Kitobni o'qish: «Від гвинта»

«Бомби зупиняють час»

Тричі Герой Радянського Союзу Маршал Авіації А. В. Покришкін

 
Не будите солдат спящих, тише,
Им нужна в этот час тишина,
Может кто-то из и не слышит,
Что давно отгремела война…
Нет землянок, глубоких окопов,
Угрожающих минных полей,
И воздушных ночных налётов,
От бомбёжек развалин, смертей!
Нет приказа идти в наступленье,
Невозможен расстрел или плен,
Не грозит им теперь окруженье,
И не видно в боях перемен.
Не будите солдат спящих, тише,
Пусть спокойно лежат в тишине,
Лишь Огонь Вечный в каменной нише,
Им напомнит о прошлой войне.
Он теплом души павших согреет,
Чтоб не мёрзли они под землёй,
Наша память жива, не стареет,
Хоть от горя и слёз – с сединой…
 

Від гвинта

До 72 річниці закінчення Другої світової війни і перемоги над нацизмом.

Книга є художнім твором. Місця дії, імена, характери вигадані. Усі збіги з реальними персонажами або подіями абсолютно випадкові.

Розділ 1

Україна. Наші дні

З чого розпочався перший робочий день? Понеділок, смуток і туга. Нічого не віщувало чогось надприродного й незвичайного. Вихідні проскочили непомітно і зранку було лінь прокидатися і тупотіти на роботу. Закінчилася осінь і перші дні зими стояли морозними. Прогноз нічого хорошого не обіцяв і синоптики всі як один твердили, що зима буде мокрою й вологою. Збираючись на роботу, я за звичкою перевірив все, вимкнув на кухні світло і, оглядаючи себе в дзеркало, з легкою іронією прийшов до висновку, що роки нікого не щадять. І сивина на скронях, і мішки під очима, і погляд не такий завзятий, без вогника, як у двадцять, коли молодецька енергія шукала вихід на танцмайданчиках, і гульках з друзями, свідчили про те, що скоро сусіди будуть в спину шепотітися і говорити – «старий дід». Бобир. Ну та й гаразд, плювати, живу як сам вважаю за потрібне. Ні до кого не лізу, не заважаю, тихо і мирно. Боргів немає, своя квартира, пристойна робота, машина. У наш час це щось та значило. На роботі я був на хорошому рахунку у начальства, отримував премії, і завжди міг взяти вихідний без зайвих питань і кислої міни на обличчі начальника відділу. Ми з ним були нерозлучними друзями і не рідше ніж два рази на місяць влаштовували легкі пиятики. Це зближувало і налаштовувало на оптимістичний лад. Я завжди був у курсі всього, що твориться в нашій конторі, і якщо виникала над головою темна хмара у вигляді позачергової перевірки, мене завжди попереджали заздалегідь. Працюючи бухгалтером не один рік і маючи вагомий особистий досвід у роботі, я завжди керувався простими правилами. І намагався виконувати свою роботу чесно. Не приховую, іноді руки самі тяглися до офшорних рахункіх компанії, з довгими нулями в американській валюті, але я стримував себе, розуміючи, що не в грошах щастя. І навіть не в їх кількості. Перебираючи на столі папери, я понуро подивився у вікно. Пролітали перші сніжинки і вітер за вікном, завиваючи, безжально розгойдував і ламав крихкі гілки дерев. В офісі було тепло, але на всяк випадок, я включив додатковий обігрівач і заглибився в звіти. Кінець місяця, в перших числах народ з нетерпінням чекає зарплату. Валера як завжди не з'явився вчасно.

– Привіт друг, що такий похмурий?

– Чому радіти? – Дивись скільки паперів.

І я перегорнув товсту папку перед великим грузинським носом Валерки.

– Міша, простіше дивись на життя. «Робота не вовк, в ліс не втече».

– Тобі добре мудрувати, ти начальник, і можеш не приходити на роботу. На жаль, але я собі такого дозволити не можу.

Валера скривив обличчя і розсміявся.

– Тобі б мої проблеми. Дружина вже дістала.

І провів рукою по горлу.

– Ось де сидить. Її не влаштовує, що я рано приходжу з роботи. Почав пізніше приходити, і що ти думаєш?

Я в задумі дивився на нього.

– Чому пізно приходиш… Уяви тільки. І де мої очі були, коли одружився. Одна теща чого варта. Зробив їй влітку ремонт, так до сих пір незадоволена. Хоче, щоб я поміняв вікна на пластикові. Це в чотирикімнатній квартирі.

– Кинь, у вас прекрасна дочка, ви одружені більше двадцяти років. Все пройде. Не накручуй себе, не псуй нерви. Як щодо вихідних? Хоча ні, не вийде.

– Чому?

Валерка в одну мить засумував, уявляючи, що вихідні буде сидіти з дружиною перед телевізором.

– На кладовищі потрібно поїхати. Могилу діда поправити. Давно не був.

– Геройський у тебе був дід Мишко. Льотчик. Коли він загинув?

– У сорок другому, не загинув, пропав безвісти. Літак розбився і що сталося далі-невідомо. Він впав на ворожу територію і міг опинитися в полоні. Я намагався шукати в архівах, але нічого не знайшов. Не один рік займався, перевернув купу літератури, робив запити в архіви, все марно.

– Мишко, сьогодні тільки понеділок, до кінця тижня – вічність. Ну ти мене знаєш, якщо з'явиться вільний час, я двома руками «за».

У двері постукали і ми, майже в один голос з Валеркою, голосно відповіли: «Відчинено!»

На порозі показалася Ельвіра, секретар-референт директора і, діловито поправляючи окуляри на миловидном личку, втупилася з подивом на нас. Виглядала вона, як завжди, бездоганно і я, затримуючи дихання, дивився на апетитні форми красуні. Діловий костюм Ельвіри, сірого кольору, підкреслював приголомшливу фігуру і округлі форми. Туфельки на тоненьких підборах вигідно підкреслювали стрункі ніжки. Запах духів Ельвіри нагадував «Едемський сад». З появою жінки в кабінеті стало затишніше. Тепліше. Я вже уявив, як цілую її в червоні губки, у неї паморочиться в голові і я тут же встигаю підхопити на руки і несу Ельвіру в спальню. Мара так само швидко зникла як і з'явилася. В руках вона тримала папку і чекала, коли двох мужиків відпустять.

– Дьомін, вас чекає на обід шеф. І не забудьте взяти папери за минулий місяць.

Вона хотіла піти, але Валерка схопив її за руку і не відпускав.

– Эльвирочка, сонечко, приходь до нас з Мишком на вихідні. Відпочинемо по повній програмі. Як добрі колеги і нерозлучні друзі. Обіцяю, як піонер, урочисто присягаю, чіплятися не буду.

У Валерки на лобі було написано, червоною пастою, що він хоче від Ельвіри. Але вона оком не моргнула. Знала собі ціну і не збиралася розмінюватися на женатика і старого одинака.

– Знаю я вас, товаришу Сергєєв, вам би тільки від дружини і дітей втекти, на більше не здатні.

– Для тебе – на все, що завгодно.

Валерка театрально встав на одне коліно й схилив голову.

– Для початку розлучення з благовірної дружиною і не на словах. Потім приходьте, але я нічого не обіцяю. Втім, знаю вас давно, і не вірю, що кинете сім'ю. По – цьому хлопчики, адью, вихідні без мене. Буде нудно, телефонуйте в масажні салони. І приємний відпочинок вам гарантований.

Я хотів було заперечити, але Ельвіра зникла за дверима.

– Ось мигера, нікому не дає, – пробубнів з досадою Валера. – А які буфера, попка. Вищий клас!

– Можу допомогти охмурити Ельвіру.

– Кинь, її танком не проб'єш. Броня Т-80.

– Зроби фективний папірець про розлучення і сунь їй під ніс. Тільки зроби це швидко, щоб вона не отямилася. Запроси ввечері в ресторан і покажи.

– А що, непогана ідея. У мене знайома в загсі працює, за гроші, вона мені не тільки зробить папір про розлучення, а й випише нове свідоцтво про народження. І в ньому напише, що я син Юрія Гагаріна.

Один від душі розсміявся і помітно повеселішав. Обтрушуючи пил зі штанів сказав: «З мене випивка на вихідних. Виставляюсь. За твою ідею. Піду, подумаю, як це краще зробити.»

Я подивився на годинник, вони показували десять тридцять. До обіду залишалося півтори години і я схопив мишку, почав на моніторі відкривати папки зі звітами. Цифри з'являлися одна за одною перед очима. Знаходячи помилки, я тут же виправляв і включаючи принтер, роздруковував. Коли половина роботи була закінчена, сів у крісло й задумався. Щось турбувало і, намагаючись зосередитися на метушливих думках, шукав відповідь. Раптом перехопило подих і закололо серце. На лобі з'явився піт і невідомий страх скував суглоби. Відкидаючи голову на спинку крісла, хотів покликати на допомогу. Слова застрягли як кістка в горлі. Встати самостійно не міг, і як сніп звалився зі стільця на підлогу. Біль був нестерпним, і закриваючи очі, я встиг побачити перед очима блимаючий монітор і, жадібно ковтаючи повітря, втратив свідомість.

Пробудження було різким і стрімким. Я стояв на весь зріст і в обличчя дув теплий весняний вітер. Десь далеко чувся спів птахів. Запах відрізнявся від міського тим, що в ньому не відчувалося неприємного смогу і гіркої терпкості. Боячись відкрити очі спробував себе обмацати. Ноги, руки цілі, серце не болить. Дивно. Я виразно пам'ятав, як звалився в офісі під стіл і на тобі – чортівня якась. З острахом відкриваючи одне око, побачив сонце і хмари. Очі став слезится, і я машинально потер її рукою. Де я? Місцевість була зовсім незнайомою. Озираючись по сторонах ще більше був здивований, коли побачив, як і в що одягнений і взутий. На ногах красувалися кирзові чоботи, і замість куртки чи плаща – солдатська шинель.

«Цирк на дроті» – подумав я і ретельно перевірив кишені. Нічого. Шинель розповсюджувала запах вогкості і махорки. Нерівна, добре вкатана колія вела до лісу, і накульгуючи, з-за того, що ногу натирав правий чобіт, зашкутильгав по курній дорозі. Маячня. Людей поблизу не було видно і від цього на душі було тривожно.

– Гей, хто це придумав? Вистачить! Не можна так жартувати з чоловіком в якого хворе серце.

На мій крик ніхто не відгукнувся і не вийшов з-за кущів з камерою, веселим виразом обличчя, і словами: вас знімає прихована камера!

І далі натовп друзів з квітами і подарунками накинулася на мене. На жаль, цього не сталося і мені довелося сісти на пень і зняти один чобіт. П'ята вже кровоточила … Я зірвав подорожник і приклав до рани. Дорога вела до лісу, але йти туди мені не хотілося. Озираючись, я милувався природою, тишею і думав, заспокоюючи себе, що це всього лише сон і скоро все закінчиться. Раніше, в дитинстві, мені снилися кольорові сни. Тоді я літав, купався в океані і лазив по горах. Сни були настільки реальними, що батьки мене часто лаяли, зате, що я довго валявся вранці в ліжку. Десь за лісом, щось загриміло і я мимоволі втягнув голову в плечі. Страх… Він був настільки сильним, що мене пройняла дрібна млість.

За деревами почулися голоси. Хтось розмовляв, при чому на підвищених тонах. Голоси чужинців були до болю знайомими. Чудна російська мова, упереміш з українським діалектом. Суржик, не інакше. Хоча чому чужинців? Вони тут живуть і чужинець швидше за все ж я, ніж вони. Ставало страшно, хоча боягузом себе ніколи не вважав, але тут і зараз… Вже чітко розрізняючи обривки фраз і ідіотський сміх незнайомців, не на жарт злякали мене.

– Так ти б ту Галю, не відпускав. Баба, кров з молоком, Петре. Мабуть струхнул, шо чоловік повернеться до дому і до стінки тебе поставить?

– Який там чоловик, Сидоре? Я цих комуняк як стріляв і вішав, так і буду це робити.

– Не бреши, я пам'ятаю як ти ховався від голови.

– Хто це?

Я з жахом дивився на двох чоловіків. Вони були дивно одягнені і здавалося, що мене не помічають. Одягнені в стару австрійську форму, з синьо-жовтими пов'язками на рукавах. На головах «петлюрівки», кашкети які під час війни носили українські націоналісти. В одного на плечі висіла гвинтівка, у другого бовтався німецький шмайсер. Той що був з гвинтівкою явно молодший за званням, заглядав в очі, пританцьовуючи, немов вулична шавка, навколо господаря. На вигляд йому було не більше двадцяти п'яти років. Білявий молодик, з червоним, прищавим обличчям і пишним, рудим чубом, який вибивався з-під кашкета. Другий, з вусами та бородою, був вище напарника і набагато ширшим в плечах. Такий велетень, дядя Стьопа, під два метри ростом. Я відвернувся, сподіваючись, що це всього лише сон і скоро все закінчиться. Не хотілося з ними познайомитися.

– Ти дивись, Петре, це хто сидить? І думає, шо ми його не бачимо?

Клацнули затвори і незнайомці попрямували в мою сторону.

– Руки в гору і не смикайся, собако. Ти хто такий? І як тут опинився?

– Ти шо язик проковтнув? – запитав другий і ткнув мене гвинтівкою в живіт.

– З якої частини? Комісар?

В горлі пересохло, від напруги лоб став мокрим і по спині побіг тоненький струмочок поту.

– Не знаю, – ледь видавив два слова.

– Контужений?

Я закивав головою і спробував усміхнутися.

– Ти зуби не скаль, вставай і крокуй прямо. Надумаєш тікати, тут і похаваємо, під дубом.

Кульгаючи і все ще не вірячи в те, що відбувається, я повільно шкандибав по стежці. Мої конвоїри не на жарт зраділи легкої здобичі, і вже будували різні плани. Не витримавши, я зупинився і різко повернувся до них.

– Послухайте, це якесь непорозуміння. Я не мав тут бути. І взагалі, припиніть цей маскарад. Вистачить. Вже ситий по горло вашим балаганом. Відбій хлопці, я повністю повірив у чудово поставлений спектакль і хочу дізнатися тільки одне: кому із своїх друзів зобов'язаний за це диво?

– Гей, комісар, ти дурень чи прикидаєшся? Про що ти базариш?

Зі мною розмовляв Сидір і з ідіотською посмішкою на обличчі не думав відступати. Вагомий аргумент у вигляді шмайсера, в міцних руках, був направлений в груди. І з цим фактом сперечатися марно. Він відтягнув рукоять затвора і витягнув автомат вперед. Від страху зажмуривши очі, я розумів, що рука в нього не здригнеться і зараз все для мене закінчиться.

– Дурень, – продовжив Сидір, – будеш розповідати в селі, хто ти такий і все інше. Кругом, і кроком руш, мовчки. Не то куля поставить все на свої місця. Зрозумів?

Мені нічого не залишалося як розвернуться і йти далі. Проклинаючи все і всіх, я думав чия ж все-таки це затія? Стежка закінчувалася і моєму погляду відкрилася широка лісова дорога. Усюди були вирубані кущі, зламані дерева. Можна було припустити, що зовсім не давно тут пройшов ураган, який перетворив ліс в сумовите, занедбаний цвинтар. Запах диму і гару роз'їдав очі. Я машинально потер їх руками та ледве не провалився в глибокий рів. Він був присипаний землею і непомітний. Заглядаючи і уважно оглядаючи, що знаходиться внизу, ледь від переляку не прикусив язика. Такого раніше бачити не доводилося, навіть в горезвісних фільмах жахів. Вздовж всієї ями лежали вбиті червоноармійці. Моторошна картина змусила мене опустити очі. Гори м'яса й кісток, лежали під відкритим небом, видаючи характерний сморід. Від сонячних променів трупи гнили і мільйони мух кружляли над покинутими останками. Чорні обличчя людей, з простреленными зіницями дивилися в небо. Подекуди валялися відірвані снарядами руки і ноги. Трохи далі я помітив бліндаж, точніше, все, що від нього залишилося. Дошки, камені, посуд, консервні банки, валялися на землі. По всій видимості пряме попадання рознесло його на друзки. Віз з парою убитих коней лежала на боці і скрізь кружляв неймовірний хаос. «Тут оселилась смерть», – подумав я і мимоволі стиснув кулаки.

– Своїх шукаєш? Не впізнаєш? Дивись, що залишилося від твоєї доблесної Червоної Армії. Така доля чекає й інших, хто не захоче прийняти німецьку владу.

Мені захотілося кинутись на своїх конвоїрів і розірвати їх на шматки голими руками. Ці виродки вважали себе переможцями і навіть не уявляли, що все для них у найближчому майбутньому закінчиться.

– Мовчиш, комісар? То-То й воно, що ніхто не зможе осилити німців. Це сила, порядок! Фюрер ненавидить комуняк і євреїв, по – цьому всіх будемо стріляти і вішати.

– Всіх не перевішаєте, – відповів я, охриплим голосом.

– Що? – Що ти там бухтиш? В канаву захотів? Покойничків провідати? Так це ми швидко організуємо.

– Стріляй, суко, чого гаєшся?

Я повернувся до них обличчям і готовий був прийняти смерть. Мені вже все остогидло, і якщо вмирати і лягти в сиру землю, то чому б не серед своїх солдатів? На полі бою? Перехрестившись, я рушив прямо на своїх конвоїрів. Ті забарилися, явно не очікуючи такого повороту. Десь далеко заревів мотор і гул наближався з кожною секундою. Ствол автомата уперся мені в груди, але боягузливі гади не вирішувалися спустити курок.

– Стій! Що тут відбувається?

Озираючись побачив двох німців на мотоциклі. Один з них зняв окуляри, заглушив мотор, і підтюпцем попрямував до нас. Другий німець залишився сидіти в колясці, тримаючи руки на кулеметі, розгорнув його в нашу сторону. На грудях у німця бовталася велика бляха. Судячи по нашивками на формі – це був офіцер. Середнього зросту, з вольовим підборіддям і трохи довгастим обличчям. Він дивився без остраху і абсолютно спокійно розмовляв російською.

– Комісара схопили в лісі, пане офіцер. Контужений, мабуть вижив після бою та не знав куди йти. Ми так його тепленьким і взяли.

Сидір витягнувся і очікував, що його похвалить офіцер. Але той дивно дивився на мене і мовчав. Вивчав. І не поспішав з висновками.

– Розстріляти завжди встигнемо. Відведіть його в село і здайте в комендатуру. Виконуйте!

Офіцер ще раз зміряв мене суворим поглядом з голови до ніг і пішов. Мені залишалося тільки дякувати долі, за те, що не залишився лежати з простреленою головою в канаві. Хоча, що буде далі? Німці поїхали, піднімаючи стовпи пилу на дорозі.

– Пощастило тобі комісар, в сорочці народився.

І тут же з усієї сили вдарив мене в щелепу. Голова моя тут же відкинулася назад і я як сніп повалився на траву.

– Вставай, гнида червона, тобі ще годину плентати до села.

Біль від удару був настільки реальним, що я не відразу зміг поставити щелепу на місце. Вона боліла, і звернута на праву сторону не піддавалася. На зубах скрипів пісок… Спльовуючи згустки крові, кривився і обдумував план помсти. Село, в яке мене привели поліцаї нічим особливим не виділялося. Хати вкриті соломою, дворики зубожілі, худоби та іншої живності не було видно. Складалося таке враження, що тут нікого немає, а війна вже торкнулася цього невеликого клаптика землі. Люди вимерли, а ті, хто вцілів, втекли з села. Не захотіли бути під німцями і швидше за все пішли в ліси партизанити. Хоча це всього лише були мої безпідставні припущення. Я крутив головою і намагався заглянути у вікна, щоб побачити людей. Але там була порожнеча, похмура й холодна. Поліцаї зв'язали руки за спиною мотузкою. Я від втоми готовий був впасти без сил на землю і більше не вставати. Біля похилого сараю мені розв'язали руки і заштовхнули всередину. У кутку лежав сніп сіна і я звалився в м'яку, запашну траву і відразу від втоми відключився. Скільки я спав – не пам'ятаю, але розбудив мене сильний удар в живіт, після якого я закашлявся і в очах потемніло. Скрутившись, я насилу підвівся і, хитаючись, підняв голову. Переді мною стояла нахабна морда Сидора і злобно скалилась.

– Пішли, гнидо, зараз ти все розкажеш і згадаєш.

В очі різонуло сонячне світло і я замружився. Сидір схопив мене за комір і потягнув до хати, де вже чекав німецький офіцер. Поліцай поставив табуретку посеред кімнати і показав мені пальцем. Всередині хати було світло і затишно. Підлога сяяла чистотою, на вікнах висіли фіранки, в кутку під іконою горіла свічка. На дощаному столі стояли два глиняних горщика і пляшка з каламутною рідиною.

– Самогон? Так і є.

Замість пробки із пляшки стирчала туго скручена газета. В печі щось готувалося і м'ясний запах змусив мене згадати про те, що я як слід обідав добу тому. В іншому часі.

Сидір залишився стояти біля дверей. Я краєм ока побачив, як він зняв з плеча автомата і поставив поруч. Офіцер, невисокого зросту, товстий і малорухливий, стояв спиною і дивився у вікно, не звертаючи уваги на шум. Здавалося, що він про щось задумався і плювати хотів на полоненого. Коли він повернувся, я зміг розрізнити відзнаки. Офіцер явно пишався своєю формою. Він був світло-сірому кітелі, білій сорочці і чорній краватці. На кашкеті були канти, у вигляді сріблястого джгутика. На лівому рукаві красувався ромбик з літерами SD, погони чорного кольору.

– Моє прізвище Ейхман. Оберштурмфюрер СД. Сподіваюся розумієш, що жартувати з тобою тут ніхто не збирається? Чув мабуть про СД?

Його кругле обличчя сяяло від задоволення і він не був схожий на тих німців, що я бачив у кіно. Сама ввічливість і чемність. Сита фізіономія Ейхмана могла в будь-який момент лопнути. Акуратно укладене волосся і маленька смужка вусів, робила його схожим на клоуна. В широких шароварах і величезним пузом, перетягнутим мотузкою. Я усміхнувся і нахилив голову, щоб не дратувати Ейхмана.

– Ти партизан?

– Ні, не партизан.

– Звідки?

– У вас прекрасна російська мова, пане Ейхмане.

Мої слова, напевне, сподобались Ейфману і на його румяному, майже дівочому обличчі, знову виникла самовдоволена посмішка.

– Ви праві, до війни я любив читати російську літературу. Достоєвський, Пушкін, Гоголь. По – цьому мені добре знайома не тільки мова, але й звичаї цього народу. Попереджаю вас, що якщо ви не будете говорити і станете витрачати мій час, вас розстріляють.

Він нахилився до мене і ткнув товстим пальцем в лоб.

– Пуф – і вас уже немає, дорогий мій.

– Мені нема чого вам сказати. Те, що ви мені не вірите, ваше право. Не пам'ятаю, як опинився в лісі, де мене знайшли ці… Я повернув голову і кивнув у бік Сидора. Той вишкірився і кивком голови підтвердив мої слова.

– Значить не хочете говорити?

Ейфман став серйозним і очі його в одну мить перетворилися в дві злісні, маленькі щілинки. Клоун втомився від невдячної публіки і перетворився в кровожерливого монстра.

– Розстріляти негайно.

Його голос перейшов на істеричний крик. Тупаючи ногами, він лаявся німецькою і наостанок, з усієї сили вдарив мене ногою в груди. Я звалився зі стільця і закашлявся. Здавалося, що вже почав звикати до щоденних побоїв і спокійно сприймав свою подальшу долю. Сидір знову виволік мене на вулицю і відтягнув до сараю.

– Ну що, комісаре, я ж тобі говорив, що рано чи пізно, але розстріляю тебе. Вставай, падлюко.

Піднімаючись, я побачив ще двох поліцаїв. Вони приїхали підводою і дивилися на нас.

– Будь, комісаре, на тому світі, своїм привіт передавай. І скажи, що горіти комунякам в пеклі.

Розуміючи, що зараз все закінчиться, я просто впав на землю й затулив голову руками. Вмирати не хотілося, але без зброї я для Сидора був легкою мішенню. І знову серце почало зрадницьки колоти. Затримуючи подих і зціпивши зуби, загарчав. Сидір разом в іншими поліцаями наближалися і я краєм ока бачив їх брудні чоботи. Ще хвилина і мене розстріляють… І ніхто нічого не дізнається.

І тут виникла зяюча холодна порожнеча, вакуум… І відкриваючи очі побачив, що лежу в офісі на підлозі і тупо дивлюся на годинник. Він все так само показував пів на одинадцяту. Піднявшись, я не виявив рани на нозі і синців від побоїв на обличчі. На мені був одягнений діловий костюм і краватка. У тілі відчувалася легкість. Втоми як не бувало. І серце працює рівно і без збоїв. Чудеса та й годі. Причудится таке. Я сів за стіл і заходився далі виправляти документи. І тут мою увагу привернули пальці, стукали по клавіатурі, точніше нігті. Під ними був липкий бруд. Принюхуючись, я розпізнав запах весни і лісу… і останні хвилини життя перед розстрілом у невідомої селі.

Розділ 2

Додому я повернувся пізно ввечері. По дорозі забарахлила машина і мені довелося її ремонтувати. Місто вже замело снігом і снігоприбиральна техніка, як зазвичай у нас це трапляється, ламалася і не встигала прибирати і чистити дороги. Вже давно потрібно було поміняти стареньку «Шкоду», але рука не піднімалася. З цією машиною було пов'язано багато приємних спогадів, і по – цьому продавати не поспішав. Настрій був зіпсований і щоб якось прикрасити холостяцький вечір і вечерю, в магазині купив пляшку коньяку. Продавщиця, молоденька дівчинка років двадцяти, нахвалювала коньяк «Азербайджан», з десятирічною витримкою. Купуючи пляшку, взяв кілька банок ризьких шпротів. Вийшовши на вулицю із магазину рвонув додому, бо погода остаточно зіпсувалася, і великі снігові пластівці кружляли хороводом безлюдними вулицями. Краса та й годі. Заскакуючи в під'їзд випадково зіткнувся лобом із сусідкою з верхнього поверху. Важка і неповоротка, вона по натурі своїй була доброю і привітною людиною. Чоловік у неї пив і їй доводилося працювати, утримувати сім'ю. Вона щосили тягнула на повідку французького бульдога на вечірню прогулянку, лаяла його за лінь, за боягузтво і не помітила мене.

– Ой, Михайлику, прости. Ти бачиш, цей негідник не хоче йти гуляти.

Я втупився на бідолашну собаку, який дивився на мене великими, водянистими очима, і просив заступиться.

– Нічого, все нормально, Варваро Сергіївно.

Бульдог скиглив і намагався сховатися за моїми ногами від господині.

– Як твої справи? Одружитися не надумав? У мене є чудова подруга, як раз в твоєму смаку. Якщо хочеш, можу познайомити. Жінка в самому соку, працює в банку, квартира в центрі, діти живуть окремо. Дуже інтелігентна і сексуальна. Цукерка.

Прицмокуючи пухкими губами, вона посміхнулася, виблискуючи золотими коронками.

– Спасибі, одного разу вистачить.

Я згадав про невдале знайомство за порадою Варвари Сергіївни і посміхнувся.

– Ти про Надьку? Я тебе благаю, хто ж знав, що вона виявиться пройдохою. На вигляд розумна й серйозна жінка.

Варвара Сергіївна вже передумала виводити собаку на вулицю і всіляко мене вмовляла на нову зустріч. Я як міг відмовлявся і, посилаючись на те, що багато роботи, втік. Вже перед дверима, я почув як з першого поверху кричить Варвара Сергіївна: Михайлику, дорогий, ти подумай, я завтра ввечері до тебе завітаю. Не пошкодуєш.

Грюкнувши дверима, я зміг нарешті спокійно зітхнути і розслабитися. Приймаючи душ, з насолодою думав про майбутній вечер і пляшку коньяку. Обтираючись насухо, одягнув халат, кімнатні тапочки і задріботів на кухню. Відкриваючи холодильник, скривився. Він був порожній і давно потребував розморожування. У морозильній камері лежали напівфабрикати. Перебираючи їх, я витягнув курячі котлети і кинув їх у мікрохвильову піч. Через хвилину нехитрі харчі, з відкритою баночкою шпротів стояли на журнальному столику. Коньяк мав приємний запах, і наливаючи його в пузатий келих, я з задоволенням насолоджувався божественним ароматом.

Квартира мені дісталася від батьків. Вони сім років тому виїхали в Америку і не збиралися повертатися назад. Спілкуючись з ними по скайпу, я втомлювався від щоденних пропозицій мами приїхати до них. Відкладав поїздку як міг. Не тому, що не хотілося побачити своїми очима Америку, ні. Просто тут, в Україні, було все набагато ближче і рідніше. Батьки в один голос твердили про онуків і я кожен раз обіцяв їм зайнятися негайно цим питанням. Я був єдиним сином і з дитинства відчував з боку батьків справжню любов і ласку. Мене балували як могли і ні в чому не відмовляли. Зі школи мене виробилася звичка читати. І від батьків дісталася величезна бібліотека. Більше п'яти тисяч книг стояли на полицях, лежали в шафі, в коморі, на підлозі. Бібліотеці була відведена окрема кімната. І коли вже ставало зовсім нудно від самотності, я йшов до своїх вірних і відданих друзів – книг, і запоєм читав. Електронні книги, якими зараз був забитий до відмови інтернет, мені не подобалися. Звичка тримати книгу в руках, відчувати запах типографської фарби, гортати сторінки, була сильною. Любив класику, пригоди, військову прозу. Батько зібрав праці майже всіх великих полководців і я часто переносився думками в воєнні роки, і як справжній книголюб, з благоговінням перевертав одну сторінку за іншию. Так часто і засинав у кріслі з книжкою на колінах.

Коли влітку друзі ганяли у дворі футбольний м’яч, взимку ходили на річку кататися на ковзанах, я сидів удома, вивчаючи історію. Школу закінчив із відзнакою, завдяки хорошій пам'яті, зміг вчити напам'ять вірші і запам'ятовувати цифри з малюнками. Якщо для решти хлопців домашнє завдання було непосильною працею, то я справлявся з легкістю і навіть допомагав товаришам. За наполяганням батька, після закінчення школи поступив у військове училище. Їхати з дому не хотілося. І я тоді зі сльозами на очах прощався з батьками. В Коломиї, під Москвою, я поступив у вище артилерійське командне училище. Вражав викладачів рівень моїх знань, і так я став одним з найбільш перспективних курсантів. Добре розбирався у тактичних прийомах, в іноземній техніці, завжди намагався проводити аналіз помилок, як оборони, так і наступу. На полігоні влучно стріляв і, з молодечою винахідливістю, знаходив вихід у важких армійських завданнях. Але чим більше я перебував в армії, тим сильніше розумів, що військова служба не для мене. Хоча викладачі пророкували мені блискучу кар'єру військового. І закінчивши інститут, на подив, багатьох друзів, залишився на громадянці. Позначилися роки прожиті в армійському гуртожитку, серед клопів і вошей. Годували дуже погано, майбутні офіцери голодували і рятувалися тільки тим, що їм надсилали родичі. До мене приїжджали батьки, і батько, бачивши весь цей бардак, сумно хитав головою. І не наполягав на тому, щоб я залишився в армії. Я тоді був йому дуже вдячний, за те, що він залишив за мною право вибору, як за справжнім чоловіком. Боляче було на все це дивитися, у величезній країні, яка виграла війну, загубилися пріоритети. І на телебаченні, в газетах, на першому місці стояли злодії і бандити. Дев'яності роки для величезної країни стали переломними і до військових ставилися без належної поваги. Навчившись виживати, я не один раз згодом був вдячний інституту. Мої вміння не раз рятували життя, але про це трохи пізніше.

Повернувшись додому, на громадянку, довго шукав роботу. Платили тоді мало і на життя ледь вистачало. Допоміг старий друг батька, який влаштував мене в будівельну фірму «Зюйд-Вест». Молода компанія тоді тільки починала робити перші кроки і моє завзяття і бажання працювати, не залишилося непоміченим у начальства. Так рік за роком, я став першокласним фахівцем і не шкодував ні про що. Грошей вистачало, я міг поїхати на відпочинок у Грецію, Туреччину, Європу, куди душа бажає, і при цьому не економити на готелях і перельотах. Так, в аеропорту Києва, познайомився з Оленою, чотири роки тому. Я стояв біля терміналу і збирався летіти до Греції. Уважно вивчаючи розклад, не помітив, як зіткнувся з нею. Червоніючи і одночасно бліднучи, в прямому сенсі цього слова проковтнув язик і впився очима на чарівну незнайомку. Це трапилося влітку… Олена тільки прилетіла з Європи. Життєрадісна, засмагла, вона дивилася на мене зверху вниз, коли я збирав розкидані речі з її валізи.

– Вибачте мене, заради Бога, – сказав я, поквапливо укладаючи сорочки, креми, журнали, назад у валізу.

Олена стояла і не ворушилася. Як вона сама зізналася, я теж їй сподобався, особливо коли довго возився з застібкою і заїкався від збентеження. Це виглядало смішно. Дівчина посміхалася і спеціально не поспішала мені допомогти.

– Скажіть, ви завжди такий неуважний? – запитала вона і підняла з підлоги сорочку, яку я чомусь не помітив.

В її блакитних очах було стільки ніжності і тепла, що я забув про все на світі. Це трапилося зі мною вперше в житті,так як я не мав досвіду спілкування з дівчатами. Блакитна сукня Олени з шкіряним ремінцем на талії і розпущене довге волосся, робили її схожою на загадкову Ассоль, з повісті Олександра Гріна «Червоні вітрила». Пізніше я переконався, що доля Олени, в чомусь схожа з героїнею Гріна. Олена, як і Ассоль, рано втратила маму, вона померла під час операції в лікарні. Батько Олени був людиною замкненою і відлюдькуватою. І вихованням доньки не займався. У п'ять місяців Олена залишилася на руках у бабусі, і, тільки завдяки її душевної любові і ласки, змогла вирости і отримати хорошу освіту. Батько Олени поїхав на Північ і так і не повернувся до доньки. І що з ним сталося, Олена не знала.

Коли закінчив з валізою Олени, оголосили мій рейс. Летіти вже не хотілося, і я чесно зізнався в цьому Олені. Вона, дивуючись, знизала плечима і хотіла піти.

– Олена, Бог з ним, з відпусткою, я ще встигну полетіти. Давайте я вам допоможу.

На мій подив Олена погодилася, щоправда, перш ніж я взявся їй допомагати, відправила мене в касу здати квиток.

– Мішо, може, все-таки полетите? – запитала вона з посмішкою. – Не можна ж бути таким легковажним.

Нічого не відповідаючи, кулею побіг у касу. Повернувшись, не знайшов на місці Олену. Вибігши на вулицю з переляканими очима, побачив її на автобусній зупинці і радісно помахав рукою.

– Я думала, що все-таки передумаєте і полетите, і не стала вас чекати, – сказала вона і взяла мене за руку.

Тепло, що йшло від руки Олени в одну мить змусило забути про те, що ми десять хвилин тому познайомилися. Я глянув у її великі, чисті очі і розумів, що Олена створена лише для мене одного. Вже в автобусі, по дорозі в місто, ми з нею розмовляли як старі, добрі друзі і я ні крапельки не шкодував про те, що не полетів на відпочинок. Олена ділилася враженнями від поїздки і показувала фото. Я розповідав їй про військове училище і роботу.

Дівчина реготала, коли я пошепки говорив про свої успіхи та невдачі на службі.

Два роки спільного життя з нею пролетіли непомітно. Я був щасливий і збирався зробити пропозицію об,єднати наші долі. Якби не нещасний випадок. Взимку Олена поверталася додому з роботи і переходячи дорогу на пішохідному переході потрапила під машину. Безглузда смерть назавжди позбавила коханої людини. Водій на джипі був в мотлох п'яний і забрав життя ще кількох людей. Потім був суд, вирок. Я хотів задушити цього покидька власними руками на суді, і якщо б не конвой, лежати б йому на кладовищі. Мене силоміць відтягнув адвокат і вивів із зали засідань. Туди я більше не повернувся. Протягом наступного року безпробудно пив. Не міг забути Олену і часто ночами від самотності ридав у подушку. Ночами, закриваючи очі, я бачив її в блакитній сукні, як і при першій нашій зустрічі в аеропорту. Вона стояла і посміхалася. Намагаючись до неї дотягнутися, хапав руками повітря і падав з дивана. Важкий час, який я не зможу забути до смерті.

Наливаючи коньяк я згадав Олену і з небажанням поколупав виделкою в тарілці. Потім були інші жінки, знайомства, зустрічі, але таких почуттів як до Олени, я до жодної з них не відчував. Щоб відволіктися, я взявся за читання. Несподівано я зачепив правою ногою за ніжку крісла і відчув різкий біль. Знімаючи носок побачив на п'яті все ще криваву рану від армійського чобота. Бовтався шматок пластиру і рана була кимось оброблена. Хоча я чітко пам'ятав, що цього не робив. І в цей самий момент знову виник різкий біль в серці. І я втратив свідомість.

Розділ 3

– Ельвирочка, ти до мене несправедлива. Я до тебе всією душею, а ти…

Ельвіра скривила губки і підняла келих з вином. Злегка примружилася і посміхнулася. Валера відвернувся і зробив вигляд, що образився.

– Валере, ти думаєш я повірила тобі, що ти йдеш від дружини?

Голос Ельвіри став суворим, незважаючи на випиту пляшку вина. Валера дивився на сцену, де розгорталося грандіозне шоу. Він запросив у ресторан Ельвіру, і зараз вже розумів, що з його затії нічого не вийде. Ельвіра була неприступною фортецею і всі спроби Валерки затягнути її в ліжко були марними.

– Ну перестань ображатися, ти чудова людина і я вдячна тобі за чудовий вечір. Правда. Я так давно нікуди не виходила з дому. Робота, робота, робота. Ввечері телевізор, сон. Нудота.

На Eлвiри була червоного кольору сукня, яка обтягувала чудові форми дівчини. Відкриті перси дівчини принадно піднімалася і Валера кожен раз кидав на неї жадібні погляди. Велика частина чоловіків у ресторані, тільки й дивилися в їхній бік, в душі заздрячи Валерці. На сцену вийшов хлопець з дівчиною танцювати латиноамериканський танець. Їх грація і пластика просто заворожувала. Публіка здивовано застигла, щоб не пропустити жодного руху. Світло в залі згасло і тільки прожектора, змінюючи колір, висвітлювали на сцені двох партнерів. Дівчина в білій, прозорій сукні, піднімала тонкі руки наче лебідь крила і, притискаючись до партнера, злегка здригалася. Сексуальність і ритмічність рухів в поєднанні з музикою, надавали гладким, ковзаючим рухам божевільний темп. Минуле, сьогодення, майбутнє на коротку мить перетворилося на якийсь вакуум, що полонив усіх гостей нічного закладу. Коли танець закінчився і пролунали фінальні акорди, зала буквально вибухнула від оплесків. Люди кричали «браво», і не відпускали танцюристів. Валера аплодував стоячи і ледь не забув про Ельвіру. Вивів його із оціпеніння офіціант з широким підносом в руках. Молодий хлопець поставив салати і нову пляшку вина.

– За що пити будемо? – запитав Валера і хитро посміхнувся. – Давай за продовження цього вечора. Мені здається, що він вдався на славу. Що скажеш?

– Давай, але я нічого не обіцяю. Розкажи мені про Мішу.

Валера засумував, розуміючи, що Ельвіру більше цікавить його друг, ніж він. Від цього на душі в нього стало сумно і він, не замислюючись, випив до дна свій келих вина.

– Мишко? Він складна людина, повір мені. Непроста. Я з ним знайомий дуже давно, і скажу, як воно є. На жаль, Ельвирочко, але ти йому не до смаку. Без образ.

– Звідки ти знаєш?

Ельвіра злегка почервоніла і щоб Валера не помітив цього, почала їсти салат.

Валера зітхнув і обвів поглядом відвідувачів ресторану. Публіка розважалась, шуміла, і більшість чоловіків зізнавалися своїм супутницям в любові. Зал був забитий до відмови, і якщо б Ельвіра знала, яких зусиль йому коштувало дістати сюди квитки… Але Ельвіру це не хвилювало. Вона із задоволенням поїдала салат і чекала одкровень від Валерки. Той не поспішав, обдумував, і робив вигляд, що зайнятий їжею.

– Тут хороша кухня, – сказала Ельвіра. – Морський окунь по-грецьки – смакота.

– Мені приємно, що тобі тут подобається, – відповів Валера і знову наповнив келихи. – Вгадай, що буде на десерт?

– Дивно, – відповіла Ельвіра і поклала свою руку на зап'ясток Валери.

Жест дівчини давав чоловікові маленьку надію на продовження вечора. Валера розправив плечі і видав: екзотичний десерт з Південної Америки.

– Цікаво… і що це?

– Печиво «Альфахорез», одне з чудес арабського світу.

– Як цікаво! Але ти мені не розповів про Михайла.

– Здався він тобі.

Валера знову насупився, але Ельвіра стиснула його руку і як змовниця посміхнулася. Ряд білосніжних зубів і мила усмішка змусили Валеру заговорити.

– Він однолюб, розумієш? У нього була жінка і все йшло до весілля.

Валера замовк, блідість обличчя і згаслий погляд, говорили Elvirі про те, що зараз вона дізнається таємницю, приховану і ретельно збережену від інших людей. Не витримавши, вона запитала: – Вона пішла? Зрадила?

– Не вгадала, – прошепотів Валера. Трагічно загинула…збила машина.

– Ось воно що.

– Поклянись, що це залишиться між нами. Я обіцяв йому, що не буду розказувати стороннім людям.

– Звичайно, звичайно, я не знала… Давно це було?

– Не так давно, розумієш, після трагічного випадку, щось у Мишка зламалося всередині. Він дуже важко переживав трагедію… Напевно, любив. По-справжньому. Я намагаюся не зачіпати цю тему, але коли буваю у нього в гостях, бачу, як він дивиться на фотографії на стіні.

Ельвіра дивилася в карі очі Валери і розуміла, що він не обманює. Міхайло їй подобався, але як вона не намагалася підібрати до його серця ключі, нічого не виходило. Він фліртував і, навіть надавав знаки уваги, не більше. Коли вона зважилася підступити до нього ближче, в один із днів, то наткнулася на стіну, з каменю і бетону.

– Ти думаєш, що він ніколи її не забуде? – спитала майже пошепки Ельвіра.

– Не знаю, людська душа то кажуть темний ліс… Хто знає… Може найдеться така дівчина, яка розтопить лід.

Вечір здавався зіпсованим і Валера, нудьгуючи, дивився по сторонам. Йому хотілося провести Ельвіру додому і повернуться до дружини.

– Будемо йти? Вже пізно, завтра на роботу, – сказала Ельвіра і піднялася.

Валера розрахувався з офіціантом і поплентався за Ельвірою, як ослик за морквиною. Біля виходу Ельвіра зупинилася і Валера вперся лобом об її спину.

– Пробач, задумався.

Ельвіра взяла його за плечі і притягнула до себе. Валера розгубився і тримав як солдат руки по швах. Дівчина поцілувала його в губи і шепнула на вухо.

– Поїхали до тебе.

Валера втратив дар мови і моргав здивованими очима.

– Куди поїдемо? – запитав він і почервонів.

– До тебе, до тебе… Чи ти проти?

Ельвіра голосно розсміялася, чим ще більше засмутила чоловіка. Вони вийшли з ресторану і Валера зупинив таксі. Він не вірив своєму щастю і тремтячим голосом назвав таксисту адресу. Буквально кілька днів тому він зняв квартиру, і дякував Богові, що зараз вона вільна, і ніхто з друзів не попросив ключі від неї. Сівши на заднє сидіння, Ельвіра закрила очі і поклала голову йому на плече. Притискаючись, вона хотіла, щоб він її зігрів. Валера ніжно обійняв Ельвіру і притягнув до себе. Її рівне дихання і блаженна усмішка збентежили Валеру. Йому здавалося, що в будь-який момент вона зупинить машину, і скаже прямо в очі, що пожартувала, і грюкнувши дверима піде. На щастя, це були лише недоречні фантазії. Вже через півгодини вони лежали на широкому ліжку і Валера з ніжністю цілував Ельвіру. За вікнами світив місяць, і висвітлював таємничим світлом не більшу кімнатку. Рипів диван, під вагою двох тіл, і легка музика поглинала крики і стогони Ельвіри. Валера ніжно цілував дівчину, як ніби вона була зі скла, і з пожадливістю дивився на витончені жіночі форми. Ельвіра прогинаючись наче кішка, щось шепотіла на вухо йому. Той нічого не чув і як можна глибше проникав у гарячу жіночу плоть. Дівчина блаженствувала і розсовуючи ноги брала чоловіка, і розуміла, що справжнього сексу їй не вистачало. Гарячого і всепоглинаючого. Коли забуваєш про все і провалюєшся з головою в солодку знемогу.

– Ще, ще, – шепотіла вона, тим самим сильніше розпалюючи чоловіка.

Валера сам себе не впізнавав і викладався як спортсмен в олімпійських іграх. Йому хотілося, щоб Ельвіра оцінила його чоловічу силу гідно, і змахуючи великі краплі поту з чола, пихтів як прищавий молодик. В момент апогею Ельвіра голосно закричала і йому довелося прикрити їй рот рукою, щоб не потривожити сусідів. Вони закінчили майже одночасно і блаженствовали на мокрих від поту простирадлах.

– Ти незрівнянна, – прошепотів Валера і обійняв Ельвіру.

– Мені теж було добре з тобою.

Вони довго лежали на ліжку і дивилися в далечінь. Легкий вітер проникав у відкрите вікно і розвівав фіранки. Засинаючи Ельвіра поклала голову на груди чоловікові. Валера важко зітхнув, все ще не вірячи в те, що звалилося на нього щастя. Пестив Ельвірі волосся, цілував плечі.

Розділ 4

Знову біль у серці і порожнеча. Свідомість відключається і настає повна відсутність думок. Одна мить… і тебе нема. Чому це відбувається? Це вже набагато пізніше я не один десяток разів намагався проаналізувати цю ситуацію, і кожен раз опинявся в глухому куті. Це не піддається логіці, і всім відомим законам фізики. Прокинувшись, я лежав на землі, обличчям вниз, і руки мої були на потилиці.

– Молися червона сволота. Прийшов твій час!

У мене похололо в грудях, свідомість повернулося разом з жахливою реальністю. Мене хочуть розстріляти. І я вже чую, як клацає затвір. Рішення діяти прийшло негайно. Підхоплюючись, з несамовитим криком кинувся на свого кривдника. Той розгубився від нечуваного нахабства беззбройної людини, і забув, що у нього в руках збря. З диком ревом я кинувся до нього в ноги і повалив на землю. Але ця сволота, падаючи, зуміла таки натиснути на курок. Куля полетіла вгору, від пострілу позакладало у вухах, але другий раз вистрілити я вже не дав йому. Хапаючи обома руками стовбур, рвонув його на себе. І тут же вдарив прикладом Сидора в щелепу. Хрускіт кісток і сумне мукання Сидора дозволило мені озирнутися. Навколо нікого не було. Тремтячими руками зняв з поліцая автомат і, зігнувшись навпіл, рвонув до паркану. В горлі пересохло, облизуючи губи, через вузьку щілину в дошках, дивився на ліс і дорогу. Там нікого не було. Примарна ілюзія на порятунок темніла серед густих дерев. В лісі шукати не будуть. Я це знав, з підручників і старих радянських фільмів. Німці боячись партизан, обходили ліс стороною. Ідіотський сон продовжувався, і я вириваючи кілька старих дощок, протиснувся назовні. Ледве дихаючи, побіг до лісу, боячись озирнутися і побачити за спиною грізне дуло кулемета і нахабні пики поліцаїв. Перестрибуючи кущі, встиг зняти магазин і перевірити патрони. Їх було не багато, але і цього вистачило б, щоб на той світ, перш ніж загинути, забрати з собою кілька чоловік.

– За мною, біжіть за мною!

З-за кущів вийшла невисокого зросту сільська, кругловида дівчина і помахала рукою.

Вибирати не доводилося і я, обдираючи сухими гілками руки і обличчя, біг, що було сил за зовсім юної рятівницею.

– Ти хто? – крикнув я і озирнувся.

Погоні не було. Трохи заспокоївшись, зупинився, щоб перевести подих. Упираючись руками в коліна, часто дихав, і все ще не вірив, що вдалося уникнути розстрілу.

– Марія, а ви хто?

– Не можу відповісти точно, поки сам не знаю.

Посмішка на моєму обличчі була жалюгідною і не природною.

– Вас напевно контузило? І нічого не пам'ятаєте?

– Може й так. А ти, що тут робиш?

– Нам треба тікати, поки німці не відправили погоню. Вони цього не пробачать.

– Ти місцева?

– Так, живу за лісом. Треба йти. Правда.

В очах Марії я прочитав, що вона не бреше і справді треба йти.

– Так, що ти тут робила?

– По ягоди ходила.

Дівчина йшла швидким кроком і я ледве встигав за нею. Було видно, що вона знає всі стежки в цьому лісі.

– Ви поранені?

– З чого ти взяла?

– Шкандибаєте.

– Та ні, це чобіт не мого розміру – натирає п'яту…Тільки і всього. Як твоє село називається?

– Богданівка.

– Далеко?

– Трохи більше кілометра.

– Тобі скільки років?

– А вам навіщо?

– Дуже спритна, я за тобою не встигаю. Давай трохи відпочинемо.

Знімаючи з плеча автомат кинув його на траву. Марія залишилася стояти осторонь, поглядаючи на дорогу.

– Не боїшся одна в лісі? А раптом німці? Що тоді будеш робити?

– Не боюся… Я тут виросла і кожен кущик знайомий з дитинства. А якщо сунуться, знаю де сховатися.

Я схвально кивнув головою і стягнув проклятий чобіт.

– Тут не далеко є закинута землянка. Там ви зможете вибрати для себе взуття.

– Магазин? Справжній?

Розсміявшись власним дотепності уважно дивився на Марію, вивчаючи.

– Колись тут у лісі жили партизани. Речі деякі залишилися. Йшли в поспіху, німці насідали. Ось і довелося їм тікати.

– Мене звуть Михайло. Дякую Маріє, що допомагаєш. Пішли, може дійсно знайдеться взуття за розміром.

Я зняв другий чобіт і пішов за Марією босоніж. Автомат бовтався на плечі. З ним я відчував себе набагато впевненіше. Хоча не факт, що зміг би вистрілити в живу людину. Одна справа стрільбищі, а тут…

– Скажи Марія, який зараз рік?

– Хіба не знаєте?

Моє питання викликало подив на миловидном личку Марії. Вона змыряла мене з ніг до голови і знизила худенькими плечиками.

– Сорок другий.

– Ти не дуриш?

– Навіщо мені вас обманювати? Який з цього сенс?

– Ну не знаю…

Марія раптом спинилася й прислухалася. На деревах щебетали птахи, світило сонце і лісове повітря приємно лоскотав ніздрі.

– Здалося.

– Що здалося?

Марія показала рукою на дерева.

– Там німці, за лісом і нам варто поквапитися.

Я хотів їй заперечити і аргументувати тим, що у нас є зброя, але не став. Мною командувала дівчинка, приблизно вісімнадцяти років від народження. Смішно, хоча враховуючи те, що півгодини тому мене трохи не розстріляли, було не до сміху. У землянці пахло порохом і цвіллю. Марія витягла величезний мішок і висипала його вміст на землю. Такому багатству в сорок другому році міг би позаздрити будь-який селянин. Переді мною валялися десять пар новеньких чобіт.

– Вибирайте, – скомандувала Марія і вийшла. Недовго провозившись з чобітьми я знайшов потрібний розмір і з посмішкою на обличчі вискочив нагору. Марії не було. Я хотів закричати і покликати її, але отримав сильний удар по голові. Падаючи побачив двох чоловіків у німецькій формі і відключився. Відчуваючи, що хтось мене піднімає, розплющив одне око. В голові стояв неймовірний шум і по щоках текла кров.

– Тягни його, от сволота, важкий.

Двоє міцних рук кинули мене на віз і я знову відключився. Прокинувся від гуркоту і скрипу коліс і заворушився. Повертаючи голову побачив, що поруч з возом іде Марія і плаче. Двоє німців сиділи за віжками і нахвалювали фюрера. Мої руки і ноги були міцно зв'язані. Марія помітила, що я почав ворушитися і приклала палець до губ. Я моргнув і трохи підняв пов'язані руки. Дівчина показала очима на гвинтівку зі штик-ножем. Вона лежала на соломі за спинами німців, але був маленький шанс, що перш ніж мене застрелять, я зможу розв'язати руки і дати відсіч. Марія, трохи пройшовши вперед, непомітно для німців відкинула гвинтівку. Я потягнувся руками і став тертися мотузкою об вістря багнета. Через хвилину мої руки були вільні.

– Відверни увагу їх, – сказав я пошепки і стиснув рушницю.

– Ой, дядьки, дивіться, там хтось ховається за кущами, – закричала вона і показала німцям на повалений вітром молодий дуб.

– Де?

Один з німців встав і підвода зупинилася. Я продовжував лежати з закритими очима.

– Відразу за дубом, сама бачила.

– Іди Ганс, глянь, що там, а я цього покараулю.

Ганс з небажанням зістрибнув і, проклинаючи всіх чортів, пішов до лісу. Я почекав коли він відійде на пристойну відстань і з усієї сили встромив німцеві в спину багнет. Він закашлявся і, звалюючись з воза, встиг покликати на допомогу.

– Тікай, ховайся, з другим я теж впораюся, – закричав я і, пересмикуючи затвір, вистрілив.

Марія тим часом сховався за деревами і крадькома спостерігала. Ганс вискочив з лісу і пройшовся чергою з шмайсера по возі. Я сховався за вбитим німцем під возом і носа не показував. Трьохлінійка Мосіна мала лише один патрон. І якщо схиблю, тоді і мені, і Марії – кінець. По – цьому прикриваючись німцем як щитом, немов досвідчений мисливець чекав на здобич. Кілька куль вдарили в бездиханне тіло. Ставало по-справжньому страшно і хотілося прокинутися. Але судячи з автоматної черги, свисту куль над головою, мій сон плавно перетікав в страхітливу реальність.

– Російська, здавайся, – вигукнув Ганс і знову вистрілив.

Визираючи з свого укриття побачив, що німець знімає з пояса гранату. Часу не залишалося. Підкидаючи гвинтівку я повільно прицілився. «Тільки не в голову, у голову», – твердив я як заклинання і, затримуючи дихання, плавно натиснув на курок. Куля вдарила Ганса в груди і він завалився набік, продовжуючи стискати в руці гранату. Перекочуючись на спину помітив одним оком Марію. Вона бігла до мене, з широкими від страху очима.

– Лягай, лягай, там граната, – встиг закричати я. І тут пролунав вибух.

Мене засипало землею. Вибираючись з завалу побачив Марію. Дівчина лежала на землі і не ворушилася. Підхопившись на ноги, я відкинув убік гвинтівку і побіг до неї.

– Жива? Жива…

Марія мовчала і я приклав вухо до грудей. Серце билося. Я кілька разів ударив її по щоках. Нарешті дівчина відкрила очі і посміхнулася.

– Руки, ноги цілі?

– Та начеб-то, – прошепотіла вона і трохи підвелася.

Допоміг їй піднятися, витер обличчя дівчини руками.

– Давай подивимося, що там у возі і будемо йти. Трупи потрібно прибрати з дороги, допоможеш?

Марія кивнула і першою побігла до воза. Покопавшись в соломі вона витягла новенький автомат і з задоволеним обличчям простягнула мені.

– А що, сама стріляти не вмієш?

– Боюся.

Я обшукував труп. Не знайшовши нічого корисного взяв за ноги і потягнув у ліс. Від Ганса залишилися тільки розкидані по всій дорозі останки. Гранатою його розірвало на частини. Марія тим часом підігнала віжками коней і запрягла віз. Коні на диво не злякалися гуркоту і стрільби. Марія гладячи їх за гривами, примовляла: «Мої хороші, хороші…».

– Поїхали, – гукнув я, сідаючи на воза.

Марія натягнула віжки і коні послухали нову господиню побігли дорогою. Я крутив головою в різні сторони і, вдивляючись в лісові угіддя, боявся в черговий раз потрапити в лапи німців.

– В селі немає фашистів?

– Були, зараз майже нікого немає. Хто на фронті, хто пішов служити в поліцію. Всього п'ять, шість дворів, в яких живуть баби з діточками.

– Батьки є у тебе?

– Я з братом живу, батьків давно немає в живих.

Вона відвернулася і я побачив, як по щоках покотилися сльози.

– Прости мене…

– Чого вже там, ви ж не знали…

– Брат чому не служить?

– Боїться і ховається. Сподівається, що скоро все закінчиться.

– Не скоро, не скоро, – пробурмотів я і замовк.

Ліс закінчувався і Марія повернула коней до широкої долини.

– Тут залишимо віз?

– Так його помітять.

– Ми спустимося на галявину і закриємо гілками, – сказала змовницьким тоном Марія.

– Непогана ідея, що ж, давай діяти, командире.

Марія розпрягла коней і прив'язала їх до дерева. Я знову як слід порився на возі, але нічого не знайшов. І схопившись за край воза штовхав уперед.

– Важкий, зараза.

– Зараз я вам допоможу.

Коли віз скотилася вниз і перекинувся, я наламав разом з дівчиною гілок і як слід його замаскував. Піднявшись нагору, подивився на нашу роботу і залишався задоволений. Якщо не придивлятися і не спускатися, то знайти віз буде складно. Зламавши велику гілку, я як слід замів сліди від коліс на дорозі і з посмішкою подивився на Марію.

– Ну як?

Марія схвально кивнула і, відв'язавши коней, пішла в село.

Розділ 5

Брат Марії зустрів мене недружнім поглядом. Неголений, у кепці, сорочці з грубого полотна, штанях і брудних чоботях, стояв з кислою міною на обличчі. На вигляд йому було не більше тридцяти. В зубах у нього була самокрутка. Він, випускаючи дим, попрямував в мою сторону. Марія сховалася за тином і я чув, як гриміли засуви в сараї.

– Ти хто такий? – запитав він грубим, безцеремонним тоном.

– Він свій, Микола, не чіпай.

Марія вийшла з-за будинку і покликала мене.

– Зараз всі свої, даремно ти його до нас привела. Може він шпигун, або біглий каторжник? Звідки у тебе зброя?

– Трофей у німців забрав, – відповів я і розвів руки в бік.

– Його німці хотіли розстріляти, він втік. Допоміг мені, врятував життя. Нас схопили німці і везли в місто, в жандармерію. Михайло убив двох і ми забрали віз. Я привела двох коней, вони в сараї. Їх потрібно буде сховати. Німці будуть шукати своїх солдатів. І коні у них тавровані.

– Не вчи, сам знаю.

Я простягнув Миколі руку щоб привітатися. Він з презирством відвернувся і, кинувши недопалок на землю, повернувся в будинок.

– Один з німців був офіцер, – сказав я і насупився.

Микола мовчав і продовжував вивчати мене.

– Закопав?

– Кого? – запитав я Миколи, не зовсім розуміючи, до чого він хилить.

– Німців закопав?

– Ні, одного розірвало гранатою, там нічого було закопувати, другого прибрав з дороги і сховав у траві.

– Треба повернутися, закопати покойничків.

В голосі Миколи чулася погроза. Я напружився та подивився на Марію.

– Не звертайте на нього уваги, Михайле. Він завжди такий, грубий і відлюдкуватий. Проходьте до хати, я вас нагодую. Потім сходіть в ліс і поховайте. Микола правий, собаки знайдуть вбитого.

– Собаки і сюди приведуть німців. І що тоді?

– Треба махоркою посипати дорогу. Вона збиває нюх у собак, – відповів Микола. – Гаразд, заходь, поговоримо за столом і все обміркуємо.

– Можна вимити руки? – запитав я у Марії.

Дівчина набрала з відра в кухлик води і простягнула шматочок мила.

– Спасибі, – відповів я і вмився над відром.

Розглядаючи дівчину, я побачив, що вона молодша ніж здалася на початку нашої зустрічі. Зовсім юне обличчя, у веснянках, так і світилося радістю і щирою привітністю. Видно було, що їй приємно як я дивлюся на неї, не відриваючи очей. Злегка зарумянилась, Марія посадила мене за стіл. Микола сидів навпроти і зі злістю в очах дивився на сестру. Чим вона йому не догодила, я зрозуміти не міг. Марія немов бджілка бігала по хаті, намагаючись показати себе справжньою господинею. Витягла з печі сковорідку з картоплею і принесла величезний шматок сала, який тут же порізала дрібними скибочками.

«Прямо як в ресторані, не вистачає тільки пляшки віскі і молоденького кабанчика», – подумав я, і вперше за весь час, при вигляді їжі, відчув справжній голод. Поки Марія накривала стіл, я з цікавістю розглядав будинок. Не хитре обладнання складалося з широкої лавки біля вікна, столу і декількох табуреток. Вікна були закриті темною, щільною тканиною, типу мішковини, і що там творилося за вікном, у дворі, не можливо було розгледіти. На столі горіла лампа, яка ледь-ледь висвітлювала кімнатку. Вдивляючись у дальній кут, я побачив ще одну кімнату з ліжком.

– Ну і де? – запитав Микола, з докором дивлячись на сестру. – Діставай, знайомиться з гостем будемо, по-чоловічому.

Марія схопилася і втекла. Через хвилину на столі стояла величезна пляшка і два гранованих склянки. Розливаючи каламутну рідину, я відчув запах сивухи і скривився.

– Своя, сам робив, не отруєшся.

Микола посміхнувся і підняв склянку.

– За знайомство, – сказав Микола і простягнув склянку.

Цокаючись затримав дихання і залпом випив півсклянки. На подив самогон був приємний на смак і не обпалював горло. Після вже без запрошення накинувся на їжу. У Миколи від випитого стало червоним обличчя і, закушуючи, з повним ротом він запитав: «А ти, як я бачу, не дуже балакучий…».

– Чому не балакучий? Це тобі так здається. Смачно дуже, от і не хочеться базікати. Давно з таким апетитом не їв, – відповів я і простягнув Миколі порожній стакан.

– Ось це по – нашому, по робітничо-селянському.

Він швидко налив самогон і ми випили. Марія не пила і продовжувала з інтересом вивчати мене.

– Марійка, припини свердлити очима гостя. Дірку протреш, – сказав Микола і голосно зареготав.

Микола першим встав з-за столу і пішов в сарай, осідлати коня. Марія зажурилася й прибираючи посуд, випадково доторкнулася до моєї руки. Мене наче струмом вдарило. Я машинально відсмикнув руку, і зніяковів своєї лякливості.

– Вибачте, що злякала вас, – сказала вона пошепки.

– Перестань мені «викати». Звертайся на «ти», не на багато я від тебе втік, Маріє.

– Не можу, ви напевно міський, освічений, а я сільська…

– Багато ти знаєш про міських? – запитав я і примружився.

– Сусіди розповідали, що люди в місті живуть набагато краще. Культурні. У кіно ходять в театри, на танцмайданчики.

– Хіба у вас у селі не було клубу?

– Був, німці спалили. Думали, що там ховаються партизани, і спалили разом з двором. Зараз там пустка.

Вона хотіла заплакати, але я ніжно взяв її за руку і погладив.

– Незабаром війна закінчиться, життя налагодиться. Повір мені.

– Старі раніше теж так казали, але минуло два роки, а кінця й краю цьому не видно. Адже я закінчила семирічку. Хотіла в місто поїхати, вчитися. Всі мої однокласники пішли на фронт. Колгоспу давно немає. Пам'ятаю, як проводжали хлопців, так от з колгоспу виділяли коня, щоб відвезти хлопця у військкомат. Матері плакали і на колінах проводжали дітей. Усім було страшно і ніхто не думав, що німець до Києва, Москви підбереться. Вважали, що пару місяців і все, кінець. Чоловіків після початку війни в селі не залишилося. Тільки старі люди. А треба було збирати врожай. І баби з діточками і сіяли, орали. А ви кажете, що скоро все закінчиться. Не вірю, не ображайтеся Михайло.

– Я схожий на старого?

– Зовсім не схожі.

– Значить, можеш мені повірити.

– Ви не такий як інші.

– В якому сенсі не такий? Чим відрізняюся від інших людей? Начебто хвоста і рогів у мене поки не виросло…

Марія пирснула від сміху і махнула рукою.

– Ну вас, я серйозно, а ви жартуєте.

– Готовий в путь дорогу?

Голос Миколи повернув мене до реальності.

– Йдемо, спасибі, господине, за обід. Дуже смачно було, правда.

Марія нічого не відповіла і втекла.

Микола вивів коня з двору і ми пішли в ліс. Я страшенно втомився і ледве волочив ноги. Після смачного і ситного обіду, хотілося одного – завалитися спати. Першим почав розмову Микола, він повернув голову і запитав: хто ти такий?

– Людина!

– Я бачу, що не кінь або собака. Давно в армії?

– Не давно.

Я придумував на ходу і старався, щоб все виглядало правдоподібно.

– Моя частина потрапила в оточення. Був бій, важкий. Мене контузило. А що сталося далі, хоч убий – не пам'ятаю. Отямився, німці. При мені ні зброї, ні документів, нічого немає.

– Сумно.

– Чому сам не служиш?

– Не хочу. І все тут.

– Може Радянська влада образила?

– Може й так, образила, але тобі це знати не слід. Ти чужинець, сьогодні тут, завтра або на фронт підеш, або в полон. По-цьому менше знаєш, довше проживеш.

– Не хочеш говорити, не треба. Я не в образі. Та й час зараз такий- не до душевних бесід.

Миколі сподобався моя відповідь, він підморгнув і додав кроку. До коня були прив'язані дві лопати і автомат. Свій я забрав, і ні-ні тай погладжував древко рукою. Як би перевіряючи, чи на місці вони, чи ні. Не довіряв я Миколі, хоча… цілком міг помилятися.

– Не боїшся, що свої поставлять до стінки? Після полону? Документів у тебе немає, свідків теж.

– Боюся, Миколо, боюся. Але краще, ніж ховатися за грубкою, немов у сильця загнана мисливцем дичина.

Поки прийшли на місце, мені вже нічого не хотілося. Втома, плюс до цього чоботи, до яких я ніяк не міг звикнути. Микола відв'язав лопати і кинув одну мені під ноги.

– Добре ти тут погуляв. Яма велика…

– Це не моя заслуга. Фріца.

Ми знайшли місце на галявині і почали копати. Микола притягнув труп і розділ.

– Це ще навіщо?

– Шинель кинемо в яму, в нею загорнемо німця і засипемо землею. Нашивки та погони я попередньо зніму. Документи в печі спалю. Бляху викину, від гріха подалі. Так набагато спокійніше. Атканина у німецькій шинелі паскудна. Тріщить і рветься, як марля. В господарстві від такої ні холодно, ні жарко.

Голова у мого нового супутника працювала як треба. Він був правий, могилу можуть розкопати, але без документів, пізнати вбитого буде практично неможливо. Хіба що, впізнають ті, хто з ним служив. Але зараз війна, і нікому до цього немає справи. Тисячі, десятки тисяч людей гинуть на полях битв. А тут всього лише солдат. Один з мільйона.

Це була моя помилка, і пізніше я в цьому зміг переконатися. Микола копав швидко і я за ним не встигав. Земля в лісі була м'яка. Через дві години ми вирили глибоку яму. Спустившись вниз, я прийняв німця за ноги і рівно поклав на шинель. Микола подав руку і я вибрався назовні.

– Пом'янемо? – Як не крути, людина, хоч і фашист.

Микола витягнув з-за пояса флягу і простягнув мені.

– Царство Небесне!

Перехрестившись, відсьорбнув з фляги. Добралися ми в село ближче до вечора. Я напросився сісти верхи на коня тому, що йти не міг. Микола не заперечував.

– Спасибі тобі за сестру. Як не крути, ти її врятував. Я в боргу не залишуся.

Здивувавшись словами Миколи, я схвально кивнув і, сівши на лавку, біля будинку, закрив очі. Тиша заворожувала і солодко заколисувала. В голові творилося щось неймовірне. Руки з мозолями від лопати боліли і трохи кровоточили, з незвички. Марія принесла кухоль молока з шматком білого хліба і простягнула мені, щоб поїв.

– Мені б спати. Не можу, втомився.

– Я вже, Михайле, приготувала постіль. Ідіть, відпочивайте.

– Німці сюди не прийдуть?

– Не повинні, лягайте.

Двічі умовляти мене не довелося. Випивши молока з хлібом, пішов до хати, скинув шинель і чоботи і ліг на м'яку перину. Сон не йшов, я крутився як вуж і прислухався до звуків за стінами. Боявся, якщо чесно. Повірити в те, що відбувається навколо було важко. Спочатку я хотів поділитися з Марією, про те, хто я і звідки, але потім передумав. Прийме за божевільного, не повірить. І хто міг повірити в те, що я працюю в будівельній фірмі, до армії маю непрямий стосунок, як втім і до сорок другого року. Народився в дев'яності роки, коли війна давно закінчилася.

Поступово очі злипалися і я засинав. Уві сні знову розболілося серце і я почав кричати і кликати на допомогу Марію. Прокинувся від того, що коли перевертався, впав з крісла, в своїй квартирі. Але на подив я так само був одягнений в армійську гімнастерку і на моїх руках красувалися фіолетові мозолі, після лопати. Годинник показував на десяту вечора. На столику красувалася недопита пляшка і наполовину спустошена тарілка. Виходить, що я був відсутній приблизно годину, небільше. У квартирі відразу з'явився запах лісу і села. І в цей момент я згадав очі Марії. Мені чомусь вони здалися настільки близькими та рідними, що хотілося відразу повернуться. Туди, де стріляють і йде війна. Роздягнувшись, я тут же закинув речі у пральну машину і поліз в душ. Пізніше обробив ногу і руки антисептиком. І в половину дванадцятого включив комп і поліз в інтернет, щоб знайти місце, куди мене занесло. У тисяча дев'ятсот сорок другий рік.