Kitobni o'qish: «Щоденник наркомана»

Алостраель, Діві-Берегині Санґраалю в абатстві Телема на «Телепилі»,

а також Астарте Лулу Пантеї, наймолодшій із його представників, я присвячую цю історію Геркулесової праці заради звільнення Людства від усіх форм залежності.

Це правдива історія.

Її було змінено рівно настільки, аби приховати справжні імена героїв.

Це жахлива історія, але водночас це історія надії та краси.

Вона з разючою ясністю показує безодню, над якою тремтить наша цивілізація.

Однак те саме Світло освітлює шлях людства: і ми самі винні, якщо переступимо межу.

Ця історія правдива не лише стосовно одного виду людської слабкості, а (за аналогією) усіх її видів; і для усіх них існує лиш один шлях до спасіння.

Як каже Ґленвіл: «Людина не поступилася б янголам, ані самій смерті, якби не слабкість її волі».

Чини, як волієш, – нехай таким буде весь закон.

Алістер Кроулі

Книга I
Paradiso

Розділ 1
Ніч лицаря

Так, без сумніву, я почувався пригнічено.

Не думаю, що з огляду на все це була моя реакція на пережитий день. Звичайно, завжди є реакція після збудження від польоту; але ефект більше фізичний, ніж моральний. Не хочеться ні з ким говорити. Лежиш собі, куриш і п’єш шампанське.

Ні, мій паскудний стан був дещо іншим. Я проаналізував свої думки, як це швидко вчиться робити хороший пілот, і мені справді стало соромно. Якщо взяти в цілому, то я був одним з найщасливіших людей у світі.

Війна – наче хвиля: когось накриває, когось топить, когось розбиває на друзки об камені; але когось вона викидає далеко на берег, на блискучий золотий пісок, подалі від ще якихось додаткових примх долі.

Дозвольте пояснити.

Мене звуть Пітер Пендраґон. Мій батько був другим сином у родині, і він часто сварився з дядьком Мортімером, коли вони були малими хлопцями. Він перебивався заробітком лікаря загальної практики у Норфолку, потім одружився, але це не дуже покращило його справи.

Втім, він наскладав достатньо, щоб дати мені сяку-таку освіту. Тож коли розв’язалася війна, мені було двадцять два роки і я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському університеті.

Потім, як я вже казав, надійшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рік війни. Безлад і збентеження були такі, що понад шість місяців я навіть не знав про це.

Мій батько помер від грипу перед самим перемир’ям.

Я подався до військової авіації; служба мені непогано вдавалася, проте я чомусь так і не набув упевненості ні в собі, ні у своїй машині. Командир моєї ескадрильї говорив, що я ніколи не стану славетним льотчиком.

– Давня справа, – казав він, – тобі бракує інстинктів, – додаючи до іменника цілковито безглуздий прикметник, який, однак, допоміг зробити речення чітко зрозумілим.

– У тебе виходить лише тому, – сказав він, – що ти маєш аналітичний склад розуму.

Що ж, здається, маю. Ось чому я зараз і пишу цей текст. У всякому разі, в кінці війни з’ясувалося, що у мене є лицарський титул, який, як я і дотепер свято вірю, дістався мені через канцелярську помилку якогось державного службовця.

Що ж до дядька Мортімера – він і далі продовжував відлюдькуватий спосіб життя; насуплений, нетовариський заможний підтоптаний парубок. Ми зовсім про нього не чули.

А потім, десь рік тому, він помер; і я, на превеликий подив, дізнався, що є єдиним спадкоємцем його п’яти-шести тисяч на рік і власником Барлі Ґрандж – просто неймовірно милої місцини у Кенті, ще й досить недалеко розташованої для зручності успішного молодого світського лева, яким я став. Найбільшою перевагою маєтку було штучне озеро, доволі велике, щоб використовувати його як аеродром на воді для мого гідролітака.

Можливо, мені бракувало інстинктів для польотів, як казав Картрайт; але це єдиний вид спорту, що мене цікавив.

Гольф? Коли пролітаєш над полем для гольфа, ці люди і справді виглядають такою жахливою поганню! Такою нікчемною формальністю!

Тепер про мою пригніченість. Коли війні настав кінець, коли я залишився без копійки, без роботи, зовсім пограбований (навіть якби я мав якісь гроші) війною, щоб продовжувати медичну кар’єру, я розробив для себе абсолютно нову психологію. Знаєте, як почуваєшся, коли береш участь у повітряній дуелі, ти, здається, відсторонюєшся від усього. У всесвіті не існує нічого, окрім тебе і фріца, якого ти намагаєшся збити. Є щось у цьому відсторонене і богоподібне.

І коли я опинився на вулиці, куди мене викинула «вдячна» країна, я перетворився на цілком іншу тварину. Насправді я часто думав, що немає ніякого «я» взагалі; що ми просто засоби вираження чогось іншого; що коли ми вважаємо себе собою, ми просто – жертви примарної ілюзії.

Та до біса це! Фактично я став доведеним до відчаю диким звіром. Я був занадто голодним, так би мовити, щоб марнувати час на гіркі роздуми.

І тоді прийшов лист від адвокатів.

Це був ще один новий досвід. Досі я навіть гадки не мав, як низько люди готові гнути свої шиї.

– До речі, сер Пітер, – сказав пан Волф, – звичайно, це забере якийсь час, щоб уладнати усі справи. Це великий маєток, дуже великий. Але я подумав, сер Пітер, поки те се – ви не образитеся, якщо ми випишемо вам для початку відкритий чек на тисячу фунтів.

Тільки коли вийшов за двері, я зрозумів, як сильно він хотів управляти моєю власністю. Йому не потрібно було переживати. Він досить добре вів справи бідного старого дядька Мортімера усі ці роки; навряд чи я б шукав когось іншого.

Що мене справді потішило у всій цій справі, це один із пунктів заповіту. Цей старий краб просидів усю війну у своєму клубі, огризаючись до всіх, кого бачив; і при цьому, виявляється, він постійно слідкував за тим, що я роблю. У заповіті він зазначив, що зробив мене спадкоємцем «за блискучу службу нашій любій країні у важку для неї хвилину».

Це і є справжня кельтська психологія. Коли розмову закінчено, завжди залишається щось, що не промовляє ні слова, а йде прямо крізь землю, проникаючи у самісінький центр.

А тепер про кумедну частину історії. На свій подив, я виявив, що доведений до відчаю у пошуках роботи дикий звір усе ж був по-своєму досить щасливою твариною, так само як відчайдушний бог був щасливим у повітряному бою, граючи у ризиковану азартну гру з життям і смертю.

Жодного з них невдача не зажене у глухий кут; але молодий успішний світський лев був створінням значно нижчого рівня. Усе йому так чи інакше докучало, а через пересмажену відбивну він узагалі був украй роздратованим. Того вечора, коли я зустрів Лу, я зайшов до кафе «Вістерія» у стані якогось похмурого злого ступору. Причому єдиним прикрим випадком цього дня був лист від адвокатів, який я знайшов у клубі після перельоту з Норфолка до Барлі Ґрандж і поїздки автомобілем до міста.

Пан Волф дуже розсудливо порадив мені убезпечити частину маєтку в разі мого одруження; і тут виникли якісь дурні затримки з пошуком довіреного розпорядника майна.

Я терпіти не можу закони. Здається, ніби це просто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не діяти розсудливо. Звісно, треба мати норми і правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати і зупинятися. Але їх дотримуватися – страшний клопіт.

Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обідом. Та, мабуть, я не до кінця розумів, що насправді хотів не їсти, а людського товариства. Немає нічого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався із цілком порядною компанією, то забуваєш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своєму мозку час відновитися від гострих симптомів його хвороби – думання.

Мій старий командир мав рацію. Я надто багато думаю; Шекспір теж багато думав. Це і підбило його написати ті чудесні речі про сон. Я вже й забув, які саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стріляний горобець знав, як страшно бути при свідомості», – сказав я собі.

Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я сподівався когось знайти і виговоритися. Люди думають, що говорити – ознака мислення. Переважно це не так; та з іншого боку, це машинальні хитрощі тіла, щоб зняти перевтому від мислення, подібно до того, як вправи для м’язів допомагають тілу тимчасово не відчувати свою вагу, біль, знесилення й усвідомлення неминучої загибелі.

Бачите, які невеселі думки приходять до парубочої голови, навіть якщо він – улюбленець долі. Це хвороба цивілізації. Ми перебуваємо на перехідній стадії між ступором селянина й чимось іще не до кінця розвинутим.

Я зайшов до кафе і сів за один з мармурових столиків. Мене відразу охопило радісне хвилювання – воно сильно нагадало мені Францію – ці дні дикої гри зі Смертю.

Я не бачив жодної знайомої душі. Але принаймні двох чоловіків за сусіднім столиком я знав у лице. Усі знали цього сивого лютого вовка – чоловік, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирізняло його з метушливого натовпу. Суперечливі елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У свої шістдесят він усе ще був найбільш жорстким і невблаганним з публіцистів. «Криваві ікла та кігті», – як казав Теннісон. Незважаючи на це він знаходив час писати чудову літературу, а його безкомпромісне протистояння зі світом не зіпсуло його стилю і мислення.

Поруч із ним сидів нерішучий, добродушний, але працьовитий журналіст на ім’я Вернон Ґіббз. Він фактично самотужки наповнював матеріалом майже цілий тижневик – і робив це з року в рік, із різносторонньою вправністю майстра пера й машинальною наполегливістю знаряддя, яке завдяки щоденній практиці перетворилося на досконалу легкість.

Хоч він загалом і не мав нічого проти, якесь природне чуття підказувало йому, що його справжнє призначення для чогось кращого. В результаті він систематично спивався, чим далі – тим більше.

У лікарні я дізнався, що людське тіло на сімдесят п’ять відсотків складається з води; але у цьому разі, як у старій пісні, виглядало, що Ґіббз мав родинні зв’язки з Макферсоном, який мав сина,

 
«Що дочку Ноя взяв
І зіпсував потоп,
Коли всю воду вихляв.
Він так би і зробив,
Я вірю в це почасти,
Лиш аби там було
Ґлен Лівету три частки».
 

До кафе зайшов молодикуватий старий з тендітною фігурою, круглим, як картопля, носом, який дещо применшував його інакше помітну вроду, хоча й зіпсуту роками божевільних пристрастей. Його холодні сині очі були хитрі й недоброзичливі. Складалося враження, що це якесь бридке створіння піть-ми, яке прийшло з іншого світу, щоб грабувати і нищити все навколо. Слідом за ним шкандибав його шакал – здоровенне, надуте, огидне створіння, схоже на таргана, – у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязі, який до того ж на ньому не сидів. Його білизна була брудною, обличчя – розпухле і прищаве, жахлива зла міна перекосила обслинену пащеку, вміст якої був схожий на цвинтар після бомбардування.

Щойно вони увійшли, кафе одразу зашипіло. Це була сумнозвісна парочка, якщо не сказати більше, а ватажок був відомий як граф Бамбл. Здається, у повітрі зависло передчуття біди. Граф підійшов до столика поруч зі мною й умисне різко зупинився. Зневажлива посмішка пробігла його губами. Він показав пальцем на двох чоловіків.

– П’яний Бардольф і Старий Пістоль, – сказав він, нервово сіпаючи носом від злості.

Джек Фордхем не забарився з дотепною відповіддю.

– Гарно ричиш, Дупа, – відповів він спокійно, ще й так влучно, ніби уся сцена була відрепетирувана наперед.

В очах божевільного графа з’явився небезпечний блиск. Він зробив крок назад і підняв свій дрючок. Але Фордхем, цей старий вояка, очікував подібної поведінки. У молоді роки він побував у західних штатах; і якщо він чогось і не тямив у бійках, то це й непотрібно було тямити. Зокрема, він дуже добре розумів, що за закріпленим столиком, без зброї, у тебе немає шансів проти чоловіка з дрючком на відкритому просторі.

Він вислизнув з-за столу наче кішка. Бамбл не встиг навіть замахнутися, як старий пірнув йому під руку і схопив психа за горло.

Це й бійкою важко назвати. Ветеран, як бульдог, труснув свого опонента; і, перехопивши руку, жбурнув його на землю одним страшним кидком. Менш як за дві секунди сутичка завершилася. Фордхем уперся колінами у груди поваленому хулігану, а той скавулів, важко дихав, молив про пощаду і просив старшого за себе на двадцять років чоловіка, якого свідомо спровокував на бійку, щоб той більше не робив боляче, бо вони ж такі давні друзі!

Поведінка натовпу в таких ситуаціях завжди видається мені дуже дивною. Усі, або майже всі, ніби силуються втрутитися; але насправді ніхто цього не робить.

Утім, цього разу справа загрожувала набути серйознішого розвитку. Старий справді втратив самовладання. Шанси, що він задушить це притиснене колінами до підлоги хамидло, були дуже високими.

Мені вистачило розуму звільнити шлях метрдотелю, веселому і дужому французові, який саме намагався протиснутися ближче. Я навіть допоміг йому відтягнути Фордхема від його розпластаного на землі супротивника.

Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання і спокійно повернувся за свій столик, без жодних ознак хвилювання, окрім вигуку: «Шістдесят до сорока, шістдесят до сорока».

– Підтримую! – прокричав чоловік, що тільки-но зайшов усередину з дальнього кінця кафе, лише на хвилину пізніше бійки. – Але на якого коня?

Я почув ці слова, наче крізь сон, оскільки мою увагу раптово відволікли.

Бамбл і не намагався встати. Він лежав на підлозі, тихенько схлипуючи. Я перевів погляд з цього огидного видовища, і він зафіксувався на двох величезних, як небесні світила, сферах. Спочатку я навіть не зрозумів, що це були очі. Смішно звучить, але моїм першим враженням було, що вони – одна з тих думок, які приходять нізвідки, коли летиш на висоті приблизно десяти тисяч футів. Дуже дивна штука, скажу вам – чимось нагадує атмосферні перешкоди, які бувають у радіозв’язку, і викликають у тебе жахливе відчуття. Щось на зразок зловісного попередження про те, що у Всесвіті існує ще хтось чи ще щось: і усвідомлення цього лякає так само відверто, як усвідомлення вічної жахливої самотності.

Я зовсім вилетів з часу у вічність. Я відчув себе у присутності якоїсь величезної сили, яка впливає на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на світ – не знаю, чи ви розумієте, що я маю на увазі. Інакше пояснити не можу, хоч убий.

Ніби до цієї миті нічого в моєму житті не траплялося. Знаєте цей стан, коли відходиш від ефірного наркозу чи порції оксиду азоту в зубного лікаря, – ти повертаєшся кудись, у знайоме тобі «кудись»; але місце, звідки ти повернувся, це – «ніде», і все ж ти там побував.

Саме це зі мною і сталося.

Я прокинувся зі стану вічності, зі стану безконечності, зі стану душі, який набагато живіший і свідоміший за все, що ми знаємо, аби дізнатися, що ця безіменна думка про «ніщо», незважаючи на те, що ти не можеш підібрати їй назву, насправді була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У голові промайнуло видіння якоїсь середньовічної історії про чаклуна, і я поволі-поволі став вибиратися з глибин нагору, щоб усвідомити, що цими двома сферами були просто двоє очей. І тоді мені спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своєю природою, як безглуздий жарт, – що ці двоє очей належать обличчю дівчини.

Поверх тіла громили, що стогнав на підлозі між нами, я дивився на лице дівчини, яку ніколи досі не бачив. І я сказав собі: «Що ж, чудово, здається, я знав тебе все своє життя». І коли я сказав собі «своє життя», я анітрохи не мав на увазі життя Пітера Пендраґона, я навіть не мав на увазі життя, що простягається крізь сторіччя, я мав на увазі інше життя – те, із чим сторіччя не мають нічого спільного.

І тоді Пітер Пендраґон здригнувся, повністю прийшов до тями і подумав собі, чи не надто сильно він витріщається на когось, хто, як підказує його здоровий глузд, є досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною.

Я відразу зніяковів і поспіхом повернувся до свого столика. І тоді мені здалося, що офіціанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.

Я автоматично посьорбував свій напій. А коли підвів голову, дівчини вже не було.

Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподіваюся принаймні, воно допоможе вам позбутися думки, що я якийсь ненормальний.

Насправді кожна людина, зрештою, є ненормальною, оскільки кожен є неповторним. Але ми вішаємо на людей різні ярлики, особливо не переймаючись, ким кожен з них є сам по собі.

Тож сподіваюся, що вам стане чітко зрозуміло, що я дуже схожий на сотні тисяч інших молодих людей мого віку. Також я збираюся зробити це зауваження, оскільки його суть фактично і є головною темою цієї книжки. Отже, після урочистих звуків фанфар, моя ремарка: незважаючи на те, що я особисто зовсім не був зацікавлений у тому, свідком чого став, депресія покинула мою голову Як кажуть французи: «Un clou chasse l’autre»¹.

Відтоді я дізнався, що певні народи, зокрема японці, розвинули з цього факту цілу точну науку. Наприклад, вони плескають чотири рази в долоні «щоб проганяти злих духів». Звичайно, це лише метафора. Насправді вони роблять ось що: фізична дія витрясає розум з його летаргічного сну, і таким чином думки, що його непокоїли, замінюються новими думками. У них є різні хитрощі, щоб вберегти свіжі ідеї в голові й захопитися ними. Докладніше про це пізніше.

Ось що сталося – у ту хвилину мій розум охопив гострий, чорний і цілковито безцільний гнів. Я не мав ані найменшої здогадки, звідки він взявся, але він був. Кафе стало нестерпним, як надокучлива комаха, місцем. Я кинув на стіл монету й розчаровано зауважив, що вона скотилася на землю. Я вискочив звідти, ніби сам диявол наступав мені на п’яти.

Наступні півгодини не залишили у моїй пам’яті жодного сліду. Це було специфічне безнадійне відчуття, що ти загубився у світі надзвичайно тупих і злих карликів.

Раптово я усвідомив, що опинився на Пікаділлі. «Старий добрий Пітер. Чоловіче, страшенно радий тебе зустріти, – промуркотів мені у вухо чийсь голос, – це треба відзначити».

Власником голосу був симпатичний валлієць, ще у розквіті сил. Дехто вважає його одним з найвидатніших скульпторів сучасності. Він і правда мав своїх послідовників. Єдине, що можна про них сказати, – «майже дратують».

У глибині душі люди для нього не мали жодної цінності, окрім як бути зручними формами, які можна виліпити. Те, як вони вдають із себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, і він узяв собі за звичку пити набагато більше та частіше, ніж це потрібно звичайній людині. Фізично він був значно міцніший і взяв мене під руку, наче злочинця, якого ведуть до відділка. Він насипав мені у вухо цілу купу безконечних заплутаних історій, кожна з яких видавалася йому неймовірно веселою.

Десь півхвилини я страшенно обурювався; потім заспокоївся, перестав звертати увагу і мало не задрімав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що більшість часу поводиться як малолітній недоумок, і все ж поза цим всім можна побачити, що глибока ніч у його голові наповнена ледь помітними іскорками геніальності.

Я найменшого поняття не мав, куди він мене веде, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумів, що знову сиджу в кафе «Вістерія».

Метрдотель збуджено розповідав моєму супутникові про те, який славний скандал він пропустив.

– Пан Фогдхем мало не пгибив його, – він увесь аж кипів, заламуючи свої пухкенькі ручки. – Він мало не пгибив його.

Щось у цій вимові привело у захват моє почуття зневаги і презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.

– Кепсько, – сказав мій товариш. – Паскудно! Виглядає на те, що старому Фордхему ніяк не вдасться довести справу до кінця. Слухай сюди, я сьогодні розважаюся. А ти піди, будь добрий, і перекажи усім тим хлопцям і дівчатам, щоб приходили повечеряти.

Кельнер дуже добре знав, кому і що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кільком абсолютно незнайомим людям у найтеплішій атмосфері величезної та невичерпної взаємоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий німецький єврей, який на перший погляд здавався шматком консервованої свинини, що надто довго пролежала на сонці. Він дотримувався принципу: що чим менше слів, то більше діла; а його діло – одне з найвеличніших скарбів людства.

Далі там був веселий балакучий чоловік з копицею сивого волосся на голові й дивакуватою кривою посмішкою на обличчі. Він виглядав як персонаж з творів Діккенса. Втім, для відновлення театру він зробив більше, ніж будь-хто з його сучасників.

Жінки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негідними цих чоловіків. Здається, видатні чоловіки полюбляють перебувати у компанії чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старі королі тримали при собі дурнів і карликів, щоб ті їх розважали. «Деякі чоловіки народжуються великими, деякі здобувають велич самі, а деяким цю велич нав’язують». Але звідки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для їхніх плечей.

Пам’ятаєте оповідання Френка Гарріса про Гидке Каченя? Якщо ні, то візьміть і перечитайте.

Найжахливіше в польотах – це страх самого себе, відчуття, що ти відірвався від свого класу і піднявся вище, а внизу – усі старі добрі знайомі речі перетворилися на жорстоких потворних ворогів, готових розтрощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.

Першою з тих жінок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала мені бридкого білого хробака. Розбещеність аж проступала крізь пори її шкіри. Вона була пихатою, помпезною, тупою і видавала себе за авторитетного фахівця з літератури; та усі її знання – це чужі думки, які вона повторювала, як папуга; а її власні спроби у цьому напрямку – найжалюгідніша й найнудніша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навіть оця кліка словоблудів, яку вона фінансувала. На її оголеному плечі лежала рука невисокої тоненької жінки з простим гарненьким обличчям і буцімто дитячими манерами. Це була німкеня з найнижчого соціального класу. Її чоловік був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що він живе за рахунок її заробітків. Були й набагато гірші чутки. Двоє чи троє розумників казали мені, що, на їхню думку, це вона, а не бідна мала Мата Харі, злила фріцам наші танки.

Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть і зватимуть, поки існує явище на ім’я Мистецтво. Він нетвердо опирався однією рукою на стіл, а другою розсаджував гостей на свої місця. Я уявив собі дитину, що бавиться ляльками.

Щойно перші четверо всілися, я побачив за ними ще двох дівчат. Одну з них, Віолет Біч, я вже зустрічав раніше. Це була ще та дивакувата штучка – єврейка, здається. Вона носила пучок жовтого волосся, що розліталося навсібіч, як у Петера-Нечесахи, і яскраву червону сукню – у разі, якби хтось її не помітив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на голові мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з її уст звисала вже несвіжа цигарка. Втім, хист до писання у неї без сумніву був, і я направду був дуже радий зустрітися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляє до мене дивним високим і водночас приглушеним голосом, ніби в неї проблеми з горлом:

– Хочу вас познайомити з міс…

Я не розібрав ім’я; мені ніколи не вдається розчути як слід незнайомі слова. Як виявилося упродовж наступних неповних двох діб, міс була – Лейлгем, а потім знову виявилося, що ні. Але я вже забігаю наперед – не треба мене підганяти. Для всього свій час.

Між тим я дізнався, що звертатися до неї потрібно – Лу. Шалена Лу було її прізвисько серед втаємничених.

А тепер я б хотів, щоб усі збагнули просту річ. Мабуть, немає нікого, хто б чітко розумів, як працює його розум; немає двох однакових розумів, як казав Горацій чи якийсь інший античний тип; і, так чи інакше, сам процес мислення навряд чи схожий на те, як ми його собі уявляємо.

Отже, замість того щоб розпізнати у дівчині власницю очей, що таким дивовижним чином захопили мене годину тому, сам факт розпізнавання просто не дав мені її впізнати – не знаю, чи зрозуміло я пояснив. Тобто простий очевидний факт відмовився випливати на поверхню. Мій розум охопили сумніви і питання. Де ж я міг бачити її раніше?

Ось іще одна дивна річ. Навряд чи я б зміг її упізнати в обличчя. Це був потиск її руки, який навів мене на слід, хоч я ніколи досі її не торкався.

Тепер не подумайте, що я збираюся робити зопалу якісь дурниці через це все. Не відкидайте мене як містифікатора. Подивіться на своє життя і згадайте себе. Якщо ви не знайдете з півдесятка ситуацій – таких же незрозумілих, таких же нелогічних, таких же суперечливих для врівноваженого середнього вікторіанського розуму, то краще йдіть і лягайте поруч зі своїми предками. Так ось що. На добраніч!

Я ж казав, що Лу була «досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною». Не забувайте, що саме такою була перша думка мого «плотського розуму», який, як казав апостол Павло, є «ворожим Господові».

Моїм справжнім першим враженням було приголомшливе психологічне переживання, для опису якого просто не існує відповідних слів.

Та тепер, коли я сидів поруч із нею, дивився, як вона про щось лепече, я зауважив, що мій плотський розум кардинально змінив свою оцінку. З точки зору аудиторії мюзик-холу, безперечно, вона не була гарненькою дівчиною. Її обличчя мало в собі щось невиразно монгольське. Пласкі щоки, високі вилиці, розкосі очі; широкий короткий і живий ніс; довга, тонка, хвиляста лінія уст, схожа на божевільний захід сонця. Її очі були крихітні, зелені та мали пікантний ельфійський вираз. Волосся було незвичайно безколірним; його було дуже багато, тому вона намотала навколо голови довгі коси, що нагадувало мені обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект – мішанина дикого монгольського типу з диким скандинавським. Її дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делікатний солом’яний відтінок, такий тонкий – навіть не знаю, як вам про це сказати, щоб украй не сп’яніти від самої думки про нього.

Дивно, як вона тут опинилася. Відразу видно, що вона не належить до цього кола. Навіть найменші її жести випромінювали сяючий, витончений, майже аристократичний ореол. Вона не вдавала з себе палкого прихильника мистецтва. Так сталося, що ці люди подобалися їй, точно так само як тубільці Тонґа цікавлять стару служницю методистської церкви, і тому вона проводить з ними час. Її мати не заперечувала. Мабуть, якщо брати до уваги сьогоднішні реалії, то думка матері й не мала значення.

Не подумайте, що хоч хтось із нас, окрім старого Оуена, був п’яний. Цього вечора я випив усього лише келих білого вина. Лу не пригубила й краплі. Вона не переставала щебетати, весело і від щирого серця, мов невинне дитя, яким вона й була. Гадаю, за звиклих обставин я мав би випити набагато більше, ніж випив. Та й з’їв я теж небагато. Звичайно, тепер я знаю, що це було – явище, висміяне безліч разів, – любов з першого погляду.

Раптом нас перебили. Високий чоловік через стіл тиснув руку Оуенові. Замість звичних привітань він дуже низьким і виразним голосом, який бринів, наче якась загадкова пристрасть, сказав:

– Чини, як волієш, нехай таким буде весь закон. У групі почався тривожний рух. Німкеня, зокрема, помітно занепокоїлася, здається, тільки через саму присутність цього чоловіка.

Я підвів очі. Зміна погоди була мені дуже добре зрозуміла. Оуен саме казав:

– Усе в порядку, все в порядку, саме це я і роблю. Приходьте і подивіться на мою нову групу. Я зроблю вам новий ескіз – у той же час, того ж дня, як домовлялися. Усе в порядку.

Хтось представив новоприбулого царя Лама і прошепотів наші імена.

– Сідайте сюди, – сказав Оуен, – вам потрібно випити. Я вас дуже добре знаю; ми вже багато, багато років знайомі, і я розумію, що ви сьогодні добре попрацювали і заслуговуєте випити. Сідайте сюди, а я покличу офіціанта.

Я подивився на Лама, який після того, як привітався, не промовив жодного слова. В його погляді було щось жахливе; він не фокусувався на передньому плані. Я був лише нікчемним фрагментом безкрайнього ландшафту перед його очима, що дивилися паралельно, у безмежність. Для нього нічого не мало значення. Я зненавидів цю тварюку!

В цю хвилину якраз підійшов офіціант.

– Пробачте, сер, – сказав він Оуенові, який хотів замовити бренді «65».

Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять і три п’ятих секунди по обіді. Я не знаю, що каже із цього приводу закон. Ніхто в Англії не знає законів – навіть ті недоумки, що їх пишуть. Ми не живемо за законами і не користуємося свободами, які заповідали нам наші батьки; ми живемо у фантастичній і заплутаній системі поліцейської адміністрації. Ця система така ж згубна, як і все решта, навіть в Америці.

– Не потрібно вибачатися, – сказав Лам кельнерові крижаним відчуженим тоном. – Це і є свобода, за яку ми боролися.

Я повністю був на боці того, хто це сказав. Я не хотів пити увесь вечір, але тепер, коли мені сказали, що я не можу випити, я хотів рознести їхній чортовий погріб, битися зі столичною поліцією, піднятися на літаку в небо і скинути кілька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно із цим чоловіком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; і викликало у мене вороже ставлення до нього.

Він звернувся до Оуена.

– Краще зайдіть до мене, до моєї студії, – повільно промовив він, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

Оуен запопадливо підвівся.

– Буду радий бачити усіх присутніх, – продовжував Лам. – Мені доведеться жалкувати аж до самої смерті, якщо через мене зіпсується вечірка і розійдеться таке чудове товариство.

Запрошення прозвучало як образа. Я почервонів по самі вуха і ледве спромігся опанувати себе, щоб формально відмовитися від пропозиції.

Насправді уся компанія зреагувала дуже цікаво. Німецький єврей одразу скочив на ноги – більше ніхто не поворушився. Лють закипала у моєму серці. Я одразу зрозумів, що відбулося. Втручання Лама автоматично поділило компанію на велетнів і карликів; і я був одним з тих карликів.

Німкеня, місіс Вебстер, під час вечері не промовила майже ні слова. Але тільки-но троє чоловіків повернулися до нас спинами, вона їдко та роздратовано зауважила:

– Не думаю, що нам потрібен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляємося, наприклад, до «Пса, що курить».

Усі жваво погодились. Здавалося, ця пропозиція зняла невисловлену напругу.

Ми опинилися в таксі, яким і досі з якоїсь незрозумілої причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено їсти, дихати і тинятися, ми ніколи не станемо справжніми праведниками!