Коли молот зустрічається з ковадлом

© Г. М. Цикіна, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Моєму коханому чоловікові Максиму, який завжди вірив у мене, дорогому братові Богдану, що змушував усміхатися у найстрашніші часи і сонячному синочкові, Дмитрику, завдяки якому життя має сенс.

Присвячується світлій пам’яті Віри Сироти

 
«Волинь моя! Колиско ніжнобарвна!
До тебе серцем лину я завжди.
У всяку пору ти, мов квітка, гарна,
Як Мавка лісова, чарівна ти…»
 

Віра Мужилко. «Волинь моя»

Пролог

Старі двері піддалися зусиллям Олі і скреготливо прочинилися. Дівчина обережно ступила через поріг. Зараз вона більше скидалася на злодійку, яка крадеться до чужого дому, аніж на його власницю. Вечірні сутінки розсипалися на подвір’ї, і в домі панував морок. Проте не такий, що жахає, а навпаки: він надавав обрисам кімнат м’якості й таємничості. Запахи, картини, ікони, старе ліжко біля печі – все було давно знайоме і майже нічого не змінилося з того часу, як вона востаннє тут була. Хоча ні… змінилося. Раптом емоції накрили дівчину новою хвилею…

Набравши повітря в легені, Оля на хвильку заплющила очі. Це вже вкотре допомогло трішки заспокоїти нерви, тож дівчина вирішила почати з деталей, перш ніж звертати увагу на глобальні проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпані грязюкою кросівки, та сукню, яка з небесно-блакитної перетворилася на брудно-блакитну. Дівчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюці) в дім і почала копирсатися в одязі. Піжамних штанів Оля не знайшла, тому прийняла інше важливе рішення – увімкнути світло.

Під її рукою роздратовано клацнув умикач, але відповідної реакції не сталося. Ольга кілька разів повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услід вмикачеві роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутінки все міцніше посилювали свою владу над довкіллям, а в дім крізь шпаринки непомітно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домі колись була гасова лампа, яка в дитинстві здавалася їй витвором мистецтва і чарів. Присвічуючи собі смартфоном, дівчина попрямувала крізь невеликий коридорчик (тут його називали «сіни») до старої комори.

Оля смикнула за двері й про себе відзначила, що комора зачинена. Дівчина від подиву навіть на секунду відсахнулася від дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухні-вітальні, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочці, намагаючись знайти в’язку ключів, які дісталися їй разом із цим домом. Але Ольжина сумочка навіть при світлі дня не розкривала всіх своїх таємниць, а в напівтемряві й поготів. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краєм ока не помітила тьмяний відблиск залізячок, які спокійно лежали на столі. Утомлено взявши ключі, дівчина знову попрямувала через сіни до комірчини, яка (о диво!) і досі була замкненою.

Ще хвилин десять дівчина прововтузилася, обираючи підходящий до замка ключик. Поклавши мобільний телефон, який одночасно слугував ліхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевіряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно підійдеш, – і встромила його в замкову щілину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нічого. Абсолютно нічого! Замок не піддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподівань.

Дівчина фиркнула, ще раз смикнула за двері (наче це могло допомогти) і повернулася в дім.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвітити собі, щоб знайти у валізі якийсь зручний одяг, і неймовірно зраділа, коли бавовняна тканина піжамних штанів визирнула з-поміж решти речей.

Дівчина переодягнулася в м’які штани, одягла картату сорочку чоловічого покрою і вирішила спробувати пошукати світла ще в старому серванті. Наче зосереджений на своїй справі археолог, вона оглянула старий посуд, потім стримано одну за одною повідчиняла шухлядки, наткнувшись навіть на одну замкнену. «У цьому домі, певно, традиція така», – подумала роздратовано. Урешті-решт, як це завжди буває, в останній шухлядці дівчина знайшла декілька старих воскових свічок, а поруч – коробку сірників. Дуже доречно, позаяк через декілька хвилин її ліхтарик заморгав, а смартфон сповістив, що батарея розряджена.

Оля поставила свічку на тумбочку біля ліжка, і врешті-решт заховалася під стару ковдру. Утома поступово долала дівчину, але страх не пускав сон до зіниць. Кожен маленький звук, від стукоту гілки об вікно до вигуків сови, відганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною ніччю діяли краще всякого снодійного. Дівчина повільно засинала, а в голові купчилися образи останніх двох-трьох днів.

Розділ 1

За два дні до того

Оля якраз сиділа в затишній кав’ярні на Саксаганського, сесія була позаду, дозрівало гаряче літо і вона нарешті відчувала себе майже вільною. Майже… Її подружка Леська весело повідомляла про свої останні походеньки, швидко переключаючись з історій про чергового хлопця на моду цього літа. Усміхаючись та киваючи подрузі, дівчина помітила при вході знайомий силует. Злість, страх та зневага зім’яли нутрощі дівчини в одну грудку і так яскраво відобразилися на її обличчі, що навіть Леська припинила своє цвірінчання.

– Що таке? Хто там? – Леся не приховувала надмірної цікавості й повернула свою світлу голівку туди, куди спрямовувався погляд подруги. До кав’ярні заходив юнак худорлявої статури з модною стрижкою, а подружка Олі лише беззвучно ахнула, побачивши його за ручку з довгоногою дівулею.

– От козел, уже з новою коровою походжає, – не стрималася від коментаря Леська.

– Ходімо звідси, – Оля швидко махнула офіціантці, дістаючи гаманець із сумочки.

– Та чого ти так боїшся? – відверто кажучи, Лесі подобалася ця кав’ярня, і їй не дуже хотілося йти.

– Я боюся лише одного: що виповім цьому придуркові все, що про нього думаю, коли зустріну його, – зашипіла на подругу Оля.

– Так це давно пора було зробити! Ще й після того, як цей, вибач на слові, козел, із тобою повівся. Він же зрадив тобі з твоєю ж сестрою!

– По-перше, дякую, що ти мене так заспокоюєш і знову про це нагадуєш, – кинула в’їдливий комплімент Оля, поглядаючи на чек, який приніс офіціант, – а, по-друге, я не збираюся опускатися до рівня сварливої бабці.

– Він тобі хоч гроші, які брав на свій драний проєкт, повернув? – Ольга була вражена тим, як подрузі вдається одночасно діставати її і гаманець із сумочки.

– Слухай, давай не зараз?

– Тобто не повернув?

– Ти йдеш чи ні? – Оля квапливо підвелася, щоб припинити невгамовний мовленнєвий потік подруги.

Промчавши повз об’єкт антипатії непоміченими, подруги швидко попрямували вздовж вулиці.

Леся шумно набрала в рот повітря, збираючись змішати його з іще однією жменею слів, але Ольга встигла перехопити естафету.

– Я не хочу зараз про це говорити!

Повітря так само шумно вилетіло з Лесиних губ, але без слів, на самоті. Отак вони і пройшли кілька кварталів, але всі спроби говіркої подруги завести цікаву розмову розбивалися об Ольжину мовчанку й задумливість, і врешті-решт Леся здалася.

– Я вже майже вдома, – спитала призупинившись, – може зайдеш?

– Та ні, дякую, хочу відпочити від сьогоднішнього іспиту.

– Що будеш робити?

– Піду додому, завалюся на диван і, напевно, заново передивлюся «Шерлока».

– Я сподіваюсь, у тебе не почнеться новий напад депресії? – Леся приклала руку до голови подруги, як під час гарячки. – О, ні! Схоже, вже почався!

– Припини! – Оля поглянула на співрозмовницю, – все окей!

– Ну, тоді я побігла! Бувай! І не підігравай тим психологам і журналюгам-старперам, які пишуть, що наше покоління дуже легко зламати!

– Добре-добре… До завтра!

Оля спершу хотіла викликати таксі, й поїхати додому, але вирішила пройтися по шумному місту. Вона копирсалася в своїх спогадах, без перешкод розмірковувала й аналізувала… Леська все-таки мала рацію: процес був запущений. Одна зустріч у кав’ярні – і от вона, перша стадія депресії – апатія, тут як тут.

Дівчина змучено зупинилася і присіла на лавку біля супермаркету. Люди снували туди-сюди, водії сварилися між собою на особливій мові автомобільних гудків, і Олі здавалося, що нема спасіння… нема спасіння від людей… і….

Її роздуми і монолог внутрішнього обурення перервав американський хард-рок-гурт «Aerosmith» зі своєю знаменитою піснею «I Don’t want to miss a thin». Ні, це не Брюс Вілліс черговий раз рятував землю від загрози, це Ольжин мобільний таким чином вимагав уваги до себе.

«Знову Леська чогось хоче», – дівчина не очікувала, що її так швидко змусять покинути улюблений світ, де можна без кінця жаліти себе, тому демонстративно (демонструвала, звичайно ж, сама собі, оскільки перехожим було абсолютно однаково, чого це вона не звертає уваги на свій мобільний) відсунула сумку вбік. Але телефон не здавався, і от «Aerosmith» уже почав свій приспів. Мелодія була напрочуд красивою, Оля дуже любила її. Саме ця пісня грала в барі, коли вони познайомилися з Артуром. Леська аж волосся на собі рвала, переконуючи подругу змінити мелодію дзвінка, але Ольга ніяк не могла розлучитися з улюбленою і такою важливою для неї піснею.

Урешті-решт дівчина здалася і потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспівував другий куплет, коли смартфон нарешті опинився в її руці.

«Викликає Анна», – світилося на екрані.

Уже вдруге за сьогоднішній день в Олі все стиснулося всередині. Усі почуття, пережиті в кав’ярні, повторилися в точнісінько до останнього нервового імпульсу. І чому саме сьогодні? І Анька, і Артур в один день?

Вдихаючи повітря, дівчина подумала: може, Леська таки має рацію, і врешті-решт варто вилити усі наболілі думки і сестрі, і колишньому? Пальчик дівчини завмер біля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих і мобільний замовк.

Оля ніби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пів року вона була готова відповісти Анні за її вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душі маленька беззахисна дівчинка в ній раділа, що не доведеться одягати боксерські рукавиці, для того, щоб нанести удари молодшій сестрі. Отака частинка її душі, ця маленька дівчинка всередині Олі, ніяк не хотіла дорослішати, вступати у конфлікти і дуже любила поступатися.

Вона заплющила очі і почала глибоко дихати. Так радили робити в одній із книжок з психології, які дівчина любила брати у студентській бібліотеці. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспівав свою мелодію. Оля розплющила очі, вирішивши, що цього разу вона вже не буде відкладати розмову: «Раз Анька так надзвонює, то нехай тоді на себе й нарікає».

Але її здивуванню не було меж, коли на екрані відобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить із чужого мобільного? Уже не вагаючись, Оля нарешті відповіла.

– Слухаю, – в повній бойовій готовності мовила дівчина.

– Короленко Ольга Володимирівна? – почувся досить м’який чоловічий голос.

– Так? – хоч голос чоловіка був приємним, але офіційний тон змусив дівчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотаріус. Дзвоню вам з приводу вашої родички, Ярини Іванівни Левицької. Ви знаєте таку?

– Так!

– Декілька днів тому Ярина Іванівна померла.

– Що? – (Хіба можна так офіційно, без жодного вступу і підготовки?)

– Прийміть мої співчуття!

Дівчина не могла вичавити з себе ані слова. Хоч із бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися від смутку, бо щойно у неї безжально відібрали не найяскравіший, але все-таки шматочок дитинства.

– Алло? Ольго Володимирівно, ви мене чуєте? – судячи із оклику нотаріуса, дівчина зрозуміла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлі пересохло?)

– Ярина Іванівна перед смертю склала заповіт, в якому своїми спадкоємцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирівну. Анна Володимирівна вже про все знає. Будь ласка, коли приїдете на Волинь, передзвоніть мені. Вам і вашій сестрі необхідно ще підписати відповідні документи. Добре?

Оля мовчала, думки й емоції блискавично змінювали одна одну і змішувалися в ретельно заплутаний клубок.

– Ольго Володимирівно?

– Так… – дівчина прокашлялася, бо лещата, які здавили горло, досі не відпускали, – я зрозуміла.

– Прийміть іще раз мої співчуття.

– Дякую, – мовила Ольга і скинула дзвінок.

На екрані знову засвітилася картинка двох кошенят, які безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила їх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста іншого, який скидався на мініверсію бенгальського тигра.

Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тісно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину її життя просто відібрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дівчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собі квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свій сором, вона не знала чи то від втрати рідної людини, чи то від жалю до самої себе.

Розділ 2

Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.

Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.

– Боже-боже, ох і погодка вже ж, – бідкалася Ольжина сусідка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?

Пані Марія, досить огрядна жіночка з подвійним підборіддям і живими усміхненими очима, подорожувала разом із двома маленькими хлопчаками. Їх речі вміщалися у дві не менш огрядні за їх власницю сумки

«Доню?», – усміхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тільки в потязі люди за декілька годин стають настільки близькими», – проте водночас те слово відбилося світлим спогадом з дитинства, і дівчина аж стрепенулася.

– Ані светра, ані дощовика, ані парасольки… Коли я збиралася вчора ввечері, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.

– У мене десь був запасний дощовичок, – жінка почала ритися в одній із сумок, вивертаючи майже весь її зміст.

– Дякую, але це зайве, – дівчина здивувалася такій турботі малознайомої жіночки.

– Та годі тобі, – пані Марія вже витягла поношений поліетиленовий плащ-накидку, і, очевидно, не збиралася здаватися, – він, правда, трішки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.

До купе тихо зазирнула провідниця.

«Через 20 хвилин прибуваємо до Луцька», – повідомила вона.

– 20 хвилин?! – стрепенулася пані Марія. – Ой, Боже, а ще ж зібратися треба, – жінка заходилася будити синів, які неохоче прокидалися і ледве розплющували оче- нята.

Антон і Андрій, чи Андрій і Антон (Оля весь час плутала їх імена) вередували і не поспішали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала їх у теплий одяг зі швидкістю, не меншою за швидкість вітру за вікном.

Потяг трохи збавив темп руху, тож дівчина мимоволі замилувалася скромним, проте ошатним містом. Її сусідка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом із хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорі й одночасно напучувала синів на якісь високі істини. Спостерігаючи за ними на пероні, Оля знову всміхнулася, ніжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.

«Цікаво, де ж моя мати?» – промайнуло в її голові. – «Чому ця жінка за дві години поділилася більшою кількістю тепла, аніж мама за останні десять років?»

Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля відчула, що знову впадає у прірву відчаю, тож заплющила очі й зробила глибокий вдих. Раптом її погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увіпхнула їй у валізку Леська, мовляв, буде що почитати в потязі. Сама ж Оля перегляд журналів ніколи не називала читанням, бо для дівчини читання було майже святим заняттям. Вона скромно зараховувала себе до тієї невеликої кількості своїх однолітків, які уміють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовні романи. У свої неповні двадцять один рік дівчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку її подруги, було даремною тратою дорогоцінного часу. «Краще б хлопця собі завела», – весь час торочила.

«А хлопці, що, кошенята, щоб їх заводити?» – раніше могла обрізати на півслові Оля. Хоча тепер її відмовкою стало: «Завела, і що з того вийшло?»

Ні на чому особливо не зосереджуючись, дівчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому місці – своїх спогадах. Через деякий час, так і не повернувши думки з минулого, Оля механічно замінила короткі джинсові шорти і футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босоніжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свідчив, що даремно було влаштовувати цю поїздку саме зараз, коли до недавніх ран додалися ще й старі, глибокі. Вона б, напевне, і не поїхала, якби Леська не напосідала: розвіється нарешті, проведе деякий час у тихому місці з чистим повітрям і незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирішальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним і надміру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила її Оля, мимоволі переконуючись, що в цьому подруга мала рацію: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.

– Прибуваємо до Ковеля, – повідомила провідниця на повний голос, – кінцева зупинка.

Розділ 3

Дощ та вітер привітали гостей Ковлея з приїздом прохолодними поцілунками, які були настільки щедрими, що Оля й досі не могла зігрітися, їдучи у задушливому старенькому автобусі.

«Автобус-пенсіонер», – як його подумки обізвала дівчина, скакав по бездоріжжю, наче м’ячик для пінг-понгу, постійно скаржачись на водія голосним димовим кашлем. Проте водій сприймав скарги свого «коня» спокійно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дівчина на підборах і з валізкою дивувала їх значно більше.

Оля відчувала себе експонатом у музеї, з кожним новим поглядом її роздратування все більше зростало. «І куди ви всі пхаєтеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дівчина.

– Скоро під’їжджаємо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водій з великими пишними вусами.

– Моя зупинка, – схопилася за валізку Оля.

– Куди тобі спішити! – реготнув водій, – зачекай-но. Виїдемо за село, я тебе там висаджу і покажу, куди іти. Усе ж менше ноги бити.

Оля знову сіла на своє місце і пропустила двох тіток, які, ще раз ковзнувши по ній поглядом, зійшли на зупинці. В цей час автобус, очевидно, вирішив, що на сьогодні робота завершена і демонстративно затих.

– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водій.

– Здається, ваша красуня, вже ласти склеїла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибів у руках.

– Жартівники зараз побіжать слідом за автобусом, – роздратувався вусань.

– І опиняться на кінцевій швидше, ніж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водій насупився і вже мовчки знову і знову терпляче пробував завести автобус. Нарешті, транспортний засіб, дещо відпочивши, знов закашляв, наче курій зі стажем, і пострибав далі.

Проїхавши село, автобус зупинився на перехресті біля старої обдертої зупинки з написом «Грудки» на іржавій табличці.

– Дівчино, тобі сюди!

Оля хутко схопила валізку і почала проштовхувати її до виходу.

– Значить, тут усе просто, – звернувся водій до Олі, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобі треба йти он по тій кам’яній дорозі прямо, нікуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кілометрів зо п’ять і дійдеш до села….

– Любомирівка?

– Ой не гарячкуй, – засміявся водій.

Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоїться і припинить свій регіт, хоча всередині готова була просто вибухнути від роздратування.

– Та не сердься, – продовжив водій, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, після села Жменьки десь кілометри за два буде вже Любомирівка.

– Чудово, – процідила крізь зуби дівчина вже на виході з автобуса, – всього-на-всього…

– Бувай здорова! – вигукнув їй у спину водій, і автобус заторохкотів своєю дорогою.

Сховавшись під навісом зупинки від дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дістала з валізи темно-синій светр. Саме через нього дівчина не встигла на єдину маршрутку, яка довозила пасажирів до самої Любомирівки. Холодний вітер, від якого не допомагав поліетиленовий плащ-накидка, змусив дівчину шукати в Ковелі якоїсь крамниці з одягом. Оля навіть уявити не могла, що поки вона прикупляє собі светр та джинси, єдиний автобус, який міг довезти її до місця призначення, вже зник із горизонту.

– Це все Леська, – розлючено бубоніла Оля, кривляючи подругу, – поїдь та поїдь, свіже повітря… Її б сюди, хай би померзла.

Одягаючи светр поверх сукенки і згадуючи подругу, дівчина і не помітила, як до зупинки підійшов старий з палицею.

– Добрий день! – зніяковіло мовила Оля, усвідомивши, що дідок, не кліпаючи очима, витріщився на неї, а вона у відповідь не зводить погляд зі старого.

– І тобі доброго здоров’ячка, дівчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбільше прикували сині зацікавлені очі старого та трішки гачкуватий ніс.

«Ти глянь який цікавий!» – подумала вона.

– Та є причина!

– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дід чи то до Олі, чи то сам до себе.

«Зараз почнеться…»

– Ми у свій час стільки лісом виходили, стільки витерпіли, не дай Боже кому ще теє пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камінець, перша подряпина, і здаєтеся вже.

«У чомусь він має рацію», – заговорив далекий голос Ольжиної підсвідомості, проте вона досить швидко його заглушила.

– Ви вже пробачте, – (Скільки можна його слухати?), – але мені пора йти. Треба ще сім кілометрів пиляти по лісу, – вже не стримувала роздратування дівчина.

– Гм… Далеко йти, – замислився дідок, оглядаючи Ольжині босоніжки, – тяжко, певне, тобі буде на таких сандалях-ходулях.

Дівчина спочатку вирішила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на своє взуття, теж зрозуміла, що босоніжки на підборах – не найкращий вибір для довгої прогулянки. Оля згадала, що в її валізці мирно лежать кросівки «Nike». Проте вона вирішила перевзутися подалі, щоб не дати дідові шансу видати чергову порцію свого бубоніння щодо сучасної молоді.

– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!

– Бувай здорова, – прохрипів дід, підкурюючи сигарету.

Оля ледь устигла перевести подих від спілкування зі старим і не відійшла від зупинки навіть на двадцять кроків, як почула мотору автомобіля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дідка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, і, ледь не оббризкавши її водою з калюжі, зупинився біля Олі.

– Привіт, кицюню! – з салону визирнуло двоє голомозих чоловіків міцної статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, підвеземо!

– Та ні, дякую, – (Вважають мене за ідіотку?) – Мені тут недалечко йти.

– Та чого ти, кралю? Не бійся!

У Олиній голові вже крутився план захисту. Вона намацала в сумочці газовий балончик, але аналіз ситуації приводив до висновку, що в неї проти цих чоловіків шансів мало.

– Агов, синки! – дідусь знову непомітно підібрався до Олі. – Мене підвезіть.

– Та ми взагалі-то… – для чоловіків поява дідка була такою ж несподіванкою.

– От спасибі, – не очікуючи відповіді, дідусь відчинив задні дверцята й сів у автомобіль.

– Ей-ей, діду, ти куди пхнешся? Ми тебе зара виволочимо, – заволав чоловік, що сидів на пасажирському кріслі. – Забирайся геть!

– Не варто зі мною сваритися, – заскреготав старий, і, не церемонячись, знову підпалив цигарку. – Гєнка, нумо рушати.

– Ти що, його знаєш? – здивовано звернувся чоловік до водія.

– Знає, знає, – знову буркнув дід, – Ну, чого стали, бачте дівчина до вас не хоче, а мені додому вже пора. Вперед! Вйо!

Водій позашляховика слухняно завів авто, по дорозі щось пояснюючи своєму напарнику.

Оля відчула, як відвисла її щелепа, коли вона спостерігала за цими трьома. Дівчина вирішила не роздумувати над тим, що ж за дідок їй такий зустрівся, замість цього вона повернулася на зупинку, щоб перевзутися у свої улюблені кросівки.

Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжці з психології: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхідно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очі, зробила глибокий вдих і просто попрямувала своєю дорогою.

Дощ нарешті минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовірна тиша хвойного лісу із украпленням співу солов’я та кування зозулі.

Дівчина навіть подумки подякувала Лесі, що та випхала її в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у її житті, як коліщатка валізи, видавши прощальний стогін, одночасно відвалилися. Світлий беж її дорожньої валізки протягнувся по мокрій глині, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацію.

– Прекрасно, – видихнула Оля.

(Варто було тільки згадати Леську!)

Дівчина поглянула на годинник. Стрілка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки підрахувала, що подорожує пішки десь годину, отже, має вже пройти три-чотири кілометри.

«Так, – дівчина схопила валізку за бічну ручку, – скоро мають бути ці бісові Жменьки».

Оля прочимчикувала ще приблизно кілометр. Тепер вона рухалася значно повільніше, бо змушена була нести валізу. Дівчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по її шкірі побігли мурашки. Серед стіни дерев промайнула темна фігура.

Оля насторожилася, дістала свого газового балончика і спробувала пильно розгледіти ліс. Вона почула ледь уловимий тріск. Дівчину накрив напад страху, і вона відчула, як затремтіли коліна. Щось чи хтось наближався із-за дерев. Оля хотіла тікати, але ноги заніміли. Ще секунда, і ворог опиниться на дорозі. Вона затамувала подих і підняла балончик у бойовій готовності. Кущі навпроти зашелестіли, а звідти вигулькнули роги.

Оля відсахнулася, але не встигла викрикнути. На неї дивився величавий, красивий лось.

Дівчина перевела подих.

– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звісно, їй не відповів, лише декілька секунд постояв, ніби оцінюючи дівчину, зробив кілька кроків уперед, а через хвильку розвернувся і щодуху помчав до лісу.

Оля навіть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потім зрозуміла, щó саме налякало тварину – наближався автомобіль.

«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»

Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.

Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.

– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.

Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.

– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.

«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.

«Хоча, в принципі, певне, одній Лесьці буде не байдуже».

– Ну що, сідаєш? – запитав водій.

– Та ні, дякую, я передумала. Піду пішки. Прогуляюся ще лісом.

– І будеш іще години зо дві тарабанити свою торбу до Любомирівки?

«Який грубіян!»

– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут і так зрозуміло, що, окрім Любомирівки, по курсу більше ніякого села немає, бо ще через 50 кілометрів кордон.

«І де ж я його бачила?»

– Слухай, Ліно, хочеш – можеш йти пішки, мені все одно, – хлопець увімкнув першу передачу.

«Тільки бабця Ярина називала мене Ліною та ще…»

– Назаре? Це що, ти?

– Ні, це Дід Мороз на санчатах. Давай сідай уже, – хлопець вийшов з авто і допоміг Олі примостити валізу в багажник.

– А ти як був грубіяном, так і залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню репліку.

– Та ти, знаєш, теж із дитинства не дуже змінилася, – не залишився в боргу Назар.

Автівка загуркотіла столітньою дорогою, покірно перевозячи двох пасажирів і маленьку забруднену валізку кольору світлий беж.

* * *

– Так ти тепер юрист? – їхня розмова не дуже клеїлася, а до села було їхати ще хвилин із п’ятнадцять, тож Оля вирішила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закінчив юрфак кілька років тому, а нещодавно вдалося стати співробітником Служби безпеки України.

– Це щось по типу таємного агента?

(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)

– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.

Оля теж усміхнулася.

– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.

– Мені ще рік в універі вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирівці… Чого вирішила цього літа приїхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер її дім – мій, – Оля виправилася, – точніше, наш із Анькою.

– Та ти що? – Назар перевів співчутливий погляд на дівчину. – Я не знав. Мені дуже шкода…

– Мені теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоємицями. Так, ми в дитинстві приїжджали на літні канікули, навіть іноді листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабці є племінник, який живе в сусідньому селі…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дім йому? Я думаю, вона прекрасно розуміла, що переїжджати ні я, ні, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскільки мені повідомив нотаріус, коли дзвонив по телефону, ми не маємо права продавати дім.

– І справді цікаво…

У салоні знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркіт мотора. Вирішивши більше не починати нових розмов, Оля просто спостерігала, як повз пробігають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирівка». У дівчини знову стислося серце, і їй раптом захотілося стати дитиною, захотілося знову втрьох із матір’ю та сестрою без попередження заїхати в гості до бабці Ярини, захотілося, щоб бабця усміхалася, годуючи пиріжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тільки спогад, – чистий, теплий і вічний.