Князь-варвар

Дійові особи та історичні постаті, про яких згадується в романі

Великокняжа родина:

Ігор Рюрикович на прізвисько Старий – Великий князь київський, батько Великого князя Святослава Хороброго, дід Великого князя Володимира Великого, чоловік княгині Ольги. Загинув у древлянських землях.

Ольга (Гельґа, Алогія) – Велика княгиня київська. Дружина Великого князя Ігоря Старого, мати Великого князя Святослава Ігоровича, баба Великого князя Володимира Святославовича.

Святослав Ігорович – Великий князь київський, батько Великого князя київського Володимира Великого.

Володимир Святославович – Великий рівноапостольний князь київський, хреститель землі Київської. Син Великого князя Святослава Хороброго.

Анна Візантійська – принцеса, сестра імператора Візантійської імперії Василя ІІ Македонянина, майбутня дружина Великого князя київського Володимира Великого.

Ярополк Святославович – Великий князь київський, син Великого князя Святослава Хороброго, старший брат Великого князя Володимира Святославовича.

Олег Святославович – князь древлянський. Старший брат Великого князя київського Володимира Святославовича. Син Великого князя Святослава Хороброго.

Волхви:

Святозар Світлий – Верховний волхв землі Київської, організатор і натхненник першої змови волхвів.

Боговид Споконвічний – волхв, хоронитель таємного святилища перших людей. Оберіг споконвічного знання.

Боголюб Любецький – волхв із Любеча, сподвижник Верховного волхва землі Київської Святозара Світлого. Брав активну участь у першій змові волхвів.

Благослав Тихий – волхв із Чернігова, який входив до пантеону Вищих волхвів земель Київського князівства. Сподвижник Святозара Світлого у першій змові волхвів.

Всесил Боголюбич – старший син Боголюба, волхва із Любеча. Брав участь у другій змові волхвів. Близький друг і сподвижник Дана (Данеслава) Святозарича.

Всеслав Білий – волхв Іскоростенської землі, його останнім учнем був Інгвар (Ігор), побратим і сподвижник по другій змові волхвів, Дана (Данеслава) Святозарича.

Дан, або Данеслав Святозарів – син Верховного волхва землі Київської Святозара Світлого, один із ватажків другого повстання волхвів проти Великого князя київського Володимира.

Добрисвіт Мудрий – волхв із Вишгорода, який входив до пантеону Вищих волхвів земель Київського князівства. Сподвижник Святозара Світлого у першій змові волхвів.

Інгвар, або Ігор – волхв, друг і побратим Данеслава, сина Святозара Світлого, Верховного волхва землі Київської. Один із провідників другої змови волхвів.

Молибог – волхв із Новгорода, який входив до пантеону Вищих волхвів земель Київського князівства. Сподвижник Святозара Світлого у першій змові волхвів.

Орій Давній – старий мольфар, волхв, який є хранителем споконвічних таємних традицій стародавніх антів часів могутньої Оріани, країни славетних оріїв.

Світолик Богомудрий – переяславський волхв за часів князювання Ігоря Старого та Ольги.

Святовид Переяславський – волхв, який входив до пантеону Вищих волхвів земель Київського князівства. Сподвижник Святозара Світлого у першій змові волхвів. Старший син переяславського боярина Добромира Поклінного.

Антип – малолітній син Боголюба, волхва із Любеча, у майбутньому монах Афонського монастиря Антоній.

Родина Мала Ніскині:

Мал Ніскиня – верховний вождь союзу древлянських племен. Батько Добрині і Малуші. Дід Великого князя київського Володимира Святославовича.

Малуша Ніскиніч – мати Великого князя київського Володимира Святославовича, ключниця Великої княгині Ольги; донька древлянського князя Мала Ніскині, сестра Добрині Ніскиніча.

Добриня Ніскиніч – Великий воєвода, посадник новгородський, рідний дядько Великого князя київського Володимира, брат Малуші, син древлянського князя Мала Ніскиніча.

Анастасія Ніскиніч – дружина посадника новгородського Добрині Ніскиніча, славетна поляниця – жінка-воїн. Мати Костянтина Добриніча, майбутнього посадника новгородського.

Костянтин Добриніч – син Добрині Ніскиніча, воєводи Великого князя київського Володимира, майбутній посадник новгородський.

Сім’я бояр Поклінних:

Переслав Поклінний – боярин переяславський, батько Добромира Поклінного, сподвижник Великого князя Ігоря Рюриковича Старого.

Добромир Поклінний – боярин, колишній посадник переяславський, батько Ратимира, посланника Великого князя та волхва Святовида Переяславського.

Катерина Поклінна – дружина Добромира Поклінного, гречанка, колишня улюблениця княгині Ольги.

Святовид Переяславський – старший син Добромира Поклінного. Волхв, сподвижник Святозара Світлого.

Добромира Поклінна – донька Добромира Поклінного, мати Позвізда Володимировича.

Позвізд Володимирович – син Добромири Поклінної і Великого князя Володимира Святославовича.

Ратимир Поклінний – боярин із Переяслава, син Добромира. Посланник Великого князя київського Володимира до Риму і Константинополя.

Родена Поклінна – дружина Ратимира Поклінного, мати Добромира Молодшого.

Добромир Поклінний (молодший) – малолітній син Ратимира Поклінного, посланника київського, і онук Добромира Поклінного, боярина переяславського, майбутній посадник переяславський.

Мечислав Відчайдушний – дружинний воїн, командир Третьої когорти молодшої великокнязівської дружини. Незаконнонароджений син Добромира Поклінного.

Ладомира – дружина Мечислава. Полонянка, привезена Мечиславом із одного з великокняжих походів.

Переслав Мечиславів – син Мечислава і Ладомири.

Воїмир Шуйця – сподвижник і побратим Переслава Поклінного. Командир переяславської дружинної когорти. Рідний дядько Добромира Поклінного, брат його матері.

Дзвенимира – дружина Воїмира Шуйці.

Дзвенимир Шуйця – син Воїмира. Після Добромира Поклінного був посадником переяславським.

Лют Дзвенимирич – син Дзвенимира Шуйці.

Родина Сігурда Ейріксона:

Сігурд Ейріксон – воєвода молодшої дружини Великого князя Володимира, рідний дядько Олафа Трюггвасона.

Ейрік Бьодаскаллі – батько Сігурда Ейріксона і Астрід Олафсон, дід Олафа Трюггвасона по материній лінії.

Астрід Олафсон – сестра Сігурда Ейріксона, дружина Трюггві Олафсона, мати Олафа Трюггвасона, донька Ейрікa Бьодаскаллі.

Трюггві Олафсон – батько Олафа Трюггвасона, чоловік Астрід Олафсон, сестри Сігурда Ейріксона.

Олаф Трюггвасон – племінник воєводи Сігурда Ейріксона, майбутній король Норвегії Олаф І Трюггвасон, посланник Великого князя київського Володимира до імператора Василя ІІ Македонянина. Перебуваючи в чужинських землях, називав себе Олій Руський.

Гейра Прекрасна – донька короля вендів Бурислава Мужнього, дружина Олафа Трюггвасона, з якою він прожив три роки.

Гаральд Прекрасноволосий – король Норвегії, дід Трюггві Олафсона, батька Олафа Трюггвасона.

Дружинні воєводи, полководці, бояри, посадники:

Верчеслав Хоробрий – полководець Великого князя Володимира. Один із очільників дружинного війська у поході до Візантії.

Барді Косматий – варяг, ватажок найманців Восьмої когорти молодшої великокнязівської дружини.

Воїслав Хитрий – ватажок п’ятої ватаги, Третьої когорти молодшої великокняжої дружини.

Доброгост Новгородський на ймення Страшний – полководець Великого князя київського Володимира Святославовича, сподвижник і побратим Добрині Ніскиніча.

Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовків – варяг, командир Сьомої когорти найманців із півночі, які були на службі у Великого князя київського Володимира Святославовича.

Лют Свенельдич – син шведського воєводи на службі київських князів, рідний брат Містиші. Учасник походів Великого князя Святослава Хороброго, де неодноразово відзначався. Убитий під час полювання Олегом Древлянським.

Мал Завидів – полководець Великого князя київського Володимира Святославовича, командував Четвертою когортою молодшої великокнязівської дружини, брав активну участь у поході до Візантії. Звитяжно проявив себе під час взяття Христополя.

Містиша Свенельдич – син київського воєводи Свенельда, брат Люта. Був убитий у древлянських землях.

Остромир Глібович – боярин київський, радник Великого князя київського Володимира Святославовича.

Претич – боярин київський, воєвода Великого князя київського Святослава Ігоровича.

Свенельд – варяг, воєвода Великих князів київських Святослава Ігоровича і Ярополка Святославовича, був убитий Добринею Ніскинічем після захоплення Києва Володимиром Святославовичем.

Творимир Чернігівський на ймення Сподвижник – полководець Великих князів київських Святослава Ігоровича та Володимира Святославовича.

Чорновид Відступник – великокняжий посадник у Іскоростені. Колишній волхв, який зрікся свого шляху, став воїном, але протягом всього свого життя намагався відшукати найкоротший шлях до таємного знання стародавніх волхвів.

Знахарки, відуньї:

Богуслава Темна – знахарка, яка певний час жила неподалік Іскоростеня, а потім була сподвижницею другої змови і повстання волхвів.

Зореслава – донька Святозара Світлого і Ягни Ясної, майбутня відьма київська, яка певний час жила у молодшої сестри Ягни Чаруни.

Чаруна – молодша сестра Ягни Ясної, знахарка, яка проживала в поселенні Ольжичі і в якої певний час перебувала на вихованні Зореслава, донька Святозара Світлого і Ягни Ясної.

Ягна Ясна – київська відьма, дружина Верховного волхва Святозара Світлого, мати Зореслави, майбутньої відьми київської.

Чужоземні правителі:

Агмунд Двоєдушник – верховний чаклун вікінгів, який свого часу відкрив таємне вчення скандинавів тоді ще молодому волхву Святозару Світлому.

Бурислав Мужній – король вендів, на його середній доньці Гейрі був одружений Олаф Трюггвасон.

Василь ІІ Македонянин (Болгаробійця) – імператор Візантії, брат принцеси Анни, майбутньої дружини Великого князя київського Володимира Святославовича.

Варда Фока – візантійський воєначальник, який проголошував себе імператором і двічі підіймав повстання проти імператорів Візантії Івана І Цимісхія та Василя ІІ Македонянина. Виходець з Малої Азії із знатного каппадокійського роду, вірменського походження.

Гаральд Сіра Шкура – король Норвегії, вбивця Трюггві Олафсона, батька Олафа Трюггвасона.

Гаральд І Синьозубий – король Данії і Норвегії до 986 року. Зазнавши поразки у війні проти Оттона ІІ Рижого, був змушений прийняти християнство. В цій війні активну участь брав Олаф Трюггвасон.

Ерес – бонд у країні естів. Саме в нього у рабстві був Олаф Трюггвасон, племінник Сігурда Ейріксона.

Іван XV – сто тридцять восьмий Папа Римський, за його понтифікату посли київські відвідували Рим, а Володимир Великий охрестив землі київської держави.

Костянтин Македонянин – брат імператора Василя ІІ Болгаробійця, майбутній імператор Костянтин VIII.

Миколай ІІ Хрисоверг – Патріарх Константинопольський в часи хрещення князем Володимиром Великим Київських земель.

Оттон II Рудий – король Німеччини та імператор Священної Римської імперії з 973 року. Був одружений на родичці імператора Візантії Івана І Цимісхія. Під орудою Оттона ІІ воював Олаф Трюггвасон з королями Данії та Норвегії.

Хакон ІІ Могутній – скандинавський ярл, фактично був повноправним королем Норвегії у період 970–995 років. Був союзним васалом Гаральда І Синьозубого, тому брав участь у війні Гаральда проти германського імператора Оттона ІІ. Після смерті Хакона королем Норвегії став Олаф Трюггвасон.

Посланники візантійські:

Сергій Студит – посланник візантійського імператора Василя ІІ Македонянина до Великого князя київського Володимира, монах Студійського монастиря, якого ще називали Кирило Філософ. Майбутній Патріарх Константинопольський.

Феодот Нікомедійський – візантійський посланник до Великого князя київського, вельможа, відважний полководець, закоханий у принцесу Анну Візантійську.

Від автора

До цих пір намагаюся заглянути собі у душу і зрозуміти, у який період мого життя так мене зачепила за живе тематика життя наших пращурів? Чому «голос крові», який жив у мені давно, раптом так настирно і вагомо заявив про себе, збуривши всі мої почуття і лишивши спокою? Випадковість це, чи ґрунтовна закономірність? Адже я повністю світоглядно сформована особистість. З дитинства я пишаюся тим, що я українець. Я завжди дякував долі, що я українець. Глибинне коріння нашого народу, на певному інтуїтивному рівні я знав, але всю сутнісну складову у повній мірі не розумів. Саме тому мабуть і не був готовий своїми знаннями ділитися. І раптом у мені пробудилося нездоланне бажання зрозуміти і відкрити для себе той потаємний зв’язок із нашим минулим, яке живе у нас донині! Яке заставляє нас любити цю землю, боротися за неї, гинути, але не здаватися. Не здаватися ніколи, в ім’я сивої давнини, у честь наших Великих предків.

Хоча насправді, певними недобрими силами все було зроблено, щоб крізь віки ми втратили зв’язок зі своїм корінням. Втратили своє ім’я, загубили честь, але Боги не дозволили цьому статися. Вони продовжують донині оберігати те родинне вогнище, яке жевріє у наших душах. Подивившись у глиб себе, ми можемо побачити витоки того знання, носіями якого ми зараз є. Адже наш народ повинен іти тим шляхом, який з часом приведе до повного і остаточного розуміння, звідки ми прийшли, чому освоїли саме цю, дану нам Богами землю. Чому ми живемо саме тут? Чому саме ця земля є для нас рідною? Чому саме так зігріває нас наше Сонце? Чому наші страждання і біди пов’язані із перебуванням у цьому часовому просторі? З яких причин ми відчуваємо силу, перебуваючи саме на своїй землі? Звідки ця сила? Де основа всього нашого українського, автентичного єства. Того єства, яке притаманне саме нам, тому народові, який нині називається українцями?

Як бачимо, постало багато питань, тих питань, на які відповіді дати, на перший погляд, дуже складно. І першим, хто розділив зі мною ці питання, була моя донька Катруся. І що цікаво, маючи те саме відчуття «голосу крові», вона ж сама почала шукати відповіді на невимовні питання, спонукаючи тим самим і мене до рішучих дослідницьких дій.

Першим нашим кроком, не знаю наскільки він був вірний, було намагання зрозуміти історичний процес на теренах наших земель у порівняльному аналізі із розвитком історичних процесів у інших країнах. Єдиною і основною вадою цього кроку було те, що він надто довготривалий і не давав миттєвих відповідей на поставлені питання. Але ми поступово, крок за кроком йшли вперед, розуміючи, що дана земля не могла розвиватися одноосібно, не маючи тісних контактів із цивілізаційними процесами на сусідніх територіях.

Коли ми опанували певну кількість історичних джерел і перебували під враженням прочитаного, нас відвідали суперечливі відчуття, які поставили нам нові, непрості для розуміння запитання. «Кожна країна намагається висвітлити свою історію у певних привабливих кольорах. Тих кольорах, які б відтінювали складну і суперечливу історію, роблячи її величавою. Такою, яка відзначає сутність народного і національного духу, який формує самодостатню і сформовану націю як єдину і неподільну субстанцію, яка тісно пов’язана зі своєю рідною землею та своїми Богами.

А що у нас? Що ми знаємо про те, яким чином на нашу землю прийшло християнство і наскільки міцно воно пов’язано із нашою духовною субстанцією, яка зародилася в прадавні і споконвічні часи перших людей? Що ми знаємо про наших предків, які жили у дохристиянський період на цих Богом даних нам землях? Яким був їхній суспільний уклад? Що формувало їхній світогляд і його духовну складову, яку ми отримали разом із так званим «голосом крові»? Що за Боги володарювали на цих землях, впроваджуючи закони гармонійного співжиття у всіх сферах людської життєдайності? І чи були ці Боги споконвічними і рідними, для цієї, водночас благодатної і багатостраждальної землі?»

Спробувавши відповісти самі собі на поставлені запитання, ми вкотре переконалися, що відповідей немає, тому що про ті часи відомо лиш те, що вивчалося в загальному курсі історії України. А ці знання не задовольняли нашої жадоби розуміння гармонійного зв’язку між минулим і майбутнім нашого краю, нашої землі, нашої держави.

Тоді розпочався пошук історичних матеріалів, які могли змалювати сенс нашого цивілізаційного поступу. Але, несподівано для себе, нам довелося зіткнутися з відсутністю достовірних і глибинних джерел, з яких можна було почерпнути хоч якусь, відносно вірогідну та правдиву інформацію. Ту інформацію, яка змогла б окреслити контури тих підвалин, які сформували сучасне розуміння нашої дійсності. Лише мало чим підтверджені здогадки, науково-фантастичні гіпотези та свідчення, які носили взаємовиключний характер. Ось на тлі таких, не зовсім оптимістичних висновків, у нас виникла підозра, що наша історія якщо не повністю, то достатньо і суттєво сфальсифікована, а те, що не можна було сфальсифікувати, було просто-напросто знищено. І знищувалася наша історія настільки ґрунтовно, з вибудовуванням фальшивої ідеологічної платформи, стиранням пам’яті, щоб ми не змогли відновити свою правдиву сутнісну основу. Настільки та основа була колись міцною і непохитною, що донині наводить страх на наших кровних ворогів. Все робилося для того, щоб ми забули ту основу, зреклися самих себе.

Ось у таких кольорах вимальовувалася не зовсім оптимістична перспектива можливості заглянути в сиве минуле нашої рідної землі. Але неймовірне бажання і наполегливість брали гору над відчаєм. «Історію не можна стерти із пам’яті живого народу», – десь у глибині нашої свідомості пульсувала живильна і обнадійлива думка.

Хоча у ту мить нам не хотілося шукати реальні першопричини, які стали б підтвердженням здогадів, у тому числі не було намірів ламати голову над питанням: «Якими ворогами це було зроблено і навіщо?» Насправді хотілося знати, що відбувалося на наших землях у дохристиянський період і яким чином здійснювалася заміна споконвічних вірувань на нові, які сьогодні є нам рідними і близькими, а на ті часи були далекими і незрозумілими нашим предкам? Адже несла у душі наших предків хаос і нерозуміння, навіть у певному сенсі руйнування старого споконвічного закону. Так завдяки чому нова релігія перемогла стару, вирвавши її глибоке коріння із самого серця вірної людини? Те коріння, яке приживалося довгими віками на наших прадавніх землях?

Не почерпнувши достатньої інформації із вітчизняних літописів, ми змушені були розпочати дослідження давніх закордонних, чужинських історичних джерел. І тут колосальну роботу провела моя донька Катерина, вона як молодий історик взяла на себе великий обсяг дослідження архівних документів, у тому числі і доступні інтернет-видання. Саме вона відшуковувала, співставляла різні джерела, знаходячи невідповідності або суперечності в нашій історії.

Більше ніж упевнений, що без талановитого історика із самобутнім поглядом на часи минувші Катерини Макарук ця робота не була б такою, якою вона є. Саме Катруся вдихнула часточку життя у цей твір.

Першими частково були опрацьовані старовинні скандинавські рукописи. У них нас вразив детальний опис багатьох подій у землях Київського князівства, яке скандинави, небезпідставно, вважали близьким, а в деяких випадках родинним. Було віднайдено багато неймовірних речей про життя княжої верхівки, та багато, хоч і суперечливих, свідчень найманців, із яких переважно складалися великокняжі військові дружини. Виявляється, на теренах наших земель існувала, протягом десятків століть, потужна супердержава, яку поважали і з якою рахувалися всі правителі стародавнього навколишнього світу.

Правда, аналізуючи хроніки тих подій з точки зору північних варягів, враховуючи імена героїв-вікінгів, довелося важко розбиратися і вникати у сутнісний зміст скандинавських літописів, адже не так легко було зрозуміти, хто куди і по що ходив воювати у різні напрямки внутрішніх та зовнішніх завоювань.

Мізки «закипали» від пригод вікінгів у землях Гардів, але робота упевнено просовувалася вперед. Хоча коли ми вивчили частину матеріалів, стали зрозумілими послідовні події декількох періодів, але загалом картина не стала набагато яснішою, тому що скандинавські літописи в деяких місцях суттєво суперечили «Повісті минувших літ». У такому випадку нічого не залишалося, як сідати і додумувати, який документ пише не зовсім правдиві ймовірні здогадки, а в якому є та зернина, яка може дати паросток до розуміння правдивого розвитку тих, таких суперечливих подій.

Після опрацювання тієї частини скандинавських літописів, де згадувалася країна Гардарики, ми перейшли до вивчення стародавніх візантійських літописних джерел, які мали остаточно розв’язати наші непросвітлені очі. Відкрити, засвітити промінь правди нашої далекої минувшини. Ось тут ми вперше зрозуміли, що історія вчинила несправедливо із багатьма видатними особистостями тієї епохи. Візантійці описали приблизний сценарій, яким мав розвиватися історичний хід подій. Але за дивним збігом обставин задумане не вдалося.

Саме із стародавніх джерел можна розгледіти і розпізнати візантійських правителів, які показали себе у всій красномовній підступності і готовності платити будь-яку ціну за досягнення своїх цілей. Але, як виявилося зі старовинних джерел, всім підступним планам візантійських греків щодо Київської держави двічі судилося бути проваленими з незрозумілих причин, які не мають логічного пояснення. Зрозуміло, що до череди стрімких історичних подій, які завадили здійсненню грецьких підступів, могли долучитися невідомі і незрозумілі вищі, надприродні сили, ставши на захист інтересів наших рідних земель.

Опрацювавши частину візантійських літописів, можна було вималювати ймовірну сюжетну лінію тих подій. І ось тут, коли ми зрозуміли, що наші історичні події абсолютно не поступаються драматизмом і цікавістю аналогічним подіям в інших державах, у нас виникла думка: «Хоч частково слід спробувати заглянути за завісу минувшини і спробувати відхилити, розігнати ту пелену, яка приховала від нас імовірну дійсність. Нехай весь світ знає, що наша історія є не менш величавою, драматичною, трагічною історією, яку нам варто зрозуміти, усвідомити, відкрити для себе під іншим кутом, лиш для одного: щоб знати, як жити далі. Щоб зрозуміти, яку державу слід будувати у майбутньому».

Ось так виникла ідея систематизувати весь досліджений матеріал і написати книгу про часи двовір’я в Україні. Коли вже почалася робота над романом, ми, зводячи накопичену джерельну базу в єдину сюжетну лінію, зрозуміли, що в одній книжці висвітлити весь опрацьований матеріал неможливо. Так, вибудовуючи хронологічне дерево подій, доводилося розширяти географію та часові рамки тих історичних звершень, які вражали нашу уяву своєю безкомпромісністю і відчайдушністю.

У результаті на сьогодні планується написання п’ятьох повноцінних, у деяких моментах незалежних історико-літературних творів, які будуть об’єднані в одну епопею давньої пори: «Прокляття волхвів».

Першим твором став роман, з якого починається все епохальне дійство на теренах нашої батьківщини: «Князь-варвар: хроніки тих часів».

У романі висвітлені основні події, які передували хрещенню тодішньої держави, яка в ті часи панувала на теренах набагато більших, ніж теперішня Україна. На теренах, які до цих пір ще тримають міць наших могутніх предків.

Серед головних персонажів роману – родина переяславського боярина Добромира Поклінного, який є головним героєм роману «Добромир». Багато у чому хід історичних подій буде відображатися на долях членів саме цієї родини. Саме Добромир і його нащадки будуть іти сюжетною лінією, поряд з іншими героями, опиняючись на вістрі історичних перипетій.

У другому романі-епопеї «Прокляття волхвів», який має робочу назву «Імператор-хрестиянин: хроніки тих часів», всі події відбуватимуться на теренах Візантійської імперії. Важкий час для імператора Василя ІІ, він в очікуванні або смерті, або порятунку із Києва. За порятунок імператор дає обіцянку своєму Богові…

У цьому романі, поряд із новими героями, ми побачимо тих самих героїв, звитяжців нашої рідної землі, які фігурують у попередньому романі. Вони продовжують вершити нашу з вами історію.

Третя книга – «Хроніки повсюдної війни» складатиметься із двох частин. У першій висвітлюватиметься хід жорстокого придушення великокняжими дружинними військами повстання у Візантії. Звитяга наших воїнів, пролита кров. Чи пролита вона не надаремно? Рідна кров на чужинський землі, чужинська кров на рідній землі.

Друга частина оповідатиме про завоювання і знищення Великим князем київським Володимиром Святославовичем православного Херсонесу – як кривава помста візантійським імператорам за обман і підступ. Помста за приниження Великого князя київського, того, хто звик отримувати те, що йому насправді належало. Зрада, помста, підступ, перемога і крок у невідоме майбутнє – головні сюжетні лінії цієї частини роману.

Четверта книга – «Принцеса – дружина варвара». В цьому романі буде детально описано одруження Великого князя Володимира на візантійській принцесі Анні та наступне криваве хрещення Києва. Буде змальована доля жінки, яка фактично забута історією, хоча саме Анна зробила найвагоміший внесок у те, що на цю, рідну нам, землю прийшов новий Бог. Прийшов і докорінно змінив життя і долю наших предків. У думках називав героїню Анна Рівноапостольна, тому що дуже хочеться відновити історичну справедливість щодо цієї жінки, принцеси, яку принесли у жертву рідні брати, розплатившись нею за своє спасіння і використавши її у своїх підступних планах щодо наших земель.

Крім того у четвертій книзі буде описана так звана «Перша змова волхвів». Події, які запалять вогонь повстання у рідних землях проти чужинської віри і невідомого Бога.

Тепер Великому князю слід рятувати від смути не далеку Візантію, а власну землю. Боротьба буде кривавою і відчайдушною. Вогонь і меч ходитимуть нашими землями, ставлячи на коліна одних, а іншим відтинаючи голови. Це вже рідна кров на рідній землі…

Завершальний п’ятий роман має робочу назву «Друге повстання волхвів. Знак відчаю». Душа і серце моє «розривається навпіл», коли я думаю про цю книгу. Вона буде сумною і трагічною, як вся доля нашої землі і нашого народу. «…Ріки сліз і крові принесли на собі нові часи для наших предків і якими ті часи були протягом десяти віків, відомо кожному… Лише від нас залежить, які ми зробимо висновки із історії нашої рідної землі, а у відповідності до наших висновків житимуть наші нащадки і або славитимуть нас, або проклинатимуть…»

Можливо, десь на сторінках п’ятої книги будуть відчуватися нотки оптимізму щодо далекого майбутнього наших земель, але в основі буде висвітлена боротьба людини самої із собою. Коли світла сторона людини оголошує ворогом темну сторону тієї ж людини і починається непримирима війна. Та війна, яка не може мати переможців, її результатом може бути або мир, або смерть усіх…

Хочу зазначити, що історична епопея «Прокляття волхвів» є твором художнім, у якому автори спробували викласти своє власне бачення розвитку тих подій, які мали таке велике значення для подальшого історичного поступу, який мав місце на наших споконвічно рідних землях, від прадавніх часів аж донині. Можливо, через тисячоліття, саме сьогодні ми пожинаємо плоди тих зерен, які були рясно завіяні на наших споконвічних теренах. Можливо, сьогодні відбувається остання змова волхвів, із нестерпним бажанням наших пращурів повернути нам нашу Землю, саме у тому вигляді, у якому вони її колись полишили. Можливо, саме сьогодні приходить розуміння нашої невипадкової величі і сили духу, яка дає наснагу протистояти озвірілим супостатам, ворогам усього сущого.

Відповідь на це дасть наша майбутня історія, яка сьогодні твориться, яка сьогодні пишеться.

Сподіваюся, що піднята тематика буде цікавою для широкого кола наших українських читачів. Тих читачів, які вже сьогодні запитують себе про причини наших бід, їхні витоки та причини творення. Які хочуть зрозуміти минуле, щоб усвідомити своє майбутнє…

Ігор Макарук

Івано-Франківськ,

2014 рік

* * *