Kitobni o'qish: «Його прощальний уклін»

Shrift:

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Передмова

Друзі пана Шерлока Голмса дуже втішаться, коли почують, що він, як і раніше, живий і здоровий, хоча і страждає від поодиноких нападів ревматизму. Вже багато років він живе на маленькій фермі в горах за п’ять миль від Істбурна, де однаково ділить свій час між захопленням філософією та сільським господарством. Перебуваючи на пенсії, він відмовляється навіть від заманливих пропозицій взятися за ту чи іншу справу, заявляючи, що пішов у відставку раз і назавжди.

Однак із наближенням війни з Німеччиною він знову вирішив надати в розпорядження уряду своє настільки видатне поєднання інтелектуальних здібностей і практичних навичок. Звіт про історичні результати цього розслідування й увійшов у «Його прощальний уклін», своєрідний епілог пригод Шерлока Голмса.

Щоб доповнити цю збірку та надати їй закінченого вигляду, я додав кілька звітів і про колишні справи мого товариша, які довгий час пролежали в моєму архіві та з різних причин не публікувалися раніше.

Джон Г. Ватсон, доктор медицини

Пригода у Вістерія-Лодж

Частина 1
Дивний випадок із містером Джоном Скоттом Екклзом

Як записано в моєму нотатнику, це сталося холодного вітряного дня наприкінці березня 1892 року. Коли ми снідали, Голмсу принесли телеграму, і він одразу ж нашкрябав відповідь. Мій приятель нічого не сказав із цього приводу, але було помітно, що отримана звістка займає його – Шерлок із задуманим обличчям стояв біля каміна, курив люльку й час від часу зиркав на телеграму. Раптом він обернувся до мене, і в його очах з’явився пустотливий відблиск.

– Гадаю, Ватсоне, що вас уже можна вважати літератором, – мовив він. – Як ви розумієте слово «гротеск»?

– Щось дивне, незвичайне, – відгукнувся я.

Голмс похитав головою:

– Тут явно мається на увазі щось більше. Відчувається прихований натяк на дещо трагічне та жахливе. Якщо ви пригадаєте якісь історії, якими ви лякали терплячу публіку, то збагнете, як часто гротеск переростає в злочин. Згадайте ту невелику справу зі Спілкою рудих. Спочатку це був суцільний гротеск, який вилився у відчайдушну спробу грабунку. Або ще приклад: найгротескніша з наших справ, випадок із п’ятьма апельсиновими зернятами, підґрунтям якого виявилася змова вбивць. Тому слово «гротеск» тепер змушує мене пильнувати.

– А що, в тексті є це слово? – спитав я.

Голмс прочитав телеграму вголос:

– «Зі мною тільки-но сталася неймовірна та гротескна історія. Чи можна звернутися до вас за порадою? Скотт Екклз, поштове відділення, Черінґ-Кросс».

– Чоловік це чи жінка? – поцікавився я.

– Певна річ, чоловік. Жодна жінка не стала б посилати телеграму з оплаченою відповіддю – вона просто прийшла б сама.

– Ви його приймете?

– Любий Ватсоне, ви ж знаєте, як я нудьгую з того часу, як ми кинули до в’язниці полковника Каразерса. Мій мозок подібний до двигуна боліда для перегонів, який розлетиться на шматки, якщо не буде виконувати роботу, для якої призначений. Життя стало нудним, у газетах порожньо, ризик і романтика, схоже, вивітрилися з кримінального світу. А ви ще питаєте, чи готовий я зайнятися новою справою, якою б тривіальною вона не виявилася. А ось, якщо не помиляюся, і наш клієнт.

На сходах почулися розмірені кроки, і за хвильку до кімнати постукав та увійшов кремезний високий чоловік із сивими бакенбардами, котрий мав доволі серйозний і респектабельний вигляд. Жорсткі риси його обличчя та пихаті манери видавали всю історію його життя. Від самих гетрів до окулярів у золотій оправі це був консерватор, взірцевий парафіянин, бездоганний громадянин, котрий послідовно та скрупульозно дотримується всіх загальноприйнятих правил. Якісь дивні події, однак, позбавили його звичного самовладання та залишили на ньому помітні сліди у вигляді розпатланого волосся, розпашілих щік, неспокійного погляду та метушливих жестів. Він одразу ж заговорив про свою справу.

– Зі мною трапилася зовсім незвичайна та неприємна пригода, містере Голмс, – сказав він. – У житті не опинявся в таких ситуаціях. Це просто обурливо й не схоже ні на що. Дуже прошу дати мені хоч якісь пояснення.

Він насупився й важко дихав від гніву.

– Заради бога сідайте, містере Скотт Екклз, – заспокійливим тоном промовив Голмс. – Насамперед я хотів би запитати, чому ви прийшли саме до мене?

– Розумієте, сер, ця справа, схоже, не з тих, якими займається поліція, і все ж, коли ви дізнаєтеся факти, то зрозумієте, що я не міг залишити все так, як є. Приватні детективи – люди, до котрих у мене немає жодної симпатії, але все ж, почувши ваше ім’я…

– Зрозуміло. Тоді наступне запитання: чому ви не прийшли відразу?

– Що ви хочете цим сказати?

Голмс зиркнув на годинник.

– Зараз п’ятнадцять хвилин по другій, – сказав він. – Телеграму ви відправили о першій, але, зважаючи на ваш одяг і зовнішній вигляд, важко не збагнути, що ваші неприємності почалися ще вранці, коли ви прокинулися.

Наш клієнт пригладив кучму волосся й провів рукою по неголеній щоці.

– Маєте рацію, містере Голмс. Мені й на гадку не спало подбати про зовнішність. Я був дуже радий, що вибрався з того будинку. Потім я, перш ніж їхати до вас, зайшов до власників будинку, і вони сказали, що містер Ґарсія завжди регулярно платив за оренду й що у Вістерія-Лодж досі все було гаразд.

– Зачекайте, сер, – засміявся Голмс. – Ви зовсім, як мій приятель доктор Ватсон, котрий має кепську звичку розповідати історії, починаючи з кінця. Будь ласка, зберіться з думками та розкажіть мені чітко й послідовно, що це були за події, які погнали вас за порадою та допомогою незачесаним й неохайним, із розв’язаними шнурівками й у неправильно застебнутому жилеті.

Наш відвідувач похмуро оглянув себе:

– Розумію, що збоку це виглядає жахливо, містере Голмс. За все моє життя я не можу пригадати жодного випадку, коли б дозволив собі щось таке. Але впевнений, що після того, як я розповім вам усе про цю дивну справу, що я зараз і зроблю, ви мені пробачите.

Однак розповідь його була задушена в зародку. У передпокої пролунав галас, і місіс Гадсон, відчинивши двері, впустила до кімнати двох здоровенних чолов’яг офіційного вигляду. Одного з них ми добре знали – це був інспектор Ґреґсон із Скотленд-Ярду, енергійний хоробрий і доволі здібний полісмен. Він привітався за руку з Голмсом і відрекомендував нам другого відвідувача, інспектора Бейнса з поліційного управління графства Суррей.

– Ми працюємо разом, містере Голмс, і слід привів нас сюди, – Ґреґсон глянув своїми бульдожими очима на нашого відвідувача. – Ви ж містер Джон Скотт Екклз із Попгем-гаузу в Лі?

– Так.

– Ми весь ранок сьогодні йдемо за вами по п’ятах.

– Ви, без сумніву, вистежили його за телеграмою, – додав Шерлок.

– Саме так, містере Голмс. Ми взяли слід на вокзалі Черінґ-Кросс, на пошті, і він привів сюди.

– Але чому ви мене шукаєте? – здивувався наш відвідувач. – Чого ви хочете?

– Хочемо почути від вас, містере Скотт Екклз, про події, які минулої ночі спричинили смерть містера Алоїзія Ґарсії з Вістерія-Лодж, що неподалік від Ешера.

Наш клієнт підвівся, широко розплющивши очі. Барва зникла з його здивованого обличчя.

– Смерть? Ви хочете сказати, що він помер?

– Атож, сер, помер.

– Як це сталося? Нещасний випадок?

– Вбивство. Справжнісіньке, жодних сумнівів.

– О боже! Це ж жахливо. Ви вважаєте… Хочете сказати, що підозрюєте мене?

– У кишені вбитого виявили вашого листа, із якого ми дізналися, що ви мали намір провести минулу ніч у його будинку.

– Я так і зробив.

– О, справді? Ви це не заперечуєте?

На світ божий з’явився бланк офіційного поліційного протоколу.

– Зачекайте хвильку, Ґреґсоне, – попросив Шерлок Голмс. – Усе, що вам треба, це зафіксувати свідчення, правильно?

– Аякже, і маю попередити містера Скотта Екклза, що все, що він скаже, може бути використано проти нього.

– Містер Екклз саме збирався розповісти нам про цю справу, коли ви увійшли. Гадаю, Ватсоне, що бренді з содовою йому не нашкодить. Тепер, сер, раджу не звертати уваги на те, що ваша аудиторія збільшилася, і викласти нам усе, як би ви зробили це, якби вас не перервали.

Наш відвідувач залпом хильнув бренді, і його обличчя знову порожевіло. Підозріло поглянувши на поліційний протокол, він розпочав свою незвичайну оповідку.

– Я неодружений, – сказав він. – Чоловік я товариський, маю багато друзів. Серед них – сім’я пивовара на прізвище Мелвілл, котрий уже покинув справи й живе в маєтку Елбемерл-Меншн у Кенсінґгоні. За його столом я кілька тижнів тому познайомився з хлопцем на прізвище Ґарсія. Як я зрозумів, він був іспанцем і мав якийсь стосунок до іспанського посольства. Він чудово спілкувався англійською та вирізнявся хорошими манерами. Це був, мабуть, найвродливіший чоловік із усіх, кого я зустрічав.

Якимось чином ми з цим парубком близько потоваришували. Він, здавалося, із самого початку був до мене прихильним, і не минуло двох днів із часу нашого знайомства, як він навідав мене в моїй оселі. Слово за словом, й усе скінчилося тим, що він запросив мене пожити кілька днів у нього у Вістерія-Лодж, це між Ешером та Окшоттом. Учора ввечері я, дотримуючись обіцянки, подався до Ешера.

Ґарсія описував мені своє обійстя. Він жив там із вірним слугою, співвітчизником, котрий йому в усьому допомагав. Цей хлопчина розмовляв англійською й вів усе господарство в будинку. Ще Ґарсія згадував, що в нього чудовий кухар-мулат, котрого він підібрав під час своїх мандрів. Також він додав, що той смачно готує. Пам’ятаю, як Ґарсія зауважив, що він не очікував знайти такий дивний будинок у самому серці Суррею, і я з цим погодився, хоча потім виявилося, що він набагато дивніший, ніж я думав.

Я прибув на місце – це за дві милі на південь від Ешера. Будинок цікавий своєю архітектурою, стоїть віддалено від дороги, до нього веде звивиста під’їзна алея, обсаджена з двох боків вічнозеленим чагарником. Це старовинна споруда, яка явно потребує ремонту. Коли мої речі вивантажили на зарослу травою доріжку перед заляпаними безбарвними дверима, я засумнівався, чи розумно вчинив, вирушивши до людини, котру майже не знаю. Однак він сам відчинив мені й вельми приязно привітався. Мене доручили слузі, меланхолійному смаглявому чоловіку, котрий узяв мій саквояж і провів мене в призначену мені спальню. Будинок був якийсь похмурий. Вечеряли ми наодинці, і хоча господар щосили намагався мене розважити, думки його, здавалося, весь час блукали десь далеко, та й розмовляв він настільки бурхливо та незрозуміло, що я насилу його розумів. Він безперестанку постукував пальцями по столу, гриз нігті та виявляв інші ознаки нервового збудження. Сам обід не був ні добре сервірований, ні смачно приготований, а присутність похмурого мовчазного слуги ніяк не сприяла пожвавленню атмосфери. Можу запевнити, що багато разів упродовж цього вечора мені спадало на думку, що треба знайти якийсь слушний привід і повернутися додому до Лі.

Пригадую одну деталь, що може мати стосунок до тієї справи, яку ви, шановні правоохоронці, розслідуєте. Тоді я не надав цьому значення. Коли обід закінчився, слуга подав господареві записку. Я помітив, що після цього той став ще похмурішим і здичавілішим, ніж раніше. Він облишив спроби підтримувати розмову та сидів тепер, безперервно курячи цигарки та занурившись у власні думки, ні словом не обмовившись, про що думає. Близько одинадцятої я з радістю пішов спати. Через якийсь час Ґарсія зазирнув до моєї кімнати – я на той час уже згасив світло – і спитав, чи я не дзвонив. Я заперечив. Він вибачився, що потурбував мене такої пізньої пори – було, як він сказав, близько першої години ночі. Після цього я міцно заснув аж до ранку.

Тепер підходжу до найцікавішої частини моєї історії. Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Зиркнувши на годинник, я побачив, що вже близько дев’ятої ранку. Я настійливо наголосив напередодні, щоб мене розбудили о восьмій, і був дуже здивований такою забудькуватістю. Схопившись, я подзвонив слузі. Жодної реакції. Я знову й знову смикав шворку дзвінка. Результат був таким самим. Тоді я вирішив, що дзвінок зламаний. Так-сяк одягнувшись, я в огидному настрої поквапився вниз, щоб попросити теплої води для вмивання. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що там нікого немає. Я вийшов у коридор і голосно гукнув. Тиша. Тоді я обійшов усі кімнати. Ніде не було ні душі. Увечері господар показував мені, де його спальня. Я постукав у двері. Відповіді не отримав. Натиснув на клямку й увійшов. Кімната була порожня, ліжко – застелене. Ґарсія зник разом із усіма. Усі троє чужинців – господар, лакей і кухар – щезли! Так закінчився мій візит до Вістерія-Лодж.

Голмс усміхнувся та потер руки, подумки додавши цей дивний інцидент до своєї колекції надзвичайних подій.

– Ваша історія, наскільки я розумію, абсолютно унікальна, – сказав він нашому відвідувачу. – Можна спитати вас, сер, що ви робили далі?

– Я оскаженів. Спочатку мені спало на гадку, що я став жертвою якогось дивного та безглуздого розіграшу. Я склав речі, зачинив за собою вхідні двері й з валізою в руках подався до Ешера. З’явившись в офісі братів Алленів, котрі керують земельною власністю в тій місцевості, я дізнався, що будинок, який я тільки-но покинув, здали в оренду. Мені здалося, що навряд чи його винайняли заради того, щоб мене розіграти, і що суть справи, ймовірно, у тому, що господар зник, аби не платити за оренду. Березень закінчується – якраз кінець кварталу. Однак виявилося, що це не так. Агент подякував мені за попередження, але сказав, що орендна плата виплачена авансом. Тоді я вирушив до Лондона й відвідав іспанське посольство. Цього чоловіка в установі не знали. Потім я зайшов до Мелвілла, у чиєму будинку вперше зустрів Ґарсію, але з’ясувалося, що той знав його, може, навіть гірше, ніж я сам. Нарешті, отримавши від вас відповідь на свою телеграму, я прийшов до вас, оскільки чув, що ви – людина, здатна дати добру пораду в складній ситуації. Однак із того, що ви тут сказали, інспекторе, я збагнув, що ви можете продовжити мою розповідь, і що сталася якась трагедія. Можу вас запевнити, що кожне сказане мною слово – чистісінька правда й що крім того, що я зараз розповів, більше нічого про долю цього чоловіка не знаю. І моє єдине бажання – допомогти закону, чим тільки зможу.

– Не сумніваюся в цьому, містере Скотт Екклз, – відповів інспектор Ґреґсон вельми доброзичливим тоном. – Абсолютно ніяких сумнівів. Маю сказати, що все у вашій оповідці відповідає фактам, які маємо й ми. Наприклад, записка, яку принесли під час обіду. Вам вдалося помітити, куди вона щезла?

– Ще б пак. Ґарсія зім’яв її та жбурнув до каміна.

– Що ви на це скажете, містере Бейнс?

Сільський детектив був гладким дебелим рудоволосим чоловіком, чиє обличчя не виглядало грубим лише через надзвичайно світлі очі, майже приховані бровами, та масивні складки щік. Ледаче всміхнувшись, він вийняв із кишені зім’ятий опалений папірець.

– Там була камінна решітка, містере Голмс. Він не докинув папірець до вогню, і я витягнув записку неушкодженою з-під решітки.

Голмс схвально всміхнувся:

– Ви, мабуть, дуже ретельно оглядали будинок, якщо знайшли такий крихітний клаптик паперу.

– Авжеж, містере Голмс. Такий мій метод. Прочитати записку, містере Ґреґсон?

Лондонський інспектор кивнув.

– Вона написана на звичайному папері кремового кольору без водяних знаків розміром у чверть аркуша. Відрізана двома надрізами маленьких ножиць. Записка була складена тричі та запечатана фіолетовим воском, причому печатку наклали поспіхом, а потім пройшлися по згинах паперу якимось гладким предметом овальної форми. Адресована вона містерові Ґарсія з Вістерія-Лодж. Текст такий: «Наші звичайні барви – зелений і білий. Зелений – відчинено, білий – замкнено. Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса. Бог у поміч. Д.». Почерк жіночий, написано ручкою з тонким пером, однак адреса нашкрябана або іншою ручкою, або взагалі іншою людиною. Букви грубші, та й натискали на перо, як бачите, дужче.

– Дуже цікава записка, – зауважив Голмс, перечитавши її. – Мушу зробити вам комплімент, містере Бейнс, за те, що, вивчаючи її, приділили стільки уваги деталям. Можу додати лише кілька дрібних штрихів. Гладкий овальний предмет – це, без сумніву, запонка, бо що ще може мати таку форму? Ножиці, якими відрізали папірець, – манікюрні. Крім того, що надрізи короткі, чітко видно, що вони трохи криві.

Сільський інспектор усміхнувся.

– А я вже вирішив, що вичавив із записки все, що можна, але бачу, що можна було й більше, – заявив він. – Мушу зауважити, я мало що зрозумів із тексту записки, крім того, що затівалася якась справа і, як завжди, в усьому винна жінка.

Містер Скотт Екклз під час цього діалогу нетерпляче вовтузився в кріслі.

– Дуже радий, що ви знайшли записку, оскільки це підтверджує мою розповідь, – сказав він. – Однак прошу зауважити, я так і не почув, що сталося з містером Ґарсія та з його слугами.

– Що стосується Ґарсії, – відгукнувся Ґреґсон, – дати відповідь легко. Сьогодні вранці його знайшли мертвим на Окшоттському пустирі, приблизно за милю від свого будинку. Голова його повністю розплющена за допомогою якогось важкого предмета, наприклад лантуха з піском або чогось подібного – таким важко завдати глибокої рани, але можна розколоти череп. Спершу його, вочевидь, оглушили ззаду, але нападник продовжував бити його ще довго після того, як той помер. Це був якийсь напад люті. Злочинець не залишив жодних слідів і взагалі нічого, що могло б слугувати доказом.

– Жертву не пограбували?

– Ні, навіть не намагалися.

– Усе це дуже кепсько, просто жахливо, – невдоволено буркнув містер Скотт Екклз, – але мені здається, ви невиправдано суворо чините зі мною. Я ж не винен, що моєму гостинному господарю заманулося пройтися вночі, і десь там його спіткав цей вельми сумний кінець. Чому ж ви вирішили, що до цієї справи причетний я?

– Дуже просто, сер, – відповів інспектор Бейнс. – Єдиним документом, виявленим у кишенях убитого, був лист, в якому йдеться про те, що ви маєте намір провести з ним той самий вечір, коли його забили до смерті. Саме за конвертом від цього листа ми встановили ім’я й адресу вбитого. Ми дісталися до його будинку о десятій годині й не знайшли там ні вас, ні будь-кого іншого. Я телеграфував містеру Ґреґсону, щоб він знайшов вас у Лондоні, поки я оглядатиму віллу Вістерія-Лодж. Після цього я сам приїхав до міста, приєднався до містера Ґреґсона – й ось ми тут.

– Можливо, нам буде краще повернути цю справу в офіційне русло, – піднявся Ґреґсон. – Вам доведеться піти з нами до Скотленд-Ярду, містере Скотт Екклз, аби ми могли узяти ваші свідчення письмово.

– Звичайно, я негайно ж піду туди з вами. Вважаю себе вашим клієнтом, містере Голмс. Дуже прошу вас не шкодувати грошей і праці, щоб дістатися до істини.

Мій приятель обернувся до сільського інспектора.

– Сподіваюся, ви не заперечуватимете нашої з вами співпраці?

– Вважатиму за честь, сер.

– Ви проявили неабияку моторність і діловитість у всіх своїх діях. Я хотів би дізнатися, чи є якісь дані про те, о котрій годині був убитий той чоловік?

– Труп лежав там із першої години ночі. У цей час почався дощ, а він помер, без сумніву, до цього.

– Але ж це зовсім неможливо, містере Бейнс, – вигукнув наш клієнт. – Голос Ґарсії ні з чим не сплутаєш. Готовий заприсягтися, що саме він заходив до моєї спальні та говорив зі мною в той самий час.

– Факт дуже цікавий, але, без сумніву, неймовірний, – усміхнувся Голмс.

– У вас є якась гіпотеза? – спитав Ґреґсон.

– Справа не здається мені надто складною, хоча в ній, звісно, є певні незвичайні та цікаві деталі. Треба ще з’ясувати ряд фактів, перш ніж я візьму на себе сміливість висловити свою остаточну думку. До речі, містере Бейнс, ви знайшли в будинку ще щось незвичне?

Інспектор кинув на мого товариша якийсь дивний погляд.

– Знайшли, – відповів він. – Там було кілька дуже цікавих предметів. Можливо, коли я закінчу свої справи тут, ви зможете поїхати до нас і повідомити мені свої міркування про них?

– Я повністю у вашому розпорядженні, – мовив Голмс і смикнув за мотузку дзвінка. – Проведіть джентльменів, місіс Гадсон, і будьте ласкаві, пошліть хлопчика відправити цю телеграму. Нехай оплатить відповідь.

Після відходу відвідувачів ми деякий час сиділи мовчки. Голмс зосереджено курив, насупивши брови так, що вони нависли над його проникливими очима, потім енергійно похитав головою, схиливши її вперед.

– Ну що, Ватсоне, – поцікавився він, несподівано обернувшись до мене, – що про це думаєте?

– Про цю містифікацію містера Скотта Екклза – нічого.

– А про вбивство?

– Ну, якщо розглядати його в зв’язку зі зникненням слуг убитого, то схоже, вони були якимось чином причетні до вбивства та втекли від правосуддя.

– Ця точка зору має право на існування. Але якщо слідувати їй, то дуже дивно, погодьтеся, що двоє слуг, змовившись проти господаря, нападають на нього тієї ж ночі, коли в нього гість, тоді як їм ніхто не заважав вчинити це будь-якої іншої ночі на цьому тижні.

– Тоді навіщо ж вони втекли?

– Саме так, навіщо вони втекли? Це найважливіший факт. Інший важливий факт – дивна пригода з нашим клієнтом, Скоттом Екклзом. Отже, любий Ватсоне, чи здатен людський розум запропонувати гіпотезу, що пояснила б ці два найважливіших факти? Якщо знайдеться той, хто пояснить до того ж існування цієї таємничої записки з її вельми дивною фразеологією… що ж, у такому разі приймемо її, згоден, за тимчасову гіпотезу. Якщо ж нові факти, які ми здобудемо в ході слідства, будуть укладатися в загальну схему, то наша гіпотеза може поступово перетворитися в розгадку таємниці.

– А у нас є гіпотеза?

Голмс відкинувся назад у своєму кріслі, напівзаплющивши очі.

– Мусите визнати, любий Ватсоне, що жодного розіграшу там бути не могло. Як показали наслідки, затівалася страшна справа, і запрошення Скотта Екклза до Вістерія-Лодж має до цього якийсь стосунок.

– Але який?

– Проаналізуємо події по черзі. Якоюсь неприродною, якщо придивитися, виглядає ця дивна дружба між молодим іспанцем і Скоттом Екклзом. Саме перший із них форсував події. Він навідав Екклза в передмісті на іншому кінці Лондона мало не наступного дня після того, як познайомився з ним, і нав’язав такі близькі дружні взаємини, що запросив його до себе до Ешера. Отже, що ж він хотів від Екклза? Навіщо той був йому потрібен? Особисто я не вважаю його чарівною людиною. Він не надто розумний і загалом не пара меткому розумом іспанцю. Чому ж тоді саме його Ґарсія обрав з усіх можливих людей, як найбільш годящого для якоїсь певної мети? Чи є в нього хоч якась виняткова чеснота? На мій погляд, є. Він є втіленням британської респектабельності. Це той самий чоловік, чиї свідчення зможуть переконати іншого британця. Ви, можливо, помітили, що обоє інспекторів ні на хвилину не засумнівалися в його свідченнях, хоча ті були достатньо незвичні.

– Але що він мав засвідчити?

– У цьому випадку – нічого, але якби справи обернулися інакше, то дуже багато. Так я розумію цей випадок.

– Мабуть, він мав підтвердити його алібі?

– Звісно, любий Ватсоне, саме він мав засвідчити його алібі. Припустімо, що всі мешканці Вістерія-Лодж – співучасники в якійсь змові. Справу, якою б вона не була, мали здійснити до першої години ночі. Трохи пересунувши стрілки годинника, вони могли відправити спати містера Екклза раніше, ніж він міркував, але в будь-якому разі очевидно, що коли Ґарсія зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночі, насправді було близько опівночі. Якщо Ґарсія мав намір зробити те, що хотів, і повернутися до першої години ночі, йому потрібне було міцне алібі, яке б захистило його від будь-яких звинувачень. Тому він і скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому суді, що обвинувачений до згаданої години не виходив із дому. Так він намагався убезпечити себе про всяк випадок.

– Так-так, зрозуміло. Але чому зникли інші?

– Поки що я не маю всіх необхідних фактів, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення, не маючи даних, – даремна річ.

– А записка?

– Який там текст? «Наші барви – зелений і білий». Нагадує про перегони. «Зелений – відчинено, білий – замкнено». Це, без сумніву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса». Либонь, домовляються про зустріч. За всім цим може стояти ревнивий чоловік. У будь-якому разі справа явно була ризикованою, інакше вона не написала б «Бог у поміч». «Д» – без сумніву, її ім’я.

– Цей чоловік – іспанець. Гадаю, що «Д» означає Долорес, дуже поширене в Іспанії ім’я.

– Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б іспанцеві іспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнівно, англійка. Що ж, нам залишається набратися терпіння та чекати, поки цей блискучий інспектор заїде за нами. Поки ж можемо подякувати долі, яка позбавила нас від нестерпно виснажливих мук неробства на кілька годин.

Ще до повернення сільського інспектора прийшла телеграма – відповідь на ту, яку послав Голмс. Він прочитав її і збирався було вкласти в свій нотатник, але спіймав мій запитливий погляд. Засміявся та перекинув мені папірець через стіл.

– Ми, здається, будемо обертатися у вищих сферах, – прокоментував детектив.

Телеграма була списком імен і адрес:

«Лорд Геррінґбі, маєток «Глибока балка»; сер Джордж Фолліот, «Окшоттські вежі»; містер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурді-Плейс»; містер Джеймс Бейкер Вільямс, «Фортон-Олд-хол»; містер Гендерсон, «Високі склепіння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижній Волслінґ».

– Найпростіший спосіб звузити поле діяльності, – пояснив Голмс. – Без сумнівну, Бейнс із його методичним розумом уже розробив схожий план.

– Я все ж не розумію…

– Згадайте, друже, ми ж уже дійшли висновку, що в записці, отриманій Ґарсією, призначене побачення або таємна зустріч. Якщо найпростіше тлумачення тексту і є найправильнішим, то для того, щоб потрапити на цю зустріч, йому треба було піднятися на другий поверх і знайти в коридорі сьомі за ліком двері. Усе це дуже виразно вказує на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що він не може стояти далі, ніж за одну-дві милі від Окшотта, адже Ґарсія йшов саме в тому напрямку і сподівався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зірвалося його алібі, актуальне до першої години ночі. Оскільки великих будівель неподалік від Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свій звичний метод і, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив їх надіслати мені список таких будівель. Саме він і міститься в цій телеграмі, тому серед цих даних може виявитися інший кінець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.

Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.

Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.