Повне зібрання творів

XVI

Отже, про чесноту. Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли розмовляти зі мною про чесноту:

– Бач, – казали вони мені, – їхні звичаї розбещуються. Саме тому й розпадається імперія. Закони мають бути суворіші, слід запровадити жорстокі покарання. І стинати голови тим, хто не виконує обов’язку.

А я собі думав:

«Мабуть, і справді треба стинати голови. Але чеснота – це передусім наслідок. Гнилизна моїх людей – це передусім гнилизна імперії, яка засновує людей. Якщо імперія жива і здорова, вона підносить їхню шляхетність».

І я пригадав батькові слова:

«Чеснота – це досконалість стану людини, а не відсутність помилок. Якщо я прагну збудувати місто, я беру потолоч і негідників та ошляхетнюю їх владою. Я пропонує їм інше сп’яніння, ніж пересічне сп’яніння насильства, грабунків і зґвалтувань. Ось їхні вузлуваті руки вже будують. Їхні гордощі стають баштою, храмом і бастіоном. Їхня жорстокість стала величчю, а суворість – дисципліною. Ось вони служать місту, народженому їхніми зусиллями, місту, якому вони віддавали своє серце. І вони загинуть на бастіонах, щоб урятувати його. Ти побачиш тепер у них тільки найяскравіші чесноти.

Натомість, якщо ти вдаєш огиду перед могутністю землі, перед неоковирністю гумусу з його гниллям і червою, ти вимагаєш від людини передусім не існувати й не виявляти свого запаху. Ти засуджуєш у людях вияв їхньої сили. Ставиш євнухів на чолі імперії. Вони карають порок, але ж порок – це могутність, яка не має застосування. Отже, вони карають могутність і життя. А потім і самі стають музейними наглядачами і стережуть мертву імперію».

– Кедр, – казав мені батько, – живиться з багнюки землі, але обертає її в густу крону, яка живиться сонцем.

– Кедр, – інколи казав мені батько, – це досконалість багнюки. Це багнюка, що стало чеснотою. Якщо хочеш урятувати свою імперію, створи для неї завзяття. Воно стане магнітом людських дій. Ті самі вчинки, ті самі рухи, ті самі сподівання та зусилля збудують місто замість знищувати його.

А тепер я кажу тобі:

– Твоє місто додам, бо вже збудоване. Адже люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готові запаси, вони знову стануть вовками у своїх кублах. А якщо твоя жорстокість спроможеться впокорити їх, стануть натомість худобою в хліву. Адже місто не буває збудованим остаточно. Я кажу, мовляв, уже закінчив свій витвір, тільки тоді, коли мені бракує завзяття. Тоді люди вмирають, бо й так уже мертві. Але досконалість – не мета, якої досягають. Це самовіддача задля Бога. Я ніколи не закінчу будувати своє місто…

XVII

Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вітер. Я кидав виклик штучності мови. А коли мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли і сказали мені: «Народ бунтує, ми пропонуємо тобі бути вправним…» – я відіслав своїх полководців. Адже вправність – лише марне слово. У творчості не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, більш нічого. А якщо ти, йдучи до однієї мети, вдаєш, ніби йдеш до іншої, яка відрізняється від першої, то тільки той, кого дурять слова, повірить, ніби ти вправний. Адже ти засновуєш, зрештою, тільки те, до чого ти йдеш, більш нічого. Засновуєш тільки те, чим переймаєшся. Навіть якщо переймаєшся, щоб боротися проти. Я засновую свого ворога, якщо воюю з ним. Я його виковую й загартовую. А якщо я марно вдаю, ніби в ім’я майбутніх свобод я посилюю свій примус, я засновую тільки примус. Якщо я воюю, щоб домогтися миру, я засновую війну. Мир – це не стан, якого досягають завдяки війні. Якщо я вірю в мир, завойований зброєю, і якщо я роззброююсь, я гину. Адже я не зможу утвердити мир, якщо не засную миру.

Будувати мир – це будувати досить великий хлів, щоб у ньому могло спати все стадо. Це будувати палац, досить просторий, щоб у ньому могли зібратися всі люди, не забувши нічого зі свого майна. Не йдеться про те, щоб відібрати те майно й тримати там. Будувати мир – це домогтися від Бога, щоб він дав свій пастирський плащ, який дасть змогу прийняти людей з усім діапазоном їхніх бажань. Як-от мати, що любить своїх синів. Один несміливий і ніжний. Другий палко хапається жити. Третій, можливо, горбатий, миршавий і нерозвинений. Але всі вони у своєму розмаїтті зворушують її серце. І всі в розмаїтті своєю любові служать її славі.

XVIII

Ось чому цього вечора, видершись на вершину чорної скелі, я розглядав ген далеко чорні плями свого табору, що завжди мав трикутну форму з вартовими на кожному розі, завжди мав рушниці та порох, а проте дуже близький до миті, коли його звіє, зітре й розпорошить, мов порохняве дерево, і я простив людям.

Адже я зрозумів. Гусінь умирає, коли утворює лялечку. Рослина вмирає, коли стає насіниною. Кожен, хто зазнає перетворення, відчуває смуток і страх. Усе в ньому стає непотрібним. Всяке перетворення – це тільки цвинтар і жалі. Ця юрба чекала перетворення, зуживши стару імперію, що вже нічого не могла відмолодити. Адже не лікують ані гусінь, ані рослину, ані дитину, яка перетворюється й вимагає, щоб знову почутися щасливою, повернутися в дитинство й побачити, як знову стала цікава гра, що вже набридла, знову відчути лагідність материнських обіймів і смак молока, – але гра тепер не цікава, материнські руки не дають затишку і немає смаку молока, тож дитина відходить сумна. Зуживши стару імперію, люди, навіть не здогадуючись, вимагають нової імперії. Дитина, що зазнала перетворення й відвикла від матері, матиме відпочинок тільки тоді, коли знайде жінку. Тільки жінка знову збере її докупи. Але хто може показати людям їхню імперію? Хто може в цьому розмаїтому світі завдяки лише силі свого генія вирізьбити нове обличчя і спонукати людей повернути очі в його бік і пізнати його? А пізнаючи, любити? Це праця не для логіка, а для творця і скульптора. Адже тільки скульптор формує мармур, якому не треба виправдовуватися, і вкарбовує в мармур силу пробуджувати любов.

Я звелів, щоб прийшли архітектори, і сказав їм:

– Отже, це від вас залежить майбутнє місто, і то не своїм духовним значенням, а обличчям, яке воно покаже і яке буде його виразом. Я, звичайно, думаю разом з вами, що йдеться про людей, яких треба успішно поселити в місті. Щоб вони могли користуватися вигодами міста і не змарнували своїх зусиль на даремні ускладнення й безплідні витрати. Але я завжди вмів відрізняти важливе від нагального. Адже, людина, звичайно, має нагальну потребу їсти, бо, якщо її не годувати, вже не буде людини й не буде пов’язаних із нею проблем. Але любов, сенс життя і відчуття Бога важливіші. Мене не цікавить вид, що відгодовується. Питання, яке я ставлю собі, полягає не в тому, знаю я чи ні, чи людина буде щаслива, заможна й матиме затишне житло. Передусім я запитую себе, яка людина буде заможна, щаслива й матиме затишне житло. Адже я віддаю перевагу не своїм крамарям, які збільшують власну безпеку, а кочовикові, що вічно тікає й женеться за вітром, бо він гарнішає день у день, служачи такому неозорому господареві. Якщо, змушений обирати, я дізнаюся, що Бог відмовляє крамареві у своїй величі й дає її тільки кочовикові, я поведу свій народ у пустелю. Адже я люблю, щоб людина давала своє світло. Мені байдужа жирна свічка. Я визначу якість людини тільки за її полум’ям.

Ось чому я кажу вам:

– Якщо ви будуєте непотрібний храм, бо він не служить ані для готування страви, ані для відпочинку, ані для зборів родовитих, ані для збереження запасів води, а існує просто для звеличення серця людини, для спокою почуттів і для часу, що зріє, бо храм схожий на погреб серця, куди заходять, щоб побути кілька годин у справедливому мирі, заспокоїти пристрасті й відчути справедливість, де немає впосліджених; отже, якщо ви будуєте храм, де скорбота, заподіяна виразками, стане піснею і пожертвою, де загроза смерті стане дверима, відчиненими в нарешті покійні води, то невже ви гадатиме, ніби змарнували свої зусилля?

XX

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю втомили мене своїми доказами. Бо, зібравшись, наче на з’їзд, вони сперечалися про майбутнє. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моїм полководцям викладали передусім історію, і вони знали одна за одною дати всіх моїх завоювань і дати всіх моїх поразок, а також дати народжень і дати смертей. Отже, їм видавалося очевидним, що одні події висновуються з інших подій. Вони бачили історію людини у вигляді довгого ланцюга причин і наслідків, які починалися на першій сторінці книги історії і тривали аж до розділу, де зазначили для майбутніх поколінь, що творення таким чином успішно закінчилося даним сузір’ям полководців. Отже, заохотившись, вони йдучи від наслідку до наслідку, сподівалися продемонструвати майбутнє. Що ж, вони й прийшли до мене, обтяжені своїми важкими доказами: «Отже, ти повинен діяти задля щастя людей, або задля миру, або задля процвітання імперії. Ми вчені, – казали вони, – ми вивчали історію…»

Але я знав, що навчитися можна тільки від того, що повторюється.

Вони, мої полководці, спиралися на свою логіку, коли шукали і знайшли причину наслідку, який показали їм. Бо, запевняли вони мене, кожен наслідок має одну причину, і кожна причина має один наслідок. І від причини до наслідку вони йшли, непотрібні, до помилки. Адже одна річ – піднятися від наслідків до причин і зовсім інша – опуститися від причин до наслідків.

Після цієї зустрічі я теж, на незайманому піску, що сипався, наче тальк, перечитував історію мого ворога, знаючи, що перед кожним кроком завжди є попередній, який продиктував його, і ланцюг тягнеться від ланки до ланки й ніколи не може бракувати жодної ланки. Якби не звіявся вітер і не крутив пісок, бездоганно витерши одну сторінку, наче грифельну дошку школяра, я міг би від сліду до сліду дійти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничі вважали, що слід перепочити. Але під час цього читання я не отримав науки, яка дала б мені змогу йти попереду каравану. Адже істина, яка керує ним, має іншу сутність, ніж пісок, яким я порядкую. А знання слідів – це лише знання безплідного відбитка, що нічого не навчить мене ані про ненависть, ані про страх, ані про любов, яка передусім і керує людьми.

– Що ж, – сказали мені мої полководці, невідступно дотримуючись своєї тупості, – можна довести геть усе. Якщо я знаю ненависть, любов або страх, які панують над людьми, я передбачу їхні дії. Отже, майбутнє міститься в теперішньому…

А я б відповів їм, що завжди можу передбачити рух каравану на крок попереду від уже пройдених. Цей новий крок повторить, безперечно, попередній : у тому ж напрямі і такий самий завширшки. Це наука повторюваного. Але вона одразу збивається з дороги, яку накреслить моя логіка, бо змінить бажання…

Полководці не розуміли мене, тож я розповів їм про великий вихід.

Це сталося в районі соляних копалень. Люди лише на превелику силу животіли серед мінералів, бо там ніщо не сприяло життю. Сонце давило і пекло, а нутрощі землі замість прозорої води давали тільки бруски солі, що убивали б воду, якби криниці вже не висохли. Опинившись у полоні між зорею і соляною ропою, люди, які приходили з інших місць із повними міхами води, похапцем бралися до роботи й відбивали кайлом прозорі кристали, що зображували життя і смерть. Потім, пов’язані, наче пуповиною, поверталися до щасливих земель та їхніх життєдайних вод.

Отож сонце було там немилосердне, пекуче й біле, наче голод. Інколи пісок проривали скелі і обступали соляні копальні своїми ебеновими основами, твердими, мов чорний діамант, вітри марно шарпали кам’янисті гребені. Кожен, хто підтримував правічні традиції тієї пустелі, вважав, що вони тривкі й зафіксовані на сторіччя. Гора й далі повільно руйнуватиметься, наче під зубом м’якого терпуга, люди й далі видобуватимуть сіль, каравани й далі возитимуть воду, харчі й нових людей на ту каторжну працю…

Але настав світанок, коли всі люди повернулися в бік гори й побачили те, чого не бачили ще ніколи.

Випадкові зміни вітрів, які шарпали скелі з прадавніх часів, зрештою вирізьбили на них гігантське обличчя, яке виражало лють. Пустеля, підземні соляні копальні й племена, прикуті до ще нелюдськіших місць, ніж солоні води океану, причеплені до скам’янілої солі, опинилися під владою вирізьбленого зі скель чорного обличчя, яке під чистим глибоким небом розтуляло рот для несамовитих проклять. Люди, охоплені страхом, утекли, придивившись до нього. Новина поширилася в глибину копалень, і робітники, вийшовши на поверхню, поверталися спершу в бік гори, а потім, зі стиснутим серцем, мчали до намету, притьмом збирали своє причандалля, лаяли жінку, дитину й раба і, штовхаючи поперед себе манатки, приречені йти під невблаганним сонцем, пішли стежками на північ. Оскільки води бракувало, загинули всі. Марними видавалися прогнози логіків, які бачили, як гора руйнується, а люди увічнюють своє існування. Як вони могли передбачити те, що з’явиться?

Занурюючись у минуле, я поділяю храм на каміння. Цю операцію можна передбачити, і вона проста. Так само як розкладаю на кістки та нутрощі розрубане тіло, а храм – на каміння й уламки, маєток – на кіз, баранів, оселі та гори… Але, якщо йду в майбутнє, завжди треба брати до уваги народження нових істот, які додадуться до матеріалів, і їх годі передбачити, бо вони з іншої сутності. Цих істот я називаю одиничними і простими, бо, поділені, вони вмирають і зникають. Адже тиша – це те, що додається до каміння, але вмирає, коли роз’єднати його. Обличчя – це те, що додається до мармуру або елементів обличчя, проте вмирає, якщо або розбивають мармур, або вирізняють риси. Маєток – це те, що додається до кіз, осель, баранів і гір…

Я не зможу передбачити, але зможу заснувати. Адже майбутнє будують. Якщо якесь єдине обличчя відобразить різнорідні елементи моєї доби, якщо я маю божественні руки скульптора, моє прагнення справдиться. Але я помилюся, кажучи, мовляв, я вмів передбачити. Адже я просто створю. Серед навколишніх різнорідних елементів я б показав обличчя, перетворив би його на картину, і воно керувало б людьми. Як і маєток, що вимагає інколи навіть людської крові.

Отже, переді мною постала нова істина: перейматися майбутнім марно та ілюзорно. Єдина слушна операція – виразити теперішній світ. А виразити – це збудувати з різнорідної теперішності обличчя, яке домінує, це створити тишу з каміння.

Будь-яка інша претензія – не що інше, як словесний вітер…

XXIII

Погано, коли серце бере гору над душею.

Коли почуття бере гору над розумом.

Отже, мені здалося, ніби в моїй імперії набагато легше згуртувати людей почуттями, ніж розумом, що домінує над почуттями. Це, безперечно, знак, що розум повинен стати почуттям, але значення має передусім аж ніяк не почуття.

Мені здалося, що творця не слід підпорядковувати бажанням юрби. Адже сама його творчість має стати бажанням юрби. Юрба повинна отримати від розуму й перетворити отримане в почуття. Юрба – це лише живіт. Отриману поживу юрба має обернути в милосердя і світло.

XXV

Ось чому я звелів прийти вихователям і сказав їм:

– Ви не повинні ані вбивати людину в маленьких людях, ані обертати їх у мурах для життя в мурашнику. Адже мені байдуже, що людина буде задоволена більшою чи меншою мірою. Мені важить тільки те, щоб вона більш-менш була людиною. Я запитую передусім не про те, буде людина щасливою чи ні, а яка людина буде щасливою. Яке мені діло до достатку ситих осілих племен, що скидаються на худобу в оборі?

Наповнюйте їх не пустими формулами, а образами, які несуть структуру.

Передусім не наповнюйте їх мертвими знаннями. Дайте їм стиль, щоб вони могли розуміти.

Не судіть про їхні здібності тільки на основі позірної легкості орієнтації в тій або тій сфері. Адже той зайде найдалі й матиме найбільший успіх, що під час праці найбільше долав себе самого. Отже, зважайте передусім на любов.

Наполягайте не на вживанні, а на творенні людини, щоб вона виконувала свою роботу вірно та чесно, і тоді вона працюватиме найкраще.

Навчайте поваги, бо іронія – це рак і забуття облич.

Боріться проти зв’язків людини з матеріальними благами. Ви заснуєте людину в маленькій людині, навчивши її передусім віддавати себе, бо якщо немає самовіддачі, є тільки зашкарублість.

Навчайте медитації й молитви, бо тоді душа стає широка. І мистецтва любові. Адже що може замінити її? А любов до самого себе – протилежність любові.

Карайте передусім брехню та обмови, які, звичайно, можуть служити людині й начебто місту. Але тільки вірність створює сильних. Адже вірності немає ані в одному таборі, ані в другому. Хто вірний, той завжди вірний. А той, хто може зрадити свого товариша по праці, невірний. Але я маю потребу в сильному місті й не спиратиму його силу на загнивання людей.

Навчайте смаку досконалості, бо кожен витвір – це шлях до Бога і може завершитись тільки в смерті.

Не вчіть передусім прощення й милосердя. Адже їх можуть хибно зрозуміти і вони будуть не чим іншим, як повагою до кривди та виразки. А навчайте дивовижної співпраці всіх з усіма і з кожною окремою людиною. Тоді хірург квапитиметься перетнути пустелю, щоб вилікувати звичайне коліно людини, яка опинилася в скруті. Адже йдеться про один віз. І вони обидва мають одного візника.

XXVI

Я замислився передусім над великою таємницею перетворення і зміни себе самого. Адже в місті був один прокажений.

– Оце, – сказав мені батько, – прірва.

І повів мене в передмістя на край вбогого і брудного поля. Навколо поля була загорожа, а в центрі – низенька хатинка, де жив прокажений, відрізаний таким чином від людей.

– Ти думаєш, – запитав батько, – він кричатиме про свій розпач? Дочекайся, поки він вийде, й поглянь, як він позіхає.

Не більше й не менше – це чоловік, у якому вмерла любов. Не більше й не менше – це чоловік, знищений вигнанням. Кажу тобі: вигнання не розриває, а знищує. Ти надолужуєш себе тільки мріями і граєшся з пустими костями. Достаток вигнанця не має значення. Він тепер тільки король у королівстві тіней.

Необхідність, – казав мені мій батько, – ось де спасіння. Ти не можеш грати з пустими костями. Ти не можеш задовольнитися мріями з тієї однієї причини, що твої мрії не чинять опору. Вони оманливі, це зброя, кинута в пусті марення юнацьких літ. Корисне – це те, що чинить тобі опір. Лихо цього прокаженого полягає для нього не в тому, що він гниє, а в тому, що ніщо не чинить йому опір. Ось він замкнений, осілий зі своїми запасами.

Люди з міста інколи приходять спостерігати його. Вони збираються навколо поля, наче ті, хто зійшов на гору, а потім нахиляються над кратером вулкана. Вони бліднуть, чуючи, як земля під їхніми ногами готується до виверження. Отже, люди збиваються докупи, немов навколо таємниці, навколо квадратного поля з прокаженим. Але таємниці тут немає.

– Не будуй собі ілюзій, – казав мені батько. – Не уявляй собі його відчаю й рук, які він заламує собі від безсоння та гніву проти Бога, або проти себе, або проти людей. Адже в ньому немає нічого, хіба що зростає відсутність. Що він може мати спільного з людьми? Його очі витікають, а руки відпадають від нього, наче гілля. А з міста до нього долинає тільки гуркіт далекого возу. Життя годує його тепер тільки одним туманним видовищем. А видовище – це ніщо. Можна жити тільки з того, що ти перетворюєш. Ти не живеш тим, що складене в тобі, наче на складі. Жив би й цей прокажений, якби міг поганяти коня, носити каміння і допомагати споруджувати храм. Але йому все дають.

І все-таки утвердився звичай. Жителі міста приходили щодня, зворушені бідою прокаженого, й кидали свої пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали і вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святкові дні навіть ушановували музикою. Проте, якщо він мав потребу в усіх, у ньому ніхто не мав потреби. Він мав у своєму розпорядженні всі блага, але не мав ніяких своїх благ, щоб запропонувати їх.

– Отак і дерев’яні кумири, – казав мені батько, – яких ти обставляєш подарунками. А вірні перед їхніми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неї квіти.

Я бачив, як прокажений вийшов зі своєї халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Він був більш нечутливіший до гамору юрби, яка, проте, намагалася підлеститися до нього, ніж до морських хвиль. Він відділився від нас і тепер недосяжний. А якщо хтось із юрби виражав свій жаль, він дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своєї солідарності, відчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисує? Натомість, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнів ставав тоді видовищем і ярмарковою забавою, а втім, насправді неглибокий гнів, бо ми не належали до його світу, як діти навколо водойми, де крутиться одненький повільний короп; що нам до його гніву, бо що це за гнів, який не здатний бити й лише пускає пусті слова за вітром, що несе їх? Отже, він видався мені позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на півдні: закон дозволяв їм жебрати в оазах тільки з сідла своїх коней, бо вони не мали права спішуватися. Свої жебрацькі чаші вони простягали на кінці палиці. Дивилися суворими очима, проте нічого не бачили, бо щасливі обличчя для них були тільки мисливською територією. Але чому їх дратувало щастя, не менш чуже їхньому світові, ніж мовчазні ігри тваринок на лісовій галявині? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потім ступою їздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузці. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпіння наганяло страх. Нерухомі, вони були для нас лише повільним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише місцями, які проминають, закритими полями і оселями зла. Але чого вони чекали? Нічого. Адже чекають не від себе, а від когось іншого. Що гірше розвинена твоя мова, то брутальніші твої зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання і нудьга.

Але чого могли чекати від нас ці люди, такі цілковито відокремлені від нас? Вони не чекали нічого.

– Подивився, – казав мій батько. – Він уже навіть позіхати не годен. Він зрікся навіть нудьги, що є властивим людині чеканням.