Kitobni o'qish: «Байки»

Зозуля та Снігир

 
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій боже милий? —
Снігир Зозулю перебив, —
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець — менший вас, а їсти як захоче:
Летить — і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! —
Зозуля Снігиру в одвіт,
— Замісто горобця я з’їм жуків десяток
— Да гусені, черви десятків три в наддаток
— І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
— Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
Хоч злидні в пірї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре,
Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла і з’їсти!»
Прощай тоді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж тута жить — да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
 

 
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
 

Ведмежий суд

 
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво», —
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать».
 

Грішник

 
В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,
Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
Загомонів народ, почувши гріх великий,
Й Сінки голосять так, що страх:
«Глянь, що се коять чоловіки!
Як їм по три нас можна брать,
Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».
Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.
Ось сяя вісточка і до царя дійшла,
А цар був, мабуть, не макуха,
 

 
Той Грішник,
сам себе повісив на воротях.
 

Лебідь і Гуси

 
На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірі край його поринали.
«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
Один Гусак загомонів, —
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один між нас
Своє пиндючить пір’я біле
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить, вся бесіда взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили».
І завелась на ставі геркотня,
Гусине діло закипіло:
Таскають, грязь і глей, зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.
Обмазали кругом — і трохи галас стих;
А Лебедь-плись на дно — і випурнув як сніг.
 

Будяк та Коноплиночка

 
«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
«Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-пiд корiнця забрав».
Бува i чоловiк сьому колючцi пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких i, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комiсара!Z