Kitobni o'qish: «Лицарка Корони»

Shrift:

Присвячую моїй мамi, Тетянi Янченко, i всiм Захисницям України

Частина I

Забіліло, захурделило,
Покровом всю землю встелило.
Загуло, припорошило
Білим птахів сизі крила.
І коли довкола крига
Серце збережи від лиха.
І без бою, і без болю
Відпусти пташку на волю.

Розділ I

До чернечих келій стрімко наближався молодий шляхтич. Одягнений у темний жупан, вицвілий на сонці ярмяк із темними шовковими шнурами, в гострій шапці, підбитій чорним хутром і при шаблі, він був таким непомітним, що його важко було побачити посеред різнобарвного ошатного люду, який заповнив усе подвір’я.

Монастирські дзвони закликали на ранкову службу. Панство рушило до церковного входу, а чоловік у темному прямував у протилежний бік – до низеньких кам’яниць, за якими темніли дахи монастирської броварні. Шляхтич потягнув на себе залізне кільце дубових дверей, ті піддатливо рипнули. Відкрилась крихітна каплиця із щільним ароматом сирості і медового воску. Від цієї суміші першої миті сперло дихання. Крижаний темний холод обпікали вогні біля олтаря. Коло образів у натертих до блиску срібних окладах мерехтіли свічки – сяйво відбивалось світлими плямами на стелі. Вогники блимали – наче безголосі живі істоти, вони то завмирали і благоговійно довго тримались на одному місці, то з шипінням підстрибували і тьмяніли, а за мить знов стрімко розгорялись.

Шляхтич повернувся до олтаря спиною. В каплиці майже нікого не було, лише в дальньому кутку схилив голову чернець. Пан у темному наблизився і ледве чутно прошепотів:

– Папери. Хутко…

Чернець мовчки захитав головою, замруживши очі.

– Папери! – шляхтич наблизився впритул.

– Нема їх… – прошепотів монах зблідлими губами і закрив лице рукою.

– Як?! – вибухнув гість, вхопивши співрозмовника за барки.

– Пане, пане, змилуйтесь… Нечистий попутав… Не винен я! – чернець, ще майже хлопчисько, відвернув налякане обличчя. Він ледве дихав: здавалось, ще мить – і він сповзе по стіні. Шляхтич схилився над закляклим юнаком. Очі його звузились у грізні риски, сірі зіниці уважно вдивлялись у ченця, губи зловісно побіліли і майже сховались під густими рудими вусами. В напруженій тиші тріскання свічок видавалось небесними громовицями. Шляхтич ще раз струсонув монаха та став поволі відпускати чернечу рясу.

– Що сталось, бидло? – цього разу він вже процідив крізь зуби.

– Біс поплутав… – чернець говорив рвучко. – Жінка… Це вона… Сам не знаю, як… Лихий на мене найшов…

– Ти віддав папери жінці?! – шляхтич замахнувся рукою. Монах впав на долівку і заплакав. – Жінка, кажеш… – чоловік відступив на крок, торкнувся холодного металу шаблі. – Коли це сталось? Як виглядала ця жінка?

– Зранку… Перестріла мене, коли йшов сюди, спокуслива…Чорнява чортиця… Грішна душа моя… – застогнав чернець і заплакав.

Шляхтич замислився, наблизився до підсвічників, де воскові статури плавились під вогнем, вимолюючи у Всевишнього мирські бажання. Вогняні помаранчеві пелюстки пестили зір, звали вдивлятися, наче втягували… Пан несамовито загарчав і звалив один з поставників. Десятки свічок впали на ліжник біля олтаря, і той спалахнув. У нестямі від люті, шляхтич ногою штурхонув ще один канделябр і вогонь стрілами посипався на дерев’яну підлогу. Чернець завмер від страху, ще більше забившись у кут.

Полум’я ширилось каплицею, чаділо. А шляхтич Іван Журавницький, гірко всміхаючись у руді вуса, прочинив двері і вийшов надвір. Він встиг зробити кілька кроків по засніженій бруківці церковного майдану, коли з віконниць келій повалив темний дим. Незабаром церковні дзвони почали бити на сполох – але шляхтич вже зник за муром монастиря.

* * *

Жінка у чорній сукні-фортугалі розглядала себе у венеційському дзеркалі. Вона милувалась відображенням, повертаючи голову то в один бік, то в інший. Пласкі кришталево чисті люстра вміли робити тільки венеційські майстри, і вони надійно зберігали секрет їх виготовлення. Такі чисті дзеркала все ще рідкість – вони є лише у заможних шляхтичів. Інші мають лише напівкруглі, випуклі, які здатні спотворити навіть найгарніші личка. Тож пані роздивлялась своє обличчя, намагаючись запам’ятати його до найменшої дрібниці. Вона поправила на голові оксамитовий берет із червоним пір’ям та вишуканим мереживом, торкнулась високого гофрованого комірця на іспанський манер і запроменіла усмішкою.

– Пані Анно… – пролунав чоловічий бас.

– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жінка розвернулась і присіла у кніксені.

– Бо я зайшов вже давно, і стежив за тим, як ви милуєтесь своїм личком. До речі, ви про це знали.

Кутики губ пані підвелись, вона посміхнулась, а потім прикрила очі густими віями, схиливши голову.

– Ось, – з таємної кишені сукні вона витягла білі аркуші, перев’язані червоною стрічкою, та простягнула сивому чоловікові із підстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.

– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркуші.

– Звісно, ні, – жінка хижо всміхнулась, але листи ще не відпускала.

– Бісиця, – ніжно прошепотів співрозмовник. І пані в чорному здалась.

– Ці папери допоможуть вам стати митрополитом всія Русі?

– Подивимось. Усьому свій час…

Чоловік наблизився до вікна і розгорнув аркуші. Він довго вдивлявся у текст, зітхнув і склав їх учетверо.

– Ось ваша платня, – він поклав на різьблений стіл оксамитовий мішечок.

– Владико Онисифіре, я хочу іншого…

Сивочолий вмостився у кріслі із високою спинкою. Він підняв чоло на жінку та підвів брову.

– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?

– Стати вільною!

Чоловік гучно зареготав. Він заплющив очі і кілька хвилин здригався від сміху, аж поки не закрив рукою чола. Нарешті гулко видихнув. І лише потому заспокоївся, опанував себе і зміг вести далі.

– Моя пані, ви найвільніша жінка, яку я тільки знаю. Ну й насмішили ж ви мене.

– Я хочу розлучитись із чоловіком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крісла, в якому сидів владика. А потім обережно поклала руку на різблену дерев’яну спинку.

– Анно, шлюби укладаються на небесах. Це не контракт, який можна розірвати. Врахуйте це.

– Але ж…

– Так, і не кожному королю це вдається. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – відрізав сивочолий.

Жінка похнюпилась, відступила від крісла і глянула на грубе скло вікна, крізь яке нестримно проривались промені ранкового сонця. За шибкою завивав вітер. Ошатний прискіпливо дивився на пані в чорному, яка так і застигла з високо піднятим підборіддям. Нарешті він перервав мовчанку.

– Але я подумаю, що з тим можна вдіяти. А тепер ідіть.

Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мішечок, вклонилась і за якусь мить зникла.

Розділ II

– Андрію, тримай удар! Ні, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!

На галявині посеред Чорного Лісу саме запроменіла яскрава зелень. Молода жінка у домашньому платті та темному довгому каптані зі стилетом у правій руці навчала випаду п’ятирічного білявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанців, з яких недбало стирчав край сірої лляної сорочки. Його зброя лежала в минулорічній траві. Хлопчик не квапився її підіймати і знову брати до рук. Натомість він розвернувся і побіг у бік струмка, що дзюрчав за високими деревами, які муром вишикувались здовж ручая.

– Андрію! Стій! – Анна засунула свій стилет у піхви і майнула за ним.

Вона спіймала малого вже біля потічка, обійняла і почала обсипати золоту голову незліченними цілунками. Дзюрок весело струменів по лісовим камінцям, від кришталевої води відбивались сонячні зайчики, стрибаючи по стовбурах столітніх буків, а задоволені верески дитини і матері розлітались по всіх довколишніх стежках та луках. Щойно жінка припинила пестощі і сіла на велику каменюку, хлопчик заскочив їй на коліна. Мати, з ніжністю дивлячись йому у вічі, завела дорослу бесіду:

– Андрію, тобі лише п’ять – але ти вже маєш вміти себе захищати! Ти ж Сокольський!

Малюк знову набурмосився. Він поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то сніп вигорілих на сонці соломинок, на груди матері і пробурмотів:

– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи мені про драконів. Ти їх бачила?

– Драконів?

Хлопець зітхнув. Анна дивилась на стрімку воду, що невгамовно дзюрчала під ногами, і занурилась у думки, аби витягти звідти чергову історію про лицарські битви із дивовижними крилатими створіннями. Але тут за її спиною, від галявини, почулося іржання. Малий перелякався і ще дужче припав до грудей.

– Андрію, я покажу тобі справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько і не виходитимеш на луку. Попри що.

Хлопець кліпав блакитними очима.

– Справжнього дракона… Тільки сиди тут і мовчи. Добре? – прошепотіла жінка, обійнявши малого.

Вона ледь відірвала від себе сина і всадовила його на камінь. Той від переляку перебіг і сховався за іншим, ще більшим валуном.

Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анічичирк – і визирнула з-за лісових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхій шапці. Поруч із деревами стояв гнідий кінь. Жінка поправила спідницю й волосся, що збилось з-під очіпка, і вийшла назустріч.

– Пані Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у траві? – промовив шляхтич, перевіряючи пальцем, чи гостре вістря у зброї, яка холодом блиснула в його руках.

– Він мій, пане Журавницький, – жінка привіталась традиційним кніксеном.

– Облиште ці шляхетні штучки, – чоловік хижо всміхнувся. – Ми ж з вами не такі, як інші. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кінцем до себе. Жінка забрала зброю, однак не сховала, а далі тримала в руках. Пан подивився на піхви при її поясі і встромлений в них такий самий ніж і лукаво посміхнувся у вуса.

– Ви до нас на гостину? Не чула від чоловіка, що ми на когось чекаємо, – жінка наче й не почула попередніх слів співрозмовника.

– Ні, гостюю по сусідству, у Михлині, у ваших родичів, – шляхтич знову зашкірився. – А ви сама, тут, у лісі?

– Звісно – відрізала жінка і завела руку зі стилетом за спину. – Сама…

– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком її імені. – Я знаю вас набагато краще, ніж ви думаєте.

Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно і спокійно. Хіба десь у гіллі над їхніми головами скрякнув крук.

– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлині на вас зачекались, – суворо промовила жінка, не залишаючи шляхтичу жодної можливості продовжити розмову.

Але той на це не зважав.

– Анно, я за вами стежу. Майте на увазі, – кутики його губ розплились знову, очі блиснули лихими бісиками.

– Я вас не розумію! – обурено відповіла жінка, додавши металу в голос.

– Тримайтесь подалі від моїх справ, пані Анно. І так, згоден, в Михлині на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сідло, схилив голову заради удаваної ввічливості і «йокнув» стежиною у ліс.

Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потім перевела погляд у бік гілля, яке все ще розгойдувалось услід за небажаним гостем. Наче блискавкою, з голови до п’ят її прошив холод від несподіваного візиту Журавницького до її Чорного Лісу. Цієї миті із хованки вибіг білоголовий наляканий малий і кинувся до матері. Обійняв і гірко заплакав. Дрібні теплі дитячі сльози наче вдихнули життя у матір, вона схилилась до сина, поцілувала й прошепотіла:

– Не бійся, ніколи нічого не бійся. А тепер ми підемо до драконів…

За стіною з гострого частоколу було видно темні дахи. Анна зі сином ще підходили до воріт, як варта вже заходилась їх відчиняти. Посередині Чорного Лісу стояло обійстя, де Сокольська вимушена була проводити сірі дні. Які ж немилі їй були ці дерев’яні старі оселі із запахом цвілі, скрипучими половицями та чоловіком-нелюбом! Вона була видана малолітньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмяній варенусі.

– Анно! – загриміло зі сходів панського будинку. – Знову водила сина у ліс, відьмо! – міцний чолов’яга, від якого смерділо, наче з льоху, нарешті протверезів.

У сірій сорочці навипуск, похитуючись, він наближався до жінки. Анна тільки й встигла передати малого няньці. Малий заверещав. Нянька понесла його у покої, а над Анною схилилась міцна статура чоловіка: розхристана сорочка, з червоної шиї звисає плаский мідний хрест. Той заніс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяїн дозволяє собі таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берізка, лице її зблідло, посуворішало і стало холодним. Чоловік зробив крок, та несподівано оступився, похитнувся і ледь не впав – на поміч йому підскочила челядь. Анна обійшла п’яницю і впевнено рушила до дому.

Цього вечора пані сиділа сумна. Вона дивилась на вогники свічок, що відбивались у товстому склі вікна. Вже давно стемніло, синій вечір перетворився на гірку глибоку ніч. Господиня Чорного Лісу поринала у дрімоту – але роздягатись не поспішала. Вона чекала, поки чоловік звично захропе, розлігшись просто на підлозі біля печі – кожної хвилини, поки він при тямі, Анна поруч із ним відчувала небезпеку. Від сумних думок її відірвав несподіваний стукіт у шибку – наче хтось камінцями кидався у скло.

Анна наблизилась до вікна, та розгледіти на вулиці бодай щось було неможливо. Пані вискочила з кімнати і стрімголов гайнула надвір. Тут теж нікого не було, окрім варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що їй лише почулось і стомлено схилила голову.

На сходах вона помітила мішечок. «Ох, знайомий почерк!» – зраділа Анна, схопила секретне послання.

Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всередині – щось тверде. Жінка заскочила у дім, де чоловік саме гарчав на хлопа, який знімав з нього чоботи.

– Анно! – п’яниця неочікувано промовив у бік дружини, відштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!

Та від несподіванки застигла і якийсь час стояла незрушно.

– Чи батога знов узяти?! – прорипів господар.

Панна зітхнула, непомітно сховала торбинку в кишеню і наблизилась. Чоловік, умостившись на лаві, простягнув до неї ногу у чоботі зі стертою підошвою. Вона схилилась і потягнула взуття. Чобіт не давався, наче справді приріс до чоловічої ноги.

– Слабка вже зовсім?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкірився і чадів отрутним запахом.

Анна лютувала на себе, що й досі терпить чоловікові знущання. Але ж – як їй вдіяти? Розлучення – шалений ризик, навіть для неї, шляхтянки старовинного князівського роду. До того ж без згоди і підтримки владики їх так просто не розлучать. Врешті у неї є син – і слід перейматись тепер не лише своїм майбутнім, а і його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарізно від чоловіка, і втеча у рідні обійстя, що перейшли до мужа разом з її посагом, поставить пляму на всьому їхньому роду Сокольських! Залишається лише мешкати з нелюбом, терпіти і напувати його до безпам’ятства, а потім ненадовго вириватись на волю, за гострий частокіл Чорного Лісу.

Щоразу, коли чоловік надовго зазирає у пляшку, Анна оголошує люду в обійсті, що їде погостювати до брата Марка, а сама рушає виконувати волю владики, її покровителя і душпастиря. За цю непанську роботу вона отримує чималі кошти, їх витрачає на сімейні справи і навіть відкладає для себе на майбутнє. Досі ніхто не розпитував про походження її особистих прибутків. Та й про часту відсутність господарки ніхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигає повернутись до того, як чоловік протверезіє.

Анна ще раз ривком потягнула на себе чобіт і нарешті він знявся. Скинула його на підлогу і розвернулась у бік своєї кімнати.

– А інший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяїн. У цю ж мить до нього підскочив холоп, підняв ногу господаря і заходився знімати другий.

Панна миттю дісталась покою, замкнулась на засув і кинулась відкривати торбинку. З неї на стіл випала срібна пляшечка і складена вдвоє записка. Господиня її розгорнула, прочитала і завмерла. На дрібному аркуші чорнилами звивистою кирилицею, наче в релігійних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої».

Княгиня торкнулась пляшечки і відняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи під стелею і розгублено присіла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтіли, і вона закрила очі, аби заспокоїтись. Її тривожні роздуми перервав грюкіт і рев за дверима.

– Замкнулась, відьмо! Чи гадаєш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвіртку. Скільки разів він ламав ці двері і брав її силою.

«Годі цього з мене!». Господиня підвелась, глибоко вдихнула повітря, схопила пляшку і хижо посміхнулась. Вільною рукою вона піднесла листа до полум’я свічок. Поки двері утримували навалу п’яного мужа, вона задоволено спалювала послання. Папір палахкотів, чорнів і розлітався довкола дрібними іскрами. І щойно остання з них згасла, хазяйка нарешті заспокоїлась. Рішення було прийняте. Коли двері здались і з гуркотом впали на підлогу, вона вже вкладала пляшку в кишеню. Піднявся густий пил. Посеред нього височів розчервонілий злющий кремез.

Та несподівано дружина мило йому всміхнулась і відчайдушно заголосила до служки:

– Просько, негайно неси варенухи! Тої, що поміцніше! Будемо господаря частувати!

Розділ III

У Луцьку на площі Ринок було гамірно. Біля церкви Івана Хрестителя у кілька рядів щільно вишикувались численні візки торговців. Ярмарок був жвавим, гомін ширився усім велелюдним майданом. Біля кам’яниць майстрів шевського цеху чинбарі вивісили шкіряні пояси. Знахарки позносили розтерті у порох трави для фарбування. Біля однієї продавчині – так давно вже при надії, що ось-ось мусить розродитись, яка підпирала долонею живіт, огорнутий довгим сірим фартухом, – скупчився люд. Жінка торгувала червцем, який надає одягу шляхетності, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку ціну, аби лише не стояти просто неба до пізньої ночі.

Купці проходжали вздовж рядів, тримаючи у руках скляні намиста, залізні броші-аграфи з різнокольоровими камінцями і рідкісне у цих краях яскраве пір’я. Шевці відчиняли рундуки і пропонували луччанам вовну, місцеве сукно і завезений з чужих країв єдваб, адамашку, фалендиш і оксамит.

Біля скрині з тканинами зупинились дві панни і шляхтич. Вони споглядали на товар і жваво розмовляли, час від часу заливчасто сміючись. Особливо гучно реготав чоловік у шапці з хутра лисиці зі срібною брошкою, у довгому сірому жупані та в соболиній шубі, критій зеленим оксамитом. Його веселила панна у червоній візерунчастій сукні з атласу, із золотим мереживом та високим білим комірцем-гофре, яка пускала бісики. Волосся її було заплетене у золоту сітку на французький манер, а на голові променів червоний капелюх із яскравим екзотичним пір’ям. Поруч із вишуканою панною, що саме нахилилась до скрині із тканинами, стояла жінка у стриманій жалобній сукні і темному очіпку.

– Анно, тобі личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобі буде гарно в такій сукні! Тобі негайно треба пошити нові плаття, аби було що носити після жалоби за тим нелюдом, – жінка в червоному вихопила відріз тканини з рундуку.

– Тихше, Ганнусю… – прошепотіла співрозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…

Жінка в чорному поклала товар на місце і задивилась на вагітну торговку, що вже все розторгувала і збирала клунки, аби йти додому: «Бідна, лише б не розродилась дорогою».

– Ох, пані Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зі своєю сестрою!

Чоловік обійняв за плече даму в темному вбранні і всміхнувся єпископській доньці, яка променіла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повідала подрузі, що секрет її яскравих губ та білої шкіри лиця – походи до лікаря-юдея. Лише їй, Борзобагатівні, той видає білила зі свинцем та оцтом і ртутну суміш для червоних пухких вуст. Юдей розповідав Ганнусі, що такими самими мазями користується в Лондоні королева Єлизавета. Від них колір її монаршого лиця – біліший за сніг. Але то все великий-великий секрет.

Ганна Журавницька, в дівоцтві Борзобагата-Красеньська, була відома на всю Волинь своїми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошів. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловічої уваги, либонь, найяскравіша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка війта, який до того ж нещодавно ще й став єпископом – хоч сану так і не прийняв. Голова фамілії, Йона Борзобагатий, набув єпархії, але від цього життя родини не стало більш благочествим. Так само, як і раніше, в їхній оселі лилося угорське вино, шуміли звані вечері та бали на заздрість незаможним луччанам, навіть у час посту. Саме ті містяни й пліткували на вулицях та вдома, що срібних грошів, денаріїв і золотих дукатів у Борзобагатих останнім часом значно побільшало. Бо, мовляв, тепер вони обкладають даниною не лише містян, а й церкви. А новоспечений владика навіть зачиняє парафії панотців-неплатників, які не хочуть ділитись набутками з єпархією, а, відтак, і з ним самим.

Анна Сокольська змалечку дружила з вибагливою Ганнусею, безродною багачкою, з якою не дуже воліли перетинатись нащадки відомих князівських родів. Сокольські ж не гребували зв’язками із заможнішими, однак не надто шляхетними русинами, хай би як вони заробили свої статки. Врешті Анна помітила в подрузі талант дипломата і перемовника. Завдяки йому, а ще червоним пухким губкам і хитрим бісикам – війтівна, а нині ще й єпископська донька могла розвідати будь-що. Тож дружба деколи ставала княгині ще й дуже корисною. Бути у справах усієї Волині – хтоб цього не волів.

Ганна хитро примружила очі і взяла подругу під руку. Жінки почимчикували вздовж рядів. Марк Сокольський певний час йшов слідом, допоки його увагу не привернув товар зброярів, які закликали ясновельможне панство спробувати на руку свої вироби.

– Аничко, дивись-но, що я вигадала… Думаю я поріднитись із тобою, – жінка в червоному задоволено хмикнула, щойно побачила, що з подругою вони лишились сам-на-сам.

– Ганю, ти про що? – співрозмовниця нахилила голову, сповиту жалобним очіпком, ближче до зухвалого капелюшка.

– Ти ж тепер вільна і можеш вийти заміж так, як захочеш?.. Ну, добре, як захочете ти і твій брат. А він навряд відмовить тобі у тому, аби стати Борзобагатою, – Ганнуся радісно плеснула в долоні і пір’я на капелюшку підстрибнуло.

– Тобто? – Сокольська удавано здивувалась, хоча насправді вже здогадалась, до чого хилить подруга.

– Василь, братик мій, давно вже на тебе споглядає, – жінка в атласі штурханула подругу у бік.

– Але ж… ваш батько? – на вухо єпископській донці прошепотіла Анна.

– Породичатись із князівським родом! Ти що! Ха! Тепер самі Острозькі йому руку подаватимуть! Та він погодився б Василя і на собаці оженити, якби той був князівною, – пирхнула Ганнуся і миттєво отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаєшся? – подруга підтягнула Сокольську до себе.

Княгиня всміхнулась і обійняла війтівну:

– Моя ти пташко-рятівнице…

Панни пройшли до кінця Ринку і впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожі зупинялись і схилялись перед митрополичою донькою.

– Аню, вони всі так схилятимуться й тобі… Всі до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять гроші і багатство… – з гордістю промовляла жінка в червоному, впевнено ступаючи бруківкою. – А ось і мій братик… Васильчику!

На розі в тіні храму причаївся пан – огрядний із густою бородою, у шубі з горностая, покритій червоною китайкою, руку він тримав на рукояті шаблі. Анна встигла помітити, як поспіхом він перевів свій погляд із неї на велелюдний ринок. Чоловік робив вигляд, що не помітив двох жінок, які увесь цей час неспішно підходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга підлаштувала їхню зустріч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина єпископа, Василя, на Сокольській і нарешті наблизитись до князів, еліти краю.

– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаєш княгиню?

Чоловік схилив голову, так само у відповідь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось і зараз він почервонів – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усміхнулась і почала першою:

– Пане Василю, як ваші справи? Чула, вам випала честь стати королівським секретарем, а ще земським суддею.

– Пані Анно, ці посади швидше почесні… – чоловік прикусив язика і потупив очі, щойно сестра наступила йому на ногу.

– Але це дуже-дуже почесні посади і хто-зна, може Василь стане незабаром війтувати, як наш батько колись, – підхопила Ганнуся. – Я тобі казала, що брат мій такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всі звертаються?

Княгиня на це розплилась усмішкою. Вона вже зрозуміла, що її кличуть у нове заміжжя і, допоки не затягнуть у свої золоті тенета, Борзобагаті не заспокоються.