Kitobni o'qish: «Степовий вовк»

Hermann Hesse

DER STEPPENWOLF

Roman

VOM STEPPENWOLF

© 1927 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Є. О. Попович, переклад українською, 2007

© І. П. Мегела переклад українською, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Степовий вовк

Вступне слово видавця

Ця книжка містить записки, що лишилися після чоловіка, якого ми прозивали Степовим Вовком, – а втім, він і сам не раз уживав це ім’я. Хтозна, чи слід давати до них вступне слово; принаймні сам я вважаю, що воно потрібне. Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження я й зовсім нічого не знаю. А проте його особа справила на мене сильне і, незважаючи ні на що, приємне враження.

То був чоловік десь років п’ятдесяти. Одного дня кілька років тому він зайшов до будинку моєї тітки й сказав, що напитує собі кімнату. Він найняв мансарду нагорі й невеличку спальню біля неї, а через кілька днів з’явився з двома валізами та великою скринею, повною книжок, і пробув у нас дев’ять чи десять місяців. Жив він дуже тихо й замкнуто, і якби наші спальні не були поряд, через що нам доводилось випадково зустрічатися на сходах і в коридорі, ми, певне, ніколи не познайомилися б, бо вдача в нього була не товариська, навпаки: такого запеклого відлюдька мені ще ніколи не доводилось бачити. То був справді степовий вовк, як він часом називав себе: чужа, дика й воднораз несмілива, навіть дуже несмілива істота з іншого світу, не схожого на мій. До якої страхітливої самоти призвели нашого пожильця його нахили та його доля і як глибоко він усвідомлював ту самоту своєю долею, я, правда, довідався аж із цих записок, що лишилися від нього; але все ж таки я трохи пізнав його вже й раніше з численних, хоч і побіжних зустрічей та розмов, і образ, який постав переді мною з записок, загалом збігався з тим – звичайно, нечітким і неостаточним, – що його я склав із своїх власних спостережень.

Випадково я був саме вдома, коли Степовий Вовк завітав до нас уперше, щоб домовитися з тіткою про кімнату. Він прийшов в обідню пору. Ми щойно попоїли, на столі ще стояли тарілки, і я аж за півгодини мав іти до контори. Ніколи не забуду того дивного, суперечливого враження, яке він справив на мене під час першої зустрічі. Він подзвонив, відчинив засклені двері, і тітка спитала його в напівтемному передпокої, що йому потрібно. Але Степовий Вовк чуйно підвів угору довгасту, коротко підстрижену голову, принюхався – ніздрі його нервово здригнулися – і, ще не назвавшись і не відповівши на тітчине запитання, сказав:

– О, тут гарно пахне.

Він усміхнувся, моя добросерда тітка також усміхнулась, але мені таке вітання здалося кумедним, і в моїй душі ворухнулося неприязне почуття до гостя.

– Я прийшов з приводу кімнати, яку ви здаєте, – мовив він.

Аж як ми всі троє рушили сходами нагору, я зміг добре роздивитися на нього. Він був не дуже високий, проте ходив і тримав голову, як високі люди. Він носив модне, зручне зимове пальто і взагалі був одягнений пристойно, але недбало. Обличчя в нього було чисто виголене, а коротко підстрижене волосся подекуди поблискувало сивиною. Хода його спершу зовсім не сподобалась мені: в ній було щось силуване й нерішуче, що аж ніяк не пасувало до його чіткого, нервового профілю, а також до його тону й швидкої мови. Тільки пізніше я довідався, що він хворий і ходити йому важко. З якоюсь чудною усмішкою, що тоді здалася мені неприємною, оглядав він сходи, вікна, стіни та старі високі шафи попід ними. Все це, видно, йому подобалось, але й немовби смішило його. Взагалі враження було таке, наче він прибув до нас із іншого світу, з якихось заморських країв, і все тут здається йому хоч і гарним, але трохи кумедним. Не можу заперечити, Степовий Вовк був ввічливий, навіть привітний, зразу ж уподобав дім і кімнату, без жодного слова погодився на визначену йому плату за помешкання, сніданки тощо, а все ж таки він немовби випромінював щось чуже і, здавалось мені, недобре чи й просто вороже. Він найняв кімнату, а тоді ще й спальню, уважно й привітно вислухав усе, що йому сказали про опалення, воду, обслуговування й звичаї в домі, з усім погодився, зразу запропонував завдаток – а проте здавалося, що все це його мало обходило, що він сам вважав свою роль смішною і хотів швидше збутися її, що для нього було дивно й незвично наймати кімнату й розмовляти з людьми по-німецькому, коли насправді його хвилювало щось інше. Десь таке було моє перше враження від того знайомства, і воно б лишилося не дуже приємним, якби деякі риси гостя не змінили й не виправили його. Це насамперед обличчя – воно від першої хвилини сподобалось мені, хоч вираз його був надто незвичайний. Дивне якесь обличчя, може, трохи сумне, але виразне, витончене, ясне, з печаттю думки на чолі. А ще моє перше враження злагіднювала та обставина, щодо привітності гостя, хоч наче й ледь силуваної, не домішувалось ані крихти зарозумілості – навпаки, в його поведінці відчувалося щось зворушливе, майже благальне. Пояснення цієї його риси я знайшов аж пізніше, проте вона ще тоді трохи змирила мене з ним.

Не встиг іще гість оглянути обидві кімнати й про все домовитись, як моя обідня перерва скінчилася й мені довелося йти до контори. Я попрощався й залишив його на тітку. Коли я ввечері повернувся, тітка розповіла мені, що він найняв у нас помешкання й цими днями переїде, тільки просив не заявляти про його вселення поліції, бо він, мовляв, хвороблива людина й не витримав би всіх формальностей, вистоювання в поліційних приймальнях тощо. Я ще й досі добре пам’ятаю, як мене вразило його прохання і як я вмовляв тітку не приставати на такі умови. Той страх перед поліцією, здавалось мені, надто узгоджувався з усім чудним і незвичайним в особі нашого гостя, щоб не викликати до себе підозри. Я почав переконувати тітку, щоб вона нізащо не погоджувалась на дивні забаганки незнайомця, коли не хоче мати неприємностей через зовсім чужу людину. Та виявилося, що тітка вже дала згоду й що він уже встиг полонити й зачарувати її. Бо вона завжди брала на квартиру тільки тих, до кого відчувала якусь чисто людську, дружню, родинну чи, швидше, навіть материнську прихильність, і багато попередніх пожильців уміло користалися з цього. Отож вийшло, що перші тижні я ганив нового пожильця, а тітка кожного разу добродушно боронила його.

Оскільки мені не сподобалося це бажання обминути поліцію, я хотів бодай з’ясувати, що вона знає про чужинця, про його походження й наміри. І виявилося, що тітка вже дещо встигла дізнатися, хоч новий пожилець пішов від нас опівдні, майже зразу після мене. Він сказав їй, що думає пробути в нашому місті кілька місяців, посидіти в бібліотеках і оглянути старовинні пам’ятки. Властиво, мою тітку не дуже влаштовувало те, що чужинець наймав помешкання на такий короткий час, але він, видно, вже здобув її прихильність, незважаючи на свою трохи дивну поведінку. Одне слово, кімната була найнята, і я зі своїми застереженнями спізнився.

– А чому він сказав, що тут так гарно пахне? – спитав я.

– Я знаю чому, – відповіла тітка, що часом бувала навдивовижу здогадлива. – У нас тут пахне чистотою, ладом, мирним порядним життям, і йому це сподобалося. По ньому видно, що він уже відвик від такого життя й тужить за ним.

«Ну що ж, про мене», – подумав я і сказав:

– Але якщо він відвик від чистоти й ладу, то де в нього знов візьметься така звичка? Що ви робитимете, якщо він буде неохайний і все бруднитиме або приходитиме щовечора додому п’яний?

– Побачимо, – засміялась тітка, і я замовк – хай буде, що буде.

І справді, мої побоювання виявилися даремними. Хоч життя чужинця було не таке, до якого ми звикли, він нам не завдавав ніякої мороки чи шкоди, ми й досі згадуємо про нього з приємністю. Але душу обом нам, і тітці, й мені, той чоловік дуже скаламутив, і, щиро сказати, вона в мене ще й тепер не встоялася після спілкування з ним. Степовий Вовк часом сниться мені вночі, і я відчуваю, що мене бентежить і непокоїть уже саме те, що на світі існує така людина, як він, хоч я його просто полюбив.

Через два дні візник привіз речі пожильця. Дуже гарна шкіряна валіза справила на мене добре враження, а чималий плаский саквояж начебто свідчив про колишні далекі мандри, в кожному разі, він був обліплений побляклими етикетками готелів і транспортних агентств різних країн, серед них і заморських.

Потім з’явився і сам дивний пожилець – звався він Гарі Галер, – і я почав потроху знайомитися з ним. Спершу я зі свого боку не робив ніяких кроків для знайомства. Хоч я зацікавився Галером, відколи побачив його, але перші тижні не намагався зустрічатися чи вести розмову з ним. Зате, мушу визнати, я з самого початку приглядався до нього, а часом, коли його не було вдома, заходив до його кімнати і взагалі з цікавості трохи шпигував за ним.

Про його зовнішність я вже дещо сказав. З першого ж погляду він, безперечно, справляв враження небуденної, рідкісної, щедро обдарованої людини. Обличчя його світилося інтелектом, а напрочуд тонка, жвава міміка свідчила про цікаве, інтенсивне, надзвичайно емоційне духовне життя. Коли хтось починав з ним розмову і він – хоч це бувало не завжди – переступав межі узвичаєного й казав щось своє, індивідуальне, що походило з його власного, дивного світу, співрозмовник зразу визнавав його перевагу. Думка його сягала глибше, ніж в інших людей, і в духовній царині він виказував майже холодну об’єктивність, впевнену розважливість і обізнаність, що властива тільки справжнім інтелектуалам, яким не закинеш марнославства і які ніколи не прагнуть когось вражати, не прагнуть переконувати інших чи доводити справедливість своїх слів.

Пригадую один приклад такої його розважливості і об’єктивності, хоч Галер тоді навіть не висловив своєї думки – я її тільки прочитав у його очах. То були останні дні його перебування в нас. У місті з’явилися оголошення, що в актовій залі університету прочитає лекцію відомий історик культури й філософ, людина з європейським ім’ям, і мені пощастило намовити Степового Вовка піти на ту лекцію, хоч спершу він не мав такого бажання. Ми разом зайшли до зали й сіли поруч. Коли філософ став за кафедру й почав лекцію, багатьох слухачів, що чекали від нього мало не пророцтва, розчарували його пишні, порожні фрази. Він почав з того, що спробував підлеститись до слухачів, подякував за те, що вони прийшли на його лекцію. Почувши це, Степовий Вовк глянув на мене, і в його погляді я прочитав оцінку і самого лектора, і його слів. О, що то був за погляд! Ніколи не забуду його. Про те, що він означав, можна було б написати цілу книжку. І не тому, що своєю нищівною, хоч і лагідною іронією він розвінчував славнозвісного філософа, – це важило найменше. Той погляд був швидше сумний, ніж іронічний, невимовно, безнадійно сумний; у ньому світився тихий відчай, що став уже до певної міри звичкою, формою буття. Породжена тим відчаєм прозірливість не тільки давала йому змогу побачити наскрізь марнославного лектора, оцінити ситуацію в залі, сподівання й настрій публіки і трохи претензійну тему лекції – ні, сповнений гіркої іронії погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з її кар’єризмом, дріб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском і самозакоханою поверховістю її духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тільки вади й безвихідь нашої доби, нашого духовного життя, нашої культури. Він проник у саме серце людськості, за ту єдину мить промовисто висловив глибокий сумнів мислителя, може, навіть всезнавця, в гідності, в сенсі людського існування взагалі. Той погляд казав: «Дивись, які ми блазні! Дивись, що таке людина!» – і вся слава, вся мудрість, усі здобутки духу, всі пориви до високого, до великого й вічного в людській душі втратили свій ореол, стали просто блазнюванням!

Я забіг далеко наперед і, власне, всупереч своїм планам і намірам, сказав уже найістотніше про Галера, хоч спершу хотів розкрити його образ поступово, розповідаючи, як ми поволі познайомилися ближче.

Та коли вже в мене так вийшло, то зайве ще й далі говорити про загадкову «химерність» Галера й докладно змальовувати, як я помалу відчув і пізнав причину й значення тієї химерності, тієї незвичайної, страхітливої самоти. Це й на краще, бо я хотів би відсунути якомога далі на задній план свою власну особу. Я не збираюся сповідатись, чи писати повість, чи вдаватися в психологію, хочу тільки додати деякі подробиці до портрета Степового Вовка, незвичайної людини, автора цих записок, як той, хто знав його особисто.

Зразу ж, коли він переступив тітчин поріг, витягнув голову, наче птах, і похвалив запахи в нашому будинку, я помітив щось незвичайне в цьому чоловікові, і моєю першою наївною реакцією на ту незвичайність була антипатія. Я відчув (і моя тітка, яка зовсім не була інтелектуалкою, відчула те саме), що він хворий, має якусь психічну недугу чи ваду, і мій здоровий інстинкт змусив мене остерігатися його. З часом обережність моя пригасла, поступившись місцем симпатії, що виникла з великого співчуття до його глибоких, постійних страждань, до його самоти і внутрішнього згасання, яке відбувалося в мене на очах. Я тоді все більше усвідомлював, що хвороба цього страдника походить не від якихось вад його натури, а навпаки – від великого багатства сил і здібностей, що не склалися в гармонію. Я переконався, що Галер – геній у царині страждання, що він, у дусі великих висловлювань Ніцше, виховав у собі геніальну, безмежну, страхітливу здатність страждати. А ще я переконався, що підстава його песимізму – не зневага до світу, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищівно Галер міг нападати на якісь установи чи на якихось людей, він ніколи не вигороджував себе, завжди спрямовував свої стріли насамперед проти себе, ненавидів і заперечував насамперед себе…

Тут я мушу навести одне своє психологічне спостереження. Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всі підстави вважати, що прихильні до нього, але суворі й дуже побожні батьки і вчителі виховували його на засадах «ламання волі». Але стерти індивідуальність і зламати волю цього учня не вдалося, надто він був сильний і твердий, надто гордий і розумний. Замість знищити індивідуальність хлопця, їм тільки пощастило навчити його ненавидіти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об’єкта він спрямував усю геніальність своєї уяви, всю силу інтелекту. І тут, незважаючи ні на що, він був справжнім християнином, справжнім мучеником, бо всю гостру прискіпливість, усю в’їдливість, усю ненависть, на яку тільки був здатен, виливав насамперед і переважно на себе. Що ж стосується інших, тих, що його оточували, то він завжди робив героїчні, відчайдушні спроби полюбити їх, бути до них справедливим, не робити їм кривди, бо заповідь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душі, як і ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любові до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе – те саме, що й кричущий егоїзм, вона врешті призводить до такої самої страхітливої ізоляції і до такого самого відчаю.

Але час мені вже облишити свої міркування й перейти до фактів. Отже, я найперше – трохи завдяки своєму шпигуванню, а трохи з тітчиних зауважень – дізнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що він не має ніякої практичної, конкретної роботи, а весь свій час віддає роздумам і книжкам. Він щодня довго лежав у ліжку, часто вставав аж перед самим обідом і в халаті ходив зі спальні до кімнати й назад. Та кімната, велика, зручна мансарда з двома вікнами, вже через кілька днів після його вселення набула зовсім іншого вигляду, аніж мала за інших пожильців. У ній з’явилося багато речей, і з часом їх ставало дедалі більше. На стінах були порозвішувані картини, попришпилювані малюнки, деякі вирізані з журналів, і Галер їх часто міняв. Там були південні краєвиди, знімки якогось німецького провінційного містечка, мабуть, Галерової батьківщини, а поміж ними – барвисті, яскраві акварелі (згодом ми дізналися, що він сам їх і малював) і фотографія вродливої молодої жінки чи, може, дівчини. Якийсь час на стіні висіло зображення сіамського Будди, потім його змінила репродукція «Ночі» Мікеланджело, а ще пізніше – портрет Махатми Ганді. Книжки не тільки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди – на столі, на гарному старовинному секретері, на канапі, на стільцях, на підлозі. Вони були з закладками, що весь час міняли своє місце. Книжок чимдалі більшало, бо Галер не лише приносив їх цілими паками з бібліотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цій кімнаті живе вчений, тим паче що в ній вічно хмарою стояв цигарковий дим і всюди видніли недокурки й попіл. Проте книжки здебільшого були не наукові, а художні – твори письменників усіх часів і народів. Якийсь тиждень на канапі, де він, бувало, пролежував цілі дні, я бачив усі шість грубих томів одного твору кінця вісімнадцятого сторіччя під назвою «Софіїна подорож з Мемеля до Саксонії». Повні збірки творів Ґете й Жан-Поля були добре зачитані, так само як і Новаліс, Лессінґ, Якобі й Ліхтенберґ. Кілька томів Достоєвського були повні списаних карток. На великому столі між книжками й паперами часто красувався букет квіток, там же серед попільничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, і – це теж треба сказати – стояли пляшки з різними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна італійського червоного вина, купованого в сусідній крамничці, інколи я там бачив також пляшку бурґундського чи малаги. Бутель вишневої наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потім поставив його в куток кімнати, де він і припав порохом, більше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування і відверто признаюся, що ці ознаки хоч наче й сповненого духовних запитів, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя перші дні викликали в мене недовіру й відразу. Я не тільки людина з міщанськими звичками, не тільки люблю впорядковане життя, а й не п’ю та не курю, і ті пляшки не подобались мені ще дужче, ніж мальовничий нелад у Галеровій кімнаті.

Не лише сон і праця чужинця залежали від примхи й настрою – їв і пив він також без ладу. Не раз він узагалі не виходив з дому і, крім чашки кави на сніданок, цілий день нічого в рот не брав; інколи тітка знаходила в кімнаті лушпиння від банана – то була вся його їжа, але бували й такі дні, коли він харчувався в ресторанах: то в дорогих і вишуканих, то в звичайних пивничках на передмісті. Здоров’я в нього, видно, було погане. Крім того, що він мав хворі ноги й насилу підіймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й інші недуги. Якось він проговорився, що вже багато років хворіє на шлунок і на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що він пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свідком, як він швидко, ніби граючись, випивав вино, але ні я, ні хтось інший не бачив його справді п’яним.

Ніколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусіди, що винаймають поряд кімнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свій подив, побачив, що пан Галер сидить на помістку між другим і третім поверхом. Він сидів на верхній сходинці й відсунувся вбік, щоб пропустити мене.

– Вам недобре? – спитав я. – То я проведу вас нагору.

Галер підвів на мене очі, і я помітив, що ніби збудив його зі сну. Поволі на обличчі в нього проступила усмішка, та гарна, жаліслива усмішка, від якої в мене так часто ставало тяжко на серці, і він запросив мене сісти біля нього. Я подякував і сказав, що не звик сидіти на сходах перед чужими дверима.

– Ну так, ви маєте рацію, – мовив він, і усмішка осяяла все його обличчя. – Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого мені захотілось тут трохи посидіти.

І він показав помісток перед помешканням на другому поверсі, де жила якась удова. На невеличкій, викладеній паркетом латочці між сходами, вікном і заскленими дверима стояла під стіною висока шафа з червоного дерева зі старовинними олов’яними оздобами, а перед шафою на маленьких, низеньких підставках – два вазони у великих горщиках, азалія й араукарія. Вазони були гарні і завжди дуже чисті й доглянуті, на що я вже також з приємністю звертав увагу.

– Гляньте на цей помісток з араукарією, що так чудесно пахне, – сказав Галер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей дух натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, найвищий вияв міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов’язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов’язкам.

Оскільки я мовчав, він повів далі:

– Тільки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облізлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести у своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує.

Він спробував підвестися. Я побачив, як йому було важко, і трохи підтримав його; він прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як раніше моя тітка, піддався чарам, що їх часом наче випромінював цей дивний чоловік. Ми поволі рушили сходами вгору, а коли дійшли до його дверей, він, уже з ключем у руках, ще раз глянув мені у вічі і приязно сказав:

– Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь від людей, на узбіччі. Але думаю, що вас також цікавлять книжки й таке інше. Тітка якось казала мені, що ви скінчили гімназію і добре знали грецьку мову. Показати вам один вислів Новаліса, на який я натрапив сьогодні вранці? Я певен, що він і вам сподобається.

Він завів мене до своєї кімнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик і заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотів мені показати.

– А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте, – мовив він. – «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадує нам, що ми високорозвинені істоти». Гарно! І це за вісімдесят років до Ніцше! Але я мав на думці не цей вислів. Хвилиночку… Ось він. Слухайте: «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.

Тепер Степовий Вовк справді зацікавив мене, і я трохи посидів у нього. А після цього ми часто розмовляли, коли зустрічалися на сходах чи на вулиці. Спершу під час цих коротких розмов, так само як під час розмови про араукарію, мені здавалося, що він трохи глузує з мене. Але я помилявся: він відчував до мене справжню пошану, як і до араукарії. Він був твердо переконаний у тому, що попав із суходолу у воду, відірвався від свого коріння, і його справді часом могла захопити звичайна, найбуденніша річ, наприклад пунктуальність, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося мені кумедним перебільшенням, таким собі дивацтвом освіченого нероби, грайливою сентиментальністю. Але я дедалі більше впевнювався, що зі свого порожнього світу, позбавленого живого повітря, світу вовчої самоти й відчуженості, він справді дивився на наш тісний міщанський світ з любов’ю і захватом, як на щось міцне й надійне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашній затишок, куди йому нема дороги. Він кожного разу, коли зустрічався зі служницею, що приходила до нас прибирати, доброю порядною жінкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тітка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити білизну або що в нього на пальті відривається ґудзик, він слухав її на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крізь якусь щілину в цей маленький мирний світ.

Уже під час нашої першої розмови там, біля араукарії, він назвав себе Степовим Вовком, і це також трохи здивувало і спантеличило мене. Що за химерне прізвисько? Але скоро я не тільки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тільки Степовим Вовком, та й досі не міг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав і прибився до нас, до міста з його стадним життям, – годі знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несміливої відчуженості, його дикої натури, його тривоги, його туги за домашнім теплом і його безпритульності.

Якось мені випала нагода спостерігати за ним цілий вечір. Це було на симфонічному концерті; я, на свій подив, виявив, що його місце недалеко від мого й він мене не помічає. Спершу виконували якусь річ Генделя – гарну, шляхетну мелодію, проте Степовий Вовк сидів, глибоко поринувши у свої думки, і, видно, не сприймав ані мелодії, ані того, що його оточувало. Байдужий до всього, самітний, чужий, він сидів, опустивши очі, і обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке. Потім заграли інший твір, коротку симфонію Фридемана Баха, і я вражено побачив, що вже після перших звуків мій загадковий сусід почав усміхатися; він цілком підпав під чари музики і, мабуть, забув про все на світі, бо хвилин із десять здавався таким радісним, замріяним, що я більше дивився на нього, ніж слухав музику. Коли симфонію дограли до кінця, він прокинувся від своїх мрій, випростався і ніби хотів підвестися й вийти, але все-таки лишився й дослухав останній номер концерту – «Варіації» Реґера, твір, який багатьом видається трохи задовгим і втомливим. Степовий Вовк, що спершу слухав уважно й доброзичливо, також розчарувався; він засунув руки в кишені й знов заглибився у свої думки, але вже не радісні й солодкі, а сумні, може, навіть неприємні, обличчя його немовби погасло, знов стало безбарвне й сіре, весь він набув вигляду старої, хворої, невдоволеної людини.

Після концерту я знов побачив його на вулиці й пішов слідом за ним. Загорнений у пальто, невеселий, стомлений, він подався в напрямку нашого кварталу, але перед одним старомодним ресторанчиком спинився, нерішуче глянув на годинник і зайшов усередину. Піддавшись миттєвому імпульсові, я також звернув у ресторанчик. Степовий Вовк примостився біля звичайного столика в маленькій кімнатці за баром, і господар з кельнеркою зустріли його як доброго знайомого. Я підійшов до нього, привітався й сів до його столика. Ми посиділи там з годину, і, поки я випив дві склянки мінеральної води, він замовив собі півлітра червоного вина, а тоді й ще чверть літра. Я сказав, що був на концерті, але він не підтримав цієї теми. Прочитавши етикетку на моїй пляшці, він спитав, чи я не вип’ю вина, яким він мене пригостить. Почувши, що я взагалі не п’ю вина, він з якимось безпорадним виразом на обличчі сказав:

– Що ж, дуже добре робите. Я також довгі роки утримувався від вина й постив, але тепер знов опинився під знаком Водолія, похмурого, мокрого сузір’я.

І коли я на ці слова жартома зауважив, що мене його віра саме в астрологію не вельми переконує, він знову відповів підкреслено ввічливим тоном, який мене часто ображав:

– Ваша правда, на жаль, я не здатен вірити і в цю науку.

Я попрощався й пішов, а Степовий Вовк повернувся додому аж пізно вночі. Проте хода його була тверда, і, як завжди, він не ліг відразу спати (я чув через стіну), а ще з годину сидів у своїй кімнаті.

Запам’ятався мені ще один вечір. Тітка пішла кудись, і я був удома сам. У вхідні двері подзвонили. Я відчинив їх і побачив молоду, дуже гарну жінку, а коли вона спитала про пана Галера, відразу ж упізнав її: це її знімок висів у його кімнаті. Я показав їй, у котрі двері стукати, й вернувся до себе. Але вона довго не затрималася в Степового Вовка: скоро я почув, що вони спустилися сходами й вийшли, жваво, радісно розмовляючи і сміючись. Мене дуже здивувало, що цей схимник має коханку, та ще й таку молоду, вродливу й елегантну. Всі мої уявлення про нього та про його життя знов похитнулися. Та не минуло й години, як він повернувся додому сам, важкою сумною ходою піднявся сходами нагору, а потім ще довго стиха ходив по кімнаті туди й назад, справді, наче вовк у клітці, і цілу ніч, майже до самого ранку, в нього світилося.

Я нічогісінько більше не знаю про їхні стосунки й хочу додати, що ще раз бачив його разом із тією жінкою, вже на вулиці в місті. Вони йшли під руку, і в нього був щасливий вигляд; мене знову вразило, скільки чару, навіть дитячої принади могло часом випромінювати його змучене лице самітника, і я зрозумів ту жінку, зрозумів також, чому моя тітка була до нього така прихильна. Але й того вечора він прийшов додому сумний і нещасний. Я зустрів його біля вхідних дверей; він, як уже не раз бувало, приніс під пальтом пляшку італійського вина і просидів із нею у своєму лігві до півночі. Мені його було шкода. Яке безрадісне, безнадійне, беззахисне було в нього життя!

Ну, я вже, мабуть, занадто розбалакався. Не треба більше ніяких розповідей і описів, щоб показати, що Степовий Вовк провадив життя самовбивці. Та все-таки я не вірю, що він наклав на себе руки, коли одного дня, заплативши те, що був винен, без попередження, не попрощавшись, зник із нашого міста. Відтоді ми нічого про нього не чули і досі зберігаємо кілька листів, що надійшли ще на його ім’я. Після себе Степовий Вовк не залишив нічого, крім цього твору, який він написав, перебуваючи в нашому місті. В невеличкій примітці він додав, що дарує його мені й я можу зробити з ним, що хочу.