Повне зібрання творів

Розділ XVI

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля – не абияка планета! На ній є сто одинадцять королів (не забуваючи, звичайно, й негритянських цариків), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім із половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів марнославних – тобто приблизно два мільярди дорослих.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, я скажу, що до винаходу електрики на цій планеті, на всіх шістьох континентах, доводилось утримувати справжнє військо з чотирьохсот шістдесятьох двох тисяч п’ятисот одинадцятьох ліхтарників.

Якщо дивитися здалеку, видовище було неперевершеним. Рухи того війська були впорядковані, наче в оперного балету. Спершу наставала черга ліхтарників Нової Зеландії та Австралії. Запаливши ліхтарі, вони йшли спати. Після них пускалися в танок ліхтарники Китаю і Сибіру. Потім і ці непомітно ховалися за лаштунки. Тоді наставала черга ліхтарників Росії та Індії. Далі – ліхтарників Африки і Європи. Згодом виходили на сцену ліхтарники Південної Америки. За ними вслід – Північної Америки. І всі вони ніколи не помилялися в порядку свого виходу на сцену. Грандіозна вистава.

Тільки ліхтарник єдиного ліхтаря на Північному полюсі і його колега-ліхтарник єдиного ліхтаря на Південному полюсі жили в лінощах та недбальстві: вони працювали двічі на рік.

Розділ XVII

Коли хочеш видаватися розумним, інколи трапляється трохи прибрехати. Я був не дуже чесний, розповідаючи вам про ліхтарників. Я ризикую дати хибне уявлення про нашу планету тим, хто не знає її. Люди на Землі займають дуже мало місця. Якби два мільярди жителів Землі стали, збившись докупи, немов на мітингу, вони б легко помістилися на майдані завдовжки двадцять миль і завширшки двадцять миль. Людство можна було б зосередити на найменшому острівці Тихого океану.

Дорослі, звичайно, не повірять вам. Вони вважають, ніби займають багато місця. Їм мариться, ніби вони не менш важливі, ніж баобаби. Тож порадьте їм зробити підрахунок. Дорослі обожнюють цифри, і ця пропозиція сподобається їм. Але не марнуйте свого часу на цю марудну роботу. В цьому немає потреби. Ви ж вірите мені.

Маленький Принц, опинившись на Землі, дуже здивувався, не побачивши нікого. Він уже злякався, що помилився й потрапив не на ту планету, як раптом у піску ворухнувсь жовтий, наче місяць, обручик.

– Добрий вечір! – про всяк випадок привітався Маленький Принц.

– Добрий вечір, – відповіла змійка.

– На яку я планету впав? – запитав Маленький Принц.

– На Землю, в Африці, – відповіла змійка.

– Ох!.. Тож на Землі нікого немає?

– Тут пустеля. В пустелях немає нікого. Земля велика, – відповіла змійка.

Маленький Принц сів на камінь і звів очі до неба:

– Я запитую себе, – мовив він, – чи справді зорі сяють тому, щоб кожен міг коли-небудь знову знайти свою. Поглянь на мою планету. Вона якраз над нами… Але ж яка далека!

– Гарна, – похвалила змійка. – Чого ти прибув сюди?

– Я не порозумівся з однією квіткою, – відповів Маленький Принц.

– Ух! – зітхнула змійка.

Обоє замовкли.

– А де люди? – нарешті озвався Маленький Принц. – У пустелі трохи самотньо.

– Серед людей теж самотньо, – з притиском мовила змійка.

Маленький Принц пильно подивився на неї:

– Дивна ти тварина, – зрештою сказав він, – тоненька, мов палець…

– Але могутніша за палець короля, – заявила змійка.

Маленький Принц усміхнувся:

– Ти не могутня… ти навіть лап не маєш… навіть не здатна мандрувати…

– Я здатна завезти тебе далі, ніж будь-який корабель, – заперечила змійка і, мов золотий браслет, обвила кісточку Маленького Принца. – Доторкнувшись до людини, я повертаю її землі, з якої вона вийшла, – казала далі змійка. – Але ти чистий і прибув із далекої зорі…

Маленький Принц мовчав.

– Мені жаль тебе, такого кволого, на цій гранітній Землі. Я можу допомогти тобі коли-небудь, якщо надто тужитимеш за своєю планетою. Я можу…

– Ох! Я зрозумів тебе дуже добре, – сказав Маленький Принц, – але чому ти завжди говориш загадками?

– Я розгадую їх усі, – запевнила змійка.

Обоє замовкли.

Розділ XVIII

Маленький Принц перетнув пустелю й побачив лише одну квітку. Квітку з трьома пелюстками, непоказну й миршаву…

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповіла квітка.

– Де люди? – чемно запитав Маленький Принц.

Та квітка колись бачила, як ішов караван:

– Люди? Їх, мабуть, шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Але ніколи не знаєш, де шукати їх. Вітер жене їх, як перекотиполе. Вони без коріння, і це страшенно сковує їх.

– Прощавай! – рушив далі Маленький Принц.

– Прощавай! – кинула квітка.

Розділ XIX

Маленький Принц піднявся на високу гору. Єдиними горами, які він знав коли-небудь, були три вулкани, що сягали йому по коліно. Згаслий вулкан правив йому за стільчик. «Із такої високої гори, – сказав він собі, – я одразу побачу всю планету і всіх людей…» Та побачив лише гострі верхівки скель.

– Добрий день! – про всяк випадок привітався він.

– Добрий день!.. Добрий день!.. Добрий день!.. – покотилось відлуння.

– Хто ви? – запитав Маленький Принц.

– Хто ви?.. Хто ви?.. Хто ви?.. – озвалося відлуння.

– Будьте моїми приятелями, я самотній, – поскаржився він.

– Самотній… самотній… самотній… – вторувало відлуння.

«Що за дивна планета! – подумав тоді Маленький Принц. – Геть уся суха, шпичаста й неприязна. А людям бракує уяви. Вони лише повторюють те, що їм кажуть… У себе на планеті я мав квітку, і вона завжди перша озивалася до мене…»

Розділ XX

Довго йдучи крізь піски, скелі та сніги, Маленький Принц зрештою натрапив на дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

– Добрий день! – привітався він.

Перед ним виднів сад, заквітчаний трояндами.

– Доброго здоров’я! – відповіли троянди.

Маленький Принц придивився до них. Усі вони були схожі на його квітку.

– Хто ви? – приголомшено запитав він.

– Ми троянди, – відповіли квіти.

– Ох! – зойкнув Маленький Принц.

І почувся страшенно пригніченим. Його квітка розповідала, мовляв, вона у світі єдина і неповторна. А тут їх тисяч п’ять, усі однакові, і то тільки в одному саду!

«Вона б дуже засмутилася, – сказав він собі, – якби побачила цей сад… страхітливо кашляла б і вдавала б, ніби вмирає, щоб уникнути глузувань. А я був би змушений удавати, ніби піклуюся про неї, бо інакше, щоб і мене принизити, вона б і справді віддалася смерті…»

Згодом Маленький Принц знову сказав собі:

«Я думав, ніби я багатий на єдину у світі квітку, а маю звичайнісіньку троянду. Така банальна квітка і мої три вулкани, які мені по коліно і один з яких, мабуть, згас навіки, аж ніяк не роблять із мене великого принца…»

Упавши на траву, Маленький Принц заплакав.

Розділ XXI

Саме тоді з’явився лис.

– Добрий день! – привітався він.

– Доброго здоров’я! – чемно відповів Маленький Принц, озирнувшись, але нікого не побачивши.

– Я тут, – озвався голос, – під яблунею.

– Хто ти? – запитав Маленький Принц. – А ти гарний.

– Я лис, – відповів лис.

– Ходи пограйся зі мною, – попросив Маленький Принц. – Мені страшенно сумно.

– Я не можу гратися з тобою, – заперечив лис. – Я не приручений.

– Ох! Вибач! – збентежився Маленький Принц. Але після роздумів додав: – А що означає слово «приручити»?

– Ти не тутешній, – здогадався лис. – Чого ти шукаєш?

– Я шукаю людей, – відповів Маленький Принц. – Що означає «приручити»?

– Люди, – пояснив лис, – мають рушниці й полюють. А це страшенно прикра річ! Люди розводять ще й курей. Це єдине, чим вони переймаються. Тож ти шукаєш курей?

– Ні, – заперечив Маленький Принц. – Я шукаю приятелів. Що означає «приручити»?

– Це дуже забута дія. Вона означає «створити зв’язки».

– Створити зв’язки?

– Звичайно, – кивнув лис. – Ти для мене тільки хлопчик, достоту схожий на сотню тисяч хлопчиків. Я не маю потреби в тобі. Ти теж не маєш потреби в мені. Я для тебе тільки лис, схожий на сотню тисяч лисів. Але, якби ти приручив мене, ми відчували б потребу один в одному. Ти був би для мене єдиним у світі. Я був би для тебе єдиним у світі…

– Я починаю розуміти, – задумався Маленький Принц. – Є одна квітка… мабуть, вона приручила мене…

– Можливо, – погодився лис. – На Землі всяке можна побачити…

– Ох! Це не на Землі, – зітхнув Маленький Принц.

Лис, здається, дуже зацікавився:

– На іншій планеті?

– Так.

– А на тій планеті є мисливці?

– Ні.

– Це вже цікаво! А кури?

– Ні.

– Ніде немає досконалості, – зітхнув лис.

Але згодом повернувся до своєї ідеї:

– Моє життя нудне. Я полюю курей, люди полюють мене. Всі кури однакові, та й люди всі однакові. Тому мені нудно. Та, якби ти приручив мене, моє життя немовби осяяло сонце. Я б здалеку чув, як ти ступаєш, упізнавав би твою ходу, відмінну від будь-чиєї іншої ходи. Хода інших людей заганяла б мене під землю. Твоя виманювала б із нори, наче музика. Ось поглянь! Бачиш отам пшеничні ниви? Я хліба не їм. Пшениця мені без потреби. Пшеничні ниви ні про що не нагадують мені. І це сумно! А от у тебе золотаве волосся. Тож як було б чудово, якби ти приручив мене! Золотава пшениця нагадувала б мені про тебе. Я любив би слухати, як шелестить вітер у колоссі…

Лис замовк і довго дивився на Маленького Принца:

– Будь ласка… приручи мене! – благав він.

– Я б із радістю, – мовив Маленький Принц, – але часу в мене обмаль. Я маю знайти собі приятелів і хочу багато зрозуміти.

– Не приручиш – не зрозумієш, – прорік лис. – Люди вже не мають часу розуміти бодай що-небудь. Вони геть усе купують у крамницях уже готове. А от крамниць, де торгують приязню, не існує, тож люди вже не мають приятелів. Якщо хочеш мати приятеля, приручи мене!

– А що треба робити? – запитав Маленький Принц.

– Треба бути дуже терплячим, – повчав лис. – Спершу ти посидиш трохи поодаль від мене, отак, у траві. Я дивитимусь на тебе кутиком ока, а ти мовчатимеш. Мова – джерело непорозумінь. Але щодня ти зможеш сідати трохи ближче…

Наступного дня Маленький Принц знову прийшов на те місце.

– Приходити краще однієї години, – давав настанови лис. – Якщо, наприклад, ти прийдеш о четвертій годині пополудні, я ще з третьої почну почуватися щасливим. Що ближче підступатиме година, то щасливіший я буду. А вже о четвертій розхвилююсь і забігаю: я з’ясую ціну щастя! Та, якщо ти ходитимеш байдуже коли, я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Треба дотримуватись ритуалів.

– Що таке ритуал? – запитав Маленький Принц.

– Це теж дуже забуте явище, – пояснив лис. – Це те, завдяки чому один день відрізняється від решти днів, одна година – від решти годин. Скажімо, в моїх мисливців є певний ритуал. Щочетверга вони танцюють із сільськими дівчатами. Отже, четвер – розкішний день! Я гуляю аж до винограднику. А якби мисливці танцювали байдуже коли, всі дні були б однакові і б не мав жодного вихідного.

Отак Маленький Принц приручив лиса. А як наблизилась пора вирушати:

– Ох! – простогнав лис. – Я плакатиму.

– Тут ти сам завинив, – сказав Маленький Принц. – Я не бажав тобі лиха, але ж ти хотів, щоб я приручив тебе…

– Авжеж, – погодився лис.

– Але ж ти плакатимеш! – скрикнув Маленький Принц.

– Авжеж, – кивнув лис.

– У такому разі ти нічого не здобув!

– Здобув, – заперечив лис. – Завдяки золотавій пшениці.

А згодом додав:

– Піди ще раз поглянь на троянди. Ти збагнеш, що твоя – єдина у світі. Потім повернись і попрощайся зі мною, і я подарую тобі одну таємницю.

Маленький Принц пішов дивитися на троянди.

– Ви анітрохи не схожі на мою троянду, ви ще ніхто, – казав він їм. – Вас ніхто не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як був мій лис. То був лис, схожий на сотні тисяч інших лисів. Але я зробив його своїм приятелем, і він тепер єдиний у світі.

Троянди засоромились.

– Ви гарні, але пусті, – додав Маленький Принц. – За вас не підеш на смерть. Звичайний перехожий, безперечно, подумає, що моя троянда схожа на вас. Але вона одна має більше значення, ніж ви всі, бо саме її я поливав. Саме її накривав ковпаком. Саме її затуляв ширмою. Саме на ній повбивав гусінь (крім двох чи трьох, щоб літали метелики). Саме її я слухав, як вона нарікала, вихвалялась чи навіть інколи мовчала. Бо то моя троянда.

Маленький Принц знову прийшов до лиса:

– Прощавай! – мовив він.

– Прощавай! – зітхнув лис. – А ось і моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать.

– Очі головного не бачать, – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

– Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надає їй такого великого значення.

– Саме час, який я змарнував на свою троянду… – повторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.

– Люди забули цю істину, – напучував лис, – а ти не повинен забувати її. За тих, кого приручив, ти відповідаєш довіку. Ти відповідаєш за свою троянду…

– Я відповідаю за свою троянду… – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

Розділ XXII

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповів стрілочник.

– Що ти тут робиш? – запитав Маленький Принц.

– Сортую пасажирів, по тисячі в одному пакеті, – мовив стрілочник. – Скеровую потяги, які везуть їх, то праворуч, то ліворуч.

Кур’єрський потяг з осяяними вікнами прогуркотів, наче грім, аж здригнулася будка стрілочника.

– Ого, як спішать! – зауважив Маленький Принц. – Чого шукають ті люди?

– Навіть машиніст не знає, – відповів стрілочник.

У зворотному напрямі прогуркотів ще один осяйний кур’єрський потяг.

– Що, вже повернулися? – здивувався Маленький Принц.

– Та це інші люди, – пояснив стрілочник. – Міняються місцями.

– А там, де вони були, їм не подобалось?

– Нікому ніколи не подобається його теперішнє місце, – відповів стрілочник.

Гуркнув, мов грім, третій осяйний кур’єрський потяг.

– Вони женуться за першими пасажирами? – запитав Маленький Принц.

– Ніхто ні за ким не женеться. Люди там усередині сплять або позіхають. Тільки діти туляться носами до шибок.

– Тільки діти знають, чого шукають, – промовив Маленький Принц. – Вони марнують час на ганчір’яну ляльку, і ця лялька набуває для них значення, і коли забрати її, діти плачуть…

– Щастить їм! – кинув стрілочник.

Розділ XXIII

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповів крамар.

Цей крамар продавав удосконалені пігулки, які тамували спрагу. Ковтаєш одну в тиждень – і вже не хочеться пити.

– Навіщо ти продаєш їх? – запитав Маленький Принц.

– Це велика економія часу, – відповів крамар. – Фахівці вже все порахували. Заощаджуєш п’ятдесят три хвилини на тиждень.

– І що роблять із тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?

– Що завгодно…

«Якби я, – подумки сказав собі Маленький Принц, – мав вільні п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пішов до джерела…»

Розділ XXIV

Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.

– Ох! – сказав я Маленькому Принцові. – Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!

– Мій приятель лис казав…

– Хлопчику, тепер уже не до лиса!

– Чому?

– Бо я помру від спраги…

Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:

– Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…

«Він не усвідомлює небезпеки, – думав я, – бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»

Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:

– Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…

Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.

Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.

– Тож і ти відчуваєш спрагу? – запитав я.

Він не відповів, лише мовив:

– Вода й для серця може бути добра…

Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.

Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:

– Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…

Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.

– І пустеля гарна, – докинув Маленький Принц.

То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…

– Пустелю прикрашає те, – сказав Маленький Принц, – що вона ховає десь криницю…

Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…

– Атож, – сказав я Маленькому Принцові, – байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!

– Я тішуся, – всміхнувся він, – що ти згоден з моїм лисом.

Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»

Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…

Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.

Розділ XXV

– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…

І додав:

– Марний клопіт!..

Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці – звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.

– Дивно, – сказав я Маленькому Принцові, – тут є все: блок, відро, мотузка…

Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.

– Чуєш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, і вона співає…

Я не хотів, щоб він тягнув відро:

– Дай мені, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.

Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.

– Ця вода і мою втамує спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай мені пити.

І я збагнув, чого він шукав!

Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.

– Люди на твоїй планеті, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…

– Не знаходять, – підтвердив я.

– Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…

– Авжеж, – кивнув я.

А Маленький Принц додав:

– Але очі сліпі. Шукати треба серцем.

Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..

– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.

– Яку обіцянку?

– Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!

Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:

– Твої баобаби скидаються на капусту!

– Ох!

А я так пишався своїми баобабами!

– А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!

Маленький Принц знову засміявся.

– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.

– Ой, та й так годиться, – заспокоїв він, – діти знають!

Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце:

– Ти щось задумав і не кажеш мені…

Маленький Принц не відповів, а тільки повідомив:

– Знаєш, відколи я впав на Землю… завтра буде річниця.

Помовчавши, додав:

– Я впав тут неподалік…

І почервонів.

Я знову, не розуміючи чому, відчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

– Отже, тиждень тому, вранці, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотній за тисячу миль від усіх населених місць! Ти повернувся на місце падіння?

Маленький Принц знову почервонів.

А я додав, вагаючись:

– Мабуть, через річницю?

Маленький Принц червонів і далі. Він ніколи не відповідав на запитання, та, коли червоніють, це означає «так», правда?

– Ох! – зітхнув я. – Боюся…

Але Маленький Принц урвав мене:

– Тепер ти повинен працювати. Тобі слід повернутись до твоєї машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечері…

Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, є ризик, що доведеться плакати…