Kitobni o'qish: «Вибрані поезії»

Байда

(історична поема)

І

 
До великої покари,
На розпутті при дорозі
Судять Байду яничари
В Золотім Галатськiм Розі.
 
 
Суд скінчився.– Хлопці, гайда,—
Мовив сам Султан турецький,—
Люту смерть хай прийме Байда,
Князь-отаман Вишневецький.
Та й скатуйте розбишаку,
Щоб почула і забула
Україна з переляку
І дорогу до Стамбула.
Хай почує вся отара
Гайдамаків запорізьких,
Що чекає й їх та кара
На плацах золоторiзьких!
«Смерть йому!» – кати гукнули,
Змовчав Байда перед горем,
Тільки іскри промайнули
В грiзнiм погляді суворім…
Тут взяли його наскоком
Яничари злiснi й грiзнi
Й почепили правим боком
Та на гак товстий залізний.
 

II

 
– Гей, не гнись, могутня спино,
Не зломись, моє ребро!
Ти прощай, прощай, Вкраїно,
Ти прощай, старий Дніпро!
 
 
Хай же турок не вчуває,
Як терплю я муки й глум… —
І старий козак співає,
Розганяє біль i сум,
 
 
Оддає він богу дяку,
Що досяг цього вінця,
Що не знав ніколи ляку
За Вкраїну до кінця.
 
 
До його тут кат нагнувся,
Щоб надати більше мук,
Байда хутко стріпонувся,
І вхопив од турка лук,
 
 
І тремтячими руками
У Султана навдалу
Понад злісними катами
Він пустив свою стрілу.
 
 
Та пропав задармо замах,
Бо в очах маріла мла
І в руках в кривавих плямах
Поковзнулася стріла!..
 
 
Через три дні він скінчився,
Як дійшов до серця крюк,
Та терплячим залишився
Аж до смерті серед мук.
 
 
А як турки прибирали
В яму з крюка мертвяка,
В ту сторінку позирали.
 

 
Що вродила козака.
 

1908

Батькові

 
Батьку, постій! Головою понурою
Ти ще тепер не кивай,
Знай – лихолітньою грізною бурею
Я ще не стомлений вкрай.
 
 
Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі.
Хай похоронно, хай лебедино
Пiснi співає собі.
 
 
В мене ж не згасла ще сила могутняя,
Хочу боротись, ще хочу я жить!
Кличе i жде мене доля славутняя,
Хто ж мене має спинить?
 
 
Може, й мене ще з лихою отрутою
Щастя розбавлене жде,
Все ж таки знай, що з неправдою лютою
Син твій боротись іде!
 
 
Батьку! Як дуб віковий над долиною
В грiзную буряну ніч, не хились, —
Може, хоч мрією, часом, хвилинною
Будем щасливі колись!..
 

1907

Гей, на весла!

 
Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!
 
 
Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки наші в звуки
Буйним вітрам в унісон.
 
 
Там, на волі, на роздолі,
Де здіймаються горби,
Всю отруту нашу люту
Виллєм в море без журби.
 
 
Виллєм в море наше горе,
Нашу млявість, нашу лінь.
Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на глибінь!
 
 
Ми полинем соколиним
Вільним льотом з берегів,
Роздратуєм, загартуєм
Нашу мiць для ворогів.
 

1909

Гріх

 
Я знав, я пив її мучення
І взяв на душу гріх чужий;
Тому гріху нема наймення,
Ні заборони, ні межі.
 
 
Вона була в чудовім трансі,
Немов жива і не жива;
В давно знайомому романсі
Я чув, я знав її слова:
 
 
– Заглянь в пронизуючі очі,
Які там світяться огні,
В їх єсть гріховні темні ночі,
В їх єсть палкі жагучі дні.
 
 
Така вона!.. А я розбитий
Душею впав у смертну тінь;
Так я зірвав душевні квіти,
І в ритмі серця чую: згинь!..
 

Льодолом

 
Без упину, без утоми
В бурі, в громі.
В льодоломi,
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
 
 
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
 
 
В гори льоду!.. Дніпр реве —
 
 
То він бореться й живе,
Царство сонне
Тане, тоне,
Бо прийшла весна…
Хто ж могутній забороне
 
 
Встати й нам од сна?
 

1909

Невже

 
По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.
 
 
Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,
Бо лихий соціальний недосвіт
Зупиняє довільних людей;
 
 
Зупиняє од руху, од світу
Благородних високих ідей,
Що виводять із давнього гніту
До братерства і волі людей.
 
 
Що ведуть їх під прапор науки
І навчають людей в боротьбі
Поважати робітницькі руки
І прийматись за працю собі.
 
 
Ми працюєм без міри, без ліку
На широких степах, на морях,
Ми вкорочуєм працею віку
В наймитах, в грабарях, в шахтарях.
 
 
До життя ми всі засоби людям
З підневільної праці дали, —
То невже ми того не здобудем
 

 
І собі, що другим здобули?
 

Осінній дощ

 
Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.
 
 
Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в будівлі;
Сіється, сиплеться дощик надворі,
Падає, капає з крівлі.
 
 
Сиплеться дощик, як з прірви безодні;
Стелються сиві тумани,
Сумно схилились дерева холодні,
Мокнуть діброви й поляни.
 
 
Вгору туман піднімається срібний,
Хмарками-смужками в’ється;
Дощик осінній, уїдливий, дрібний
Падає, сиплеться, ллється.
 

Перемога

 
Як спалахне серце кволе
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.
 
 
Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю,
Так на бій я сміло стану,
Гучно висловлю догану,
Хоч тебе і не зломлю.
 
 
Я не гнусь, мов раб, під гнітом,
Доле, мачухо лиха,
Знай – з тобою, з цілим світом
Я поб’юсь з лицем одкритим
Проти злості і гріха.
 
 
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю,
Все одно я маю рану
Нестерпучу, нездолану,
Рану смертного жалю.
 

1911