Kitobni o'qish: «Ігри Майї»

Передмова

Якщо сягнути углиб нашого знання минувшини, то ми неодмінно спіткаємо Людину з природним філософічним зачудуванням довколишньою природою і самою собою. Її запитання линуть у небо, як дим кадил. Вони породжені пломенистим вогнем і спонукувані негативним геотропізмом, притаманним духовості свого онтологічного предка.

Пильно роззирнувшись довкола, людина розуміє минущість усього сущого. І хоча запитання тануть у таїні, а людина не дістає конкретної відповіді, вона певна, що пробуває і пробуватиме поза грою різнобарвних скелець у калейдоскопі явлених нам речей.

Таким чином виникає гральний аспект життя, в якому все має значення і водночас його позбавлене. Відчуття цієї метафізичної невистачальності стало спонукою до написання поетичної і щирої книги – «Ігри Майї».

З огляду на те, що автором є моя учениця на шляхах Філософії, мені не личить співати їй хвалу, але надзвичайно важко говорити про такі незглибимі речі так просто й доступно, як то зробила Делія Стейнберг Гусман. Вона виписала для завороженого читача не просто слова, а сходинки, які приведуть його, мов у дитячому танку, до радості відчування Життя і Природи не як ворожих, а як прихильних до себе, що їх Бог поставив на нашому шляху, аби пробудити нашу свідомість.

Розмаїття тем складають одне ціле, що надає жвавості композиції книги. Але автора ніколи не полишає оптимізм, і на великій шахівниці реальності рухаються туди-сюди фігурки у великій грі Майї, в якій важливо не виграти, а грати. Щоб почуватися живущим і набувати досвідчення.

Власне, «Ігри Майї» – невелика й лаконічна в суто філософічному сенсі, але нескладна і приступна книга.

Ця книга прислужиться читачеві для «грання в Життя», допоможе уникнути зайвих страждань і поставити собі природні, найголовніші питання, що, як ми вже казали, линуть у Небо, мов дим прадавніх кадил, мов тисячолітня молитва, повторювана новими устами саме в той час, коли Світ спраглий Віри, Щирості та Життєрадісності.

Професор Доктор Хорхе Анхель Ліврага Ріцці,

Кавалер Хреста Паризької Академії Мистецтв, Наук і Красного Письменства

Передмова до 3-го видання

Як то було мовлено в передмові до першого видання, світ спраглий віри, щирості та життєрадісності. І нині, п’ятдесят років по тому, ці ідеї лишаються для нас злободенними. Так само насущні й ідеї, що лежать в основі «Ігор Майї».

МАЙЯ – вікодавня ласкава богиня – і досі щодень обдаровує нас ілюзіями. Лихо нам, якщо ми полишаємо цю гру, перестаємо почуватися дітьми, не ловимо більше метелика, що випурхує з наших рук і здається невловним, але він веде нас від дерева до дерева, заводячи далі й далі в цей зачарований плодоносний ліс, на який ми маємо перетворити своє життя. Ми не можемо відмовитися від гонитви за ілюзіями, інакше на нас неминуче чекає старість, інакше наша спина згорбиться, а очі наші назавжди затуманяться.

Бо тоді ми направду постаріємо.

З МАЙЄЮ ми вчимося снити життям і жити снами. Сягаємо висот інтелекту та могуття уяви. Виповнюємо душу любов’ю до всього створеного для нас, що ми не завжди можемо поцінувати. З нею ми налаштуємося на гармонійне бриніння Всесвіту і душею зрозуміємо його одвічну мелодію.

Автор зауважує, що часом МАЙЯ затуляє нам очі. Ця корисна книга допоможе відгорнути оманливу запону, що затуляє нам очі і туманить розум. Велика Вчителька Природа вказує вірний шлях поміж пасток і помилок. «Ігри Майї» – наш найкращий дороговказ, аби ми не збилися на манівці.

МАЙЯ грає з нами, а ми даємося на підмову, бо людина – це істота, що грається. МАЙЯ грає з людьми, з нашими сумнівами та безпорадністю…

Вдумливе читання «Ігор Майї» може допомогти урадити різні проблеми і сумніви. Її Філософія, екстрагована з найдавніших джерел, вічна, як вічний вибір та грання людини.

Нині, по п’ятнадцяти роках, професор Делія Стейнберг Гусман очолює Міжнародну Організацію «Новий Акрополь» – культурологічну ідеалістичну асоціацію гуманістичного спрямування, засадами і метою діяльності та студій котрої є Філософія класичного зразка. Завдяки Делії Стейнберг Гусман ми маємо в руках цю філософську перлину, котра, як писала у передмові до другого видання професор Марія Долорес Фернандес Фігарес, «сповнена оптимізму та життєствердження», що завжди на часі. МАЙЯ веде свою гру від початку Часів і вчить нас такої важливої речі, як грання. Гратися. Вкладати в це всю свою душу. Бути дитиною. Відшукати шлях поза замкненими дверима.

Жити серед ілюзій по правді, жити напруго, не боятися ризику і тішитися життям…

Антоніо Альсіна.

Мадрид, лютий 1995 р.

Вступне слово

Наймення цього вікодавнього східного божества означає «ілюзія». Це суцільна запона, котрою Природа вкриває все, щоб ми, люди, не могли віднайти її приховані закони. Відтак краса Майї та її численні ігри вводять в оману, спокушують і допомагають звікувати, як нам належить.

Ілюзія грається з нашими відчуттями, а ми беремо до певної міри свідому участь у цій грі. Не можна сказати, що ілюзія не існує, адже ми її відчуваємо. Ігри ілюзії засновані на певних, але нетривких речах. Це істини, які живуть не довше за бульбашку, не довше за ілюзію. Тим не менш, признаймо, в нашому невіданні, рацію цим дочасним істинам.

Віддаючи наші сили і покладаючи великі надії на ігри Майї, ми немов пізнаємо страждання. Усе, чого ми прагнемо, тікає нам крізь пальці, тож ми стаємо сліпими й не бачимо іншого – тривкішого, надійнішого, нетліннішого. Чому ми граємося? Чому беззастережно приймаємо ілюзію Майї? Щоб відповісти на це запитання, треба напевне знати, чому грається дитина. Дитина грається, хоча й знає про облудність своєї гри. Але їй потрібні експерименти, випроби своїх сил, аби підготуватися до іншої, більшої гри, якою є саме життя. Ми, люди, завжди лишаємося почасти дітьми. Не бувши певними того, яка доля на нас чекає, ми граємось упродовж життя, намагаючись довести самим собі, що здатні чогось домогтися.

Всі ми – учасники «Ігор Майї»…

Гра

Жив собі якось вельми розважливий хлопчик, котрий неабияк співчував іншим дітям, що гаяли час за гранням. Цей хлопчик завважив, що ляльки, машинки, маски та інші іграшки позбавлені реальності й вартості для старших людей. Отож він не захотів бути маленьким і вирішив відкинути ці облуди. Тим часом як усі дітлахи гралися, наш герой усамітнювався і болів душею, спостерігаючи, як його бідолашні товариші розважалися, гуляючи і шукаючи уявних пригод. Самотній хлопчик шукав розраду в лектурі, але невдовзі постеріг, що і в книжках переважають фантазії та вигадки. Відтак він почав споглядати природу, і з жахом упевнився, що й природа гралася, ошукуючи світлом і тінями, формами і запахами…

У пошуках відповіді хлопчик подався до своїх товаришів, що гралися.

– Чому ви граєтеся? Хіба ви не розумієте, що ваші іграшки облуда і що вони вам не прислужаться в реальному житті?

– Ми граємося в дорослих.

– Але ж ваші машинки не такі, як у дорослих… Вони не їздять вулицями. А ваші ляльки – це не справжні діти.

– Та ми це знаємо. Але, граючись цими маленькими автомобілями і цими ляльками, ми вчимося того, що робитимемо, ставши дорослими чоловіками й жінками. Тоді нас не лякатимуть ані діти, яких ми матимемо, ані авта, які нам доведеться водити.

– Отже, ви знаєте, що граєтеся з ілюзіями?

– Звісно, знаємо, але не думаємо про це. Якби ми не забували, що це лиш іграшки, ми просто не змогли б гратися. Але ми мусимо гратися, мусимо випробовувати себе в тому, що нам доведеться робити навсправжки завтра. Тому ми з головою поринаємо в нашу гру і тішимося нею, як реальністю.

Самотній хлопчик повернувся до припочатку і, розкинувши розумом, зрозумів причину своєї безмежної печалі. Щастя не завжди полягає в знанні та усвідомленні всіх істин.

Жив собі якось чоловік, котрого всі називали філософом. Він був не такий, як інші, не переймався тим, що інші, а навпаки, цурався щоденних клопотів так званих нормальних людей. Філософ розумівся в житті і смерті, добрі і злі, в долі та її законах, і все було для нього марнотою.

Тимчасом як люди метушилися, мов працьовиті мурашки, наш філософ усамітнювався в роздумах, не мавши певності ні в почуттях, ні в думках, ні в будь-чиїх намірах.

Він спостерігав за іншими з іронічним осміхом. Невже вони не розуміють, що беруть участь у великій грі життя? Невже вони не завважують, що всі їхні зусилля марні, адже доля людства вже написана на небесах? Хіба можна страждати і сміятися, жадати і бажати, не здаючи собі справи в тому, що ніщо не варте ані усміху, ані плачу, ані бажання, ані пристрасті? Їжа для «філософа» була доконечністю, спання – потребою тіла, кохання – недозрілістю та браком самодостатності. Читання – звичайнісіньке марнування часу; діяння – щось необов’язкове. Але, попри всю свою філософію, він не міг уникнути страждання. Цим він уподібнювався до всіх інших…

Річ у тім, що Майя та її ігри – це теж закон життя. Одна річ знати її пастки, і зовсім інша – прагнути їх уникнути. Пізнати гру Майї означає усвідомленість. Уникнути ігор Майї означає бути на голову вищим від простого філософа. Це означає сягнути Бога, вийти за рамки суто людських, найпростіших потреб.

Доки ми пробуваємо на сучасному етапі еволюції, доти нас невідступно супроводить Майя. Вона намагається не тільки ввести нас в оману, а й уприємнити запонами й усмішками важкі випроби, які нам судилися, якщо ми справді прагнемо сягнути висот. У Майї більше спочуття, ніж злостивості, більше бажання допомогти, ніж зашкодити. Людина помічає це і вдячна Природі за намагання зробити милішим наше життя на землі.

Вся річ у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо ані іграшок, ані опертя для нашого розвитку. А тим часом маємо змиритися зі своєю дитячою природою і прагнути вдосконалення. Побіля Майї, в її іграх і під її наглядом, з її чарами та її пастками, з розумінням скороминущості життя і новим важливим досвідченням. Знання уприємнює життя. Усвідомивши все це, ігри Майї стають для нас квінтесенцією життя.

Нараз мені пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнітила сіра повсякденність і я не раз застановлялася над тим, що все життя – це велика гра, велика вистава на сцені існування. Відтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зіграти свою роль на очах тисяч глядачів. І я грала цю роль, дбаючи про свій вигляд і жести, погляди і порухи.

У підлітковому віці я відмовилась від ілюзії театру та сцени… Життя було надто серйозною і важливою штукою, щоб гратися в нього.

А нині я знову повертаюся до того, чим жила в дитинстві. Все на світі велика гра. Майя, її іграшки, а ми всі – актори. Життя – сцена. Коли опуститься завіса, коли згасне світло, вистава видозміниться, і перед наші очі постане нова містерія. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майї, яка чекатиме на нас з новими іграшками для життя у тому іншому, новому світі.

Самотність

У синусоїді існування бувають моменти, які виокремлюються з повсякденності. Це миттєвості життя. Натомість інші лишаються поза видноколом. Це ми називаємо смертю. Насправді, і те, й те є існуванням по цей чи по той бік розподільної лінії. Головне, куди веде ця лінія, – до народження чи до смерті.

Ми і народжуємось, і вмираємо самотні. Байдуже, скільки людей побіля нас у цей час. Насправді ми самотні. І, найімовірніш, ми будемо самотні ціле своє життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що ніхто не годен продістатися в нашу душу. Вона самотня з природи.

Збагнути таїну життя і смерті непросто. Якщо смерть, через наше невідання, захоплює нас зненацька, то життя і причина нашої появи на світ не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму.

Можливо, в якийсь момент наша душа відокремилась від Чогось значно більшого. Вона відокремилась у пошуках нових досвідчень, спонукувана щирим потягом невинної душі до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землі – самотня, страшенно самотня. Відтоді вона блукає по землі, – іноді убираючись в матерію, – у пошуках ключа для повернення до свого первісного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцілого. Цей ключ – Знання. Знати – це Могти. Настане час, і ми, так само, як відходимо, зможемо повернутися.

Самотність – це найближча подруга Майї. Що самотніше ми почуваємося, то більше прагнемо прихистку в іграх ілюзії, аби позбутися відчуття внутрішньої тривоги.

Починається нова драма – драма співіснування. Самотні душі прагнуть жити поруч з іншими самотніми душами, хоча їм ніколи посправжньому не порозумітися, адже на кожному познака самотності.

Співіснування витворює різні форми – від простого кохання, що єднає дві істоти, до найскладніших почуттів, властивих певному суспільству, а то й людству. Відтак виникають родини, громади, міста, наукові й культурні осередки, церкви, політичні партії… Це тенета Майї, потрапивши в котрі, людина вважає, що позбулася нарешті самотності. Та що більше вона в них заплутується, то самітнішою стає.

Згідно з Платоном, людина має дві сутності, і це очевидно. Одна з цих сутностей – неподільна і внутрішня. Це самотня душа. Друга – маска, що являє себе світові і прагне, за допомогою різноманітних зв’язків, втекти від самотності.

Ховаючись за маскою, можна грати різні ролі серед інших людей. Відтак виникає дружба, кохання, синівська і батьківська любов, прихильність до всіх людей і тих самих тварин та рослин. На найтонших рівнях любов сягає підхмар’я, і людина навіть здатна відчути і полюбити Бога за довершеність явленого Ним Світу.

Але скільки розчаровань на нас чекає! Розриви дружніх стосунків, любов, що не витримує випроби часом, діти, що зраджують батьків, батьки, що покидають напризволяще своїх дітей, люди, яких не обходять інші… Наука остуджує романтичне зоряне сяйво, а релігії, воюють в ім’я одного і того ж Бога, намагаючись його присвоїти собі. То що робити?

І людина скидає свою осоружну маску й у відчаї замикається в собі, вважаючи, що їй ніколи не позбутися самотності. Аж тут на нас чекає неабияка несподіванка.

Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своєму власному Я, у внутрішньому єстві. Цей друг завжди з нами у стражданні і в радощах, він спостерігає за нашим життям, не дорікаючи нам, і підбиває нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодної винагороди.

Що далі, то більша дивина. Після віднайдення цього справжнього друга, батька і брата, все набуває сенсу. Читання, слухання музики, втіха від споглядання природи перестають бути ознаками самітника і відлюдника. Це ознака людини, якій товаришить її справжнє Я.

Відтак взаємини з іншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозуміння та спочуття. Хто не здобувся на самопізнання, навряд чи доможеться бодай якогось розуміння інших людей. Пізнай себе, і пізнаєш інших.

Це аж ніяк не означає, що самотності не стане. Це властивість душі. Але самотності можуть єднатися і гратися з опонами Майї упродовж цілого життя. Розділити з кимсь своє горе – це форма єднання. Можливо навіть, що душі шукають єднання, бо вони однаково нещасні, втративши первісний стан, і жадають повернутися туди, де не існує поділу.

Самотність – це вислід поділу. Коли все Єдине, де тоді самотність? Отже, самотність – це відокремлення, роз’єднання, поділ.

Що більше ми ділимося, то більшає самотність, бо ми створили нові часточки, які самотні і відокремлені від інших.

Це теж гра Майї: ділити й ділити, примножувати форми і спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кількість є ліками від самотності.

Але кількість не позбавляє самотності. Вона хіба що додає, втрачаючи тим на якості і примножуючи присутності. Слід шукати малого і доброго, глибокого і високого водночас.

Пізнавши гру Майї, ми, можливо, зможемо позбутись ілюзії і розпізнати часточки, яких бракує нашій душі, часточки, які вона втратила, сходячи на землю, і які треба повернути собі, щоб знову стати одноцілим і ніколи більше не почуватися самотнім.

– Ти самотній?

– Так…

– Хочеш бути зі мною?

– Атож…

Відтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши свої тілесні оболони, а тим часом в їхніх очах прозирають подивовані душі, які шукають в іншій істоті своє Я-близнюка, втраченого за первісного поділу.

Життя і смерть

– Яка радість! Яке щастя! Дитина народилася! Наш синок побачив світ!

Так святкують появу на землі нової людини. Усі аж нетямляться перед цим крихітним створінням, яке потребує опікування й пестощів. Поцілунки, дарунки, сльози радості та розчуленості знаменують появу на світ людини.

– Лишенько! Як мені болить душа! Я втратив наймилішу людину!

Так люди оплакують відхід у небуття своїх близьких, поринаючи в темну містерію смерті. Сльози журби, жалоба і розпач означують перехід душі з одного світу до іншого.

Ми рідко замислюємося над тим, звідки ми приходимо народжуючись. І це не релігійне чи філософське питання походження душ. Мова про дещо простіше: якщо ми приходимо на світ, то звідкись же приходимо? Чи не огорне нас сум і чи не будемо ми плакати в тому іншому світі, полишаючи його і прямуючи на землю живих? А що, коли радісне свято для батьків є скорботою для інших, нематеріальних батьків, котрі бачать, як відходить душа, що тільки-тільки була з ними?

А куди ми прямуємо, коли помираємо і полишаємо землю? Якщо ми звідкись ідемо, то, певна річ, кудись прямуємо. У безмірі немає визначених меж. Можливо, тимчасом як на землі нас оплакують наші рідні, там, куди ми прямуємо, на нас чекають усмішки й сльози нової зустрічі?

Життя і смерть – це дві сторони тієї самої монети: ЖИТТЯ. Пробуваючи тут, ми звідкись прийшли і кудись прямуємо, але ніколи не перестаємо бути.

Те, що люди називають життям, є явленою в матерії душею на цій землі. А те, що люди називають смертю, це та сама душа, яка, звільнившись від матерії, не може лишатися в цьому світі і прямує до іншого.

Земне життя – це царство форми. Саме тут Майя стає сильною і певною себе. Вона грається з життям, вона грається з формами, видозмінює їх і пристосовує, виконуючи своє призначення: якнайбільше матеріального, якнайбільше форм, якнайбільше примноження.

Форми, які виникають у світі Майї, спершу невеличкі. Так ілюзія оберігає новонароджених. Ніхто не може не відчувати спочуття і ніжності до маленької істоти. Немовля, звірятко, рослина, що проростає… Усі вони потребують піклування і ласки. Люди догоджають не тільки своїм діткам, а й звіряткам, хоч би якими небезпечними вони стануть згодом. Дорослий тигр – це не те саме, що тигреня. Той лютий і страшний, а дитинча – ласкаве й ніжне. Та й тварини розчулюються перед маленькими дітками, а хижак, що кидається на людей, їхніх немовлят оберігає. Це Майя запинає знавіснілі очі пеленою спочуття. Життя над усе, адже його форми потребували багатьох зусиль і терпіння, аби знищити їх одним ударом лапи.

Коли ці форми сягають у світі Майї середнього віку, то стають самодостатніми, а відтак викликають вже не ніжність, а дух суперництва. Це боротьба за існування, в якій сильніший поборює слабшого. Любов може злагоднити цю боротьбу, та все-таки, головне – сила, хай то фізична, психічна, ментальна чи духова. У будь-якій царині завжди перемагає сильніший. Спортивні змагання, що слугують для людей розвагою, – це лиш замінник іншої гри Майї, що полягає в щоденному суперництві.

Перш ніж ці форми занепадуть і змарніють, вони мусять виконати покладену на них Майєю місію: продовжувати свій вид. Усілякими каверзами й хитрощами Майя змушує з’являтися в матеріальному житті нові тіла, для чого послуговується вже наявними тілами. Живущі ніколи б себе не відтворювали хоча б з природного егоїзму, якби не гра Майї – омана насолоди та ілюзія того, що людина сама приймає таке рішення.

Згодом відбувається занепад форм. Це кінцевий етап, який люди називають старістю. Усе старе не викликає прихильності і не спонукує до суперництва. Це висохлі й зношені елементи, які потребують заміни. Непогане завершення життя, без надмірного захоплення пишнотою форм. Сама душа просить, аби її звільнили від зношеної шкаралупи, щоб віднайти деінде легкість і чари, які не по силі обважнілому тілу. Майя сама енергійно прискорює цей процес чимось подібним до безвілля та марення, а старі форми відродяться в глибині землі чи в тлінних останках. Ніщо не зникає, усе трансформується.

Життя і смерть – це дві сторони однієї монети і два моменти невпинної гри, що повторює свої миті, витворюючи те, що люди називають циклами.

Вся Природа довкола нас грається: день і ніч, Сонце і Місяць, літо й зима, сон і пильнування, дитинство і старість… Якщо все обертається, якщо все вертається, якщо оголені дерева знову вкриваються навесні зеленим листям, якщо море після відпливу збурюється потужним припливом, то чому ми, люди, маємо уникнути цієї гри?

Немає ніякої випадковості. Є постійна гра Майї, яка через закон причинності зваблює нас і змушує виконувати свою волю. Жити і померти в невіданні, граючись з Майєю, чи жити й померти, знаючи правила гри, – ось питання еволюції.