Kitobni o'qish: «Сталіна не було»

♦ ♦ ♦

 
Що було нещодавно? Сталіна не було.
Й Леніна не було. Минуле прозоре, як скло.
Але не побачиш нічого, як не дивись у вікно,
Вікно – не пляшка, і де ж у просторі дно?
 
 
Де ти, штучний спутниче, не памятаю рис
твого обличчя, лиш гавкіт собаки сумний.
Й чому я ношу слов’янське ім’я Борис,
а не юдейске Берка? Хто я взагалі такий?
 
 
І народився я не в Одесі, а в Чернівцях,
і як цю провину вибачить мені городянин?
Минулий рік – що в домовину цвях.
Треба їхати звідсі, не чекаючи дня уродин.
 

Монолог

♦ ♦ ♦

 
мені тринадцятий минало
у школі я вивчав Тараса
життя складалося невдало
хрущовський рік порожня каса
 
 
за білим хлібом в довгій черзі
як у москві до мавзолею
стоять похмурі люди змерзлі
в гастрономію бакалею
 
 
де ж за селом пасуть ягняток
десь на підручника сторінці
привіт Тарасе дня початок
сиджу з млинцями наодинці
 
 
холодні сірі як обличчя
старих сусідів з півпідвалу
двадцяте тужнеє сторіччя
співа тиранам піснь зухвалу
 
 
мені тринадцятий минало
і Боже як давно минуло
і смерть своє готує жало
як кат до скроні тулить дуло
 
 
о думи мої діти мої
повсякдень з вами лихо й лихо
десь у приймальному покої
душа моя зітхає тихо
 
 
а там десь розуму палата
залізне ліжко без матраца
там ковдра як життя строката
там школа де вивчав Тараса
 

♦ ♦ ♦

 
у перспективі кожне дерево поліно колода чи плаха
а поки що між гілок клацає мала птаха
в перспективі всі ми пригорща праху
навіть ти козаче впертий не знаєш жаху
навіть ти ледаче шабля люлька-бандура
кінь прив’язаний неподалік у коняки губа не дура
щипає травичку дивиться чорноокий в козацьку спину
а козак співає-волає на всю Україну
а вся Україна чує-слухає бо не почути не можна
повна пляшка у перспективі пляшка порожня
тому-то і ридає-плаче верба біла бурхливо
що їй не до вподоби загальна ота перспектива
що охолоне земля покриється крижаною корою
нічого не росте ані на горі ані під горою
і що залишається тут герою зі співом і грою
тому-то смутно часом навіть герою
 

♦ ♦ ♦

 
не кажіть світ зловив нас в мережу
тому що ми самі є мережа
що впіймала світ
живий
надзвичайно зворушливий
 
 
ми зловили світ і тепер не знаємо
як ним розпорядитися
 

♦ ♦ ♦

 
Він говорив
я вб’ю себе
при першій зустрічі
з самим собою.
 
 
Він живий.
 
 
Так і не зустрілися.
 

♦ ♦ ♦

 
Що за потвора над лісом кам’яновугільним ногою
відчиняє динозаврам гробівці! Земля тремтить під вагою
величезних лап, таж і хвіст не слаб. У класі висить таблиця,
з неї дивляться первісні обличчя – важко дивитися —
членів ЦК. Легко тут помилитися.
 
 
Хлопчик ламає пиріжок, виїдає начинку.
Душа матеріальна. Тільки прозора і вагою в пушинку.
Порвались туфлі. Пора віднести в майстерню,
                 що біля ринку.
 
 
Швець тримає цвяхи в зубах, і в вуса не дує,
що динозаври вимерли, його зовсім не турбує.
Взуття на колодці розп’яте. Птеродактиль злітає з гілки.
Швець забиває цвях – лупа летить з борідки.
Людина легко розчиняється у пляшці горілки.
 
 
В кам’яній шкаралупі – зародок-скам’янілість.
Хлопчикові важко ходити: в паху зіпрілість.
Він мріє: його нагороджують за сміливість
 
 
при затриманні ящера орденом чи медаллю.
За ним приходить бабуся, обмотана сірою шаллю.
Каже: не водися з усякою шушваллю.
 
 
Всяка шушваль сміється, у хлопчика пальцями тикає:
«Бабусин онук!», хлопчик тихенько пхикає.
Грошей у будинку – нуль: тато зарплату никає.
 
 
Папа зарплату никає. Тато наліво ходить.
Ліворуч роздягається, білі ноги розводить.
Їм двом плювати, скільки вугілля країна знаходить.
 
 
Що їм до того, що на чорних пластах нащадки
небачених і крил, ребер або лопатки,
між пальців шкірястих – перетиночок тонкі складки.
 
 
Шляхами розвитку життя. Така назва чеської книги.
Рахунок спочатку на мільйони років, пізніше – на миги.
Еволюція – та ж юродива: дзвенять хрести і вериги.
 
 
Еволюція – та ж юродива, ходить по вічному колу,
бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.
Скам’яніли епохи п’ють заборонену кока-колу.
 

♦ ♦ ♦

 
Мовлення теж хворіє й мова, вона – теж вмирає.
це тільки терновий кущ палає та й не згорає,
бо не вмирає Той, хто багаття це розпалив.
Тільки Слово Його невмируще, а наше слово
як померла бджола у вулику – пам’ятаєте Гумільова?
бо Слово фортеці руйнує – такий собі наратив.
Ми не можемо вбити Слово Боже, але ж вороже,
що вбиває нас, хто йому допоможе?
Тільки ми, образу зберігаючи десь у серцях,
чи в кістках, чи десь у великому хворому тілі
чи у морі, де ходять ненависті темні хвилі,
чи в степу широкому, в якому втрачено шлях.
 

♦ ♦ ♦

 
Тягнуть Перуна, ох, тягнуть, чути гуркіт води.
Тече Дніпро. Перуна кидають головою туди.
Він пливе, що твоя колода, звернувши до хмар
косооке обличчя та золочений вус,
розпочинаючи рух.
Він і є колода, але зумів народ зберегти,
який чужинці греки прибрали до рук.
По головах греків, як посуху, се гряде Ісус.
Величезний хрест на пагорбі поперек бруса брус…
Перун пливе вниз по течії у пітьмі.
Перун пливе, і ось що в нього в голові,
ось що у нього на поганому, на дерев’яному умі:
Хрест теж дерево. Дві колоди. Що людям вони?
Дивуватись нема чому. Ця країна ще з давнини
звикла вклонятися дереву, каменю. Грім
людей кидає в тремтіння, в жах.
Жах народить брехню. Брехня у всіх на вустах.
Кожну правду зіпсують жахом своїм.
Я прутнем був, що стирчить з висоти земної.
Дивись, Нащадку, що вчинили зі мною.
Ти збережеш народ, як зберігав його я.
Але настане і черга Твоя, ох, настане і черга Твоя.
Перун пливе, і натовп невірних чад
дивляться з пагорбів, і кричать, кричать,
галасують з пагорбів і кричать: «Давай,
видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»
Перун пливе. Хмари пливуть над ним.
Перун виплива, Дніпро тече по вусах йому струменем золотим,
гримить на порогах, охоплює острови,
що ними хвилями ходить ковдра висохлої трави.
 

Монолог

 
В такий час треба вміти
тримати рота на замку,
каже викладач
літератури Вікторія.
Вона запевняє, що
її телефон прослуховується.
Вікторія, як і багато людей тут, —
напівросіянка,
напівукраїнка, але
ідентифікує себе
з російською культурою.
Вона схвалила б анексію Харкова.
На щастя, її дочка скоро виходить заміж
за москвича і стане російською громадянкою,
радіє вона;
шкодує вона лише про те, що наречений —
слабовільна нікчемна людина.
Вікторія вважає українську
літературу другосортною,
так само як і український театр:
суміш
авангардистського
перформенсу і буфонади —
пояснює вона
зі страдницьким
виразом обличчя
 

*

 
Це не мій верлібр, просто
я вирішив розташувати в стовпчик
переклад фрагмента статті
з Франкфуртської газети.
Вони друкують такі монологи,
тому що потрібна зрівноважена позиція,
тому що потрібно вислухати іншу сторону.
Я хочу бачити ваги, на яких
зважують моральну позицію.
Я хочу кинути на ці ваги
осколки мін, снарядів,
нестримне вихваляння Гіркіна,
маскулінність великого Мотороли,
істерики літніх жінок, куплені
за мізерно малі гроші.
І головне – страждальницький вираз обличчя
викладача літератури Вікторії.
Це вигадане ім’я, але
не слід забувати, що Вікторія – це перемога.
 

♦ ♦ ♦

 
в нашій мові рима Україна-руїна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичиці та покров Христов,
во ім’я Матусі та Сина.
Бо в руїні є велич минулих століть,
вічна слава, як явір над рікою стоїть,
вічна пам’ять, як човен по річці пливе,
вічне Слово у серці живе.
Так, руїна – уява, вона – будівник,
за хвилину збудує той світ, який зник,
залишив тільки брами й фрагменти стіни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.
Бо в руїні приховані розум і суть.
Над руїною янголи варту несуть.
Бо з руїни повстануть Афіни та Рим,
та поети у пошуках рим.
 

♦ ♦ ♦

 
Де ти, моя доле? В глибокій криниці.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбниці.
Де ви, мої думи? Блукаєте десь.
Де хліб мій насущний, що дав мені днесь?
Де мій журавель? Мабуть, там, де синиці.
Де повість моя? Залишилась в уривках.
Де друзі мої? Всі сидять по домівках.
Чи п’ють наодинці, чи з жінкою вдвох,
Чи спокій в родині, чи переполох?
Де свята мої? У святкових листівках.
Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваєш,
молитви не чуєш, обличчя ховаєш,
Твій янгол поради мені не дає,
гуде, мов бджола, як зозуля кує.
Не дай мені те, чого сам Ти не маєш.
 

♦ ♦ ♦

 
тарантела це тільки реакція на укус
павука який зазвичай спокійно сидить у норі
танцюй, італійко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрітій вишневій корі
пейзаж міський важчий золотої парчі
простір блакитний над головою радує погляд твій
танцюй, італійко, танцюй, каблучком стукай скачи
по бруківці на вулиці мостовій
кармінні стіни й віконниці розчахнуті на вікні,
мементо море вмуровані уламки надгробних плит
танцюй італійко крутись саламандрою у вогні
з тобою станцює кривий аонід синкліт
я б теж станцював я той самий клоун фіґляр
вуличний музикант, скрипаль віолончеліст
кидайте монети у відкритий чорний футляр
хай дзенькіт монетки зіллється зі дзвоном намист
танцюй італійко тобі підспіває бог аполлон
з тобою танцюють олімпійські володарі
мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон
хелицерами ворушить павук сидить в норі
 

♦ ♦ ♦

 
Козак Мамай з бандурою й люлькою,
шабля, мушкет, все як слід,
перерва між п’янкою і рубкою,
як в офісі, на обід.
 
 
Кінь прив’язаний рано-вранці
до стовбура молодого дубка.
Є порох в порохівницях, є горілка у склянці.
Шкода, коротке життя козака.
 
 
Є щось у цих народних картинах,
розумій, але ж не займай…
Якщо хтось лежить на м’яких перинах —
він – не козак Мамай.
 
 
Якщо хто ніколи не грав на бандурці
і шаблею рубати не вмів,
мабуть він одружився на злісній дурці
і вік перед нею тремтів.
 
 
У кого вуса до плечей не звисали,
хай лікоть кусає свій.
Не з нього козака Мамая писали,
та й кому він потрібен такий?
 

♦ ♦ ♦

 
Таке в нас життя. Такі у нас пироги.
У них не монети на щастя, а кулі війни.
Друзі видихаються раніше, ніж втомлюються вороги.
Спочатку виводять «в расход». Потім виходять в чини.
 
 
Потім персональна пенсія. А кишеня – пуста…
Останні новини. Плаский телеекран.
Ворогові без бою здаються села й міста.
Ти це передбачав, суко, оскільки ти – ветеран.
 

Спогади про Тбілісі

 
Тут жило сто племен, тут кожен своє робив:
хто гадав, хто гроші міняв, хто круг гончарний крутив,
хто вулиці замітав,
хто над годинниками длубався,
хто в хаті наводив лад,
хто по дворах блукав,
під катеринку співав.
 
 
А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,
що ж ти співаєш, про яку розлуку, – справа пуста,
який щасливий квиточок витягне з коробка
скорчена пташина рука?
 
 
Поворожи, папуго, все вирішено давно,
просіяно крізь решето, розсипано, як пшоно,
а зі ста племен завжди залишається тільки одне,
а чому – не питайте мене.
дев’яносто дев’ять зайвих, колишніх,
де ви тепер? Куди
пішли? і Той, кому слава в вишніх,
за вами брами зачинив назавжди.
 

♦ ♦ ♦

 
людина лише припускає Бог владу має
конячка мідного вершника зміюку брикає
з гранітної набережної показує води нева
хвилі народного гніву омивають фасади
дитячі ніжки стирчать з великої пащі влади
крутяться жорна історії паморочиться голова
 
 
мелють страждання будемо грати у ґрати
залізні пташки будуть крихти клювати
броньовики з кулеметами по бруківках загуркотять
вимикає мама верхнє світло і вмикає телек
вмирайте діти доки лежите у власних постелях
мамо мамо коли я виросту буду вбивати на п’ять
 

♦ ♦ ♦

для Люсі

 
Дружина цікавиться: – Хочеш, рідний, я куплю тобі самоскид?
«Хочу!» – думає чоловік, але каже: – Дурня.
                В тебе кращих ідей нема?
Дружина образливо: – Ну за що ти мене обізвав, сором і стид.
Чоловік думає: «Сам не знаю», – але каже:
                 – Ти все знаєш сама.
 
 
Він хотів би і той самоскид, і те збільшувальне скло,
і всі ті блискучі кульки, які у вітринах висять.
Усе, чого він був бажав, як йому шість років було,
він бажає іще сильніше у свої шістдесят.
 
 
Він хотів би пломбір у стаканчику й помаранчевий лимонад,
і до чого тут діабет або гіпертонічний криз?
Онде залізна мавпочка лізе вгору; та це канат,
що його ти водночас смикаєш і вгору, і вниз.
 

♦ ♦ ♦

Посмертно – Й. Б.

 
любий Йосипе битва що під Полтавою
обернулася вічною ганьбою і вічною славою
кажуть бігли хохли і шведи виблискували п’ятці
а Мазепа тепер на нашій хохляцькій десятці
а на гривні пропащій святий Володимир сідає
а гривні тієї гріш ціна святий Володимир знає
шкода Карлу Дванадцятому місця нема на купюрі
Святий Георгій киває святому Юрі
 
 
ми уламок Імперії я живу на його околиці
Олександр і Тарас поруч на полиці
на даху избы чи хати аіст живе з лелекою
хохол воював з кацапом повернувся живим калікою
олімпійці давно не стрибають проповзають під планкою
кажуть допінг-смокінг з пропасницею-лихоманкою
вітаю вашого Ваньку і вашу красуню Таньку
краще ходити у вишиванці, ніж їздити в радянському танку
любий Йосипе скажи з гробу мені «доколе»
нам євреям заздрити скорботній слов’янській долі
вибирати імперії Стародавній Рим або Сполучені Штати
чи Русь святу з повною плішкою звати мати
був би я шинкарем бородатим споював б селянина
був би бравим солдатом так йшов би собі до Берліна
є тільки фашисти і наші ні Алькайди тобі ні ІГІЛа
але тобі з того що – мовчить твоя острівна могила
 
 
я живу на уламку Імперії осколок краще його не чіпати
орел двоголовий об нього обламає дзьоб як йому клювати
лети він круком разом зі скіпетром і державою
погладь його пір’я Ерінія своєю долонею правою
нехай тиран подавиться вампірським імперським супом
а ми проживемо зі своїм оселедцем своїм тризубом
привіт тобі від єврейської фаршированої рибки
танцюй хохол під звуки єврейської скрипки
 
 
любий Йосипе провідник побився зі сліпцем навіженим
чому б кожному не зажити своїм будинком шаленим
якщо сила в єдності слабкість все ж краща дії
повір єврею хохлу з кацапским хрестом на шиї
ми нібито дружбу зарили можливо ненависть заспокоєм
а поки в соборі єпископи ходять військовим строєм
і тиран старіє але тримається молодцювато
і відставник біля телека п’є і лає піндосів й НАТО
 

♦ ♦ ♦

 
І ще бачила стіл, а за столом дідів,
що сіли вечеряти після денних трудів.
 
 
У кожного – ложка зі свастикою у вінку,
на сталевому нержавіючому держаку.
 
 
У кожного за поясом широкий німецький штик,
встромиш його у ворога, він захрипів і затих.
 
 
І ще діди додому пригнали з фронтів
кнура, волів, ягнят та інших скотів.
 
 
Пригнали і ріжуть щотижня по одному.
Третій рік є свіже м’ясо в дому.
 
 
Вариться борщ в котлі. Пара йде з котла.
У борщі буряк і ціла – голова вола.
 
 
Дивиться око воляче. Роги стирчать з котла.
Дід б’є ложкою об стіл – ох, файна вечеря була!
 

♦ ♦ ♦

 
в щілинах розчленованої землі потоки мертвої води
виходять з берегів як дощі з хмар
дощі живі Господні дякую за труди
за те що ти є і ти такий великий Небесний Цар
придивляєшся всюди залишаєш сліди
до яких принюхуються зграї вовків-примар
 
 
опускають гострі жовтоокі морди в траву
шерсть дибки встає на холках лапи на ширині
плечей розставлені нічого і це переживу
а чи надовго переживу мене не турбує ні
Спас на крові а треба б щоб на плаву
треба б на траві жива вода жива трава навесні
 
 
а треба б ранковий щебет гомін і посвист дрібних птах
і все в цвіту і не в’яне колір на весь світ
прокинешся і все не так, а треба б так
як ще ніколи і поки ще немає бо втрачено слід
і ти з короною на голові і усмішкою на вустах
притискаєш палець до губ розмовляти не слід
 

♦ ♦ ♦

 
де мій сором? де провина?
де моя оселя?
дивлюсь – ось жива людина,
а це – тверда скеля.
 
 
дивлюсь – дерево квітуче,
торкаюсь – каміння
мертве все, одне живуче
скорботи насіння.
 
 
дивлюсь – бачу синє море,
а це – скло зелене.
дивлюсь – радість, бачу – горе
скажене, шалене.
 
 
дивлюсь – бачу працю щиру
(нічка темна, хмарна).
дивлюсь – кат бере сокиру,
а це – праця марна.
 
 
Боже мій! що нам робити?
що робити з нами?
сплять Твої слухняні діти
щасливими снами.
 
 
скеля там – жива людина,
квітне там каміння,
там чекає блудна сина
ласки проміння.
 

Впізнати його

♦ ♦ ♦

 
Якби не веселка, новий потоп вже давно
землю накрив би. Але замість ковчега по наші душі
кілька авіаносців метались би в пошуках суші.
Та немає стежок у воді, і вона не вино.
 
 
І не голуб із вороном, а літачок-розвідник.
У ньому, зіщулившись, мініатюрний дослідник
дивився б униз – хоч якийсь би вершок з-під води!
Хай би навіть верблюжий двогорбого Арарату,
до якого причалив був Ной. Але точну дату
не встановлено, ну а хвилі – змивають усі сліди.
 
 
Підводні човни з непотрібною зброєю пропливали б
понад містами, та тільки іноді зачіпали б
днищем шпилі соборів, відкривалася б теча, проте
у підводних човнів є плавучість, живучість, воля,
автономність, коротше, в підводників – добра доля.
Всі ми підводники після потопу, та йдеться все ж не про те.
 
 
Нота бене: ніяка біда не спіткає секретів воєнних,
льотчиків, моряків, полонених та убієнних,
які дивляться у біноклі, правда, деякі – в перископ.
Тим більше, що Бог повсякчасно ласку свою являє:
хмари розходяться, і веселка у небі сяє,
обіцяючи все що завгодно, лише не новий потоп.