Мартин Боруля

ДIЯ ТРЕТЯ

Декорацiя та ж.

ЯВА I

Мартин. Цiлу нiч з досади не спав! Як прочитав Нефодiй Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iмєнiя Красовського, то наче п'ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать там своїми гострими кiгтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грiшми, щоб мене вивести звiдцiля, — i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодiй Осипович за грабiж узяв заявленiє, каже: це уголовне дiло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б менi ще роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр… Що Сибiр? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю i дiтям закажеш!.. Я не буду хвалиться, нi, а тим часом i в острог, i в Сибiр, i на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повiреного, там голова: губерньою править! Ну, та день два пiдожду… Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тодi заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лiзеш, як черепаха?

Омелько. А хiба я птиця? Лiтать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…

Мартин. Ну, ну, годi…

Омелько. Коли б чоловiк крила мав…

Мартин. Годi!

Омелько (набiк). Нiколи не дасть договорить…

Мартин. Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов на п'ять по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать…

Омелько. Чого?

Мартин. Слухай!

Омелько. Та я ж слухаю.

Мартин. Мовчки слухай!

Омелько. Мовчу…

Мартин. Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть двоє, прибiжиш додому попереду…

Омелько. А як я не добiжу попереду?

Мартин. Що ти йому будеш казать?

Омелько. Трохим же буде кiньми їхать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.

Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив i вперед прибiг.

Омелько. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг разом, а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде їхать, а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим на зло менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.

Мартин. Хiба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кiньми бiг?

Омелько. А хiба я знаю.

Мартин (бере його за груди). Не знаєш?

Омелько (набiк). Отже, останню свиту порве.

Мартин. Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед гость важний приїде!

Омелько. То дозвольте коня взять.

Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!

Омелько. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака…

Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить.

Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете. (Випхнув).

ЯВА II

Мартин, а потiм Марися.

Мартин. От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль — давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився.

Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?

Марися. Вони на городi копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набiк). Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисi). Нiчого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.

Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається…

Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть.

Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк). Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисi). Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов).

ЯВА III

Марися, а потiм Микола.

Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi… поки нагодували… Сьогодня ввечерi побачусь…

Микола (пiд вiкном). Марисю, можна зайти?

Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: нi батька, нi матерi нема.

Входе Микола.

Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.

Марися. Що ж ти зробиш?

Микола. Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовнча, розбить свої надiї, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!

Марися. Ти мене любиш?

Микола. Умру без тебе!

Марися. I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси його, щоб пiдождав, поки її ти сам не розпiзнаєш, — вiн тебе любить i згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.

Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мiй розум, моє серце, мої очi! Дай поцiлую тебе за пораду!

Марися. Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не зуспiли, — тодi й замiри нашi розлетяться…

Микола. Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?

Марися. Жди мене пiд яблуньою у садку.

Микола. О, коли б мерщiй зайшло сьогодні сонце! (Пiшов).

ЯВА IV

Марися, потiм Палажка.

Марися (одна). Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж замiж за другого!..

Входе Палажка.

Мати! Вони, певне, не знають нiчого… Мамо!

Палажка. Чого, дитино моя?

Марися. Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i ви самi тому радiли…

Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин i через те нерiвня тобi.

Марися. Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я дiвкою посивiла?

Палажка. Не журись, дочко, не посивiєш — жених є… гарний… i чин має.

Марися. Є?! Хто?

Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на маслянiй… Ти йому уподобалась… Пам'ятаєш? Що грав на гитарi i спiвав… Чин великий на ньому… ростиратор, либонь…

Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тiлько раз бачила, не знаю його — i знать не хочу.

Палажка. Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.

Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, — не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, — це всяке знає!..

Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною, i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував нiчого, щоб жив по-старовинi, — то закричить, затопа ногами, почне читать менi якiсь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зiб'є з пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, — i починаю по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать замiж!.. Тепер не знаю, шо й казати, що i робить, вимучилась зовсiм i одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i приїде.

Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!

Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не бились…

За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!"

Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. (Пiшла).

Марися. Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги… (Пiшла).

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм Марися.

Мартин. Отут, хлопче, постав та й iди собi.

Хлопець ставить п'яльця на мiсто i виходить.

П'яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала показать, спасибi їй. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж, то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.

Входе Марися i пада йому в ноги.

Що це?!

Марися. Не губiть мене, не топiть мене — я у вас одна!

Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились… Встань! Чого тобi?

Марися. Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що приїде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу…

Мартин. Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж тебе тодi вiддать?

Марися. Вiддайте мене за Миколу.

Мартин. Свiт навиворiт. Панночцi — мужика забажалось!.. Не смiй менi про це й заїкаться!

Марися. Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi…

Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи менi, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмiю розказать… Я…

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячi химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любовi нема на свiтi!..

Марися. Я собi смерть заподiю, коли…

Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собi всю одежу!.. Чуєш?.. Здурiла дiвка, ще й не розглядiла добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за нього, — от приїде, то побачиш!.. А про Миколу i не думай! Та я скорiще вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них пiклуєшся, побиваєшся, з шкури лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надвоє роздирають! Мало менi муки з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн зуби скалив?.. Iди! Жених, може, вже з гори з'їжджає… Iди одягнися менi у нове плаття, а цих речей щоб я бiльше не чув!

Марися. Тату?..

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папiнька!

Мартин. I слухать не хочу! Iди роби, що велять.

Марися пiшла.

Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне… Ох, дiти дiти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб їли… Якби-то знали… тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого менi це коштує?.. Колись подякує.

Входе Омелько.

Iдуть?