Kitobni o'qish: «Маленький принц. Ілюстроване видання»

Леонові Верту.

Прошу дітей пробачити мені за те, що я присвятив цю книжку дорослій людині. Скажу на виправдання: ця доросла людина – мій найкращий друг. І ще: він здатен зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. І, зрештою, він живе у Франції, а там зараз голодно і холодно. І він дуже потребує розради. Якщо і це не може мене виправдати, то я згоден присвятити цю книжку тому хлопчикові, яким був колись мій дорослий приятель. Адже всі дорослі спочатку були дітьми, от тільки мало хто з них про це пам'ятає. Отже, я виправлю присвяту:

Леонові Верту,

коли він був маленьким.

I

Коли мені було шість років, у книжці під назвою «Правдиві історії», де йшлося про незаймані ліси, я побачив химерний малюнок. На ньому величезна змія-удав ковтала хижого звіра.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не жуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить безпробудно півроку, аж поки перетравить їжу».

Я багато думав про життя у джунглях, сповнене пригод, та й собі намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Це був мій малюнок № 1. Я показав моє творіння дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

– Чого б то капелюх лякав? – була відповідь.

А це ж був не капелюх. Це був удав, який проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все пояснювати. Це мій малюнок № 2.

Дорослі порадили мені не малювати змій ні зовні, ні зсередини, а краще цікавитися географією, історією, математикою та правописом. Отак і сталося, що в шість років я зрікся блискучої кар'єри художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 та № 2, я геть зневірився у собі. Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.

Отже, мені довелося обрати собі інше ремесло, і я вивчився на льотчика. Я облетів майже цілий світ. І географія, по правді сказати, стала мені у пригоді. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Аризони. Це дуже корисно, якщо вночі заблукаєш.

За своє життя я зустрічав чимало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від цього, зізнаюся, не став думати про них краще.

Коли я зустрічав дорослу людину, яка здавався мені розумнішою і кмітливішою за інших, я показував їй свій малюнок № 1 – я його зберіг. Але доросла людина незмінно відповідала мені: «це капелюх», і я вже не говорив з нею ні про полозів, ні про незаймані ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до понять світу дорослих. Я говорив з ними про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. I дорослі тішилися, що познайомитися з такою розважливою людиною.

II

Так я і жив на самоті, і не було мені з ким погомоніти і розрадити душу. Аж ось шість років тому довелося мені зробити вимушену посадку у Сахарі. Щось зламалося в моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні пасажирів, і я вирішив, що спробую сам все виправити, хоч це і нелегко. Мені мав або полагодити мотор, або загинути. Води у мене було ледь на тиждень.

Першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від житла. Людина, що зазнала лиха і загубилася на плоту посеред океану, і та була менш самотньою. Уявіть моє здивування, коли на світанку мене розбудив чийсь тоненький голосок. Він сказав:

– Будь ласка… Намалюй мені баранця!

– Що?…

– Намалюй мені баранця…

Я схопився, наче наді мною грянув грім. Протер очі. Почав оглядатися навколо. І бачу – стоїть незвичайний малюк і серйозно мене розглядає. Ось найкращий його портрет, який мені пощастило згодом намалювати. Але на моєму малюнку він, звісно, далеко не такий гарний, яким був насправді. Та це не моя провина. Коли мені було шість років, дорослі переконали мене, що художника з мене не вийде, і я нічого не навчився малювати, крім удавів – зовні і зсередини.

Отже, я на все око спостерігав за цим видінням. Не забудьте, я знаходився за тридев'ять земель від людського житла. А тим часом було зовсім не схоже, щоб це хлоп'я заблукало або було до смерті втомлене і налякане, або вмирає від голоду і спраги. З його вигляду аж ніяк не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася у безлюдній пустелі, далеко від усякого людського житла. Нарешті до мене повернулася мова, і я запитав:

– Але ж… Що ти тут робиш?

І він знову попросив тихо і дуже серйозно:

– Будь ласка… Намалюй баранця…

Все це було так таємничо і незбагненно, що я не посмів відмовитися.

Хай як безглуздо це виглядало тут, у пустелі, на волосок від смерті, я всеж дістав з кишені аркуш паперу і вічне перо. Але якраз згадав, що вчився здебільшого географії, історії, математики і правопису, і сказав малюкові (трохи навіть розсердившись), що не вмію малювати. Він відповів:

– Все одно. Намалюй баранця.

Оскільки я ніколи в житті не малював баранів, я відтворив для нього одну з двох картинок, що їх лише і вмів малювати – удава зовні. І дуже здивувався, коли малюк вигукнув:

– Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав дуже небезпечний, слон надто великий. А у мене вдома все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця.

І я намалював.

Він уважно подивився на мій малюнок і сказав:

– Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого.

Я намалював.

Мій новий друг м'яко, поблажливо посміхнувся.

– Ти ж сам бачиш, – сказав він, – це не баранець. Це великий баран. У нього роги…

Я знову намалював по-іншому.

Але і цим малюнком він був незадоволений:

– Цей надто старий. Мені потрібен такий баранець, щоб жив довго.

Тут я втратив терпіння – адже треба було швидше розібрати мотор, і нашкрябав ящика.

І пояснив:

– Ось тобі ящик. А в ньому сидить саме такий баранець, який тобі потрібен.

Але ж яким було моє здивування, коли мій суворий суддя раптом засяяв:

– Ось такого я й хотів! Як гадаєш, чи багато він їсть трави?

– Навіщо тобі?

– Просто у мене вдома всього дуже мало…

– Йому буде достатньо. Я тобі даю зовсім маленького баранця.

– Не такий вже він і маленький… – сказав він, нахиливши голову над малюнком. – Поглянь-но! Мій баранець заснув…

Так я познайомився з Маленьким принцом.

III

Нескоро я зрозумів, звідки він з'явився. Маленький принц засипав мене питаннями, але, коли я сам його запитував про щось, він наче й не чув. Лише потроху, з випадкових, сказаних мимохідь слів мені все відкрилося.

Так, коли він вперше побачив мій літак (літак я не малюватиму, мені все одно не впоратися), він запитав:

– Що це за штука?

– Це не штука. Це літак. Мій літак. Він літає.

І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді малюк вигукнув:

– Як? Ти впав з неба?

– Так, – скромно відповів я.

– От забавно!..

І Маленький принц так голосно зареготав, що мене взяла досада: мені б хотілося, аби моєму лихові співчували. Потім він додав:

– Виходить, і ти прибув з неба. А з якої планети?

«Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!», подумав я і запитав напряму:

– Виходить, ти потрапив сюди з іншої планети?

Але він не відповів. Він тихо похитав головою, роздивляючись мій літак:

– Ну, на цьому ти не міг прилетіти здалеку…

І замислився про щось. Потім вийняв з кишені баранця і почав роздивлятися цей скарб.

Можете собі уявити, як розпалилася моя цікавість від його напівзізнання про «інші планети». І я спробував дізнатися більше.

– Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати баранця?

На хвилину він замислився, потім сказав:

– Дуже добре, що ти дав мені ящика, баранець тут спатиме ночами.

– Ну звісно. І якщо ти будеш слухняним хлопчиком, я дам тобі мотузку, щоб вдень його прив'язувати. І кілочок.

Маленький принц насупився:

– Прив'язувати? Для чого це?

– Але ж якщо ти його не прив'яжеш, він заблукає невідомо де і загубиться.

Тут мій приятель знову засміявся:

– Та куди ж він піде?

– Куди завгодно! Хоч світ за очі.

Тоді маленький принц сказав серйозно:

– Це нічого, адже у мене там обмаль місця. – І додав з легким смутком:

– Якщо йти навпростець і лише по прямій, далеко не втечеш…

IV

Так я зробив ще одне важливе відкриття: вся його рідна планета – завбільшки з будинок!

Втім, це мене не надто здивувало. Я знав, що, крім таких великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, існують ще сотні інших, яким навіть імен не мають, і серед них такі маленькі, що їх і в телескоп важко розгледіти. Коли астроном відкриває таку планетку, він дає їй не ім’я, а номер. Наприклад: астероїд 3251. У мене є вагомі підстави вважати, що Маленький принц прилетів з планети, яка називається «астероїд Б-612». Цей астероїд був помічений в телескоп лише раз, в 1909 році, його побачив турецький астроном.

Астроном доповів тоді про своє відкриття на міжнародному астрономічному форумі. Але ніхто йому не повірив, а все через те, що був він одягнений по-турецьки. Отакий вони народ, ці дорослі!

На щастя для астероїда Б-612, правитель Туреччини звелів своїм підданим під страхом смертної кари носити європейський одяг. І у 1920 році той астроном знову доповів про своє відкриття. Цього разу раз він був одягнений за останньою модою – і всі з ним погодилися.

Я вам розповів у таких подробицях про астероїд Б-612 і навіть назвав його номер знову ж таки лише через дорослих. Дорослі дуже люблять цифри. Коли розповідаєш їм, що у тебе з'явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Зроду вони не спитають: «а який у нього голос? В які ігри він любить грати? Чи колекціонує метеликів?» Вони запитують: «Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько?» І після цього вважають, що вже знають людину. Якщо скажеш дорослим: «я бачив гарний будиночок з рожевої цегли, у його вікнах – герань, а на даху – голуби», – вони не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «я бачив будинок за сто тисяч франків», – і тоді вони вигукують: «яка краса!»

Так само, якщо сказати: «ось докази, що Маленький принц насправді існував – він був дуже, дуже славний, він сміявся, і йому хотілося мати баранця. А хто хоче баранця, той, ясна річ, існує», – якщо кажеш так, вони тільки знизують плечима і дивляться на тебе, як на нетямуще немовля. Але якщо сказати їм: «він прилетів з планети, яка називається «астероїд Б-612», – це їх переконає, і вони не набридатимуть вам розпитуваннями. Отакий вони народ, ці дорослі. Не варто на них сердитися. Діти повинні бути дуже поблажливі до дорослих.

Але ми, ті, хто розуміє, що таке життя, ми, звісно, сміємося з номерів і цифр! Я охоче почав би цю повість як чарівну казку. Я хотів би почати так:

«Жив собі Маленький принц. Він жив на планеті, яка трошечки більша за нього самого, і йому дуже хотілося мати друга…». Ті, хто розуміє, що таке життя, відразу б побачили, що це набагато більше схоже на правду.

Бо я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги. Серце моє стискається від болю, коли згадую мого маленького друга, і тяжко мені про це говорити. Ось уже шість років, як мій друг разом з баранцем мене покинув. І я хочу розповісти про нього задля того, аби його не забути. Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не кожному таланить мати друга. І я боюся стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, крім цифр. Ще й тому я купив фарби та кольорові олівці. Не так це просто – в моєму віці знову братися до малювання, якщо за все життя лише й зобразив, що удава зовні і зсередини, та й то у шість років! Звісно, я намагаюся передати схожість якнайкраще. Але зовсім не впевнений, що у мене це вийде. Один портрет виходить вдало, а інший ні краплі не схожий. Так само і зріст: на одному малюнку Маленький принц у мене надто великий, на іншому – замаленький. І я не дуже добре пам'ятаю, якого кольору був його одяг. Я намагаюся малювати і так і сяк, навмання. Зрештою, я можу помилитися і в якихось важливих подробицях. Але ви вже вибачайте. Мій друг ніколи мені нічого не пояснював. Можливо, він думав, що я такий самий, як він. Але я, на жаль, не вмію побачити баранця крізь стінки ящика. Може, я трохи схожий на дорослих. Напевно, я старію.