Kitobni o'qish: «Князь Єремія Вишневецький», sahifa 19

– Гей, молодці! добивайте до останку ясновельможних! Нема для їх жалю! – крикнув Богдан.

Козаки рушили по трупах до греблі, де стовпились пани. Пани од натиску посипались з греблі в воду, їх понесла й потопила Пилявка. Оксамитові червоні та жовті кунтуші вкрили прудку річку, неначе квітчасте велетенське латаття гарячого краю. Багато полягло значних панів і на мочарах. Багато їх і потопилось. Впав у воду і пан Вітовський, шубовснув і пан Оссолінський, канцлерів небіж. Обидва якимсь дивом не потопились і вилізли на берег.

А козаки вже перескочили через греблю і врізались в польські полки, били, кололи, різали й топтали. «Тоді пани орали землю списами і устеляли болота прапорами, не чванились, що розженуть чорноту та голоту нагайками», – каже тодішній літописець Самовидець, що сам бачив на свої очі панську погибель.

Вітовський та Оссолінський якось вилізли з води, сіли на коні й покотили до князя Домініка з страшною звісткою. Вже сонце стало на вечірньому прузі, а козацькі шаблі все блищали. Багато полягло козаків, а ще більше впало додолу шляхетських голів на землю. На поляків напав жах і страх. Хто не впав додолу, кинувсь навтікача, скільки було сили. Вже козакам не було з ким і битись. Свіжі польські полки вже не виходили в поле на битву од страху.

Потомились козацькі руки. Пощербились шаблі об шляхетські шиї. Козаки повернули назад до греблі. Уся низина сливе суспіль була вкрита шляхетським трупом. На греблі й за греблею трупи лежали покотом. Суспіль вкрили землю шляхетські оксамитові та шовкові кунтуші. Злітались гайворони, зачувши кривавий поживок. Багато сліз пролилось по всій Україні та Польщі після того страшного дня.

– А ба! чванились пани, що розженуть нагайками і пооднімають в нас наші ридвани, цебто клунки та торби з сухарями. А теперечки мосьциві пани устелили нам шлях до волі своїми саєтами, парчею та оксамитами. Кажи гоп, аж як перескочиш! – сміялись козаки, вертаючись до табору.

І потоптали козаки дорогі шляхетські саєти та оксамити чобітьми, потоптали хлопи постолами та босими порепаними ногами.

Дуже вже завзято рубали козацькі та хлопські сокири та колуни, гріючи зашпори в пальцях, що позаходили віками в козацькі руки од польських морозів.

І поліг пишний цвіт польської шляхти! поліг не за славу, добро й волю, не за високу ідею, а за зло й кайдани, й неволю і те пекло для України, в котрому вони й надалі бажали смажити та шкварити народ на Україні.

А скільки поміж мосьцивими панами полягло й українських перевертнів, що наклали головами за пишний шляхетський рай, до котрого вони так спочували, і заводили пекло для своєї колишньої України! Скільки їх запагубило там своє живоття, і честь, і шану, і славне імення своїх предків, що захищали й боронили Україну од усяких напасників! Марно загинула й сила, й міць України!

Як Вітовський та Оссолінський вигреблись з бистрини і принесли страшну звістку на далекий кінець табору, до князя Домініка, пани трохи не зомліли од страху та жаху.

Князь Домінік тільки що всмак пополуднував з значними панами і ще сидів за столом. Стіл був заставлений срібним посудом, срібними блюдами, тарілками та мисками з усякими наїдками. Неподопивате вино блищало в золотих та срібних кубках та пугарях.

Вітовський та Оссолінський вскочили в намет мокрі, як хлющ, аж одежа на їх хлющала, подали страшну звістку і побігли далі, щоб оповістити других приводців війська. Князь Домінік схопився з місця, несамохіть вихопив шаблю з піхви і підняв її вгору, неначе для оборони. Йому чогось здалося, що козаки і татари вже недалечко, от-от незабаром вскочать в його обоз, в його намет. Він зблід, неначе здеревенів і закляк на місці з піднятою вгору шаблею. Перед ним майнули дикі татари, страшні козаки з шаблями, перед його очима ніби заблищали криві шаблі, блиснув пучок сириці: йому вже здавалось, що його ніби в’яжуть сирицею, скручують назад руки. Князь Домінік стояв і не ворушився. Вій нічого не примічав, нічого не бачив, нічого не чув. Страшна прийдешня доля неначе приголомшила йому памороки.

Поли намету одслонились. В намет вскочив жвавий Конецпольський, білий, як крейда, за ним вступив Остророг з каламутними, ніби згаслими очима, а позад їх стовпились натовпом усі значні пани, перелякані, непритомні.

Князь Домінік швидко опам’ятався, побачивши, що то були не татари і козаки, а його колеги, і заворушився.

– Що нам тепер чинити? Що почати? – крикнули пани до Домініка.

– Оступатись! тікати! – промовив ніби крізь сон князь Домінік.

– Треба зібрати військову раду і передніше ще порадитись, – тихо обізвався Остророг.

– Треба зібрати військову раду і порадитись, – механічно промовив князь Домінік за Остророгом.

Усі три приводці, усі найзначніші пани звеліли конюшим сідлати коні, скочили на коні й покатали на раду далеко за обоз, в чисте поле. Їм усе здавалось, що козаки й татари от-от незабаром набіжать на їх обоз, вже слідкують за ними навздогінці.

– Що тепер, «мосьці панове», нам чинити? – спитав князь Домінік в панів на раді.

– Треба доконче тікати, бо це непереливки! – крикнув дехто з панів.

– Треба тікати якмога швидше! – раяли усі пани і постановили передати верховенство й приводництво над військом князеві Єремії, а самі аж тряслися та все поглядали на обоз, чи не шугнули вже туди козаки й татари. Усім панам не бажалось їхати до Криму на одвідини гетьмана Потоцького та Калиновського.

Рада скінчилась. Пани поскакали в свій обоз і зараз послали верхівця в Єреміїн табір з листом, у котрому доручали Єремії приводництво над усім військом взагалі. Усі приводці й найзначніші пани зараз кинулись втікати, давши загад вирядити уперед ридвани з пожитками. Челядинці запрягли коні в карети. Пани метушились, бігали з переляку по наметах, сновигали, неначе козаки вже й справді нападали на самий обоз. Князь Домінік з переляку неначе остовпів, стояв в наметі й неначе нічого не бачив. Срібний посуд валявся на столі, а князь не примічав його; не примічали його й слуги і покидали на столі срібні тарілки, вази, жбани, неначе то були лопати або ночови та корита, не варті того, щоб їх забирати. Домінік вхопив в руки скриньку з червінцями, вийшов з намету й ждав, доки подадуть йому карету. Непосидящий Конецпольськнй вскочив в свій намет і з переляку не знав, що хапати, неначе його намет навкруги вже обняла пожежа. Хапкий, верткий, в’юнкий та спішний на вдачу, він і в звичайний час все чогось ніби кудись хапався, кудись поспішав, вертівся, метушився: і їв швидко, і пив ніби нахильці, і говорив, то запикувавсь, ніби нитки рвав. Тепер в цей страшний час Конецпольський метушився по наметі, крутився, як муха в окропі, не знав, що хапати, що кидати, брав одне й кидав на стіл, брав друге й кидав додолу. В його руки трусились, неначе в пропасниці. Він вхопив капшук з червінцями і навіщось кинув на стіл. Червінці брязнули і розкотились та розсипались по столі, по неприбратому срібному посудові. Дрижачими руками він хапав розсипані червінці й ховав їх в кишені. Йому в руки влізла золота сільничка з сіллю: він убгав в кишеню й сільничку, потім вхопив заразом з червінцями срібну чарку і засунув її в другу кишеню, а далі налапав окраєць паляниці, й паляниця опинилась в кишені. Повернувшись назад, він кинув оком на дорогий кинджал з золотим держалном, вхопив його й засунув туди ж таки, в кишеню. Кинджал штрикнув гострим кінчиком в ногу. Конецпольський крикнув, вихопив кинжал з кишені, пожбурив його додолу, а сам вискочив надвір, покинувши на столі капшук з червінцями.

За порогом він наткнувся на Остророга. Остророг, вхопивши в своєму наметі тільки оберемок латинських книжок, вискочив з намету й стояв непорушно, ждучи карети.

Конюхи подали карети. Приводні повскакували в карети без тями, без жодної свідомості в головах і кинулись навтеки до Старого Костянтинова. Князь Заславський тікав поперед усіх. За ним рушили навтікача усі значні пани. Лащ не діждався й карети. Накинувши на плечі наопашки кунтуш навиворіт і забувши надіти шапку, він вскочив на коня й шугнув конем, неначе птиця: він тямив, що козаки, впіймавши його, одразу розшматували б або й справді гепали б ним об палі.

Втікаючи самі перед вечором з обоза, приводці не подали навіть до військового табору загаду оступатись.

В той саме час князь Єремія сидів коло свого намету й задумався, дивлячись на противний височенький берег Пилявки, де ворушився козацький невеличкий обоз. Єремія виряджував своїх жовнірів на герці з козаками, але не рушив усього свого війська в битву. Він певно ждав, який буде кінець баталії.

«Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: чи козаків, чи магнатів, – ворушилась думка в Єреміїній голові. – Було б добре, якби пани побили козаків. Але було б ще краще, якби й козаки дали прочуханки отим нікчемним Домінікам, Конецпольським, Корецьким. Оссолінським. Нехай би знали, як нехтувати мною. Поминули мене! Вирвали з моїх рук честь, славу побідника! Вирвали з моїх рук може скипетр і корону! Але доведеться їм і поклонитись мені!»

Коли це вже смерком прискакав верхівець і подав Єремії листа од Домініка. Єремія прочитав лист і раптом підвівся на ноги, неначе його хто шпигонув під бік. Він почував, що зрадів, зрадів так, що в його захопило дух, а серце скажено заграло, неначе скрипка на весіллі.

– А що? А що? Отак вам і треба! Як тривога, то й до бога! От тепер я стану вам за бога!

Єремія трохи не крикнув на радощах, звелів посланцеві підождати в обозі, а сам скочив в намет і не знав, що діяти, бігав, метушивсь, никав по наметі й місця собі не знаходив.

Але та нервова радість так швидко згасла, як і прилила. Єремія впав на ліжко й вхопивсь за виски. Несподівано налягла на серце туга, неначе з-за лісу заразом насунула чорна хмара.

«Козаки взяли перевагу! пройдисвіти, харцизи, «льотри», пройдисвіти, хлопи побили шляхту! Боже мій милий, боже великий! Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навіки усі мої маєтності, моя дорога Лубенщина, мій квіт, мій перл дорогий та коханий! Невже пропала й Вишневеччина? Невже пропаде й панщина, і хлопи будуть вольні? Шляхту потоптали в болото, в багно!! І хто потоптав? Мої закатовані вороги, козаки та мої панщанники хлопи. Який сором! В польському війську безладдя та безглуздя. Що то буде, що то вийде?»

І Єремія дуже задумався, що то буде, що далі з того вийде. Силкувалась, вгадувала це його здорова тяма в голові, і… не могла вгадати.

Він впав перед образом і почав промовляти молитву, щоб бог дав силу шляхті й неволю Україні, щоб не губив шляхти до кінця, щоб не попустив волі козакам, щоб вернув панам панщину. Грішна була та молитва! То була молитва убійника, злодія й великого проступця, котрий баблявся в проступствах, убійництвах та в українській крові за усе своє живоття. Не дійшла вона до неба!

Чорні хмари заступили їй небо: і розвіяв її буйний вітер разом з хмарами в небеснім просторі.

Не спав князь Єремія цілу ніченьку. Чорні думи облягли хмарами горде чоло.

«Що там станеться в обозі цієї ночі? Що мені діяти з своїм табором? Коли б швидше знати! Коли б швидше світало! Змучилась моя душа до краю. Нема мені полегкості. Нема вже сили терпіти далі. І чому це сонце так забарилось? Цій ночі неначе й кінця не буде!» – думав Єремія, стоячи в своєму наметі.

Він схопився з місця, вискочив з намету й оглядався кругом на всі боки, чи не закрадаються часом звідкільсь козаки, чи не йде часом з-за гори страшний Кривоніс з татарами. І знов він вернувся в намет з важкими думами в голові, з муками в серці.

А світ не світав. Ранок не наставав. Довга осіння ніч тяглася тихо, неначе лиха доля та нещастя. Знов якась важка туга та сумні думи насувались одна за одною, неначе кат за катом входили в намет і катували його душу. І Єремії в нестямі, неначе у важкій дрімоті, здавалось, що він не в наметі, а десь в Немирові на майдані. Кругом його страшні козаки й міщани з дикими мстивими очима крутяться, в’ються, неначе гайвороння грає. І в його вухах задзвеніло, потім зашуміло і знов задзвеніло. Він підвів голову і почав прислухатись.

Єремія знестямки вискочив з намету. Але надворі було тихо. як в усі. Нігде не було чути ні найменшого шелесту. Єремія втямив, що йому той крик почувся й знов вернувся в намет. І знов заворушились в голові страшні картини.

«Господи! Коли ж буде кінець цій ночі? Невже вона тягтиметься до віку – до суду? Невже це починаються мої вічні муки? – молився Єремія. – Як мені важко, душа в мене болить, серце ниє. Господи! Змилосердься надо мною! В мене ніби камінь наліг на серце й душить мене, душить, от-от задушить мене на смерть».

Князь Єремія сів на своє тверде повстяне ліжко, сперся ліктями об коліна й похилив гарячу голову. Голова впала, як мертва, на долоні. Щоки аж пекли в долоні. Знов задзвеніло у вухах, а потім зашуміло й загуло, неначе на млинових лотоках. Знов заворушились важкі думи і низались одна до одної, неначе намистини довгого без кінця разка.

«Чи я в наметі, чи в степу? Ні, не в наметі. Це дикий степ, вкритий чорною ніччю. Мене везуть татари в Крим, взяли в полон. Чи це мій намет, чи татарська тюрма?»

І Єремія знов втратив од великої туги памороки. Йому уявлялось, що він вже в татарській неволі, сидить у тюрмі. Тюрма малесенька. Одним одне маленьке віконце, прорізане в стіні, і блимає, ніби маленьке очко під самою стелею проти темно-синього неба. В тюрмі поночі, ледве мріють чорні забагнені муровані стіни.

В тюрмі погас останній світ. Вже смерклось. І в тюрмі стало темно й чорно. Єремію неначе вже обняла смерть. Ще за жизності смерть живцем в домовині, закопаній глибоко в могилі.

Несподівано у віконце блиснула зоря з високого неба, зайнялась і замигала ясним різким світом. Зоря збільшувалась, мигала перед самісінькими очима, яснішала і все більшала. Гостре проміння різало очі безперестанку, неначе кололо ввічі гострим промінням. Єремія не видержав і повернув голову до другої стіни. І віконечко повернулось туди ж, а зоря все миготіла й різала очі уперто й навратливо. Куди не повертав він очі, поверталось і віконце, і знов дивилась на його гостра ясна зоря й різала йому очі.

Єремія підвів очі й втупив їх у віконце. Вже не зірка там мигала: в віконце дивились чиїсь пишні чорні очі. Він впізнав ті очі. То були Тодозині ясні очі. В одну мить у віконці над очима залисніло біле Тодозине чоло, червоніли рожеві уста. З’явився увесь її вид, ясно освічений, наче живий, але незабаром на голові зачорніла чернеча чорна висока шапка.

«Алла! Алла!» – знов почув Єремія крик за товстими стінами тюрми так виразно, що йому здалось, ніби в татарському місті на майдані крикнули татари, вертаючись з Пилявців.

Єремія скочив з місця. Надворі вже свінуло. Вже розвиднювалось. Десь далеко було чуть галас та крик. Єремія вискочив з намету. Табір заворушився й загув. Прибіг до Єремії Тишкевич, за ним Конецпольський. Прибігли й інші пани.

– Усе пропало! Усе загинуло! Домініків табір тікає! – крикнули пани до Єремії. – Один жовнір прибіг оце звідтіль і подав страшну звістку. Князю Єреміє, що нам тепер чинити? Що діяти? Порадь нас! Ти одна наша порада, наша надія!

– Треба довідатись передніше, що там дійсно скоїлось, – промовив Єремія.

А там і справді скоїлось велике лихо. Вже лягома по усьому польському таборі пройшла чутка, що усі три приводці й усі значні пани крадькома повтікали з табору. В глупу ніч усе військо й собі рушило навтеки, наче перелякана отара овець, або череда без чередника. Заворушився табір, неначе два десятки здорових українських ярмарків, котрі несподівано заразом насторочились тікати од татар. В таборі піднявся крик та галас. В ридвани, у вози запрягали коні. Жовніри хапались, метушились по таборі. Більше сотні тисяч возів рушили з місця й посунулись масою не по битих шляхах, а полями, сугорбами та переярками. І люде й вози збились в одну купу. Повернутись було нікуди. Коні наскакували на вози, брикали, спихали копитами з возів усяку вантагу. Ніхто й гадки не мав хапати й спасати своє добро й усякі свої пожитки з наметів. Усей табір неначе обняла в одну мить пожежа. Люде й коні вискакували з табору, неначе з пожежі.

Вранці вдосвіта козацьке військо виступило за річку через греблю, щоб доконати табір. Але битись було ні з ким. Табір був порожній. Між наметами никали й гавкали собаки, витаскуючи з наметів шматки м’яса та кістки, що позоставались од панської вечері на столах.

– В погоню, молодці, за панами! Навздогінці за ворогами! – скомандував Богдан.

Козаки кинулись і швидко наздогнали польське військо. Військо заметушилось і змішалось. Шляхта дійшла до такого безладдя, що покидала ридвани й вози, шаблі та рушниці й тікала світ за очі. Кожний кричав «стійте!», а сам, як каже літописець, «аби коня допався, летів без огляду, аби не зостався».

День був ясний. Надворі пекло сонце. Шляхтичі скупчились, стовпились, падали додолу од переляку, од духоти й натовпу в тісних стовпищах. Тікаючи, вони спинялись на полі, щоб втерти піт з чола, одсапати й звести дух і прикласти хусточку до серця. Тоді козаки хапали їх, в’язали сирицею й брали в полон. А там далі з долини вискочив з козаками Кривоніс, що кмітив за рухом війська, і вдарив навперейми. З війська, з цілого табору козаки зробили кашу та кисіль. Покинули шляхтичі й своїх поранених і слабих, покинули усе своє добро і тільки спасали свої животи.

Хмельницький не довго гнався за ними і повернув військо назад до польського табору. Побідники забрали ввесь польський табір з усім добром. Скрізь на полі і в наметах валялись знамена, дорогі гнуздечки, щити, срібний посуд, шаблі, соболячі шуби, блаватні сукна, перські шалі, килими, срібні вмивальники, срібні вази й полумиски, варення, усякі ласощі та конфети. Валялись на полях ванни, в котрих може ще напередодні купались пани. На неприбраних столах валялись срібні тарілки, полумиски, срібні жбани, навіть шматки м’яса та скибки й окрайці паляниць, валялись усякі ласощі, стояли вина й горілка.

Голодна чорнота та голота кинулась на збитки їжі й усякого поживку, на потрави, на вина й швидко спожила й поховала їх в свої порожні шлункові ридвани, а потім кинулась хапати погублені срібні тарілки, жбани, вази, збирала по полях погублені дорогі шаблі, рушниці, списи, шуби, саєти. Конфети в наметах валялись долі й на землі купами. Усякого добра в наметах було так багато, що козаки й мужики не знали, що хапати, що кидати. Богдан заздрівав панів, чи не зумисне вони порозкидали срібло й золото та усякі ласощі, щоб спокусити голоднечу й чорноту і вдержати її в таборі од погону, доки вони встигнуть повтікати?

Добра зосталось козакам так багато, що вони продавали базарникам оксамитові шуби або срібні кубки за півкварти горілки.

Чотири дні бенкетували козаки в польському обозі. Горілки, пива, усяких медів та вин було так багато, що їх стало б на цілий місяць для цілої армії.

По засвідченню тогочасних літописців, побідникам дісталось сто двадцять тисяч возів з кіньми, з усякою дорогою вантагою, вісімдесят гармат і, цінуючи скарби на гроші, на десять мільйонів срібла, золота та усякого ціновитого скарбу.

– Добре, добре пани вибрались на весілля й бенкет на славу вчинили, тільки кошту багацько положили: сто тисяч скарбу процвиндрили і сирицю здорожили, – казали тоді козаки після побіди.

Вранці Вишневецький послав вістовика довідатись, що таке скоїлось в Домініковому обозі. Верхівець дізнавсь про все лихо і приніс страшну звістку, що усе польське військо втекло, а ввесь обоз захопили й заграбували козаки. Єремія здійняв руки до бога й крикнув:

– Боже мій! невже це така твоя воля, щоб покарати нашу отчину через цей нікчемний народ? Господи! поверни на його свої перуни, але скарай і тих, що сталися причиною такого сорому!

Тишкевич впав навколішки і промовив крізь сльози:

– Господи милостивий! завіщо ти наслав на нас таке горе?

– Завіщо ти, господи, наслав на нас таке горе? Чим ми согрішили перед тобою? – крикнули й інші значні перевертні, похнюпивши голови.

Польським панам та українським перевертням і на думку не спадало, скільки вони нагрішили проти України. Усі стояли мовчки, неначе прибиті громом. Усі перевертні почували своє велике горе, що вони вже втратили усі «рухомі й лежачі добра» та маєтності на Україні, може й навіки, втратили народний грунт під ногами, зостались ні з чим і зависли на Україні, неначе в порожньому просторі, як блукаючі метеори між небом та землею… і з порожніми кишенями. Тепер вони постерегли, що вони не зразці для усієї України, а сліпі проводирі, за котрими Україна не пішла слідком і зреклась їх, як своїх ворогів з їх нащадками й сім’янем.

Князь Єремія кинувся з усіма своїми полками навперейми польським втікачам, багато догнав їх, вмовляв вернутись і битись з козаками. Але він нічого не вдіяв. Козаки гнались за шляхтою до Старого Костянтинова.

Під шляхтичами од натовпу провалився міст на Случі. І багато панів шубовснуло шкереберть у воду й потонуло в Случі. Хто виліз з води, тікав далі. Козаки несподівано налетіли на самого Єремію. Довго він одбивався, але не мав сили дати їм одтиск. Козаки тисли звідусіль Єреміїне військо. Єремія, поміркувавши, що може попастись в полон та в неволю до татар, здійняв усей свій табір з місця, рушив далі й втік слідком за втікачами.

Необачна безглузда шляхта тікала так прудко, що добігла до Львова за три дні, тоді як передніше в безпечні часи інший польський пан плуганився б туди сливе з півроку, як казали всмішки тодішні польські літописці. Декотрі польські полковники та жовніри засіли в Львові, щоб чигати на козаків та обороняти місто од козацького нападу, а декотрі тікали далі в Польщу. Князь Домінік дав драла аж в свою польську маєтність, в місто Ржещів, і одпочивав там в своєму палаці.

Князь Вишневецький прибіг до Львова й вже застав там Остророга з недобитками війська. Городяни просили Єремію взяти спіл в обороні міста, просили його прийняти приводництво над усім військом. Але Єремія добре тямив, що козаки от-от незабаром набіжать і нападуть на місто, що він не встоїть з своїми недобитками і не спроможеться захистити місто. Він зараз поїхав у Варшаву, де йшло обрання нового короля, не добувши собі ніякісінької слави в битві з козаками.

А його завзятий запеклий ворог Богдан підступив до Львова, розбив замок на горі й взяв з міста великий викуп. Звідтіль він рушив на Замостя, розіслав поперед себе загони до Луцька, Звягеля, Бреста викореняти шляхту і руйнувати маєтності. Один загін захопив Самійла Лаща в його селі, куди він втік. Козаки вбили його й зруйнували його палац до решти.

Богдан дійшов до Замостя. Козаки й селяни вимагали й кричали, щоб він вів їх за Віслу на саму Варшаву. Але Іван Виговський і інші православні пани, що служили в Богдановому війську, розраяли йти на Польщу. Як пани, вони трохи спочували до польських панів, до Польщі. Богдан повернув своє військо на Україну, а сам поїхав до Києва після Ордані 1649 року. Він в’їхав у Київ з великою пишністю, проїхав через Золоті ворота до святої Софії. Перед брамою його встрів з процесією митрополит Сільвестер Косов з усім духовенством, з силою городян як побідника й визволеника України з польського ярма. Студенти Київської колегії промовляли перед ним похвальні українські й латинські вірші.

***

Минула зима. У Варшаві пани вибирали короля. Козаки послали од себе посланців і просили вибрати за короля меншого Владиславового брата Яна Казиміра. Князь Єремія і його побічники подали голос проти королевича. На сеймі обібрали таки за короля того, кого бажали козаки, але миру та злагоди все-таки не було між козаками та Польщею. І польські пани, й козаки лагодились до нової війни. Влітку Ян Казимір вирядив проти Богдана нове військо до Збаража. І Єремію знов не обібрали за приводця війська.

Ян Казимір не любив гордовитого Єремії ще передніше. Він знав, що Єремія мав стосунки з трансільванським князем Ракочієм, небезпечні для самого його. Єремію заздрівали в зраді Польщі, заздрівали, що він робить підступ під короля, прямує до трону, що він ладен сісти й на трон. Двірські магнати ненавиділи Єремію. Король не йняв йому віри і вибрав за приводців війська Остророга, старого Фірлея та Ландскоронського.

Нове польське військо стало станом коло Збаража. А Єремія знов став з своїм військом окремо побіч нього, як і під Старим Костянтиновим. Але старий поважний Фірлей сам поїхав прохати Єремію прилучити своє військо докупи, просив навіть взяти команду ради добра для Польщі. Єремія заплакав і згодився прилучити свій табір докупи.

Серед літа саме в спеку козаки й татари хмарами облягли навкруги польське військо. Поляки обкопали свій табір валами. Козаки насипали вали навкруги ще вищі й поставили тамечки гармати, і палили з гармат в табір, влучаючи в жовнірів та в коні без помилки й промаху. В такій облозі козаки держали панів сім неділь. В таборі почалася пошесть, почався голод. Поїли усю харч, яка була, а вийти з табору було неможна. Пани почали їсти конятину, пили гнилу воду з боліт. Пішла пошесть по панах, почався упадок на коні. Пани вже хотіли здатись. Один нездатливий Єремія затявся й встояв до кінця: вмовляв панів терпіти голод і підкидав підроблені листи, що буцімто вже король веде військо на поміч, що військо вже недалечко. Єремія раз вчинив вискок з лагеря, одбив один козацький полк. Але це нічого не помогло. Єремія попався, як кіт у мішок, як вовк в яму.

Тим часом Богдан пішов з військом навперейми королеві, розбив його військо під Зборовим, вирубав у пень кільки польських полків і ввігнався в осередок табору, обгорнув козаками намети короля, але не схотів гнати його в полон. Король мусив постановити мир з козаками, відомий Зборовський, і дав їм великі привілеї. Козаки випустили панів з окопів, випустили й князя Єремію. За сім неділь в окопі перемерло од голоду сім тисяч панів, а слуг їх то й без ліку. З шестидесяти тисяч коней зосталось тільки три тисячі. Змарнілих, виснажених од голоду панів виводили з окопів попід руки. Змучений голодом, вийшов звідтіль і князь Єремія, неначе тінь давнього гордого князя Вишневецького.

Зате ж, як Єремія вернувся до Варшави, його встріла Варшава з тріумфом не по заслузі: вийшли йому назустріч міщани цілими стовпищами аж за містом вкупі з духовенством та простими жовнірами. Єремію встріли, як стрічають побідників королів. Стовпище плескало в долоні й кричало: «От він, оборонець нашої віри, один єдиний захист нашої волі!». Але ні один магнат, ні один значний пан не привітав його на зустрічі. Городяни привітали його тільки за те, що він не втратив мужності й завзяття в борні з козаками і коли тікав од козаків, то принаймні тікав не першим, а останнім. Шляхта й великі пани тоді так впали, так розм’якинились од розкоші через панщину й неволю хлопів, що між ними князь Єремія був герой, бо ще вдержав прості українські давні норови. Польща оборонялась українською головою й завзяттям простого на вдачу українського князя, завзяттям давніх українських козаків. Чи таких же тріумфів, чи такої ж слави сподівались палкі мрії князя Вишневецького? Не таких тріумфів сподівався Єремія, в’їжджаючи у Варшаву. Не для таких міщанських тріумфів він забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, одступив од своєї віри й мови. Не того він сподівався.

1652 року, як Хмельницький ставив з поляками Білоцерківський мир, князь Єремія був в польському війську. Тоді була холера. Князь Єремія напився ввечері меду, заслаб, а вночі й помер ще не в старих літах. Пішли щирі прокльони на той світ слідком за його душею од усього українського народу.

Після Білоцерківського миру Хмельницький мусив дати королеві згоду пустити визначних польських та українських перевертнів панів в їх українські маєтності. Але він не вернув маєтностів усім польським магнатам, котрі силою позахоплювали в свої руки незліченну силу землі, і повернув їх на козацькі скарбові. Не вернув він і Лубенщини та Вишневеччини Гризельді та її синові Михайлові, пропало усе надбання князя Єремії! Гризельда проживала з сином в своїй невеличкій маєтності, що зосталась в Галичині.

Зате ж син Єремії Михайло був вибраний за короля. Нездужний на розум, слабкий на здоров’я, він швидко й помер. З ним погас і рід князів Вишневецьких, колись славний на Україні.

1897 року, 4 листопада.

Київ.