Kitobni o'qish: «Нарцис і Ґольдмунд»
Hermann Hesse
NaRziss und Goldmund
© Copyright 1930 by Hermann Hesse
All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin
© І. С. Андрієнко-Фрідріх, переклад українською, 2017
© І. П. Мегела, передмова, 2017
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
Архетипне вирішення дихотомії природи і духу
Роботу над цим твором Герман Гессе розпочав весною 1927 року у Монтальйоні, після появи роману «Степовий вовк», який став справжньою сенсацією. Перший варіант твору був написаний після фізичного й нервового виснаження і видався Гессе недостатньо вдалим, тому автор знищив його. Рукопис другого варіанта був завершений навесні 1929 року. Журнальний варіант, який друкувався у часописі Neue Rundschau в кінці 1929 – на початку 1930 року, мав підзаголовок «Історія однієї дружби». Окремою книгою повість вийшла влітку 1930 року у видавництві С. Фішера.
Розмитість жанрових ознак твору дає підставу дослідникам бачити в «Нарцисі й Ґольдмунді» спорідненість з середньовічною легендою, в якій є чимало елементів життійних оповідей. Герої цього твору є, власне, втіленням сутності самого письменника, вони увібрали в себе чимало з його особистих переживань і пристрастей, але головне, що в них знайшли відображення загальні, типові особливості й перипетії долі людини взагалі.
Дихотомія людської особистості втілена в романі у двох іпостасях: Нарцис – священнослужитель, чернець монастиря Маріянброн (натяк на теологічну семінарію в Маульбронні, де навчався і звідки втік Гессе), він – учений-богослов, який присвятив себе служінню Богу та наукам. Він – людина духу, натура непересічна, позначена печаттю обраності, чистий інтелект, втілення абстрактного мислення, споглядально-аналітичного ставлення до буття, який страждає від зверненості до власного самодостатнього світу, від самотності та інтелектуальної обраності.
Цілковито протилежний йому Ґольдмунд – втілення наївності й безпосередньості. Він повернутий до світу і слідує за голосом «темного» глибинно-чуттєвого материнського начала, прагне осягнути життя не в абстрактних поняттях, а в зримих образах, він митець, одержимий пристрастю до самовираження.
З протиставлення духу й матерії, волоцюгування й осідлості постає розгалужена антитетика книги, що закладена вже в самій символіці імен головних героїв. Зіставляючи два людських типи, Нарциса та Ґольдмунда, Гессе зіштовхує два світогляди й підходи до життя – споглядальний та дійовий.
Роман «Нарцис і Ґольдмунд» став підсумковою книгою, сповненою численних завуальованих натяків на попередні твори, що дає підставу розцінити його як філософську оповідь про «втечу і повернення блудного сина».
Роман може прочитуватися і як філософська рефлексія, визначена Ніцше, і як популярна у літературі модерну проблема роздвоєння свідомості, і як апорія, написана під впливом глибинного психоаналізу та індійської й китайської теорії пізнання.
Наратологічно ця антиномія реалізується шляхом зміни точок зору персонального оповідача, хоча він сам залишається суто медіальним означенням та не втручається у свідомість читача. Оповідна перспектива впродовж 18 розділів книги зосереджена на життєвому шляху Ґольдмунда, і лише в останніх двох розділах увага оповідача концентрується на долі Нарциса, в якого мовби немає свого самостійного життя, він існує в нерозривній сув’язі з Ґольдмундом.
«Нарцис і Ґольдмунд» Гессе побудував на ритмі теми вічного руху пістрявим колом життя, як вічну подвійність гри, боротьби і взаємозв’язку антитез Всесвіту, що є умовою його цілісності. Вже на перших сторінках бачимо образи цієї нерозривної первісної єдності, які затим отримують сюжетне розгортання як у контрапункті вищезгаданих ритмічних тем, так і на рівні розвитку фабули, на рівні композиції, системи образів і поетичних мотивів.
Задана в експозиції двоголоса тема набуває в зустрічі Нарциса й Ґольдмунда – персоніфікованих полюсів універсальної єдності – свою подальшу сюжетну розробку. Опинившись в монастирі, Ґольдмунд знайшов споріднену душу в особі новіція Нарциса, свого «психоаналітика», який володіє здатністю проникати в душі людей, що його оточують. Він швидко зрозумів, що під моральним тиском батька Ґольдмунд «забув» про свою матір, гріховну, з точки зору бюргерської моралі, жінку.
Боротьба батьківської настанови й материнського поклику, що відбувається в душі юнака, постає як протилежність логоса й ероса, як універсальна подвійність стихій буття. У співвіднесеності словесного ритму і фабульної події головний конфлікт роману набуває глибшого сенсу – як неминучість особистісного вибору там, де проявляється надособовий закон вічної подвійності, як трагедія сучасної людини, обмеженої рамками своєї індивідуальності й приреченої тим самим на неповноту існування на одному з «полюсів», – як ситуація особи, для якої те, що у повноті природного буття існує в гармонії, постає як неминучий вибір «або-або».
Переживши справжній шок, Ґольдмунд визнає свою «материнську» натуру і після таємничої любовної пригоди з циганкою Лізою (в романі є натяк на те, що його рідна мати була циганкою, артистичною натурою) обирає свій шлях: він втікає з монастиря й розпочинає самостійне, сповнене різноманітних пригод страдницьке життя.
Чого він шукає? Чому він забуває мудрі поради Нарциса? Він шукає щастя й простих людських радощів. Здається, його наставник незримо присутній біля нього, нашіптуючи: облиш усе, повернись туди, де спокійно. Але чи можна купити безпеку ціною самого життя? Провідною зіркою Ґольдмунда стає любов до Жінки, кохання у всіх його проявах. Жінка окрилює його. Жінка кидає його то у вир пристрасті, то в лабети смерті.
Водночас – це ще й пошук неспокійного і незмінного у своїй змінності, а потяг до жінок – це, по суті, спроба наближення до ідеалу у фрейдистському розумінні, до ідеалу в особі матері. Це – ритм вічного руху життя, де народження й смерть, щастя й біль, юність і старість, мудрість і наївність у кінцевому підрахунку є полярними варіаціями якоїсь вищої сутності, що стає у цьому творі синонімом божественного і довершеного: це Мати – Єва, Марія, велика Праматір усього сущого. Тема материнського начала – провідна, наскрізна тема роману; зароджуючись у глибинах словесно-мовленнєвого рівня, вона уособлюється на рівні системи персонажів у постаті Ґольдмунда.
В суперечці двох світів, двох мелодій буття за душу героя перемагає світ материнського: приходячи до сутності своєї натури, Ґольдмунд пускається у сферу природного і чуттєвого. Його шлях пролягає до Матері, образ якої, вбираючи в себе всю множинність індивідуального і випадкового, перетворює його на цілісність всезагального. Розвиваючись від конкретного до універсального, цей шлях стає істинним сенсом мандрів героя, виводячи розвиток сюжетної дії зі сфери особистого конфлікту на рівень проблем загальнолюдського масштабу.
Проводячи свого героя колами земного пекла, жорстокого життя, Гессе показує самовиховання Ґольдмунда як шлях страждань. Адже тільки спізнавши страждання, людина має змогу збагнути справжню цінність життя.
З образом Ґольдмунда тісно пов’язана проблема творчої особистості, обраної натури, тема мистецтва. Творчий дар підносить людину над тваринним світом, але він водночас і віддаляє її від обивателів, міщан, бюргерів. І таким чином, ненависть-любов Ґольдмунда до буденності відкриває в ньому самому новий зміст.
У такому потрактуванні творчої особи, якій все прощається, Гессе виходив з ніцшеанської ідеї надлюдини. Творчим даром наділені лише окремі люди, такий дар – іскра божа. Герой роману, відійшовши від участі в громадському житті, знаходить вихід з тупика безглуздості й безцільності існування у мистецтві. Саме художня творчість дає йому можливість розкрити свої здібності.
Життя стає суттєвою частиною креативного мистецтва, що відкриває шлях до примирення дихотомії Духу і Природи. Світ чуттєвості, інстинктів, підсвідоме, що раніше вважалося певним відхиленням, притаманним лише творчим людям, тепер стало необхідною умовою для створення мистецького твору. Для того щоб стати справжнім митцем, необхідно постійно вчитися життю, набувати нових вражень і досвіду.
Своїм завданням як митця, Ґольдмунд вважає максимальне наближення до розгадки таємниць життя. Йому вдалося знайти для цього свій ключ. Таємниця – у єдності протилежностей, у їх змінності, і він пробує передати цю єдність у своїх дерев’яних скульптурах. Ґольдмунд ставить перед собою сміливе завдання: розкрити суперечливий характер самої творчості – показати в нерухомому й застиглому змінність, плинність життя, зафіксувати живе у неживому, зупинити трепетну і нестримну миттєвість, зачарувати за допомогою розуму, постійного плину, здавалося б, безглузде у своїй постійній змінності життя, вдихнути в нього свій сенс. Його хвилює саме ця таємниця мистецтва й природної краси.
Становленню Ґольдмунда як митця значною мірою сприяє образ міфічної матері Ґольдмунда, «жінки артистичної і гріховної, яка символізує прапервень світу і стихію ероса-кохання – від найземніших його проявів до лицарського і містичного боготворення Мадонни». Створення образу Праматері, символу сутності самого життя, природи, символу абсолютної довершеності, стає найбільшою мрією Ґольдмунда.
Натхненний своїми життєвими спогадами, Ґольдмунд створює ряд талановитих дерев’яних скульптур: апостола Йоана, що має виразні риси Нарциса, Матері Божої, прототипом якої послужила дочка лицаря Лідія, задушевного абата Даніеля, настоятеля монастиря. Не Мадонну, не Матір Божу, не Діву Марію, що не причетна до земного, низинного, мріяв він створити. Йому ввижається обличчя іншої жінки, Праматері життя з усіма її суперечностями, Праматері самої природи. Вона є синтезом спогадів Ґольдмунда про його реальну матір, якої вже немає в живих, і містичної постаті, яку він собі постійно уявляє, вона є засадничою ідеєю всього його життя.
В мистецтві Ґольдмунда знаходять примирення не лише протилежності, в ньому знаходять вираження всі суперечливі переживання героя, як милі, прекрасні, так і сумні, потворні, ниці. Його скульптури є символами, віддзеркаленням вічного світу. Художність скульптур породжується напругою силового поля взаємодії Природи і Духу. В них виражена суперечність між бюргерською осідлістю і життям вільного митця, між мистецтвом як засобом матеріального заробітку і мистецтвом, яке твориться за покликом душі, між емоційністю, духовною наповненістю образів і внутрішньою порожнечею митця, що яскраво виявлено на прикладі протиставлення образів майстра Ніклауса і Ґольдмунда.
Таким чином, Ґольдмунд і Нарцис – це лише дві сторони одного явища. Як творчість Ґольдмунда неможлива без раціонального начала Нарциса, так само й умоглядне мислення і чиста думка Нарциса неможливі й безплідні без практики та їх практичного застосування. Недаремно Нарцис, приймаючи постриг і сан абата, перетворюється на Йоана, а перша фігура, яку Ґольдмунд вирізьбив з дерева, виявилася саме фігурою апостола Йоана, прототипом якої послужив Нарцис.
У кінці твору Нарцис і Ґольдмунд сходяться знову. Зустрічаються Творчість і Наука, Серце і Розум, чоловіче і жіноче начало. В їхніх розмовах намічається певне зближення позицій героїв. Процес індивідуації завершується тоді, коли людина стає цілісною, інтегрованою, спокійною, плідною і щасливою, коли свідоме і підсвідоме навчилися жити в мирі, доповнювати одне одного.
Іван Мегела
Нарцис і Ґольдмунд
Розділ перший
Перед напівкруглою аркою входу до Маріябронського монастиря, що спиралася на подвійні колони, край дороги стояв каштан, самотній син півдня, принесений давним-давно якимось римським прочанином, благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ніжно звисала над шляхом, повногрудо дихала на вітрі й навесні, коли все навколо вже зеленіло і навіть монастирський горішник убирався в рудувате молоде листя, змушувала ще довго чекати на свої листочки, випускаючи в час найкоротших ночей із листяних жмутиків тьмяні біло-зелені промені свого чудернацького цвіту, які так принадно й задушливо-терпко пахли, а в жовтні, коли завершувався збір овочів і винограду, скидав із пожовклої крони на осінньому вітрі колючі плоди, які не щороку встигали дозріти, за які майже зчиняли бійки монастирські хлопчиська і які вікарій Ґреґор, що був родом з Італії, смажив у коминку своєї келії. Незвично й ніжно розвівало прекрасне дерево своєю кроною над порталом монастиря, делікатний і тремкий гість з чужих країв, таємниче споріднений зі стрункими, виготовленими з пісковику колонами воріт, з камінним оздобленням віконних арок, карнизів та пілястр, яким однаково милувалися італійці й латиняни і якого, немов чужинця, роздивлялися місцеві.
Під цим чужоземним деревом пройшло вже кілька поколінь монастирських учнів; з грифельними дощечками під пахвою, з розмовами, сміхом, іграми, суперечками, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою в роті, з горіхом на зубах або зі сніжкою в руці. Приходили постійно нові, через кожні кілька років обличчя змінювалися, більшість з них були подібні одне до одного: біляві й кучеряві. Деякі залишалися тут, ставали послушниками, ченцями, отримували постриг, носили підперезані ряси, читали книги, навчали хлопців, старіли, помирали. Інших, після закінчення навчання, забирали додому батьки, до лицарських замків, до купецьких та ремісничих домів або вони йшли у світ, займалися своїми іграми й ремеслами, часом навідувалися в гості до монастиря, ставали чоловіками, привозили своїх малих синів у науку до отців, дивилися усміхнено й задумливо на каштанове дерево і знову зникали. У келіях і залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгими подвійними колонами з червоного каменю люди жили, викладали, навчалися, розпоряджалися і керували; тут займалися різними мистецтвами й науками, плоди яких передавали у спадок від покоління до покоління, набожні й мирські, світлі й темні, писали й коментували книги, укладали системи, колекціонували старі письмена, вправлялися у каліграфії, плекали віру народу, висміювали народні вірування. Вченість і побожність, простота й хитрість, мудрість Євангелій і мудрість греків, біла й чорна магія – тут процвітало все потроху, для всього було місце; було місце для усамітнення й покаяння, так само як і для спілкування й безтурботності; від особистості того чи іншого настоятеля й відповідного плину часу залежало, що саме переважало й панувало. Часом монастир був знаменитий своїми заклинателями та знавцями нечистої сили, часом своєю надзвичайною музикою, іноді якимось святим отцем, який зцілював і творив чудеса, іноді його відвідували заради особливої юшки зі щуки та паштету з оленячої печінки, все у свій час. І завжди серед купи ченців і учнів, побожних і байдужих, тих, що дотримувалися посту й гладких, завжди між багатьох, що приходили сюди, жили й помирали, знаходився той чи інший осібний і своєрідний, той, кого всі любили або боялися, той, що здавався обраним, про кого ще довго говорили, тоді як його сучасники були забуті. Ось і зараз у монастирі Маріяброн було двоє осібних і своєрідних – один старий і один молодий. Поміж численних братів, юрма яких наповнювала дортуари, церкви й навчальні приміщення, було двоє, кого знав і поважав кожен. Це абат Даніель, старий, та вихованець Нарцис, молодий, який щойно розпочав послух, але якого, через його надзвичайну обдарованість, всупереч усім правилам, використовували як учителя, особливо грецької мови. Ці двоє, настоятель та послушник, мали в домі значення, за ними стежили, вони викликали зацікавлення, ними захоплювалися, їм заздрили й таємно обмовляли.
Настоятеля більшість любила, він не мав ворогів, був сповнений доброти, скромності, смиренності. Лише вчені монастиря додавали до своєї любові трохи поблажливості; бо настоятель Даніель міг бути святим, але вченим він не був. Йому була притаманна та простота, що її називають мудрістю; але його знання латини були скромні, а грецької він і зовсім не знав.
Деякі з тих, що посміювалися при нагоді з простоти абата, тим більше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведінкою, з тихим, проникливим поглядом мислителя й вузькими, гарними й правильно окресленими вустами. За чудове володіння грецькою його любили вчені. А за те, що він був таким шляхетним і витонченим, його любили майже всі, а багато хто був у нього закоханий. За те, що він був настільки тихим і стриманим, багато хто на нього ображався. Абат і послушник, кожен ніс хрест обраного по-своєму, по-своєму домінував, по-своєму страждав. Обидва відчували один з одним більшу спорідненість і більше тяжіння один до одного, ніж до решти мешканців монастиря; одначе вони так і не зблизилися, жоден з них не зміг довіритися іншому. Абат ставився до юнака з величезною турботою, з величезною повагою, дбав про нього, як про рідкісного, тендітного, можливо, надто рано дозрілого, можливо, надто слабкого брата. Юнак належним чином приймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу настоятеля, ніколи не перечив, ніколи не сердився, і якщо абат не помилявся, що єдиною вадою хлопця була пиха, то він чудово вмів цю ваду приховати. Йому нічого було закинути, він був досконалим, він був неперевершеним. Небагато хто, крім викладачів, ставали йому друзями, ця вишуканість огортала його, як потік холодного повітря.
– Нарцисе, – промовив абат до нього після сповіді, – я почуваюся винним за жорстке судження щодо тебе. Я часто вважав тебе пихатим, і мабуть, це було несправедливо. Ти дуже одинокий, юний брате, ти самотній, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я хотів би отримати нагоду, щоб тебе посварити; але я не бачу такої нагоди. Мені хотілося б, щоб ти часом був пустотливим, як зазвичай поводяться молоді люди твого віку. Але ти ніколи не бешкетуєш. Я деколи трохи непокоюся за тебе, Нарцисе.
Юнак звів на старого свої темні очі:
– Мені дуже хотілося б, милостивий отче, не завдавати вам жодного клопоту. Може, я й справді пихатий, милостивий отче. Я вас прошу покарати мене за це. Часом мені самому хочеться себе покарати. Пошліть мене, отче, у скит, або накажіть виконувати гидку роботу.
– І для одного, і для іншого ти замолодий, любий брате, – промовив абат. – Крім того, ти надзвичайно здібний до мов і мислення, сину мій; це було б марнуванням цих божих дарів, якби я наказав тобі виконувати неприємну роботу. Ти будеш, либонь, учителем і вченим. Чи ж ти сам не бажаєш цього?
– Вибачте, отче, я ще не зовсім розумію, чого хочу. Наука завжди приноситиме мені радість, як інакше? Але я не думаю, що наука буде моїм єдиним заняттям. Та й не завжди бажання визначають долю і покликання людини, є щось інше, певна приреченість.
Абат слухав уважно й серйозно. Проте на його обличчі була помітна посмішка, коли він сказав:
– Наскільки я знаю людей, то ми всі, особливо замолоду, трохи схильні плутати провидіння з власними бажаннями. Але розкажи мені про це сам, бо ти вважаєш, що нібито знаєш своє призначення наперед. У чому воно полягає?
Нарцис прикрив свої темні очі, так що вони сховалися під довгими чорними віями. Він мовчав.
– Говори, сину мій, – заохотив абат після тривалого очікування. Тихим голосом і з потупленим поглядом Нарцис почав говорити:
– Мені здається, милостивий отче, ніби я знаю, що призначений передусім до монастирського життя. Думаю, що стану монахом, священиком, вікарієм і, можливо, навіть абатом. Я так думаю не тому, що цього бажаю. Я не прагну обов’язків. Та вони будуть покладені на мене.
Обидва довго мовчали.
– Чому ти так вважаєш? – запитав старий нерішуче. – Яка саме твоя риса, крім вченості, спонукає тебе до цієї думки?
– Ця риса полягає у тому, – поволі мовив Нарцис, – що я відчуваю природу й призначення людини, не тільки свою власну, а й інших. Ця властивість змушує мене служити іншим, керуючи ними. Якби я не був народжений для життя в монастирі, мусив би стати суддею або державним діячем.
– Може, й так, – кивнув абат. – А чи випробував ти свою здатність розпізнавати людей та їхні долі на практиці?
– Випробував.
– Можеш навести приклад?
– Можу.
– Гаразд. Оскільки мені не хотілося б проникати у таємниці наших братів без їхньої згоди, може, ти мені розповіси, що, на твою думку, ти знаєш про мене, твого настоятеля Даніеля.
Піднявши повіки, Нарцис подивився настоятелеві у вічі.
– Це ваш наказ, милостивий отче?
– Мій наказ.
– Мені важко говорити про вас, отче.
– Мені теж важко, юний брате, схиляти тебе до розмови. Та я це роблю. Говори!
Опустивши голову, Нарцис тихо промовив:
– Я мало що знаю про вас, шановний отче. Я знаю, що ви – слуга Божий, якому було б миліше пасти кіз або дзвонити у дзвони в скиті та слухати сповіді селян, аніж керувати великим монастирем. Я знаю, що ви плекаєте особливу любов до святої Божої Матері й найбільше молитеся до неї. Нині ви молитеся про те, щоб грецькі й інші науки, якими займаються у цій обителі, не викликали сум’яття в душах ваших підопічних і не становили для них небезпеки. Ви молитеся часом, щоб не втратити терпіння супроти вікарія Ґреґора. Ви молитеся нині про легку кончину. І ви, я так думаю, будете почуті й матимете мирну кончину.
У маленькій приймальні абата було тихо. Нарешті старий заговорив:
– Ти мрійник і бачиш видіння, – люб’язно зауважив сивий достойник. – Навіть побожні й приємні видіння можуть бути оманливими; не довіряй їм, як і я не довіряю їм. Бачиш, брате мрійнику, що я насправді думаю про ці речі?
– Я бачу, отче, що ви дуже лагідно думаєте про це. Ви думаєте собі так: «Цей юний учень не зовсім здоровий, він марить, може, забагато медитував. Я міг би накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Проте я й сам прийму покуту, яку накладу на нього». – Ось про що ви зараз думаєте.
Настоятель підвівся. Він з посмішкою кивнув учневі на прощання.
– Гаразд, – сказав він. – Не сприймай свої видіння надто серйозно, юний брате; Бог вимагає від нас трохи більшого, ніж мати видіння. Припустімо, ти полестив старому, пообіцявши йому легку смерть. Припустімо, що старий якусь хвильку слухав ці обіцянки із задоволенням. Але вже досить. Завтра маєш молитися на вервиці, завтра після заутрені, молитися зі смиренням і ревністю, а не абияк, і я робитиму те саме. А зараз іди, Нарцисе, наговорилися.
Іншого разу абатові Даніелю довелося залагоджувати суперечку між наймолодшим з учителів-священиків і Нарцисом, які не могли дійти згоди щодо якогось пункту в навчальному плані: Нарцис ревно наполягав на внесенні певних змін у викладання, переконливо обґрунтовуючи їх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощі, не хотів з цим погоджуватися, так що після кожного нового обговорення наставали дні прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своїй правоті, не зачіпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:
– Нарцисе, давай покладемо край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішувати мені, а не тобі, ти – не мій колега, а мій помічник і повинен мені підкорятися. Але оскільки це питання видається тобі таким важливим і оскільки я маю перевагу порівняно з тобою у посаді, але не в знаннях і талантах, я не хочу приймати рішення самостійно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.
Так вони й зробили, а настоятель Даніель терпляче і приязно вислухав суперечку обох учених про їхнє розуміння викладання граматики. Коли вони детально обґрунтували свої думки, старий, похитавши злегка сивою головою, радісно поглянув на них і сказав:
– Любі брати, ви ж не думаєте, що я розуміюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймається школою і прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцисові належить мовчати й підкорятися, бо будь-які вдосконалення навчання нічого не варті, якщо через них порушується порядок і послух у цій обителі. Я картаю Нарциса за те, що він не вміє поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам ніколи не бракувало зверхників, дурніших за вас; немає нічого ліпшого від зарозумілості. – З цим доброзичливим жартом він їх і відпустив. Проте він аж ніяк не забув протягом наступних днів простежити, чи вчителі зуміли знову порозумітися.
І ось сталося так, що в монастирі, який бачив безліч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегідь і який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирській школі. Біля каштанового дерева юнак і його батько прив’язали своїх коней, а з воріт назустріч їм вийшов сторож.
Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.
– Такого дерева, – сказав він, – я ще ніколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається.
Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:
– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.
Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю лише на одну ніч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиреві він запропонував одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввічлива й прохолодна; але як настоятель, так і завідувач з радістю поглядали на Ґольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендітний юнак сподобався їм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Ґольдмунд був представлений учителям і отримав ліжко у школярській спальні. Поштиво, з похмурим обличчям він попрощався зі своїм батьком, який від’їжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслід, доки той не зник між зерносховищем і млином за вузькими склепінчастими ворітьми зовнішнього монастирського двору. Коли він обернувся, на його довгих білявих віях тремтіла сльоза; аж тут його спіткав сторож, лагідно поплескуючи по плечу.
– Юний паничу, – промовив він приязно, – не журися. Спочатку майже всі сумують за домом, за батьком, матір’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаєшся: тут теж можна жити, і досить непогано.
– Дякую, брате-стороже, – відповів юнак. – Я не маю ані братів з сестрами, ані матері, у мене є тільки батько.
– Зате тут ти знайдеш товаришів, і науку, й музику, і нові ігри, яких ще не знаєш, і те й се, ось побачиш. А коли тобі знадобиться той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.
Ґольдмунд усміхнувся йому:
– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втішити, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я хотів би з ним привітатися й переконатися, чи все у нього гаразд.
Тоді сторож узяв його з собою і повів до конюшні, що знаходилася біля житниці. Там, у літеплих сутінках, пахло кіньми, гноєм і ячменем, а в одному зі стійл Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Обійнявши обома руками тварину, яка його впізнала й витягнула йому назустріч голову, він пригорнувся щокою до широкого лоба з білою плямою, ніжно його погладив, нашіптуючи у вухо:
– Привіт, Блесе, мій конику, мій розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи є у тебе що їсти? Чи ти теж згадуєш нашу домівку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобі тут ведеться. – Діставши із закоту рукава шматок хліба, залишений після сніданку, він розкришив його і згодував тварині. Попрощавшись, він пішов за сторожем через двір, широченний, наче ринкова площа великого міста, й частково засаджений липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві, подавши руку, коли раптом помітив, що не пам’ятає дороги до приміщення школи, яке йому вчора показували, засміявся, почервонів і попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, він зайшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків і юнаків, і помічник учителя Нарцис обернувся до нього.
– Я Ґольдмунд, – назвався він, – новий учень.
Нарцис коротко, не усміхаючись, привітався, вказавши йому на місце у задньому ряду, й продовжив свій урок.
Ґольдмунд сів. Він був здивований зустріти тут такого молодого вчителя, хіба на кілька років старшого за нього самого, він дивувався й страшенно радів, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний і водночас такий привабливий і чарівний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрів, там у стійлі стояв Блес – шматочок домівки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, і витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, діловим і переконливим голосом! Він уважно слухав, не зовсім розуміючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Він потрапив до хороших, приємних людей і був готовий любити їх і добиватися їхньої дружби. Зранку, ще лежачи в ліжку, після пробудження, він почувався пригніченим, та ще й давалася взнаки втома від тривалої подорожі, і прощаючись з батьком, він не втримав сліз. Та зараз усе було добре, він був задоволений. Він довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радів його підтягнутій стрункій статурі, прохолодному блискові його очей, його тонким устам, що ясно й чітко формували склади, його натхненному, наполегливому голосові.
Проте, коли урок закінчився й школярі галасливо попідхоплювалися з місць, Ґольдмунд перелякався, засоромлено помітивши, що якийсь час проспав. І не тільки він це помітив, його друзі по парті теж бачили це й пошепки передавали іншим. Щойно молодий вчитель залишив приміщення, як однокласники зусібіч почали смикати й штурхати Ґольдмунда.
– Виспався? – запитав один, вишкірившись.
– Гарний учень! – глузував інший. – З нього вийде справжній світоч церкви. Видно вже з першого уроку!
– Покладіть малого в ліжечко, – запропонував хтось із них, і вони підхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний регіт.
З такої несподіванки Ґольдмунд розлютився; він пручався, намагаючись вивільнитися, діставав штурханів, доки його нарешті кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Від нього він з силою вирвався, накинувся на першого-ліпшого і зчепився з ним у запеклій бійці. Його суперник був сильним парубком, так що всі завзято спостерігали за двобоєм. Коли ж Ґольдмунд не піддався й надавав силачеві добрячих стусанів, то серед товаришів у нього вже з’явилися друзі, хоч він ще й не знав їхніх імен. Та раптом всі кинулися врозтіч, і щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартін, керівник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Він здивовано поглянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розпашілому і трохи побитому обличчі.