Kitobni o'qish: «Смугастий мов життя»

Роман

Частина перша

Відкіля беруться погані хлопчики

Коли навчишся бачити, як твій шлях збігає за обрій, як бринить на вітрі сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвість, мов сонну осінню кузьку, знизу, з пітьми, підіймають зміїні голови кровожерні спогади.

Ти ще не боїшся їх, ти спокійний і свідомий скорого завершення земних мандрів. Хтось із нас уже бреде собі неквапно узбіччям, залишаючи невиразні сліди на куряві, та з нещирою іронією поглядає на інших, тобто на такі самі роздовбані «жигулята» й «тракторці», що торохтять ледь попереду, а хтось іще зухвало, не озираючись, крокує білою смугою й тільки ледь здригається від гарячого подиху, коли чужі долі з гулом і свистом переганяють його на іномарках. Але й до того, й до іншого спогади однаково невблаганні. Що далі ти йдеш, то ближче вони підкрадаються. І коли нарешті обступлять так, що ні дихнути, ні поворухнутися в щільному колі образів минулого, здавалося, забутого, – починаєш упізнавати голоси ЗВІДТИ в кожній випадковій фразі, у кожнім вигуку серед юрби.

І мимоволі сходиш з узбіччя в гарячий курний бур’ян, аби зірвати двійко здичавілих яблук у нічийому нині, а колись колгоспному саду…

Виявляється, ти просто сидиш на високій межі, по коліна в ще доволі свіжій і по-літньому запашній траві. Тільки й хотілося – вловити запах дитинства, сонячної волі без тягаря чужих провин на власному сумлінні.

А ці набридливі голоси рвуться і рвуться у твою, здавалося б, сьогодні таку порожню, таку сонячну свідомість:

– Нє, ну ви подивіться на них! Хіба ж це діти?! Та тут через одного – тюрма плаче…

«Тюрма не плаче, жінко, тюрма сміється і співа», – сказати б їй, так який сенс? Хіба вона зміниться від чиїхось там слів?

Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всі гарні вчителі схожі один на одного, а кожен поганий – поганий по-своєму…». І все-таки не смішно.

Хлопчики, напевне, десь класі в сьомому…

Саме таким він і починав…

А ці діти тільки й того, що яблуками кидаються. Ні щоб акуратно складати в дбайливо розставлені на траві ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного і строгого барабанщика, гідного путівки в Артек, яким був Геник до приїзду в це трикляте місто!

…Він плакав цілу дорогу, як ніколи в житті. Такі великі сльози, такими рясними потоками ніколи раніше не лилися по його щоках. Ніякий біль ні раніше, ні згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли він побачив місто свого нового життя…

Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у світі. Там жили герої. Не ті, що їх показували в кіно, не командири й чекісти – інші, про кого сусіди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геників батько казав, що ті дядьки «пройшли табори». Це були суворі чоловіки, синьо поплямовані рясним татуюванням, часто й зі шрамами, всі як один просмажені чи то сонцем, чи пекучими вітрами, посічені зморшками, в які пов’їдалася чорна або червоняста пилюга ближніх і дальніх шахт, – ніби з пекла вирвалися. Змалечку Геник відчував побожний жах перед ними.

Вони говорили власною, хоч і мало зрозумілою дітям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людині незмивне тавро. І головне – Геників батько був для них «своїм», бо десь-то й колись вони всі працювали пліч-о-пліч – «вольний» і «хімік». І було в цьому похмурому братерстві для Геника щось вище за звичне – піонерське й комсомольське… А признатися в цьому він не мав права.

Років із шести брат Вовка брав малого з собою на вечірні «проходки». На хлопчину ніхто з братових товаришів не звертав уваги, і він міг скільки завгодно в захваті витріщатися на молодих «вольноотпущенних», із якими Вовка вітався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настільки чорні й посічені, як старі батькові знайомі, але з ними можна було нічого не боятися. Навпаки – його брата боялись усі його однокласники – саме тому, що він так відверто знається З ТИМИ.

Геник жадібно ловив незрозумілі фрази, подумки повторював і заучував, сам собі «в умі» пояснюючи по-своєму їхні страшні слова, чвиркнуті разом зі слиною через губу, й усім серцем прагнув теж стати таким – нічним жахом усіх «слабаків».

У каламутну пору свого життя йому належало тільки з чуток дізнатися, що місто мрії Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись відбулася звіряча розправа над царською сім’єю, але це вже для Геника нічого не змінило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим і захаращеним заводськими складами містом «вольнооппущених» і «хіміків», раєм для того, хто мріє прожити справжнє «чоловіче» життя – як батько, Цар і Бог малого Геника.

Батько любив, здавалося тільки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означає те слово, бо мав набагато більший клопіт – силкувався збагнути, що єднає батька зі світом «лагерних», але так і не впорався з цим.

У тепер уже легендарному для Геника Свердловську він, відмінник і шкільний барабанщик, залюбки вивчав абетку двірських і вуличних правил, опановував науку протистояння робітничих районів, складав іспити поки що більше для характеру, ніж для кулаків.

І після всього цього – в сонне царство, у застояне болото…

Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…

Там він устиг завоювати право ні перед ким не схиляти голови, жорстко відстоювати своє «я» і домагатися вільного існування в такому вигляді, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.

А тут належало все починати з нуля.

Завойовувати двір.

Завойовувати вулицю.

Завойовувати клас…

Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прізвище на розкотистий французький манір – ґрасируючи, як сказали б тепер.

Відтепер він не Геник, а Чужий, Гаркавий…

«Дурненький»

Коли в тебе є все, що потрібно, не замислюуєшся, звідки це береться. Воно є і буде завжди, як сонце в небі. Так, напевно, думають усі діти. Є – тому, що так має бути.

Ідеальна картинка кінця 60-х, чорно-біла, намальована для підручника з англійської мови. Зашторене вікно, настільна лампа освітлює клаптик стіни зі шпалерами в квіточки і круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навіть, здається, чути розміряне цокання. Затишно, чисто, всі речі на давно визначених місцях, тільки чомусь трішечки тривожно. Вечір, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильні» хлопчики роблять уроки.

«Правильні» хлопчики – це хлопчики з порядних робітничих родин, трішки шибайголови, трішки верховоди у вуличних витівках, але загалом – цілком благополучні. Особливо ті, у кого є старші брати, що дають «правильні» установки: нормальний пацан повинен уміти битися, але – тільки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на свої літа – і поготів…

Брата Вовку цієї осені провели до армії, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцінне здоров'я на такі дрібниці, як шкільне навчання. Читати-писати вмієш? І добре! А далі – таксі доправить!

Геник не зовсім розумів, як це можна – бути «розумним» на вулиці й настільки дурним у житті. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настільки ж і привабливе…

Годинник знає свою справу. Працюй чи мрій, а вже не багато й не мало – пів на сьому. Час для міжсезоння не ранній. Коли за вікном вітер і дощ, о цій порі всі давно вже вдома.

Навіть якось псує вечірній затишок неприродна тиша в квартирі…

Не дивно, що на пронизливий дзвінок хлопчина кинувся з радістю. Звичайно, це батько!

У півмороці коридору (світла в поспіху не ввімкнув) розгледів лише постать у звичному батьківському півпальті.

Геник прожогом кинувся в кімнату, схопив зі столу зошита, щоб продемонструвати свої успіхи й почути трішки неуважне, трішки стомлене, але таке важливе в цей незрозуміло-тривожний вечір: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».

І тільки коли вже стояв на порозі, стискаючи зошит у руці, розгледів, що ввійшов зовсім не батько! Тільки півпальто і схоже.

Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кімнати.

– А мати де? – не дочекався відповіді й сам собі пояснив:

– Ну, певне ж, із роботи не прийшла ще…

Далі розвернувся та мовчки вийшов. Двері за ним голосно ляснули.

Зі стану заціпеніння Геника висмикнув телефонний дзвінок. Він не відразу підійшов – після дивного візиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив і дзвонив, тож Геник нарешті підніс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.

– У тебе більше немає татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.

А далі – самі гудки.

Батько працював бригадиром мулярів.

Він приїхав у це українське містечко на велике «всесоюзне» будівництво грандіозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирічок – Шинного комбінату. Комсомолець-доброволець, згодом – комуніст, із тих, що завжди «вперьод!» – він із 16-ти літ мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вірних комсомольських подруг – і їхав далі. Подруги залишалися. Тільки Геникова мама, зустрінута на попередньому великому будівництві в Свердловську, покинула все та подалася за чоловіком. Може, й тому, – шепотілися свердловські сусідки, – що мала вже старшого, «нагуляного» від якогось таємничого «хіміка». Не схотіла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будівництво для її суворого й невгамовного друга вже останнє?

Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усіх дивувало, як бригадир не просто зумів вибратися сам – ще в гарячці й керував робітниками, котрі похапцем розгрібали завал, щоб витягти іншого потерпілого. Та коли все-таки розтягнули уламки – він раптом упав і вже не зміг підвестися. В лікарні його не стало.

Геник довідався про все це набагато пізніше. Тобто, можливо, він і знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповісти! Але хлопець не зрозумів, не запам'ятав, не усвідомив. Ніяк не міг збагнути: батька більше нема, ніколи не буде. Геник так напружено боровся з цією думкою, що зовнішній світ прослизав крізь нього, не зачіпаючи свідомості. Тому й здавалося, що про обставини батькової загибелі довідався значно пізніше… Напевне, через кілька років… Або століть… Після всіх цих вінків, юрби в темному одязі та масках вдаваної скорботи…

Чомусь виразно запам'яталися Геникові тільки обличчя однокласників. Власне, однокласниками він ще їх і не вважав. Чи вважав – формально, та не до кінця.

З цими дітьми після переїзду зі Свердловська Геник устиг провчитися лише півроку.

А поки що нові однокласники стояли біля труни його батька. Вони прийшли, бо їм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повинні йому співчувати. У ті часи всі й кожен були комусь щось повинні – це нікого не дивувало.

І діти чесно, як справжні піонери, виконували свій обов’язок перед однокласником – хто як умів. Але були ще настільки юними, що вміли дуже мало. Тому гримаси вдаваної скорботи на їхніх дитячих личках мали ще страшніший вигляд, ніж удавані сльози старших.

Звідки Геник знав, що вдавані? Але ж умерла не їхня найрідніша людина?!

Навряд чи це відчуття фальшу, яке свербіло тоді в ньому, було родимим. Принаймні до цього фантастично страшного дня він такого не відчував.

Можливо, надмірна напруга спричинилася до такого похмурого «відкриття». Але саме воно, певне, й відіграло фатальну роль – Геник не вірив людям. Ніколи не вірив. Він чомусь перейнявся думкою, що тільки він щирий – адже горе тільки в нього! Всі інші брешуть і вдають кожен щось своє…

Напевне, це була просто дитяча істерика – але так, як він реготав тоді, дивлячись на ці обличчя, на цю іграшкову скорботу, Геник досі не сміявся.

Та й у подальшому житті не міг пригадати настільки великої радості, що могла б викликати щось більше за скупу посмішку на його обличчі, так само, як і настільки великого горя, щоб потекли сльози.

Відсміявся раз і назавжди того чорного дня (хоча так і не заплакав!) та ніби на всю решту життя забув, що таке сміх і що таке сльози.

– Не звертайте уваги, – сказала мама шокованим дорослим. – Дитина, дурненьке – що воно розуміє!

Складно бути Чужим

Але хто мусить за це відповідати? Він сам, тільки він сам. Адже той, хто не пробачив, є не пробаченим…

Братова жалобна відпустка скінчилася, й він знову поїхав у свою частину.

Мати без кінця бігала по якихось закладах, оформляючи пенсію в зв'язку з втратою годувальника. Їй постійно було ніколи, вона нервувала і гнівалася не знати на що, без кінця збираючи якісь довідки, щоразу нові. На Геника часу не лишалося.

Єдині фрази, якими вони тепер обмінювались іноді, були:

«Мамо, мені потрібно…»

«Грошей нема!»

Геник не розумів: чому зі смертю батька в дім прийшли злидні? Адже й мати працювала, і їм платили пенсію. Чому такими вбогими стали сніданки й обіди, чому мама поставила латку на його старі штани замість того, щоб купити нові?

Геник був переконаний: вона має гроші, вона просто збожеволіла та ховає їх на якийсь міфічний чорний день. Які ще чорні дні чекають на них? Хіба не все чорне вже сталося в Гениковім житті?

Але як добре вихований хлопчик, він не міг сперечатися з матір'ю, чогось вимагати. Просто відмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, і другий, і третій…

Валандався вулицями та мріяв утекти назад у Свердловськ – де всі його знають, де він перший шкільний барабанщик і водночас – верховода й неперевершений вуличний боєць свого району… Це був рай. Це були казкові сни – назбирати грошей на квиток і сісти на потяг…

А ввечері мати, викликана в школу, де їй повідомили про синові прогули, взялася до паска.

Геник вирішив діяти інакше – по-чоловічому.

Наступного ранку сам пішов до директора і сказав:

– Вибачите мене за прогули. Я не міг іти в школу, тому що… Бачите, яка латка на коліні? У мене інших штанів нема, в класі будуть сміятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…

– Іди на урок, – сухо кинув директор, не підіймаючи голови від паперів, розкладених на широкому столі. – Йди, я сказав! Я передам учителям твоє прохання не викликати тебе до дошки…

Геник увійшов до класу, прикриваючи коліно портфелем, пробрався за свою парту і не вставав би з-за неї до кінця уроків, якби на географії все-таки не викликали.

– Можна з місця? – запитав він.

– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?

– А гаркаві в нас до дощки не ходять! – заіржали веселуни на задніх партах.

Замість того, щоб іти відповідати, Геник прожогом вискочив із класу.

Наступного ранку мати приготувала йому нові штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав від неї неможливого.

«Більше ніколи…» – подумав він, зціплюючи зуби.

Надягнув старі, залатані, й подався в школу.

Не ховаючись, пройшов на своє місце. З так само зціпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроці. Нарешті на останньому, котрий вела класна керівниця, увійшов директор. Звелів усім сісти й почав:

– На жаль, поки ще не всі учні нашої школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачає на їжу та одяг. Це здебільшого неповні родини, ті, в яких немає батька… Ми зобов'язані піклуватися про своїх учнів, які терплять нестатки. І ви, діти, маєте завжди пам'ятати, що у вашому класі є хлопчик, родина якого долає великі труднощі, й розуміти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому виділили 40 карбованців на нову шкільну форму. Беріть приклад зі старших і завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадію, будь ласка, вийди і візьми гроші, за які твоя мама зможе купити тобі новий одяг.

Це було перше справжнє приниження. Його Геник не пробачив світові дотепер. Але хто мусить за це відповідати? Він сам, тільки він сам. Адже той, хто не пробачив, є не пробаченим…

Він знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв ті гроші, щоб удома кинути в обличчя матері, як вона йому раніше – нові штани.

А потім попросився в нову школу. І хоч скільки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи своє лунке прізвище за методом Цицерона, з ліщиновими горіхами в роті, майже не гаркавлячи, – все одно школи в його житті мінялися ледь не кожного нового навчального року…

У цьому місті зі школами виникла додаткова проблема: вони тут поділялися на російські та українські. Останніх було менше, але саме такі чомусь, як на зло, всі були ближче до Геникового дому, ніж російські, і йому випало жити в середовищі «кугутів», «рогатих», як називали учнів цих шкіл «центрові» хлопці, які вчилися в більш віддалених, російських. Геник не розумів, у чім полягає різниця між тими цілком в усьому ніби й однаковими його однолітками. Учнів «укрАинских» шкіл зневажали тільки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цім містечку). Він був дуже здивований, коли за багато років по тому, виявилося, що говорить він із вихідцями з «укрАинских» шкіл зовсім не українською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вірив багато років: саме оце і є та сама зневажувана «центровими» «укрАїська» мова.

У свої ж 12 він не в змозі був збагнути, чому такі дурниці настільки розділили хлопчаче товариство його тутешнього району, що війни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навіть здавалося, що хлопці з «рогатих» шкіл привітніші до приїжджих, ніж ті, що вчаться в «центрових». Але останні одягалися модніше, зналися на більш модній музиці й товариських стосунків вдостоювали не кожного, а тільки строго уподібненого до них. Вони чимось, хай і віддалено, нагадували «авторитетів» із братової свердловської компанії, тому Геник вирішив повірити таки їм, а не «рогатим».

Тепер би він залюбки пішов до найближчої школи – як уже ти гаркавиш, то не має значення, як вимовляти – «т’гикутник» чи «т’геугольник». Але ж тоді «центрові» матимуть право і його «ганяти по району сраним віником», як грозяться ганяти всіх «рогатих»?! Його, певна річ, не надто поганяєш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого…

Так і блукав Геник із одного кінця міста до іншого в пошуках такої школи з російською мовою навчання, що більш-менш лояльно приймала б «чужих»… Аж поки не дістався до «жидярської». Як учнівський, так і вчительський колектив тут складали переважно євреї. Акуратних, вихованих хлопчиків із цієї школи однаково переслідували й «центрові», й «рогаті», та Геник несподівано саме тут знайшов собі місце. Він успішно лупцював на вулиці й тих, що волали його однокласникам услід: «Жид пархатий, говном напхатий!», і тих, які випльовували їм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расєю!».

У роду його батька були серби, в материному – татари. Батько вважав і гучно називав свою родину інтернаціональною. Цим званням Геник звик пишатися. Він був справжнім піонером-інтернаціоналістом, і на знак пам’яті про найріднішу і найшановнішу в світі людину товк пики всім, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.

Після двох-трьох роз’юшених носів, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому місті, попускала, а головне – «затюкати» його, учня «жидярської» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешніх угруповань. Він був сам по собі, не погоджуючись із приналежністю до жодного з них, і ніхто не наважувався тягти на свій бік упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» міцними й швидкими на розправу кулаками. Навіть районні «авторитети» від нього відступилися.

З плином часу Геник почав відчувати щось подібне до поваги, якої, звичайно, жодним чином не виказував своїм тихим і ввічливим однокласникам, які ходили ще й до музичної школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в їхньому віці, й знали, мабуть, теж усе на світі, а головне – так ясно й чітко викладали свої думки, що в Геника відвисала й без того важкувата щелепа. Він сам би залюбки пішов до музичної школи, але по класу гітари, якої, певна річ, мати нізащо не погодилася б купити.

Білий кефір і червона кров

Він ще не розумів тоді, напевне, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…

Геник ніколи раніше не замислювався, що рідні люди – обмежувальні знаки на шляху практично до всіх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Інші так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких він звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смішно: як міг вірити в такі дурниці?!

Його переповнили сотні, тисячі планів, реалізовувати які він кинувся з невситимою жагою діяльності, ніби всі попередні роки просидів на прив'язі.

Щоправда, мати іноді запитувала вечорами, чи зробив він уроки й чому не помив після себе тарілку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправді ні ця тарілка, ні сам Геник із його уроками, здавалося, її не цікавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крім власних глибоко схованих думок. Геник читав це в її очах, які немовби дивилося крізь нього.

Йому в пам'ять глибоко врізалася фраза, що її мати промовила на похороні. Ні, це не образа була – швидше, усвідомлення власної нікчемності в її очах. Хто він для матері? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово – «повинна»!) одягати й нібито виховувати.

А може, і їй зручніше було б, якби Геник раптом зник із її життя? У неї відпали б якісь кухонні клопоти, могла б день і ніч думати тільки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?

Саме в цей час він і потоваришував із єдиним по-справжньому цікавим йому однолітком – Вітьком із сусіднього під'їзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким і де він тиняється.

Вітько походив із так званої «неблагополучної» родини, близько сходитися з ним «гарні» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же більше не був «гарним»! Принаймні, так він вважав.

Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спілкування з небезпечним Вітьком. Адже з випадково підслуханих розмов дорослих Геникові було відомо, що батько у Вітька алкоголік, а мати й зовсім… На цьому дорослі якось ніби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляє на вокзалі» чимось таким, про що й говорити непристойно.

Насправді, як пізніше дізнався Геник від того ж таки Вітька, нічого аж такого непристойного, на його думку, не було в способі заробітку цієї цікавої родини. Тиняючись вокзалом, хтось із них – сам Вітько, його старший брат, мати чи батько – «вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою їхав із відпустки з валізкою, натоптаною ізюмом і курагою, чи якусь тітку з великими торбами, підсідали до майбутньої жертви на лаву в залі очікування, заводили розмову й не відставали, поки їх не попросять поглядіти речі, щоб збігати в буфет чи туалет. Отоді спокійно забирали валізи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дім за три кроки від вокзальної площі. Що самі споживали, що продавали на «толкучці». Так і жили. Вітько так барвисто розписував дурість «лопухів», що Геник заходився із реготу. За Вітьковою теорією виходило, що «лопухи» самі винній й що наука їм не завадить. Геник був із ним згоден на всі сто відсотків. Світ взагалі поділився для нього на розумних і «лопухів». Вони з Вітьком, певна річ, належали до розумних.

Коли батько ще був живий, він дуже не схвалював Геникових візитів до цієї родини й один-єдиний раз навіть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пізно та чесно зізнався, що гуляв із Вітьком.

І поки заборонялий карали, це було цікавою грою – скористатись нагодою, щоб завітати в захаращену чужими речами квартирку Вітькових батьків.

Але саме зараз, коли все стало можна, коли ніхто більше не забороняв зустрічатися з ким завгодно – Геник відчув, що саме Вітько йому й потрібен. Це було якоюсь підсвідомою помстою, чи то рідним, котрі ось так узяли й усі разом покинули його, чи самому собі невідомо за що…

Раніше Геник дуже захоплювався малюванням, навіть якийсь час мріяв стати художником. Він був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потім, уже в школі – й ручку правицею. Але малював завжди тільки лівою, бо ніхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Геникові смішним, і що більше сипалося зауважень щодо недбальства, то з більшою зневагою він ставився до колишніх занять.

За літо й зовсім забув, що його лівиця – Творча. З неї найкраще вдавався нищівний удар у щелепу. Писати й малювати він навчився одночасно: пояснювальний диктант із мови в класі правою рукою, карикатури на однокласників на промокатці – лівою. Усім це страшенно подобалося. Однак за літо Геник, здавалося, цілковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчості стало.

«Лівий» Геників удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною і нищівною. Ще зі Свердловська, який став тепер примарнішим, Геник запам'ятав, що єдиний спосіб залишатися собою на вулиці – силоміць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тісненькому світі свого району. Настане час, коли світ поширшає. Він ростиме разом із Геником – і хтозна: може, панувати йому випаде не тільки в районі…

Дотепер він навіть не курив.

Ні, спробував, звичайно, один раз. Немає, певне, в світі хлопчака, якому колись один зі старших товаришів не дав затягнутися «по-дорослому». Але тоді це Геникові не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокійно сказав: «Побачу із сигаретою – рота порву». І справді, заклав пальці за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув їх у різні боки. Геник на фантазію ніколи не скаржився, тому легко уявив, як тріщить, розриваючись, тонка шкіра. Звідтоді сигарета в нього асоціювалася саме з таким тріском розірваного рота. Не стільки страшно, скільки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолітні курці в класі та в дворі, порожніми своїми голівками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на свої літа Геника.

Пити також досі не пробував. І Вітьків батько, на думку Геникових рідних, жалюгідний п'яничка, був йому таки неприємний, якщо підходити надто близько.

Та коли Геник почав щодня бувати в домі нового товариша, його вразило щось нове; тоді, на тлі сірих повчань про мудрість і нескінченну батьківську турботу з боку радянських партії та уряду, воно здавалося духом вільнодумства.

Геник раніше навіть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школі, – гасел і девізів, з того, що вчителі й Геникові батьки називали мораллю…

Пізніше він розібрався: ці люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принадність.

Тільки таким і має бути повноцінне життя! Нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобі подобається! Він ще не розумів тоді, напевно, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…

А поки що не день міцніла їхня з Вітьком дружба.

Вони ніби доповнювали один одного. Геник був кмітливий і енергійний, Вітько – просто дужий і готовий завжди підтримати будь-які витівки.

Але найскладнішим завданням виявилося добування грошей. Адже ризиковані розваги дорого обходилися школярам.

Так усе й звелося до банального пошуку засобів для вільного та красивого життя.

Крали більше в підвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожні слоїки. Особливо цінувалися трилітрові – коштували по 40 копійок штука. А сорок копійок – на той час «добрі» гроші.

Вітько, за звичаєм своєї родини забирав додому помідори з огірками, витягнуті з коштовної тари, якщо не знаходилося порожньої. Геник на свою частку такої «здобичі» не претендував. Удома він практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмів без дозволу взяти чужу іграшку. Знав: якщо вона здогадається про таємний промисел – синові буде непереливки. Зате грошей у неї тепер просити не доводилося.

Того літа 1969 року вони з Вітьком побачили багато чого: познайомилися з безліччю «бариг», на яких мало не офіційно працювали такі хлопчаки, як вони, «старшими на районі», здебільшого тими хлопцями, що вже встигли «відмотати срок» і на цій підставі отримали право стежити за дотриманням злодійських та бійцівських правил, що по-зонівськи називалося «понятіями», справжні криваві побоїща, в яких мали виборювати власне право на «вільне плавання» в морі дрібного шахрайства без якого у Вітьковім товаристві не мислилося хлоп’яче життя…

Для Вітька все це було звичним, а от Геникові, чийого брата поважали тільки завдяки батькові, довелося збагнути просту істину: хочеш вижити на вулиці, тримайся за того, хто її краще знає, і намагайся бути дужим.

Удвох із Вітьком вони здавалися одноліткам доволі значною силою – їх почали побоюватися.

Спрацював на це й ще один випадок.

«Другою домівкою» для Геника на той час давно вже був єдиний на районі кінотеатр. Стареньуий, із аварійним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав тріщину по стіні), але на диво затишним зі своїм напівтемним фойє, увішаним чорно-білими портретами усміхнених акторів під склом.

У «великій» залі, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурі», з квитком за 20 копійок під час денного сеансу можна було вирішити всі хлопчачі проблеми, подуріти, похихотіти, подражнитися з дівчат, здійснити «товарообмінні» операції, домовитися про вечірні «стрілки» та «розбірки», завести корисні знайомства й налагодити потрібні зв’язки, укласти усні угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бій – словом, життя в залі кипіло й вирувало, поки на екрані миготіли кадри кіножурналу про досягнення п’ятирічок або нудного кіно про чисту любов комсомольця до міщанки, або навпаки, яка завершується драматичною розлукою під час відбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будівництво. Іноді йшли фільми про війну – тоді в залі тихішало. Тільки вибухи з екрана глушили захоплені хлопчачі коментарі.

Дуже холодної чи дощової днини тут можна було зігрітись і просто подрімати. Білетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хуліганами», але Геник знав: їм байдуже й до «хуліганів», і до лушпайок від насіння під кріслами, й до галасу в кінозалі. Він чудово розумів: усім у цьому світі на все начхати. І це його влаштовувало.

Ось і цього дня він зібрався поєднати приємне з корисним – пообідати в кіно. Приберіг пляшку кефіру та бублик, аби спокійно попоїсти в темному кінозалі, бо давно звик обідати саме в такий спосіб. І чомусь якраз цього дня одному зі старших хлопців здумалося відібрати в нього, в принципі, не потрібну пляшку кефіру. Але той хлопець невдовзі пожалкував, що зв’язався зі «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всіх приголомшливе враження: білий кефір і червона кров. І ніхто не міг сказати, що Геник не правий.