Kitobni o'qish: «Легенда про вічне життя»

1

 
Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
 
 
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
 
 
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
 
 
Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»
 

Аскет мовить:

 
«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене».
 

Богиня мовить:

 
«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
 
 
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
 
 
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно».
 

2

 
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
 
 
Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,
 
 
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
 
 
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
«Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?
 
 
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
 
 
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
 
 
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
 
 
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе».
 

3

 
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
 
 
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
 
 
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
 
 
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
 
 
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
 
 
З її уст вилітають бажання страшні —
Се бажання пожарів, убійства, різні.
 
 
Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
 
 
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
 

4

 
Олександер Великий богині моливсь:
«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
 
 
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
 
 
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?»
 
 
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
 
 
«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
 
 
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».
 
 
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
 
 
«Міліонам ти сонце, добродій єси, —
Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».
 

5

 
«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»
І великим, безсмертним почув себе цар.
 
 
«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!
 
 
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»
 
 
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»
 
 
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
 
 
«Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
 
 
А не любиш... — урвав. — Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!»
 
 
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —
Олександер не ждав її слова — пішов.