі завідує складом. Побачимо, чи впізнає він мене, чи не вицвів мій образ на сторінках його спогадів.

– І мій теж, – Фрона схопила його за руку. У неї була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. – Вже десять літ минуло, відколи я виїхала звідси.

Ірландець пробивав собі дорогу серед натовпу, наче копер, і Фрона легко проходила слідом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богів Півночі. Навколо знову загомоніли.

– Що це за дівчина? – запитав хтось. І Фрона, переступаючи поріг складу, почула початок відповіді: – Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули ніколи про Джекоба Велса? Де ж ви досі були?…