Kitobni o'qish: «Неоднаковими стежками», sahifa 11

X

Одного дня влітку до отця Якова Ладковського принесли з пошти листа. Отця Якова не було вдома. Надежда Мокіївна взяла листа і, не глянувши на конверт, роздерла його й з цікавістю кинулась читать. Вона мала звичай роздирати конверти та заглядать навіть в усякі офіціальні бомаги, прислані на ймення свого чоловіка, бо була дуже цікава.

Цей лист писав передніший дрижипільськнй фершал, котрий перейшов на службу з Дрижиполя в друге місце. Він писав до свого товариша, фершала Якова Вербицького, котрий перейшов в Дрижипіль на його місце. А на пошті сливе усі листи, на котрих манячили написи «Яковові», спохвату перли до отця Якова.

Надежда Мокіївна читала, читала той лист і довго не могла втямить, про що то пишеться в тому листі. Але згодом, опам’ятавшись, зирнула на конверт і прочитала, що лист був писаний не до її чоловіка, отця Якова, а до фершала Якова Вербицького таки в Дрижипіль. Під листом на кінці був підписаний передніший дрижипільськнй фершал. В Надежди Мокіївни аж пучки з листом затрусились од цікавості. Чужі думки так зацікавили її, що в неї аж голова заморочилась.

В першій половині листа давніший фершал писав за себе, за своє нове місце, писав за дріб’язкові тамошні випадки, за свого доктора й подавав усякі новинки. Але наприкінці листа він понаписував багато дечого за молоду матушку Надежду Мокіївну. Вона втупила очі в лист і од цікавості неначе їла його своїми зіньками.

«Там у вас в Дрижиполі є чудернацька матушка, Надежда Мокіївна Ладковська. Це якась не то проява, не то виродок між найновішими єпархіалками. Вона чепляється причепою до всіх паничів, і, певно, ця нахабна людина причепиться й до тебе, як чеплялась і до мене, і до кожного вчителя, а найбільше, як я перечув через людей, до Уласевича, теперішнього молодого доктора. А ми знаємо добре, що Уласевич закохався в Ліду, Гуковичеву дочку, і їздить до Матушевських, де потаєнці бачиться з Лідою. Ладковська як залицяється до гарних парубків півчих, то з цієї причини ходе на співки, щоб дивиться та залицятись до їх. Ця проява пише до вчителів романтичні, навіжені, буцімто ліберальні листи, часом вечорами никає попід вікнами й заглядає в їх вікна або часом і присурганиться в хату на чай, як роблять ліберальні панни в Києві. Ласа до паничів навдивовижу! Мабуть, в неї серце таке завбільшки, як ворота, ще й завсігди одчинені настіж: заїжджайте, мовляв, хто схоче!»

— Ну, не капосні ж тобі люде! Я думала, що в цій глушині люде дурні, не досвідні або якісь низькоокі й не далекосяглі розумом, а я одна найрозумніша й найхитріша од усіх і що я всіх тутешніх дурнів перехитрувала. А вони, подлі, все дочиста втямили й постерегли мої норови й мої хитрощі. От тобі й на! — бубоніла спересердя Надежда Мокіївна й почала читати далі.

«Отець Яків знає за все, але мусить змовчувать, — писав далі фершал, — бо коли часом у його терпець увірветься і він не змовче, то вона кричить, верещить, стукає кулаком об стіл, мов навісна. В своє хазяйство не микається, а зате ж вмикується в чоловікові справи, в школьні й навіть церковні. В неї тільки й думки за гарних паничів. Недурно ж доктор Уласевич казав мені, що вона якась ніби психопатка в коханні й залицянні, бо вона чеплялась до цього красуня, як реп’ях до вівці».

— Проклятий! Ще й лається! — промовила вона голосно.

«Вона любе сама їздити й поганять коні, неначе будлі-який москаль гусарин. Якось раз трапилась їй така пригода. Прочула вона од людей, що до однієї тутешньої сусіди удови хуторянки часто навідуються на хутір офіцери з лагеря, бо в тієї панїї дві гарні дочки. Вона дізналась за це, знайшла причину, щоб поїхать до тієї незнайомої панії буцімто купувати поросята. Вона вкинула в повозку мішка й покатала на хутір без погонича. Купила вона двоє поросят, побалакала з офіцерами, намилувалась ними й верталась додому. Але на шляху, коло самого рову, повозка наскочила колесом на горбок, підскочила та й перекинулась. Мішок з поросятами покотивсь у рів. Полетів туди й її капелюш. Підвелась вона з землі, закинула за вуха розпатлане волосся й мусила лізти в рів доставать поросята й капелюш. Після недавнього тучного дощу в рові стояло аж зелене багно. Вона влізла туди, витягла мішка, достала капелюш, задрипалась по коліна, обляпалась трохи не по шию. Поросята з ляку кувікають. Тоді вона давай підіймать повозку, але напружувалась довго, аж кректала, і нічого не вдіяла. На щастя, нагодився якийсь чоловік і підвів візка. Приїхала вона додому, уся обляпана. Отець Яків як углядів, то тільки руки зняв до бога!»

«Ото каторжний! І за це досвідчився звідкільсь! — подумала Надежда Мокіївна. — Не такі-то дурні провінціали, як мені здавалось!»

«Цій дуринді здається, що вона красуня навдивовижу! Але яка ж вона красуня? Очі витрішкуваті, як у сови, рот, як курінь на баштані, зуби, як лопатні, ще й до того вона низькоока та кислоока, неначе перепічайка; голова в неї завжди неначе кудлатий кужіль, а на потилиці все теліпається якесь кубло з одіржин або з пачосів. В цієї ледачої хвойди розум не в голові, а на язиці та в губищах. А їй здається, що вона найрозумніша од усіх».

«А ти, паскудний губань! Чи тобі ж пак цінувать мою красу? Тобі, поганому безусові? В моїх очах є такі чари, що як на кого пильно подивлюсь, то одразу й причарую й прилюблю до себе».

Вона аж скипіла, аж нестямилась і зопалу вхопила чистий конверт, що лежав напохваті, згорнула лист і всунула його в конверт. Помста й ревнивість забили їй памороки. Вона була зла на доктора, що він залицяється не до неї, а до Ліди, спохвату навіть забула, що було писано за Ліду й доктора, але й за неї, вхопила перо й почала черкать адрес: «В село Деркачівку, високоповажному добродієві Андріянові Кириловичу Гуковичеві…»

Аж дописуючи адрес, вона несподівано схаменулась й опам’яталась.

«Ой, ненько моя! Що ж це я роблю? Це ж я посилаю виказ на доктора й Ліду, і на саму себе… Оце була б встругнула штуку! Отой зателепуватий паскудний вухань зовсім забив мені тяму в голові».

Надежда Мокіївна достала з стола чистий листок паперу й написала до старого Гуковича лист, змінивши руку й підбираючись під тон старої досвідної та поважної людини, котра напевно знає, де його Ліда бачиться потаєнці з своїм коханцем, і застерігає батька.

«Будьте обережні! Оце посилаю вам клаптик листа, писаного до мене за вашу Ліду й доктора Уласевича. Наглядайте за Лідою добре, доки ще нічого поганого не трапилось. Палка любов завсігди буває скажена й безглузда, не тяме, що робе, і може допровадить і до лиходійства, і навіть душогубства. Спиніть загодя Уласевича й молоденьку Ліду на тій стежці, котра згодом може завести цих неміркованих та нерозсудливих людей і до лиходійства, а може, й до проступства», — так скінчила свій лист Надежда Мокіївна.

Потім вона одтяла ножицями клаптик од фершалового листа, де мова мовилась за Уласевича й Ліду, приклала цей клаптик до свого листа, надряпаного чудними буквами, ніби якимись ієрогліфами, приліпила марку й одіслала через наймитчука на пошту.

Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом’яшкурений конверт.

— А це до мене лист з пошти? — спитав отець Яків, вглядівши на столі конверт з написом.

— Ні, не до мене! Це Яковові Вербицькому, — сказав батюшка придивившись. — Як цей лист сюди потрапив? Мабуть, помилка поштаря? Але ж це тільки конверт. А де ж лист? Це вже ти попоралась і вийняла чужий лист та й… надісь, і прочитала, — по сільському звичаю.

— Атож! Я сама помилилась та й роздерла конверт. А тепер ніяково вже вертать назад. Я той лист вкинула в грубку й спалила. Де на пошті не запірвуть «Якова», то й пруть того «Якова» до тебе.

Через день до Андріяна Кириловича смерком принесли з пошти лист та газети. Він розгорнув лист, хапком перечитав його й одрізану дописку. Під листом підпису не було. На дописці, на клаптику був підписаний фершал Яків Вербицький.

— Анонімний лист од когось на Ліду… Овва! Погана справа! Теклю! а ходи лишень сюди та прочитай оці шпаргали, — гукнув він на жінку з кабінету.

Прийшла важкою ходою й Текля Опанасівна. Вона була низькоока й начепила на перенісся сині окуляри, трохи не притулила листа до лампи й перечитала його вважливо, не хапаючись, неначе цідячи слова й рядки.

— Я цього й сподівалась вже давненько, — сказала вона спокійно, — але хто б оце написав оцей лист? І звідкіль він посланий?

— Мабуть, пише якась духовна особа, бо писано в поважному моральному тоні: усе в його мова мовиться про мораль, про доброчинок, злочинок, лиходійство, навіть за проступство.

— Мабуть, дрижипільський протопоп, бо лист скинувсь трохи на проповідь. Певно, пішла вже по селах поголоска за Ліду, пішла чутка за її одвідини до Матушевських і вже заскочила й до його. Спасибі, що застерігає нас зачасу. Це застереження треба мати на увазі. Он куди воно вже зайшло! Яків Кирикович людина чесна, статковита, поміркована. Мені здається, що він не повинен би занапастить і запагубити нашу дитину, — говорила Текля Опанасівна.

— Говори! Не запагубить! Він людина чесна й розсудлива, падкує коло лікарського діла. Це правда. Але палке кохання буває сліпе, а часом і безглузде. Воно може накоїть багацько лиха. Треба б Ліду якось одлучить од його; треба роз’єднать їх, та ще й таки зараз, не гаячи часу! — вже не казав, а ніби гукав Гукович на всі покої.

— Адже ж і я колись ходила на одвідини до тебе потай од мами, бо гаряче й щиро кохала тебе, і вийшла за тебе проти її бажання й волі.

— Але ж Ліда не може вінчаться з Яковом Кириковичем, бо вона ж йому рідня! Ти за це, мабуть, і забулась! — гукнув Андріян Кирилович.

— Ох мені лихо! Я на це чомусь не зауважила! Що ж оце вийде з їх кохання?

— Може вийти те, на що натякає оцей старий бородань в своєму листі.

— Не кажи-бо так! Погана в тебе манорія! Як тільки зайде мова про будлі-якого батюшку, в тебе інших слів ніби й нема, тільки — патлач, кудлань, бородань, неначе ти пошився в штунди, абощо. Гляди лишень! Ще скрізь піде поголоска, що з нашої оселі пішла штунда по селі.

— Але ж що нам діяти? що чинить? — гукав Гукович на всі покої.

— А що ж діяти? Не пускать Ліди до Марусі та й годі.

— Але, як на мій погляд, тим часом за це не треба нічого казать ні Ліді, ні навіть Меласі, щоб вони до якогось часу нічого за це не знали. Може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться й забудеться, — промовив батько.

— Чому ж то не казать Меласі? Не клопочіться за Меласю, бо Мелася вже все дочиста чула й знає, — залепетала Мелася, вскочивши прожогом в кабінет.

— А ти вже й чула? — спитав батько.

— Ще б пак не чула, коли ви розмовляєте за секрети нищечком так, що все чуть по всіх покоях. Я й не підслухала, бо як я одчинила двері в прихожу, то все дочиста було чуть аж туди, за що ви балакали.

Мелася сказала не всю правду: вона таки спинилась в прихожій на якийсь час та й доти підслухала, доки старі згадали за неї. Аж тоді в неї терпець увірвався, і вона вискочила, як козак з маку, та з нестямки шусть просто в кабінет на цікаву розмову!

— Ви Ліду приборкайте таки одразу, бо оті сьогочасні вчені лібералки не дуже-то церемоняться: не вважають ні на що в світі й ладні визаконити й знищить усякі закони й звичаї, скрізь заведені з давніх-давен, ніби якусь непотріб, трухлятину та гнилятину, як вони кажуть, — аж репетувала з злістю Мелася, мабуть, через те, що сама потаєнці любила Якова Кириковича й була ладна зрадить свого Мишука хоч і зараз для його брата.

— Як же ти її приборкаєш? Якби вона була курка, то я взяв би ножа, поклав би крила до порога та лезом і пообтинав би їх, щоб не дуже високо літала. А з паннами та ще й вченими інша справа: в їх хвоста й крил нема, — сказав батько.

— Забороніть їй їздить до Марусі, забороніть бачиться з своїм любчиком, то вона незабаром за його й забуде, — промовила Мелася.

— Ой не забуде, коли щиро любе! — сказала мати, пригадуючи, як вона колись любила Андріяна Кириловича й виходила до його в Києві в Царський садок сливе щовечора на розмову.

— Ба забуде! Мине якийсь час, і та палка любов прохолоне, зслизне й зсякне, як дощ на піску, що зараз вникає в грунт, бо все ж на світі холоне, навіть розпечене залізо, — лящала Мелася.

— Але людське серце не залізо, не сплоха воно й прохолоне. А муки, а сум, а туга! — сказала мати й стиха зітхнула. — Ой божe мій милий! Що ж це в нас скоїлось так несподівано й негадано!

— Є чого бідкаться! Мені аж чудно. Але чи так, чи інак, а з лібералками справа погана: вони нехтують людськими звичаями й звуть їх забобонами, ще й піднімають їх на глум та смішки, — лепетала Мелася.

В кабінет несподівано вступив Михайло Кирикович. Усі замовкли й ущухли.

— Я поїду до брата й скажу йому, щоб він не збивав з пантелику Ліди, — сказав він в тон переднішоі розмови Меласі.

— А ти це звідкіль дізнався про наші секрети? — спитала Мелася.

— Гарні секрети, коли ти за ці секрети так потаємно репетуєш, що аж за ворота чуть через одчинені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чути або кому вуха позакладало. Я стояв на ґанку в флігелі й недоброхіть вислухав ваші секрети, бо твоє галасування, мабуть, було чуть аж на всю оселю, а може, аж до Панасенкової садиби. Спитай в Панасенка, то й він, надісь, знає за це. На мене аж страх найшов.

— Чого це на тебе страхи напали? — спитала Мелася, вирячивши з дива очі.

— Того, що вчора в каші я бачив зарнятка отрутної собачої блекоти. Недурно ж ти сьогодні довго спала, сливе до півдня, і встала з червоними очима.

— Перехрести лоба! Що це ти верзеш? Яка там собача блекота в каші, та ще й отрутна? Чи не сам ти наївся собачої блекоти? Меле таке, неначе справді наївся собачої блекоти. Видно, що і в тебе голова половою напхана, як каже Надежда Мокіївна про своїх батюшок.

— Що це за знак? Тепер усі молоді жінки репетують, що в їх чоловіків голови напхані половою. Чим же то напхані ваші великорозумні голови? — огризався Михайло Кирикович, котрому вже давно остогидла опришкувата й криклива Мелася.

— Та годі вам змагаться! Он треба міркувать за щось поважніше, а не за те, чим в кого голова напхана, — обізвалась мати. — Міркуйте лишень, що нам робить з Лідою, доки вона десь никає по парку та не чує? Киньте своє сперечання на другий час!

Ліда в той час гуляла в садку, а потім сіла на ґанку й здалеки чула, що в покоях трапилась якась спотичка між ними, бо почалась голосна розмова, навіть змагання й галасування. Ці разуразні крики так їй осточортіли, що вона зумисне одмикувала од їх і тікала в садок. В той час горнична вскочила на ґанок. Ліда спитала в неї, що там скоїлось в покоях? Чи не трапилась якась шкода в покоях або в оселі?

— Та там, панночко, хтось прислав панові листа за вас та за доктора, якийсь бородань, чи патлач, чи піп, чи що. Я дещо чула, та не все второпала. Хтось пише до пана, що буцімбито ви змовились з доктором десь стикаться та бачиться, чи в Марусі Матушевської, чи що; та пан кажуть, що ви й доктор вже пристали до штунди, то вони через це й бояться, щоб за вас по селі поговору не було.

В Ліди швидко закидалось серце. Вона постерегла все й догадувалась, який то лист принесли батькові. Увійшовши в покої, вона на часок спинилась у світлиці й звідтіль чула останню розмову: її взяла цікавість, і вона не втерпіла й несподівано ввійшла в кабінет.

— Це в вас розмова за мене й Якова Кириковича? — спитала вона й одразу зблідла на виду.

— Та еге ж! — обізвалась Мелася. — За вовка промовка, а вовк у хату! Ось хтось пише потаємного листа за тебе, виказує на тебе, що ти нібито потаєнці бачишся з Яковом Кириковичем в Марусі.

Ліда зблідла, аж пополотніла. Взявши в руки листа й одтяті ножицями два клаптики, вона швиденько перебігла їх очима й поклала на стіл.

— Цей лист писав не бородань і не патлач, а безпремінно писала духовна особа, тільки не бородата, хоч і кудлата: писала його Надежда Мокіївна Ладковська, бо вона має якийсь свій інтерес, чимсь сама пришпиляна й притулена до цієї справи… — обізвалась Ліда якимсь пригнобленим голосом, неначе вона шепотіла нишком, а не говорила.

— Але ж чи вона писала, чи хтось інший, а то, мабуть, таки правда, що ти змовилась з Яковом Кириковичем бачиться в Марусі й їздить туди на одвідини не до Марусі, а до Якова Кириковича? — спитав батько. — Це тобі, як молодій панні, не личить! Нечля!

— Та хоч би була й правда. А що ж робить, коли ви сливе випихаєте його а свого дому? А мені тільки й радощів, що побачиться з ним та побалакать про щось путяще, за наші громадянські справи, — сказала Ліда, вже опам’ятавшись.

— Я не проти того, щоб ти балакала з ним за ваші усякі просвітні та громадянські справи. Про мене! Але навіщо тобі було змовляться та зумисне їздить на одвідини буцімбито до Марусі, але й справді задля того, щоб бачиться з Яковом Кириковичем? — сказала мати.

— Якби ж пак ви вдвох балакали там в Марусі тільки про громадські справи, то за це було б байдуже нам усім, — вставила своє слівце Мелася.

— А кому яке діло до того, за що ми вдвох балакали? Ви натякнули йому дуже виразно, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Марусі, щоб перекинуться в цій глушині живими словами з просвіченими людьми. А мені завжди цікаво послухать їх розумну розмову, — сказала Ліда, сівши на стільці. — От Маруся задумує на жнива завести денні пристановища для малих дітей і в себе в хуторі, і в нас на селі, щоб молодиці не носились з дітьми в поле. Ми й радились за це.

— І охота ж тобі морочиться з чужими дітьми! Он в мене одно пищить в флігелі, та я й тому не дам ради. Насилу те пискля оце уколошкала! — сказала Мелася.

— Та він залицяється до тебе! Але що вийде з того залицяння, коли він тепер тобі не чужий. Побратись вам не можна! — обізвався батько.

— Хіба ж я знаю, що вийде? Певно, нічого не вийде, — сказала Ліда смутним, ніби розбитим з одчаю голосом.

— А як нічого не вийде, то ти його залиши. Не бачся з ним, не стрічайся з ним, не єднайся, то те єднання й роз’єднається само; а далі й забудеш за його, як усе на світі забувається, — сказала мати.

— Я можу не стрічаться й не бачиться з ним, але доки й мого живоття, я його не забуду. Ми поєднались думками. Не моя воля, не моя сила його навік забути. І не кажіть, і не радьте мені нічого, бо ваша рада нічого не вдіє і не направе мене кудись по вашому бажанню.

Сльози здавили її в грудях. Вона трохи не заридала, схопилась з місця, хапком вибігла з кабінету й сховалась в своєму покоїку. Очі одразу зайшли слізьми, і вона заплакала й захлипала, як мала дитина, затуливши долонею свій вид.

В кабінеті всі замовкли, неначе дух затаїли. Щире кохання й сльози щирої любові взрушили серце в усіх. Мати згадала свої літа молоді, свою давню молоду щиру любов, як вона колись кохала, як вона силоміць зламала волю своєї матері, щоб вволить свою волю й постановити на своєму. Мелася уявки побачила, яка буває в людей щира любов, така палка та щира, якої вона й досі не зазнала. Усі почували, що в покоях неначе пішов подих чогось пишного, наче по покоях повіяло пахощами запашних квітів. Усі задумались. На всіх найшов смуток.

Мати зітхнула й вийшла з кімнати, щоб втішити Ліду і вгамувать її горе. Батько сидів зажурений та засмучений. Навіть на очах легкодумного Михайла Кириковича з’явився якийсь легенький сутінок жалю та задуми.

Мати впійшла в темний Лідин покоїк. Лідина постать ледве мріла од сірого одлиску з вікна. Молода дівчина плакала, аж хлипала, аж побивалась.

— Не журись, доню! не вдавайся в тугу. Я знаю твоє серце й спочуваю твоєму безталанню, бо колись і зо мною було сливинь те саме, що з тобою. Зазнала й я такого горя. Чи так, чи інак воно вийде, а я тобі не ворог, а мати, і встоюватиму за тебе й за Якова Кириковича. Про це так і подай йому листом звістку, коли не матимеш сили перемогти своє серце й роз’єднаться з ним, — сказала мати, засвічуючи світло на столі. — Не плач, не журися. Може, воно й вийде на добре.

Од того часу Ліда перестала їздить до Марусі на пораду й для розмови з милим. Маруся ждала її якийсь час, а далі сама одвідала Гуковичів. Ліда, посидівши з нею в залі, пішла з нею в парк і на самоті розказала Марусі про свою пригоду, про чийсь потаємний лист до батька.

Вернулись вони з парку й сіли пити чай на веранді. Весела й говорюча Маруся сиділа, неначе пришиблена, і тільки приставлялась невесело. Вона розказувала, що на час жнив має на думці вкупі з сестрою та вчителькою завести в себе на хуторі дитяче денне пристановище.

— От і ви, Лідо, заведіть вкупі з Меласею та вчителькою в себе в селі принаймні на жнива таке пристановище для дітей. Менше було б каліцтва й пожежі на селі, а для вас буде якесь діло, — промовила Маруся.

— Он в мене пищить одно дитинча, та й те мені остогидло. Цур тим писклятам! — обізвалась щиро лепетлива Мелася. — Це виходе, що «не мала баба клопоту, та купила порося!» Діло це добре; нема що й казать. Хоч я й люблю дітвору, але я не здатна пильнувать та доглядати цих писклят та опеньків. Коли вже ходиться про добродіяння та філантропію, то я вибрала б собі щось інше, а не це.

— Ти бо все вибираєш щось інше і ніяк не спроможешся вибрать і спиниться на чомусь! А я була б здатна доглядать дітей, якби мала засіб для цього діла, — сказала Ліда.

— Про мене, й заходжуйся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зайвого з свого надбання, то й нічого не постачу. Нехай громада розстарається грошей. Треба ж буде найнять хату та дві бабі за няньок та доглядачок; треба настачать грошей і на харч, — говорив Андріян Кирилович.

— Як не спроможетесь, Лідо, завести в себе це пристановище, то прибувайте до мене на жнива й станьте на якийсь час за доглядачку нам на зміну, бо для вас нема тут ніякісінької роботи. А після жнив ми причепимось до земців: поїдемо в Полтаву, повеземо свої верстатики й запросимо на науку охочих молодиць, щоб вивчити їх вироблювать полотна, ще й заохотить їх, щоб вони розповсюджували це ремество по всій околиці й по всіх усюдах на Україні.

— Про мене, Лідо, заводь і тут вкупі з вчителькою таке пристановище, — сказала мати. — В нас молока доволі. Я не шкодую й не боронитиму тобі: братимеш, скільки схочеш. На якийсь там місяць найму за свої гроші дві бабі.

— А ви, Лідо Андріянівно, таки заїдьте до мене згодом, побачите, зацікавитесь і нам станете на підмогу, — говорила Маруся на розставанні. — Сподіваюсь вас до себе доконечно!

Ліда мовчала, похнюпившись, і легенько зітхнула: вона напевно знала, що упертий батько не пусте її до Марусі нізащо в світі, коли він раз сказав це.

Минуло чимало часу. Ліда перенудилась, перепечалилась. помарніла й зблідла на виду. І засумувала. Маруся аж влітку якось ненароком завернула до Гуковичів і знов запрошувала Ліду до себе на якийсь час або хоч на часок, щоб вона подивилась на пристановище й придивилась до порядків. Ліда попросилась в батька, але батько гримнув на неї сердито й не дозволив їхать.

— Та пусти-бо! Нехай поїде та хоч розважить себе трохи, — оступилась мати за Ліду. — Ти ж бачиш, як вона нудьгує та нидіє без діла! Ти ж бачиш, що їй все гіршає, що вона худне й тане, як воскова свічка! Нехай трохи провітриться.

— Одчепись! і не говори, і не мороч моєї голови. Нехай сидить вдома та не рипається. Так буде краще й для неї. Час усе переможе, все знесе й звіє, як порох на дорозі, і всі ті дурості щезнуть і зслизнуть.

— Ба нехай таки поїде! Не держать же її, неначе на припоні взаперті! Вона ж не дитина! От візьму та й не послухаю тебе, та й пущу її в гості, — промовила мати.

— Не вигадуй! Я гаразд знаю людське серце. Не давай йому волі та принадки, не потурай йому, то воно і вгамується, — сказав батько вже з криком невдоволення в голосі.

— Та й я знаю досвідом і своє й людське серце, але я добре пересвідчилась, що не завжди й не кожне серце можна вгамувать. Не до лиходіїв же та душогубів вона поїде, — змагалась мати.

Почалось, як і повсякчас, сперечання та змагання. Батько вийшов з дому й зараз покатав верхи на поле. Мати звеліла наймитові запрягти коника й дала дочці дозвіл поїхать до Марусі на часок.

Ліда поїхала. Маруся, й її сестра, і стара мати були такі раді Лідиному приїздові, що сливе знесли її з повозки на руках. Маруся одіслала погонича з кіньми назад додому й наказала через його, щоб не присилали коней, бо вона сама привезе панну додому через якийсь час.

Ліда пробула вже чотири дні в гостях і трохи побадьорнішала, посвіжішала, неначе одходила, як квітка на дощі після довгої спекоти. Вона ходила в дитяче пристановище, кмітила за всім, до всього придивлялась. Дітей назносили й понаводили мало, бо селяни все не йняли віри панам і ніби щось заздрівали. Одлучених од груді немовлят щодня приносили тільки три молодиці. Більшеньких дітей було десятеро.

Одного ранку Ліда вийшла в садок, а звідтіля пішла на прогулянку по квітнику та зільнику. Ранок був ясний, тихий. Сонце підбилось височенько вгору. Після тучного наглого дощу вночі земля одвологла. Одвологло й повітря. Усякі лікарські зілля й квітки в квітнику посвіжішали, неначе набрались живущої та цілющої сили. Квітки цвіли, зілля зеленіло. Вогка земля парувала. Повітря пропахалось духом резеди, левкоїв, важким духом зільника, ромашок, кануперу, м’яти та рути. Десь з-за тину легкий подих вітерця заносив гострий, наркотичний дух цвіту кропиви та бузини. Повітря пахло, аж душило. Бур’яни неначе дихали чадом. Голова в зажуреної дівчини аж морочилась од важких пахощів в вогкому повітрі.

Вона підвела голову, зирнула на подвір’я й побачила, що в двір в одчинену браму в’їжджає поштовий візок, а в візку сидить Яків Кирикович Уласевич. Ліда трохи не зомліла. Од важкого духу, од чаду пахощів та од несподіванки в неї закрутилась голова.

Яків Кириковнч вглядів її, мерщій зскочив з візка й попростував до неї. Ліда зблідла і, коливаючись на ході, неміцною ходою пішла до його назустріч, спинилась на кільки ступенів од його, а потім раптом кинулась, з нестямки припала головою до його плеча й стиха заплакала. Уласевич підвів її голову й швидко й гаряче цмокнув її в щоку.

— Я за все знаю. Нічого мені й не говори, — промовив він стиха, озирнувшись на візок, котрого одначе було не видно за кущами бузку. — Ти будеш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не розлучить, хіба одна смерть. Ми житимемо в парі, хоч би твої батьки й не дали своєї згоди на наше одруження. Житимемо й невінчані, бо ти призначена мені якимись потаємними силами неба й землі. Я напитаю собі службу десь інде, не в цих краях, а далеко од батьків, од знайомих і візьму тебе з собою. І ми одружимось і житимемо вкупі.

— Ти хочеш завезти мене крадькома, потай од батьків? тобто викрасти мене? — спитала Ліда, трохи опам’ятавшись.

— Ні, серце! Я просто-таки поїду до твого батька й матері, попрошу, щоб вони тебе пустили зо мною й поблагословили нас, — сказав Яків Кирикович.

— Мій панотець зроду-звіку на це не пристане! Він упертий, дерзкий та міцний на вдачу. Що він раз постановив, що задумав, того він не зміне ніколи, доки й його живоття. Треба нам передніше побалакать з матір’ю. Мати багато здатливіша од батька, щиро мене любе й спочуває до нашого кохання. Може, вона й сприятиме мені в цій пригоді й пусте мене з тобою. Принаймні я певна в тому, що вона не зважиться мучити мого серця й заважать нам в наших замірах.

— Наприкінці літа або з початку осені я прибуду в Деркачівку до твоїх батьків сам, без сватів, як напитаю собі службу десь далеко, певно, на Кавказі. Південні краї надять мене, поривають до себе мою душу, бо я їх люблю по своїй природженій вдачі: я, бач, трошки поетичний на вдачу, — сказав Уласевич.

Серце в Ліди взрушилось од палкого й щирого кохання молодого хлопця. Вона обняла його русу голову й вп’ялась устами в його високе гладеньке чоло.

— Я заздалегідь даю тобі своє певне слово й обіцянку їхать з тобою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жити вкупі й не розлучаться ніколи до кінця нашого живоття. Я отут в Деркачівці незабаром занидію, зачучверію, як трава в спеку. Я тутечки до решти знікчемнію. Цвіллю та бур’яном заросте моя голова. Марно пропаде та моя просвіта, котру я придбала не без труднації й напруги. Життя моє буде тут неприємне й важке. Мама й тато раз у раз тільки те й роблять, що змагаються або сваряться. Мелася з чоловіком не мирить і так само все лається. Я заздріваю, що Мишук її не любе. Мишук і Мелася попередили нас і вихопили в нас наше щастя, нашу долю, та й дурнісінько, бо й самі не живуть в згоді та в щасті. Без путящого діла я тут, мабуть, незабаром занидію або й збожеволію. Ходжу та світом нуджу часом без ніякої думки в голові, мов неприкаяна. Я тутечки буду не варта навіть оцього помічного зілля, бо й воно стає комусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки принаймні тішать та звеселяють чиїсь очі… а я…

— А ти ж, моє серце, хіба не звеселяєш людських очей своєю красою, своїми ясними очима? Хіба ж ти не звеселяєш мого серця? Я тобою тільки й живу, тільки й дишу. Ти для мене усей світ закрасила, неначе розсипала по йому квітки для моїх очей. Ти ж найкраща квітка! Ти ж окраса цього пишного квітника! — перебив її молодий хлопець.

— Я тепереньки не варта отого бадилля на городі, бо й з його є якась користь для людей. Оті хмарки, що пливуть в синьому небі, і ті вартніші за мене, бо вони десь розіллються тучним дощем, поллють суху землю, принесуть вогкість на ниви та левади, дадуть родючість та плодючість. А я на всьому світі неначе зайва, бо нема з мене користі ні собі, ні людям. Дармує моя просвітність, до котрої я стільки доклала праці. Мама оце присилувала мене вишивать вже третю подушку на нові канапи, а мені ця робота не дуже приємна, бо я маю потяг до книжок, до науки. І полегкості для себе не жду ні од чого в цій глушині, а усяке силування мені не подобається.

Рипнули на ґанку двері, неначе заскрипів немазаний віз. З дверей вигулькнула й залисніла на сонці сива голова Марусиної матері, Ганни Прохорівни. Ліда одскочила од Уласевича й похапцем попрямувала до ґанку. Попліч з нею пішов тихою ходою й Яків Кирикович. Стара мати прикрила очі долонею зверху, придивилась до гостя стемнілими очима, впізнала його й радісно привіталась. Незабаром вернулася з дитячого пристановища Маруся з сестрою. Яків Кирикович хапавсь у дорогу. Усі посідали на ґанку на лавках, побалакали з півгодини, і гість раптом підвівся з лавки й попрощався.

— Я оце зрання виїхав з дому, бо хапаюсь в Березань. Там прокинувся дифтерит на дітях і ще якась пошесна слабість на дорослих людях, їду, щоб докладно дізнаться за це все й стати до рятунку, — говорив доктор на прощанні й побіг до хвіртки так швидко, неначе хтось гнався за ним.