Kitobni o'qish: «З Дніпра на Дунай»
(оповідання з часів скасування Запорозької Січі)
I
У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або й більше хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а пізніше — молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.
Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось під час свого юнацького життя зазнати багато всяких пригод та небезпеки, й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками.
Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куреня козаком, бо йому вже пійшов двадцятий рік.
Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.
Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.
Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку.
— Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? — вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.
З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.
— Воювати татарів?! — скрикнув він у відповідь. — Та я сам-один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!
I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.
Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні за Підпільною. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.
— Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.
— Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!
Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:
— Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!
— Коли б же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку.
— Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.
По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме — чингал та пістоль.
Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна.
Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.
— А шабля ж де? — спитав він.
— Ого! — знову засміявся Порохня. — Вже й шаблі схотів! До шаблі, хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо.
Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла, запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну.
Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.
— Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече — ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!
Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.
Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися понад Підпільною... Січ немов заснула або вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.
Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах... Бо то ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.
Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.
«Візьму човна та й поїду у плавню», — зразу рішив Василь.
Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.
Василь жваво вскочив в один каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.
«Тепер я покажу їм, який я «малий»!» — гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.
Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою.
Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.
Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний... Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.
Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега.
— Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати?
— У плавню хотів переїхати... — одповів засмучений хлопець.
Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.
Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.
Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запорожжі й на Україні.
Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини.
Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.
Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.
Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.
Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя... I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.
— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.
Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.
— Боже, як хороше!..— скрикнув хлопець і занімів на місці.
Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, — на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі...
То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.
Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря.
За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.
Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.
Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.
— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно — те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.
«Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!»
Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.
«До козаків!.. Шукати братів!..»
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його веселими очима.— Бач, який ти вже виріс!
— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал. — Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди.
II
Після повороту Запорозького Війська з війни січове життя пішло своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши деякий час у рідному гнізді, запорожці взялися до своєї улюбленої праці — рибальства та полювання. Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг, що простягався понад Дніпром од Січі аж до острова Хортиці, й розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких кущах плавні: хто — з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто — з рушницею полювати на дорогого звіра та птаство.
Там, у Великому Лузі, запорожці пробули аж до того часу, поки, зимою, пішла по річках крига; тоді до Січі знову зібралося все товариство й по куренях знову стало весело та гучно... Найвеселіше ж було на Різдво та Новий рік, бо тоді щодня по куренях грали музики й козацтво гуляло й танцювало.
Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу, запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства пороз’їздилося кіньми: хто — до Бугу на рибальство, хто — в Дике Поле на полювання, а хто — аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина товариства.
Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже-то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де щодня після снідання у запорожців відбувався герць.
На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць, сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок.
Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.
Василів брат Гнат теж мало не щодня гарцював за січовими окопами разом з іншими молодиками, на велику заздрість Василеві.
Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк і, скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруги шиї, держачись, мов реп’ях, за його гриву.
Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці іграшки йому обридли, й він скинув хлопця на землю.
Василь забився так, що деякий час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмелів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода.
Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан.
Спросоння Василь не розібрав, про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки:
— Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!
Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками. Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь.
Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору.
Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами.
Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати докупи так багато війська. Того війська було вдесятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу.
Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь генерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш і доступилося чавіть до Ковша, де стояли запорозькі байдаки.
— Зрада! Зрада! — почали гукати запорожці й побігли з окопів по куренях.
У Січі збилася страшенна метушня. Козаки узброювалися й знову вибігали на окопи, на майдані ж був такий галас від гомону й лайки, що розібрати нічого не можна було.
Скоро кошовий повернувся до Січі й щось промовляв до козаків, але галас на майдані ще збільшився й нарешті там зчинилася бійка. Два натовпи козаків наступали один на одного, а тим часом третій — притяг на плечах велику колоду й почав вибивати нею ковану браму пушкарні.
Василь чув, як гупала колода й бряжчала залізна брама... бачив, як метушилися біля пушкарні козаки, й, щоб краще роздивитись, що там робиться, та здибатись з братами, хлопець побіг на майдан, але там його зразу звалили з ніг і трохи не затоптали, так що хлопець ледве врятувався й, вибігши мерщій на башту, почав дивитися відтіля.
З окопів вчувалися вигуки:
— Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом!
А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали, — там лилася братня кров запорожців.
Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.
Галас на майдані все ж таки не вщухав, і серед загального гомону тепер вчувалися вигуки:
— К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим!
— Порохню!.. Порохню!..
— Калниболоцький нехай веде нас! Усі ляжемо за волю та неньку Січ!
Аж ось, трохи згодом, зразу всі потишилися, й Василь побачив, що серед майдану стоїть панотець з хрестом і про щось умовляє козаків, а коли він скінчив свою промову, козаки почали розходитись з майдану по куренях.
Тепер Василь без перешкоди добіг до пушкарні й зазирнув туди: неглибокий льох був повний усякої зброї та кухов з порохом та кулями. Недалеко від пушкарні стояв другий льох — військова скарбниця, але туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й біля неї стояв вартовий.
Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його розпитувати, що воно коїться на Січі.
— Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу... — одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. — Козаки хотіли оборонятись, та панотець умовив скоритись!
— Нащо ж Січу руйнувати?
— Нема часу з тобою базікати! Он полковник мій аж оселедець свій скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина!
Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра.
Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали донизу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.
— От так, хлопче!.. — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх!
Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні сльози побігли з його очей.
— Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав милувати меншого брата рукою по голові.
— I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.
Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба, й він, і з’ївши його, взявся до своєї роботи.
Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув.
Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.
Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.
— У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків.
— Калниболоцький збирає й Лях!
— Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!
— На Дунай помандруємо!
Василь згадав усе й схопився з призьби.
«Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!»
Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.
Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.
Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.
— Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.
— Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. «Нехай, — каже, — хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!»
— Куди ж тепер?
— На Дунай-річку. Там буде наша Січа!
— А твій полковник хіба не піде на Дунай?
— Ні! Плаче, а не йде. «Старий, — каже, — я... Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!»
— А я, Гнате, піду з тобою! — спогорда сказав хлопець. — Я хочу козакувати!
Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.
— Я не піду на Дунай, — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!
— Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!
— Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко.
— Будеш шкодіти, — одповів Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! — Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: — Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.
Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.
— Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.
Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею; дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте, поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.
Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата, як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.
— Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.
Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь пізнав свого названого батька — Очерета.
— I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець.
— I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею.
Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку.
— От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.
— Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, — звернувся до нього Петро Рогоза. — Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.
— А ти що ж, козаче?
— Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого повку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.
— Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків?
— Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.
Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5 — 6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.
Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.
— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета.
Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.
— Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.
— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.
— Калниболоцького волимо! — почали гукати інші козаки. — Калниболоцького!
— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!
— К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він учений! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!
— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.
Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.
Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто військового писаря, суддю, скарбника й осавула.
Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.
Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.
— Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати.
— Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.
— Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.
— Коли ж попливемо?
— Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так, що аж уночі.
Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з’їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.
Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев’язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега прив’язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.
Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.
— А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати?
— Не буде сьогодні обіду, — одповів дід. — Хоч кухарі й є, а проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.
Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя.
Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього:
— Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?
— Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та несила!
— А що сьогодня в Січі?
Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.
— Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.
— Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може, то люди брешуть?
— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, від’їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани.
Сльози заступили світ обом старим запорожцям, і хоч довго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.
— Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет.
— Слухай, далі що було... — повів знову Лимар. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху!
— Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки?
— Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!
— Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!
— Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию.— Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї.
— Не буде нам, дитино, долі на Дунаї... — обізвався засмучений Лимар. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!
До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину.
Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство докупи й, підрахувавши всіх, виряджав валками на плоти.
Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берега й, перестрибуючи з одного плота на другий, розташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі.
Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа.
Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — «дубовики», всю ніч поралися біля плотів, прив’язуючи до них довгі, товсті канати.
Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватися. У той час до берега винесли січові образи й малу військову корогву, що Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої святощі, потишилися.
Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний поклик кошового:
— Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб захистили нас у поході й вивели в новий край!
Усі козаки — й ті, що були на плотах, і ті, що купчилися біля берега, поскидали шапки й упали навколюшки.
Почулося голосне моління кількох тисяч людей.
Захоплений величністю хвилини, впав навколюшки й Василь поруч Очерета й, дивлячись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи, почав класти часті поклони.
Моління скінчилося.
На дубах, що їх прив’язано до плотів, козаки почали громадити на всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу відлучатись од берега й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра.
Після того, як поплив останній пліт, до берега скупчилися всі байдаки, що приїздили з рибалками, й усі дуби та човни, які тільки запорожці спромоглися зігнати сюди з усієї околиці. Великих військових байдаків, як виявлялося, було всього десятків зо три, дубів же, баркасів та дрібних човнів набігла така сила, що від них уся Сисина почорніла, й здавалося, що через усю річку можливо перейти, ступаючи з човна на човен.
Кошовий почав садовити козаків на човни, військові ж байдаки й великі дуби козаки навантажували військовим скарбом та харчами.
Очеретові, Василеві й старому Лимареві припало сісти, разом з двома десятками козаків, у великого дуба, й вони, одпихнувшись од берега, стали з своїм дубом на вільній воді, чекаючи гасла, щоб рушити за водою.
Вже сидячи в дубі, Василь бачив, як решту козаків, що не вмістилися на човни, поперевозили байдаками за Сисину й туди ж поїхав і кошовий, а слідом за кошовим, до другого берега, де стояла ватага Калниболоцького, наблизилися й усі човни з козаками.
Ступивши на берег, кошовий узяв до рук образ святої Покрови й, звертаючись до козаків, що мали йти суходолом, голосно сказав:
— У небезпечну дорогу виряджаю я вас, панове товариство, славне Військо Запорозьке! Візьміть же з собою святу Покрову. Вона, милосердна, почує наше благання й захистить нас у дорозі. Ти, Самійло, — додав він, доручаючи образа Калниболоцькому, — своїми руками зняв святу Покрову з-над царських врат... Так дай же тобі, Боже, й постановити її над царськими вратами в Новій Січі, на Дунаї, коли там засяє над нашою церквою золотий хрест.
Усі почали побожно хреститися, а Лях, почоломкавшись з Калниболоцьким, зійшов на чердак байдака, де вже маяла військова корогва, й махнув рукою в бік Дніпра.
Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кільки сот весел. Запінилася річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий, бусурманський край.
III
Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки Січі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводої річки Сисиної, оточена зеленою пущею плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади.
Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте, запорожці не любували на красу й величність Божого світу, — всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда... I от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни повернули за ріг Сисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання.
По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у іншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього життя.
У Василя теж не дуже боліло серце за Січчю, бо з нею були сполучені згадки про обридну працю біля січових кабиць. Його давнє бажання їхати з військом у море здійснилося, й уся його істота була захоплена переживанням нових обставин і пориванням у таємну далечину моря й Дунаю.
Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок та лебедів. Незграбні дзьобаті баби неохоче кидали своє рибальство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік од козацького шляху, а понад байдаками й позад їх цілими хмарами крутилися й скиглили чайки.
Василь з жагою брав очима чарівну красу плавні, й вона з усяким коліном річки дарувала йому нові величні краєвиди.
Тим часом блискучий золотий хрестик над зеленою пущею плавні все меншав, сповивався ранковою млою й через півгодини зник з очей козаків. Журно схилилися чубаті голови запорожців, і по човнах стала сумна урочиста тиша.
Через невеликий час Василь забачив широку блискучу пелену Дніпра, а на ній плоти з запорожцями, що відпливли раніше. Байдаки й човни хутко наздоганяли плотів і скоро оточили їх з усіх боків.
Журливий настрій запорожців скоро минув, бо всім треба було братися до роботи. Частину товариства кошовий вирядив на Базавлук, щоб прилучити до себе тих козаків, які рибальчили на Базавлуцькому лимані; інші попливли по затоках та протоках, щоб шукати татарських рибалок та добувати від них дуби, годящі на море: останні ж почали допомагати плотам плисти хутчіше.
Увесь вечір і всю ніч байдаки пливли тихо поруч з плотами, й тільки ранком другого дня, коли до війська прилучилося чимало зібраних по дніпрових протоках дубів та байдаків, Лях подав гасло, щоб байдаки нап’яли вітрила й рушили вільною ходою.
— Ну, тепер до вечора станемо в Кам’яному Базарі, — сказав Очерет, побачивши гасло ксянового.
— Що ж то за Кам’яний Базар? — зацікавився Василь.
Очерет розказав Василеві, що тепер у Кам’яному Базарі була запорозька, Інгульська, паланка, попереду ж там аж двічі була Запорозька Січа.
Увесь день запорожці пливли Дніпром поміж островами, вкритими лісом та очеретами, й тільки надвечір звернули у вузеньку річку Кам’янку, що, як і Підпільна, мила кручі під високою степовою горою.
Тут скоро Василь побачив щогли кораблів, а під горою білі будинки. То й був Кам’яний Базар.
Байдаки бігли хутко, й через кілька хвилин Василь розглядів, що побіля кораблів і вздовж берега річки багато козаків купалося в річці, виблискуючи на сонці своїми широкими й дебелими спинами та дужими плечима.
На самому березі теж було видно чимало козаків. Вони сиділи купами й, порозкладавши багаття, варили вечерю. Попід горою, разом з димом від кабиць, розлягалися веселі згуки троїстих музик та жвавих пісень. По всьому знать було, що сюди ще не дійшла звістка про атакування Січі й козацтво жило ще своїм звичайним життям.
Тільки байдаки пристали до берега, а вже паланочні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його.
Кораблі були такі високі, що коли б троє козаків поставали один одному на плечі, то й тоді б не достали до чердака. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли різнокольорові киндяки та прапори. З кораблів по довгих сходнях козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися не відомі Василеві смугляві та носаті люди.
Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше — з хистких мотузяних драбин.
— Невже по них лазять? — спитав він Очерета.
— А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати.
— А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ?
— Це турки.
— Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забирали наших батьків у неволю та по галерах мордували?
— Саме вони й єсть.
— I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?
— Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.
— А що ж вони сюди привозять?
— Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи. Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як сміття, вкривають землю.
— I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?
— А певно, що будуть!
Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.
Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:
— Щось сталося, — сказав він Василеві. — Глянь, як усі біжать до паланки!
Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у нього клепало з рук. Далі кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті гладкого козака під вартою повели в паланку.
— З ким то отаман змагався? — спитав Василь. — Я не розібрав.
Очерет почав пояснювати:
— Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано, й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий його арештував, а сам буде вільно господарювати.
Коли запорожці розходилися від паланки, з берега потягло смачним духом. Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та галушки з олією.
Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та м’якому, як пуховик, піску й незабаром заснув.
Вечірня зірниця погасла, темно-блакитне небо вкрилося блискучими зірками, з-за плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по одному полягали спати, й ще задовго до перших півнів понад річкою вже не чути було людського гомону.
Не спав тільки запорозький кошовий Лях з старшиною. Не до сну було завзятому козакові, коли Військо Запорозьке доручило йому під тяжку годину свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних пекарнях загадав пекти на військо хліб.
У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів, і зброї, а проте, він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на військо не вистачало годящих для моря байдаків.
Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений понад берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, коли б ті кораблі були запорозькі.
На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце випливало з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під хвиль виникали плоти з рештою Запорозького Війська.
Скоро назустріч товариству до берега прийшов кошовий і наказав привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берега під вартою двох козаків наближався старий запорожець. Він був дуже гладкий та череватий, але, невважаючи на те, пишні сиві вуса, замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його постаті поважний вигляд.
IV
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у похід.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки, лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
— Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
— Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни — неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра, покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд, з одного берега на другий і переходити по них над водою. Траплялося й так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і, спускаючи їх на воду, в’язати одну до однієї, аж поки такий живий, плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в плавні на ніч.
Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому міст було б уже зовсім трудно.
— Доведеться в’язати тороки! — звернувся Петро Рогоза до полковника.
Калниболоцький був тієї ж думки.
Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на воду й позв’язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями, почали переїздити на другий бік.
В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб, поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце, й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет, переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався далі, спускаючись до води.
Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам’янив з дива. На озерці майже не знать було води — вона вся була вкрита качками, гусками, лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши несподіваного гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули на себе водяні свині, що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на березі. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі шпичаки.
Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв, спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де ще хиталася зворушена звіром трава.
Тільки вибухнув постріл, як над озером зчинився надзвичайний шум від свистіння крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси, піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів, заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер, що здавалося, наче над головою шугає вихор.
Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а на ньому кілька сот птичих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже цікаво було подивитись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова.
На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі, позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою головою Гната.
Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на деревах та по стріхах хат.
Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат почав другою відгоняти птиць, але це вже не помагало, — баби не страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами, дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі додавали своїх дзьобів до баб’ячих.
Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім не оборонена й птиці довбали її, як хотіли.
Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою.
В ту мить почувся поклик старшого брата:
— Поринай знову, дурню!
Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором закрутилась угору.
Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.
Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою, скривавлена.
— А що, братику? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати?
У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й віддихавшись, почав одягатись.
— Смійся з мене, якщо тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб’ячим недобитком».
Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
— Ну, тепер надівай помалу шапку, — сказав він, — та ходімо обідати.
Увесь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому нс скаржився, але був невеселий.
Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком.
Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й могила славного кошового Сірка.
Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка, й їх почули нескоро.
Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам’ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців.
Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
— Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни.
Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:
— Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що покличуть!
— Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко.
— Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.
— Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас...
— О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!
— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, — покличуть вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
— Покличуть, діти мої... — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!
Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільна.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней.
«Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту. — Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».
Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.
«Піймати коня — не диво, — міркував Гнат, — але як на ньому їхати без недоуздка?»
Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний, що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней голосом. Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали на мислі тікати.
Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.
Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе іноходдю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше.
Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців стало зразу тридцять вісім коней.
У полковника було чимало грошей з військової січової скарбниці, й він хотів заплатити за коней, але старі січовики замахали руками:
— Боронь, Боже, щоб ми взяли гроші. У нас коні не куповані... Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б вам і більше, так молоді ще.
Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив від’їзд у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія.
— Чатуй усю ніч, Петре, — говорив полковник, — заступай військо й застерігай нас про небезпеку, як сам знаєш... Одно тільки тобі наказую як отаман: щоб ні одного ти не зробив пострілу на москалів, щоб ти нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що лишилося по паланках, у Великому Лузі й на Берді й нічого не відає про скасування Січі.
Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що, покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького ватажка Івана Сірка.
Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом.
— Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? — голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробку. — Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір Січ і, щоб зрятувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в далеку дорогу!
Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний лицар з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.
— А колись буде треба запорожців! — важко зітхнувши, промовив Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. — Не сумуйте, діти, — ще вас покличуть!
V
Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану.
Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п’ять день до того, запорожці по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва шляхи: Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та Правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берега річки.
Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте декільки десятків лантухів з харчами та декільки кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати понад Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води, й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видиратись на гору.
Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:
— А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витираючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли!
Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней...
А степ спав... Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець...
Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней. Гнат похапцем зав’язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.
Хоч ніч і була темна, проте, обрій неба все ж таки був світліший за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля всіх запорожців була б дуже сумна.
Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.
— Назад! — гукнув він. — Ховайтесь мерщій у лощину!
Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.
Тупотіння коней наближалося, я скоро за сто кроків можна було розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.
Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі косяки коней. Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб господарі продали коней.
Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
— Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі... вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
— Та ви не турбуйтеся, дядьку, — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають... Беріть гроші!
— А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцький лишився тут ще на одну ніч.
Ранком другого дня полковник звелів завантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї... Вага взяла шістдесят коней, з останніх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у півсотні коней.
Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:
— Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.
Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
— Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимовниках, і вдалися до нього:
— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
— Нехай ідуть! — сказав Бадьора. — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці молодикам усякої зброї, й ті перевернулися у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа, гарцювали вони по цих степах... Ой, коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати волі та долі на чужині.
До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам’янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривала тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками: «полоз!.. полоз!..» кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
«Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чимдуж погнав коня за полозом. — Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!»
Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом.
Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропіти й кидатись то в той, то в інший бік. Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.
У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся, й козаки розбили йому голову келепами.
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й, як добре дерево, завтовшки. Линовище полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не було б куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам’янкою, бавлячись іноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам’янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького.
— Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
— Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, — одповів Калниболоцький суворо, — але ти забув про те, що мандрівка запорожців на Дунай до турків повинна бути таємницею.
— Так доведеться Кривий Ріг обминати?
— Виходе на те!
— Вести до Орлячого гнізда?
— Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з’явився на тім боці річки великий захисний кут, оточений з трьох боків височенними скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом, хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
«Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, — міркував молодий козак, — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?»
Сон зовсім одлетів од його очей.
«Піти хоч подивитися, де вони пасуться...»
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
— Куди це ти простягся? — почулося питання. Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповів:
— Та щось не спиться. Піду в проходку.
— Молодий ще ти, щоб мене дурити, — проказав старший брат. — А недоуздок нащо?
— Та й у тебе в руці неначе обротька, — одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
— Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
— Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі.
— Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. — Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунець, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
— Ти збожеволів? — гримав він на осавула. — Драгуни зараз шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на тому, щоб її не проливати?
— Ніякої небезпеки немає! — заспокоював його Рогоза. — Досить нам зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку — й не то що драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.