Ми з України

Олесь Санін, кінорежисер фільму «Довбуш», номінованого на Шевченківську премію, розповів, як історія легендарного карпатського опришка Олекси Довбуша переплелася із сучасною історію України. Багато учасників знімальної групи відправились на фронт. Сам режисер багато займається волонтерською роботою, а також показує стрічку для військовослужбовців – на передовій, у військових частинах, у центрах підготовки, в госпіталях. Цікаво, що на рішення бійців 68-ї окремої єгерської бригади надати їхньому підрозділу ім’я Довбуша, серед іншого, вплинули ролики майбутнього фільму. Для Олеся Саніна також дуже почесно, що зараз бійці цієї бригади використовують фрази з фільму – на своїх шевронах, офіційних і неофіційних; на плакатах, прапорах, «це для них важливо, це їх мотивує». *В Німеччині відбулися парламентські вибори. Переміг консервативний блок ХДС-ХСС, очолюваний Фрідріхом Мерцем. Він і почав формувати двопартійну коаліцію із соціал-демократами, які відкотилися аж на третє місце. Кореспондентка Укрінформу в Берліні Ольга Танасійчук в ексклюзивному коментарі розповіла нам, що означають ці вибори для України. Враховуючи напружену міжнародну ситуацію, коаліцію намагатимуться створити ще до Великодня. Одним із аргументів щодо такої терміновості є й необхідність оперативного та ритмічного надання допомоги Україні. *Країни Євросоюзу звикають працювати за нової адміністрації у Вашингтоні та – співпрацювати з нею. Це непросто, але неминуче, візити до Вашингтону лідерів Франції та Великої Британії – хороший показник цього. Також поточну ситуацію дещо прояснила низка переговорів в різних форматах і тональностях: Трамп дійсно хоче закінчити війну, проте все краще бачить, як це важко через жорстку позицію Кремля. Країна-агресор намагається, не йдучи на жодні поступки, затягнути процес так, щоби підтримка зі Штатів з часом перестала надходити до нашої країни. А Україна своєю чергою працює над тим, аби не йдучи на якісь надто великі поступки, все ж продовжити співпрацю з Америкою. Та тримати фронт, військовий і всі інші. Не менш важливо й те, що на тлі американських новацій на 6 березня скликається позачерговий саміт Евросоюзу – про безпеку ЄС і безпекові гарантії Україні. Туди запрошений і президент Зеленський. *В Ризі 1-8 березня проходитиме кінофестиваль «Артдокфест». Його відкриє польська стрічка Мацея Дригаса «Потяги» (Гран-прі фестивалю документального кіно в Амстердамі), вона складена з архівних кадрів про залізницю, що створюють колективний портрет ХХ століття, в якому велике місце теж займала війна. Закриватиме «Артдокфест» фільм засновника та президента фестивалю Віталія Манського «Залізо». Він про військову техніку, яка стає частиною міського простору – на постаментах, на парадах, а часом – у вигляді розгромленого металобрухту російського агресора, привезеного на київські вулиці. Загалом на фестивалі буде багато кіно про Україну. Зокрема – «Татова колискова» дебютантки Лесі Дяк, про те, як непросто ветерану Сергію входити в мирне життя після фронту.

Гість програми «Ми з України» латвійський альпініст і земессаргс Юріс Улманіс, який підкорив найвищі вершини всіх континентів, а 14 січня ц.р. досяг Південного полюса після 16-денної експедиції на підтримку України. Альпініст описав експедицію трьома словами: холод, вітер та сніг. До речі, у січні 2025 року суд, так званої ДНР, засудив Улманіса до 14 років позбавлення волі за участь у збройному конфлікті в якості найманця. Юріс Улманіс каже: «Це свідчить про те, що вони бояться». В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю з уродженцем славнозвісної Петриківки, художником Андрієм Пікушем; підсумки Мюнхенської безпекової конференції; про акції на підтримку України та на засудження агресора у зв’язку з третіми роковинами повномасштабної війни в Україні. Юріс Улманіс розповідає про те, що спонукало його активно підтримувати Україну: «Головна причина — це війна, що триває вже 10 років, і я багато працював у Латвії з тими, хто жертвував кошти Україні. Дякую усім, хто підтримує мене та захисників України, але я відчув, що настав час розширити цю діяльність і звернувся за допомогою на міжнародному рівні. Тому я вирішив здійснити експедицію до Південного полюса та зміг співпрацювати з UNITED24 - платформою, створеною урядом України для збору коштів на підтримку країни під час війни. Вона дозволяє людям з усього світу легко жертвувати на різні потреби, такі як допомога військовим, відновлення інфраструктури, медична допомога та гуманітарні ініціативи. Я хотів, щоб це стало міжнародним, щоб люди по всьому світу знали та розуміли, що відбувається в Україні. Я підняв український прапор на найвищу вершину світу - Еверест, і подумав, що потрібно також принести його в найнижчу точку світу, щоб він майорів скрізь по землі. Бо прапор України символізує свободу, мир, мужність і доброту»   Яка була найбільша складність, з якою ви стикнулися під час цієї благородної подорожі? Зрозуміло, що їх було дуже багато, але розкажіть, будь ласка, про деякі. Можливо, ви думаєте про фізичні труднощі. Ну, звісно, там дуже холодно, температура падає до мінус 40-50 градусів, постійно дме вітер. Я сильно обморозив пальці, і хоча зараз краще, але все ще відчуваю біль. Найбільші труднощі, можливо, були в підготовці. Коли я вирішив оплатити цю подорож, я зняв усю свою пенсію, гроші з Америки, щоб заплатити. По-друге, я хотів надсилати фотографії звідти, тому мені довелося освоїти нові технології і купити обладнання. Третє - мені потрібно було зв'язатися і співпрацювати з UNITED24. Це була довга дорога, бо вони мене зовсім не знали, і мені потрібно було їх переконати. Я навіть поїхав до Києва, щоб зустрітися з ними, показував, як я тренуюсь, тягнув шини по Майдану, демонстрував, як я це роблю. А яка зараз співпраця з UNITED24? Краще, ніж на початку? У нас гарна співпраця. У них, звісно, дуже багато проектів. Я завжди радий, коли вони мені пишуть, навіть, якщо може пройти кілька днів, поки вони відповідають. Зараз ми проводимо розіграш для тих, хто пожертвував більше ніж 25 доларів. Ми організовуємо лотерею, і ті, хто виграє, отримають мою книгу «Коли війна стає особистою», надруковану латиською, українською та англійською мовами, а також листівки з Південного полюса з моєю печаткою. Це дуже цікаво, є сенс підтримувати. Звісно, сама пожертва і підтримка - це сенс, але отримати подарунок - листівку від Юріса Улманіса з Південного полюса — це також чудово. Ви говорили про фізичні труднощі, але, мабуть, були й психологічні труднощі. Я вже звик до таких експедицій. Я перетнув на лижах Гренландію приблизно 15 років тому, і в мене виникали схожі відчуття. Фізично мені зовсім не було так важко. Наскільки мені відомо, ви багато тренувалися, щоб підготуватися до експедиції на Південний полюс. Так, я багато тренувався. Можливо, це виглядало смішно, але у мене було чотири шини різних розмірів і ваги, і я спеціально просив, щоб їх розфарбували в українському стилі. Це зробила українська художниця Марія Зенькова, яку ви мені порадили. Вона дуже гарно розмалювала ці шини, і я з великою радістю тягнув їх за собою вздовж моря. А ще з більшою гордістю - біля російського посольства, щоб вони бачили це, щоб їх це дратувало. Я знав, що вони дивляться у вікно, і відчував, що їм це не подобається. У вас були не лише шини, але й спеціальний мішок для знаряддя, який ви взяли на Південний полюс. Його розмалювали художниця Ієва Царука й її донька. Отже, ваше екіпірування було дуже гарним. Так, обладнання виглядало чудово, бо я знав, що сам фотографуватиму і фільмуватиму. Мої колеги також були з камерами. Мені було важливо, щоб усе було гарним. Що стосується сумки, у мене були сани, на поверхні яких була сумка, яку я спеціально замовив. Як ви згадали, вона була розфарбована українськими мотивами. Це дуже гарна сумка, і я думаю, що, як шини, так і ця сумка повинні бути розіграні на аукціоні. Якщо говорити про пожертвування, які йдуть через UNITED24, чому й  була присвячена ваша подорож, чи люди активно жертвують, чи хотілося б, щоб вони були більш активними? Безумовно, краще, якщо б вони були активнішими. Але я думаю, що в цьому є користь. Наскільки мені відомо, жодного обличчя з Балтії на цій платформі UNITED24 не було, я перший. UNITED24 має дуже широкі можливості реклами, і вони дуже добре прорекламували мою подорож на Південний полюс. Я також через інші платформи це робив. Журналісти з України зв'язувалися зі мною, щоб я надсилав фотографії, які активно розійшлися. Це дуже добре. До речі, через кілька тижнів я поїду в Америку, відвідаю кілька латиських громад у Нью-Йорку, Чикаго, Мілвокі, Каламазу, Вашингтоні, а також матиму зустріч зі українськими громадами. Я розповідатиму про цю тему, продовжуватиму збирати пожертви для України та розповідати там про те, що насправді відбувається в Україні. Ми всі знаємо, що американці мають інший погляд на війну, ніж ми, адже ми за цим слідкуємо. Україна - це лінія фронту Латвії, а українці - на захисті Латвії. Щодо прапору України на Південному полюсі, чи була якась спеціальна церемонія або символічна дія з українським прапором безпосередньо на полюсі? Це поки що таємниця, про яку я не буду говорити. Я пишу книгу про свою подорож, і там будуть описані всі цікаві події, що сталися на Південному полюсі. Наразі прапор України майорить на Південному полюсі поруч із багатьма іншими прапорами. Як ви вже згадували, Людмило, я радий, що там був і прапор Національної гвардії України «Свобода». Ми дуже подружилися з цим підрозділом, там мої друзі, деякі з них загинули, я знаю їхні сім'ї. Перед виїздом я дізнався, що один молодий солдат був поранений і втратив ноги. Для мене ця війна особиста, і я хотів, щоб цей прапор був на Південному полюсі, щоб я міг зафіксувати цю подію на фото і відео. Хочу лише додати, що всі пожертви, які ви збираєте через платформу UNITED24, спрямовані на допомогу українській медицині, допомогу пораненим українським військовим, які під час війни втратили руки, ноги. І це дуже важливо. Так, це дуже важливо, тому що це відбувається кожного дня. Наприклад, в Америці трапився так званий «день 9.11». 11 вересня 2001 року в результаті теракту загинули люди, і весь світ про це говорить. А в Україні гине тисяча людей, їх калічать, ґвалтують, дітей викрадають. Це абсолютно стосується нас, і ми повинні зробити все можливе, щоб те, що роблять росіяни, припинилося. Ви так щиро говорите. Відчувається, що війна в Україні для вас дійсно особиста. Чому? Я відчуваю це до глибини серця, можливо, навіть хребтом, тому що латвійці теж пережили це 60 років тому. Коли росіяни увійшли до Латвії, почали руйнувати, ґвалтувати, висилати. І чому, наприклад, я не народився в Латвії, а в Америці? Тому що росіяни зробили так, що я народився в чужій країні. В кінці 80-х, на початку 90-х, коли росіяни, здавалося, були добрими і з’явився мир, ми знали, що це не так. Українці, латвійці, естонці, литовці давно знають, що росіянин залишається росіянином, і він ніколи не буде мирним, і це яскраво доведено. Вже 10 років триває війна в Україні та ще в інших країнах. Якою ви бачите роль Латвії в допомозі Україні? Ми знаємо, що Латвія багато допомагає Україні, але, можливо, є ще якісь можливості? Tак, допомагає. Ми знаходимося в ТОП країн, які надають багато допомоги, враховуючи відсоток населення. Але мені соромно за нашу країну, за наш уряд, що вони все ще дозволяють імпорт і експорт з Росією, коли є автобуси і потяги, що курсують туди-сюди в Росію та Білорусь. Є люди, які їдуть до Москви і беруть участь у конференціях. Це не єдиний випадок, таких прикладів багато. Мені соромно чути російську мову по вулицях, вона лунає скрізь. Ми, латвійці, самі винні та відповідальні за це. Що робити? Зупинити русифікацію, а кожному чоловікові слід вступити до лав Земессаргів або йти в армію чи стати резервістом. Яка у вас була мотивація стати земессаргом? Мотивація була, мабуть, такою ж, як і у багатьох у 2014 році, коли росіяни вторглися в Україну. Це було так, ніби ми всі прокинулися. Я, як чоловік і патріот своєї землі, зрозумів, що треба щось робити, і вирішив вступити до лав Земессаргів. Тут усе просто. Як ваш досвід військового, ополченця допомагає сприяти волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу Україні? Те, що я військовий, земессарг, допомагає мені у тому сенсі, що, коли я зустрічаюся з українськими військовими, які дійсно воюють, нам легше зрозуміти один одного. Це фактор довіри, і це дуже допомагає. На початку, коли я починав співпрацю з UNITED24, була певна недовіра. Але коли військовий в Україні розуміє, що ти теж військовий, розмова зовсім інша. Але як мотивувати інших приєднатися до руху волонтерів? Як це зробити? По-перше, я нікого не хочу мотивувати. Можливо, своєю діяльністю? Лише так. Це так, як дитина дивиться, як інші роблять. Можливо, я  приклад того, що може зробити одна людина. Ми добре знаємо, що одна людина може зробити багато. Я не кажу, що роблю багато, але після початку війни в Україні мій світ змінився. Я зрозумів, що ненавиджу ворога, і готовий робити все можливе, щоб цей ворог не вторгся в Латвію. Для цього слід допомагати Україні, щоб сюди не прийшли росіяни. Українці виконують за нас страшну, огидну роботу, тому нам слід робити все можливе, щоб допомогти їм. Між іншим, мені багато людей допомагають у волонтерській діяльності. Коли ти починаєш робити щось важливе і потрібне, до тебе приходять люди, які хочуть допомогти. Земессарги на початку війни також надали мені для передачі українцям багато екіпіровки. Сьогодні земессарги самі їздять в Україну, у них там налагоджені зв’язки з українськими підрозділами. І ще, ця війна, незважаючи на свою жорстокість, дозволила мені зустріти багато чудових людей як в Україні, так і в Латвії. У мене з’явилося нове коло друзів - це люди, які допомагають Україні. Ми дзвонимо один одному, спілкуємося, їздимо в Україну, веземо туди допомогу. Постійно співпрацюємо -і це чудово. Зрозуміла, що ви змінилися після всіх активностей. Чим Юріс, який був до війни, відрізняється від Юріса теперішнього? Теперішній, новий Юріс, завдяки війні, наскільки б це іронічно не звучало, став набагато чутливішим, в певному сенсі жорсткішим, але також і м'якшим. Я бачу цей біль, можливо, інтенсивніше. Як я вже згадував, хтось втрачає ноги, або хтось, кого ви знаєте, загинув, і ви бачите, як страждає його родина. Зрозуміло, нічого не можна вдіяти, але я відчуваю це набагато гостріше, ніж раніше, і став, думаю, більш чутливим. Ще я став більш вдячним. Вдячний за те, що сиджу тут, дивлюсь на вас. Я дякую за кожен ранок, за життя. Дякую Богу, що я живу, що  мене не падають бомби, і що моїх близьких, мою родину це не торкається. Як це було в Києві, коли ви там були? Весь час так, і не лише в Києві. Ми скаржимося на різні дрібниці, але це насправді дрібниці. Я, наприклад, не можу ходити в кіно, театр, на вистави. Відчуваю себе винним, тому що знаю, що мої друзі сидять в окопах і воюють за нас. Не можу в цей момент бути веселим. Але це моє особисте відчуття, моя особиста позиція. Я нікого не засуджую. Але в Україні люди ходять в театри, на вистави, в кіно. Але вони мають повне право на це. Яке побажання, яку вісточку ви можете дати тим, хто розглядає можливість допомагати Україні, також тим, хто каже, що стомилися від війни в Україні? Мені соромно, коли хтось тут каже, що втомився від війни. Це приблизно так, я не знаю, як це пояснити, коли приходиш додому і весь час відчуваєш, що втомлений від усього. Уявіть, як почуваються українці. Вони дійсно втомлені. Коли я був там у грудні, можна було побачити цю втому. Але чого ми можемо навчитися в українців? У них немає страху, і вони ніколи, ніколи, ніколи не здадуться. І якщо людина не має мотивації допомогти Україні, то, вибачте, мені здається, у неї немає совісті, особливо якщо це латвієць, який не розуміє, що відбувається в цьому куточку світу. Ще одне, що я завжди кажу: усі бояться їхати до України, але якщо ви поїдете туди, ви зміните свою точку зору. Так само, як я, ви побачите, як відбуваються прильоти, як стріляють вночі, як це, коли не можна виходити на вулицю. Ви, можливо, зрозумієте, що відбувається з людьми, у яких загинули близькі. Так, це боляче, але ви тоді зрозумієте, що насправді відбувається. Я думаю, що латвійські школи повинні відправити дітей до України, щоб вони побачили, що нам загрожує. Щоб діти розуміли, яке справжнє життя, а не перебували в рожевому пузирі, в казковому Диснейленді. Чуємо: «Ми сподіваємось, що хтось врятує». Але ми бачимо, що зараз відбувається у світі. Чи відчуваємо ми себе в безпеці, сподіваючись, що нас хтось врятує? Ні. Ми самі повинні себе рятувати. Коли до нас прийдуть росіяни, українці нам допоможуть. Я впевнений. Після кожної своєї подорожі ви пишете книгу. Чи плануєте, або вже, можливо, почали нову книгу про подорож на Південний полюс? Коли можна чекати на її вихід до масового читача? Написання книги йде важко, я хотів би, щоб це відбувалося швидше. В мене вже є обкладинка для книги, але поки що немає змісту. Є багато світлин, але потрібен ще текст, який би мене надихав, я маю його впорядкувати. Я сподіваюся, що все буде готове до початку літа. Це моя мета. Чи плануєте якісь нові подорожі, якісь нові активності? Такі, як до цього, хоча я не знаю, куди ще можна подорожувати. Я поки що не знаю, куди можна відправитися, щоб був такий великий розголос. Мені про це треба подумати. Але, як я вже згадував, писатиму книгу, що також потребує часу. Поїду в Америку і там також зрозумію, що вони думають, можливо, зможу вплинути на їхню думку в Америці. Але в мене є ще один проект. Людмило, хочу вас запитати: скільки разів ви цього року були на Братському цвинтарі?Розумію, що жодного разу не були чи були один раз. Я хочу, щоб Братський цвинтар був щоденно на вулиці. Що це означає? Я провів дослідження, що до 40-го року приблизно 4000 латиських військових захороненні на Братському цвинтарі. Що я хочу зробити? Я хочу дізнатися, де вони проживали, і встановити пам’ятні таблички біля цих будинків. Тоді ми побачимо, що в Ризі повсюдно будуть такі таблички. Ось тут, наприклад, жив мій дід капітан Албертс Балодіс. На кожній табличці буде свій QR-код, і через телефон можна буде дізнатися інформацію про цього, можливо, багатьом невідомого латиського військового. По всій Латвії будуть такі пам’ятні таблички. Я думаю, що це сприятиме зростанню латиської самосвідомості, і діти будуть бачити, що в Латвії є свої герої. Кажуть, що нам бракує своїх героїв, але вони є, вони незнані. Майже в кожній латиській родині є такі, що захищали Латвію, і про них треба нагадувати. Нам про це треба говорити і популяризувати. Які побажання українцям? Я хочу висловити українському народові велику подяку, бо ви захищаєте нас усіх, не лише латишів, але й увесь західний світ. Дякую за вашу хоробрість, за те, що ви протистоїте ворогу і не піддаєтеся. Щодо мене, то я вас ніколи не зраджу, а буду підтримувати. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо знайомити вас із номінантами Шевченківської премії. В розділі «Декоративно-прикладне мистецтво» номінована серія робіт чотирьох художників «Петриківський розпис: на захисті ідентичності».  https://knpu.gov.ua/nomination/mystetskyj-proekt-petrykivskyj-rozpys-na-zakhysti-identychnosti-seriia-khudozhnikh-robit-avtentychnoho-petrykivskoho-dekoratyvnoho-rozpysu/  Ми поговорили з лідером цього арт-квартету Андрієм Пікушем, уродженцем славнозвісної Петриківки. Він розповів про минуле та сучасність цього виду розпису. Ще в 1903 році Дмитро Яворницький вивозив його зразки на Всесвітню виставку фолк-арту до Парижу, де «петриківкою» милувалися великі митці. Зокрема захоплено відгукнувся про неї Анрі Матісс. Нині майстри петриківського розпису, зберігаючи глибинні традиції, розвивають цей жанр і таким чином – захищають українську ідентичність. Також в умовах війні проводяться майстер-класи з арт-терапією для українських воїнів на лікуванні та вимушених переселенців. Спеціально для Латвійського Радіо 4 художники-номінанти Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій і Марія Пікуш, Наталія Рибак зробили спільне фото на тлі своїх робіт. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="392387" layoutid="0" layout="" static=""} *Мюнхенська безпекова конференція зафіксувала зміну ситуації, коли зовнішня політика США втрачає колишню злагодженість із європейськими союзниками. В таких умовах Європа має сама нести відповідальність за свою безпеку. Відповідно і російсько-українська війна стає ще більш гострим чинником безпеки європейців. На цьому тлі Дональд Трамп, у звичній своїй манері ведення переговорів із союзниками, словесно атакує Україну та українського Президента. Водночас відбувається триденний візит до нашої держави спецпредставника Трампа Кіта Келлога. Він в минулому позитивно говорив про героїчний спротив українців. Але наскільки вагомими будуть його аргументи для американського Президента нині?..   *В Лондоні на врученні британської кінопремії BAFTA кращим короткометражним фільмом буз названий «Камінь, ножиці, папір». Його режисер, 26-річний британець німецького походження Франц Бьом, 2,5 роки тому на навчаннях наших воїнів у Британії познайомився з українцем Іваном. Почута від того історія про перші дні російської агресії стала основою напруженого 20-хвилинного фільму. У головних ролях стрічки – українські актори. Якщо подивитися список нагороджених картини «Камінь, ножиці, папір», то там вказано три особи: режисер Бьом, продюсер Хузір і нарівні з ними – український військовий Іван. Він – один із головних співавторів фільму, подібно до того, як ЗСУ зараз – головні співавтори сучасної історії.   *Наступного понеділка буде третя річниця повномасштабного російського вторгнення. В Ризі, як і у всьому світі проходитимуть акції на підтримку України та на засудження агресора. На Ратушній площі представлять світлозвукову інсталяцію «Любов і війна». На площі Свободи відкриється фотовиставка Костянтина та Влади Ліберових «Три роки стійкості та непереможності України». Ввечері – хода підтримки «Шлях світла для України» та благодійний концерт у Національній бібліотеці. Загалом – триває збір коштів на підтримку України на платформі Ziedot.lv. Також, згідно до рішення Верховної Ради, 24 лютого встановлений загальнодержавний Національний день молитви. Зокрема, парламентське засідання цього дня почнеться з виконання духовного гімну України «Боже великий, єдиний».

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: інтерв’ю з художником Микитою Тітовим, графічні роботи якого стали символом незламності українців; українська збірна бере участь в  VII Іграх Нескорених;  як останні політичні події можуть вплинути на ситуацію в Україні?  Історик, фахівець з мовознавства Неоніла Красножон розповість про українознавчі студії, які вона проводить щовівторка в Українському домі.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо представляти номінантів на здобуття Шевченківської премії. Цього разу поговорили з художником, графіком Микитою (Нікітою) Тітовим, автором циклу політичних плакатів «Шлях Свободи». За час великої війни він став широко відомим своїми лаконічними, але дуже виразними роботами. Тітов народився в Естонії. В дитинстві жив там у бабусі Хільди. Потім – у Харкові. Зараз мешкає в Івано-Франківську, що нагадує йому естонські міста.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="391601" layoutid="0" layout="" static=""} Тітов багато років живе з психічним розладом. Через це його не беруть до армії, хоча він кілька разів ходив до військомату. Художник відкрито говорить про свої психологічні, ментальні проблеми, бо вважає це важливим для співгромадян, які можуть мати щось подібне. Зараз Тітов закінчує роботу над своє першою книгою. Вона могла бути виданою раніше, але цьому завадило знищення російською ракетою харківської типографії. *Цього тижня в канадських містах Ванкувері та Вістлері тривають VII Ігри Нескорених, в яких бере участь і українська збірна. Під час її проходу на відкритті Ігор в знак пошани вставала вся 40-тисячна зала Ванкуверської арени. До українських воїнів підходив, аби привітати їх, британський принц Гаррі, засновник і меценат Ігор. Цей турнір важливий, як для реабілітації поранених військових, так і для народної дипломатії. Виконавчий директор, Канадсько-Української фундації, яка допомагала облаштовувати тренувальний табір нашої команди, Валерій Костюк розповів про атмосферу Ігор та наших збірників. Точніше – збірниць, Інну та Аллу. Інна – журналістка, освітянка, після початку війни стала військовим медиком, отримала важке поранення. Алла – з тероборони, вона більше восьми місяців перебувала в російському полоні. *Друга половина поточного тижня дуже насичена як на заплановані події, так і на позапланові. З перших – засідання «Рамштайну», яке вперше пройшло в Бюсселі, та низка інших зустрічей високого рівня задля посилення підтримки України, перш за все – від Європи. Водночас Дональд Трамп своїми дзвінками до Путіна та Володимира Зеленського закрутив машину переговорів та ще більше – очікувань переговорів. Зокрема анонсовані зустрічі президента Зеленського та віце-президента Венса в Мюнхені. А також – саміт Трамп-Путін в Ер-Ріяді. Така асиметрія в рівнях зустрічей дещо насторожує. Тому тепер уважно слідкуємо за Мюнхенською безпековою конференцією.   Науковиця: українознавчі студії допомагають вимушеним переселенцям зберегти свою ідентичність Неоніла Красножон - історик, науковиця, авторка майже 60 робіт опинилася в Латвії через війну в Україні. Наразі  вона зрозуміла, що її фах та знання можуть допомогти українській спільноті в Латвії. Неоніла Красножон організовує і проводить українознавчі студії в Українському домі, де ділиться своїм досвідом і знаннями. Її роботи охоплюють теми української історії, культури та національної ідентичності, що є надзвичайно актуальними в умовах війни.  Вона є відомим дослідником і викладачем, яка активно популяризує українську культуру та історію. Ці студії спрямовані на ознайомлення учасників з різними аспектами України, її традиціями, мовою та культурною спадщиною. «Українознавчі студії для українців за кордоном мають величезне значення з кількох причин . Найперше, це збереження культурної ідентичності: вивчення української мови, традицій та історії допомагає українцям у діаспорі зберегти свою культурну спадщину.  Також це соціальна інтеграція: знання про Україну допомагає українцям у діаспорі краще інтегруватися в нове суспільство, долати стереотипи та формувати позитивний образ українців. Участь в українознавчих заходах, таких як конференції або фестивалі, сприяє обміну досвідом та ідеями. Ну и звісно - підтримка зв’язків з батьківщиною: українці за кордоном, отримуючи знання про свою країну, можуть більш активно долучатися до підтримки України, наприклад, у сфері волонтерства чи благодійності», - вважає Неоніла Красножон. «У мене є три найбільші побажання для українства. Перше, це якнайшвидша, з найменшими втратами для України, перемога над Росією з підписанням переможного миру,  з отримання територіальної цілісності та суверенітету, що стане новим етапом у відновленні країни та зміцненні її міжнародної позиції. Друге, це визнання української мови, як мови ЄС. Це надасть нам на повноцінних підставах не тільки створювати культурно-громадські осередки та громадські організації, як це ми робимо зараз, але робити це на законодавчому рівні. Нам бракує  законодавчого фундаменту для відкриття шкіл з українською мовою навчання, для відкриття кафедри історії української державності, української філології. І третє – це об’єднання всього українства в досягненні спільних цінностей та визнання Дня соборності 22 січня, коли відбулося підписання Акту злуки Української народної Республіки і Західноукраїнської народної Республіки – Днем незалежності України. Тому що період від 22 січня 1919 року до 24 серпня 1991 року – це був період радянської окупації. І я хотіла б, щоб ми, як і Латвія, визнали радянський період, як окупацію Росією України. А 24 серпня 1991 – Днем відновлення незалежності України. Ці історичні факти дуже важливі для українства, для побудови майбутньої процвітаючої України», - каже Неоніла Красножон. .

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Поет Богдан Томенчук, номінований на Шевченківську премію-2025, в ексклюзивному інтерв’ю розповість  про свою збірку «Вишийте, мамо, бронежилет»; Курська операція  ЗСУ – «курська проблема» для Росії ;поновлюється система керування української армії; спільна енергетична незалежність від Кремля - Латвія, як і Україна, в ENTSO-E. Ірина Погорєлова та її син Владислав  розкажуть про свою історію війни: окупація, довга і важка дорога через територію агресора до Латвії, щоб врятувати своє життя і мати майбутнє (в повторі) . В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Шевченківський комітет оголосив короткі списки номінантів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. До оприлюднення переможців, яке відбудеться 9 березня, «Новинна хата» поспілкується з деякими з українських митців. Перший співрозмовник – поет Богдан Томенчук, номінований в розділі «Література» зі збіркою «Вишийте, мамо, бронежилет». І нині за його словами «книжка працює, книжка воює», збираючи кошти на допомогу українському війську. Томенчук за освітою математик. Відтак в його віршах, в яких він вступає в діалог з українською класикою та часом полемізує з російською, є витончена гармонія формул буття. *Рівно півроку тому почалася Курська операція ЗСУ, яка стала окремим важливим чинником, не тільки військовим, але й політичним, причому в світовому масштабі. Не бажаючи знімати багато підрозділів з Донбасу, Росія залучила сюди армію КНДР. Та й це не допомогло Кремлю поновити контроль над територію. Що залишає Україні козир у разі початку переговорів. Загалом Роспропаганда намагається замовчувати «курську проблему» та фабрикує кримінальні справи проти українських воїнів. Втім цьому є хороша контр-новина. В ЄС напередодні представили перший проєкт Статуту міжнародного Спецтрибуналу щодо російського злочину агресії проти України. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *В Україні прийняте важливе рішення про зміни в системі керування військом. Справа тому, що наприкінці правління президента-втікача Януковича структура української армії була надто спрощена. Тепер же поновлюється система постійно діючих великих з‘єднань – корпусів, які об’єднуватимуть батальйони та бригади. Це має підвищити відповідальність за ситуацію на відповідних ділянках фронту. *Якщо вважати електроенергію кров’ю економіки, життєвих державних організмів, то Латвія та Україна наприкінці цього тижня нарешті існуватимуть у спільній «системі кровообігу». Як вийшло, що Україна вже майже три роки входить в європейську систему електроенергетики ENTSO-E, а Латвія (разом з Естонією та Литвою) тільки зараз виходить зі спільного з країнами-агресорами енергетичного кільця БРЕЛЛ і підключається до Європи, та що це означає для наших країн?

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  89-річний одесит Роман Шварцман провів паралелі з Гологостом й нинішньою війною, яку проти України веде Росія,  дізнаємося про кадрові зміни в ЗСУ, псевдовибори білоруського президента в українському контексті, а також про документальну стрічку «Порцелянова війна». Київський психолог Іван Сторчак, який через війну в Україні зі своєю родиною перебуває в Латвії, розповість про зміни у психологічному стані українських переселенців, які відбулися  за три роки війни. А його донька Анастасія Сторчак поділиться своїми думками та досвідом життя  українських підлітків в Латвії.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Цього тижня світ вшановував день пам’яті жертв Голокосту. В Бундестазі пройшло засідання, присвячене цьому. Вражаючим був виступ там 89-річного одесита Романа Шварцмана. В дитинстві він вижив в Бершадському гетто. А напередодні Нового року, російська ракета влучила в його одеську квартиру. На щастя сам ветеран разом з дружиною в цей час переховувався в підвалі. І тепер він міг свідчити світовій спільноті про загрозу геноциду українців: «Гітлер хотів убити мене тому, що я – єврей, зараз Путін намагається вбити мене за те, що я – українець». Світ має допомогти Україні закінчити цю війну на знищення. *29 січня ц.р. командування ЗСУ представило особовому складу нового командувача оперативно-стратегічне угруповання військ «Хортиця» генерал-майора Михайла Драпатого. ОСУВ «Хортиця» – найбільш складна дільниця бойових дій. Тому військові експерти приділили цьому призначенню підвищену увагу. Вони описують Драпатого, як обережного командира, ретельного планувальника, котрий зосереджується на нанесенні максимальних втрат противнику та збереженні свого особового складу. *Минулої неділі мінський диктатор Олександр Лукашенко провів ритуал «виборів Лукашенка». З цього приводу коментарі «Новинній хаті» надав старший політичний радник Світлани Тихановської Франак Вячорка. Він підкреслив, що доки в центрі Європи існує цей злочинний режим, залишається загроза Україні та сусіднім країнам ЄС і НАТО. Водночас ні білоруська армія, ні білоруське суспільство не хочуть воювати з Україною. Натомість, за словами Вячорки, в ЗСУ воюють сотні білорусів, і вже понад 80 з них загинуло. Світла пам’ять героям. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Американський військово-політичний експерт Стефан Коршак назвав атаки українських БПЛА в 2025 році «безпрецедентними трьома тижнями бомбардування території Росії безпілотниками». Експерт вважає, що якщо українцям вистачить техніки та виробничих потужностей, аби підтримувати заданий темп, то це спричинить розгром протиповітряної оборони та руйнацію військової інфраструктури на заході РФ. * Третій рік поспіль повнометражний документальний фільм з українською участю та на українську тему входить у короткий лист Оскара. Тепер це українсько-американсько-австралійська картина «Порцелянова війна» режисерів Брендана Белломо та Слави Леонтьєва. В тонкій стрічці про харківських митців, творців дивовижних фігурок, переплелися такі різні речі, як ламка, ніжна порцеляна та груба війна. З цим гармонує музичне оформлення від популярного українського гурту ДахаБраха.   Іван Сторчак: щасливим бути важче, ніж нещасливим Київський психолог Іван Сторчак, має досвід роботи понад 20-и років. Теми – криза у стосунках, відносини між батьками і дітьми, панічні атаки, депресії, психологічні травми, проблеми соціалізації і самооцінки. Це ті психологічні ознаки, від яких через війну страждає більшість українських. З Іваном Сторчаком поговорили про зміни у психологічному стані українських переселенців за три роки життя в Латвії А з його донечкою Анастасією про те, як вона адаптувалася за ці роки до життя в Латвії. Які основні психологічні виклики виникли у біженців на перших етапах адаптації? Чи спостерігається тенденція до поліпшення психологічного стану, чи, навпаки, люди стикаються з новими труднощами?Як вплинула війна на здатність людей довіряти новому оточенню?Які культурні чи соціальні бар'єри були найбільш важкими для подолання українським переселенцям у Латвії? Іван Сторчак підкреслив: «Сьогодні  актуально, зокрема і в психології, стало  як знайти роботу і працевлаштуватися. Дійсно дуже багато чого змінилося. Біль, жаль, сум, страждання  - це залишилося, як і впевненість у перемозі України. Тому що надія помирає останньою. І ще я люблю таке прислів'я: Коли опускаються руки, то простягаються ноги», а цього не треба допускати і цього не буде. Тому дійсно дуже цікаво мені, як фахівцю спостерігати за своїми друзями-співвітчизниками, з якими ми звісно спілкуємось. Насамперед дуже цікаво спостерігати, що період такого стану болючого, який відчуває будь-яка людина, яка опинилась за кордоном, потрохи при здорових обставинах проходить, Наступає, замість стану ностальгії,  скажемо так – стан психологічного отверезіння, вступає в дію притаманне здоровій людині бажання вижити на новій землі, в нових умовах, з вивченням мови , із спілкуванням не тільки з співвітчизниками, але й із людьми, які тут живуть і нас щиро приймають. Отже наступає розуміння, що без знання латиської мови, традицій, культури, соціалізації та інтеграції в це суспільство в Латвії буде важко далі жити.  А це все  складається з цих маленьких стіжків: як ходити в магазин, як купляти, як знімати кошти, як отримувати і  відправляти. Це здається дрібниці, але з них складається наше життя тут, оскільки ти стикаєшся з тим, що інша мова, зовсім інша ситуація навіть в банківській сфері». Наразі, з словами пана Івана, є й інша категорія переселенців, які вважають,якщо вони тут тимчасово, то й вчити мову і інтегруватися не обов’язково: «Ми не однакові. Залишилися люди,  і це нормально, невідь є статистичні дані, які досі не адаптувались, які досі живуть  за позицією «завтра». Тобто, ну ось завтра зроблю, завтра все закінчиться і знову буде життя таким, як було. Такі люди навіть повертаються з дітьми в Україну під обстріли . І зауважте, що їм, як це не буде дивно звучати,  це краще, ніж  пристосовуватись до нових обставин, вивчати мову, навчатися чомусь новому. Як казав Шевченко: «Новому навчатися і свого не цуратися». Зрозуміло, що змінювати щось, вчитися, тим паче, у дорослому віці важко, але, якщо по стежці йти і крок за кроком, то можна подолати все. На це просто треба мати силу,  натхнення, енергію і кохання, до себе в першу чергу Так, в першу чергу, до себе. Необхідно «помахати ручкою» синдрому жертви, де дуже зручно, бо я нещасний тому  мені всі винні. Ось я така «жертва обставин». З цим треба прощатися! Я ще люблю таке висловлювання: «Щасливим бути важко, а нещасливим бути легко». Ось такий парадокс, але це так і є. Коли людина усвідомлює, що їй треба, то спочатку обирає певний напрямок, свій шлях ,свою стежинку, потім і починається стан «Я щаслива», « Я щасливий»,  незважаючи ні на що ,тому що я рухаюсь до цілі, я розвиваюся. Так це потрібний час. Але відштовхуйся від того, що ти відповідальний за себе і за  дітей, в першу чергу. Бо, якщо батьки не будуть ситі, якщо вони відпочили і так далі, то й діти не будуть ситі, виспані,заспокоєні і мати і там певні задоволення від занять спортом чи іншими справами»

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події України та навколо неї  за минулий тиждень.  Експерт аналітичного центру «Українська Призма», викладач Києво-Могилянської  академії  Олександр Краєв  відповість на запитання Антона Чернецького  щодо очікувань політики нової адміністрації США стосовно України. Також дізнаємося про те, що маскувальні сітки можуть бути  не  лише засобом захисту, але й витвором мистецтва.   Рубрика «Новинна хата Олега Кудріна» *Український художній фільм «Буча» (2024) цілий тиждень займав перше місце в листі переглядів Netflix-Україна.Сценарист і продюсер картини Олександр Щур в ексклюзивному коментарі розповів про те, як ця художня стрічка, зроблена строго на основі реальних фактів показує світові правду про російську агресію, про страшні злочини армії РФ на тимчасово окупованих територіях. «У нас було багато важливих показів. У Ватикані. Спеціальний показ для місіє ОБСЄ у Відні. Багато – у Вашингтоні: в Інституті миру, конгресменам показували. Ще – в Гарвардському університеті, в Колумбійському… Ми вважаємо, що це культурна зброя проти російської пропаганди». За його словами, після сеансів з’ясувалося, що навіть друзі України не знали 90% того, що побачили у фільмі «Буча». *У рубриці проаналізовані перші кроки та заяви 45-го та тепер уже 47-го президента США Дональда Трампа, в першу чергу ті, що стосуються України. До них можна ставитись із обережним оптимізмом, оскільки новий-старий лідер США висуває країні-агресору досить жорсткі умови щодо мирних переговорів. Водночас, в подальшому треба бути готовим до емоційних гойдалок «добре-погано» – через своєрідну переговорну трампівську тактику. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Цього року Давоський економічний форум був більше схожим на Мюнхенську безпекову конференцію (яка буде в лютому). Різким, майже сенсаційним став виступ у Давосі Володимира Зеленського, який емоційно нагадав європейським лідерам, що Європа має бути самодостатньою, сильною та єдиною, тим більше на тлі спільної військової небезпеки зі сходу. І це резонувало із заявами Емманюеля Макрона, який закликав Європу до «загального стратегічного пробудження», оскільки в ній не буде миру та безпеки, якщо самі європейці не подбають про це. * Цього тижня Україна та українство вшанували дві важливі дати – День пам’яті захисників Донецького аеропорту і День Соборності України. В Латвії поряд з тим відзначили День захисників барикад. Це все – про захист країни, її незалежності, а також – про збереження єдності. Тому зараз, коли ворог все більше сил вкладає в інформаційну війну, так важливо не вестися на ворожі вкидання, не розпалювати соцмережеві «холівари» з будь-якого приводу.   Експерт: Україна знаходиться у топ-3 пріоритетів Дональда Трампа Редактор українського порталу ЛСМ+ Антон Чернецький поговорив з експертом аналітичного центру «Українська Призма», викладачем Києво-Могилянської  академії  Олександром Краєвим про те, чого слід очікувати Україні від нової адміністрації США. Розмова відбулася напередодні інавгурації  Дональда Трампа. Україна точно знаходиться у топ-3 пріоритетів Дональда Трампа, «і не тому, що вона така хороша, чи Росія така загрозлива», а тому, що на Україні зав’язало чимало важливих для нового американського президента питань, зазначив Олександр Краєв. Він звернув увагу на те, що Трамп нещодавно закликав посилювати санкції проти КНР, щоб та посилила тиск на РФ у питанні мирних перемовин із Україною. Картини з маскувальних сіток 20 січня на Домській площі в рамках заходу пам'яті захисників  Барикад 1991 року  відбулася незвичайна виставка, де експонувалися  дванадцять унікальних творів мистецтва – картин з маскувальних сіток. Виставка була  організована Музеєм барикад  спільно з товариством «Tavi draugi». Маскувальні сітки для Збройних сил України плетуть в ангарі  товариства «Tavi draugi»  - Рига, вентспілс,50. Член товариства  Ренате  Грундштока запрошує усіх бажаючих доєднатися до цієї благодійної справи.

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події України за минулий тиждень. Наразі з українською режисеркою  Людмилою Серебреніковою поговоримо про кіно народжене Україною.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Україна відсвяткувала день народження генія «наївного живопису» Марії Примаченко чотирма цікавими виставками. Мистецтвознавиця Людмила Лисенко яка довго товаришувала з Марією Примаченко, розповідає про творчість художниці-філософа, пригадує цікаві історії зі спілкування з неї: «Вона була трошки віщункою. Я питаю: «Чи можлива ще війна?». Вона каже: «Та війна буде». Чого? Як? Чому? А вона каже: «Як? Через межу від нас». А вона жила… це ж – Київщина, Древлянщина, Полісся. Тобто десь оце передчуття біди, агресії від цього, так би мовити, «брата» в неї було», - пригадує Людмила Лисенко. * Напередодні стало відомо про загибель другого латвійського добровольця, який воював в Україні за свободу не тільки нашої держави, а й Латвії та всієї Європи. Це 41 річний Едгарс Платоновс. Ми вшануємо пам’ять Героя. * У рубриці розглянуті нові санкції США та Великої Британії проти Росії, перш за все – виведення з тіні танкерного «тіньового флоту» Кремля. Де дуже важливо, щоб припинити фінансові надходження до країни-агресора. І це вже дає результати – щонайменше 64 танкери з російською нафтою тепер не знають, що їм з нею робити, куди плисти. * Цього тижня українські дрони та ракети завдали найбільш потужного удару по російських військово-стратегічних об’єктах. Вони досягали відстані до 1100 кілометрів. Через влучання зайнялися пожежі на підприємствах з виробництва вибухівки, синтетичного каучуку для БТР і танків. Вкотре запали резервуари аеродрому стратегічної авіації Енгельс-2, навпроти Саратова, звідки ворог б’є по Україні. А потім РФ ударила по Україні, нашій інфраструктурі. І це стало нагодою, щоб обговорити питання інформаційної гігієни в цій війні. Того, як не треба повторювати месиджи російської пропаганди. Ворог б’є по Україні не тому, що хоче «помститися» за щось, а через те, що хоче знищити нашу державу та націю. Відтак чим більше буде ефективної української «бавовни» на російській території, тим скоріше Кремль припинить свою агресію.   Людмила Серебренікова про сучасне українське кіно Гостя програми «Ми з України» українська режисера документального кіно, кінознавиця Людмила Серебренікова розповіла про те, як розвивається сучасне українське кіно в умовах війни, а також про підсумки Днів українського кіно у  Ризі, що відбулися наприкінці минулого року в столиці Латвії. «В України потрясаюча історія мистецтва, історія кіно, історія живопису ті скульптури. Але, на превеликий жаль , лише саме за час війни ми почали цінувати свою історію , пишатися нею і досліджувати свою історію», - каже Людмила Серебренікова. Якщо говорити чесно і відверто, то серед пересічних українців було й таке, мов, українське кіно - воно таке трошки десь провінційне. Але  зараз, на сьогоднішній день, українське кіно говорить про себе дуже голосно у світі і цьому є підтвердження на багатьох міжнародних кінофестивалях. Треба згадати в цьому сенсі, наприклад, режисера Валентина Васяновича,  молоду режисерку  Элізавету Сміт, яка була відзначена на Берлінському фестивалі, Жанну Озірну, яка  отримала нагороду на нашому українському кінофестивалі «Молодість» . До речі, як акторка вона знялася у Романа Бандарчука. Наше кіно - воно не тільки знімається, не тільки показується і не  тільки повертає глядача в кінозали і до екранів, але наше українське кіно на сьогоднішній день ще веде бій на полі бою . Тому що багато українських митців взяли зброю в руки, щоб захищати Україну. На превеликий жаль багатьох з них ми втратили і це Павло Лі, пам'ять якого ми вшанували після показу фільму «Смак свободи». Слава Богу живі і працюють один з найкращих українських операторів Сергій Михальчук  і Ахтем Сеітеблаєв, фільм якого «Мирний 21» ми показували тут в Ризі, та інші. Це взагалі багато митців, які просто не можуть, щоб не знімати фільм і не захищати Україну»

В новий 2025 рік з новою рубрикою. Відтепер в програмі «Ми з України» буде своя «хата», вірніше – «Новинна хата Олега Кудріна». Її ведучий Олег Кудрін – український журналіст, письменник. Народився в Одесі, закінчив Одеський університет, кандидат педагогічних наук. Останні 8 років працював власкором Українського національного інформагентства у країнах Балтії. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} У першому випуску рубрики:  авторка «Україна православна» Ярослава Міщенко в ексклюзивному коментарі розповіла, наскільки успішною стала календарна реформа українських церков. Розглянуто приклади збройної допомоги Україні та інші аспекти російсько-української війни. Окрема тема – небезпечні «газові ігри» Кремля навколо постачання газом Молдови та підконтрольного Москві Придністров'я. Розібрано «всесвітню боротьбу» за налагодження контактів з Дональдом Трампом, яка триває вже на тлі його неоднозначних заяв про Гренландію, Панам, Канаду. У цьому контексті важливими були два великі інтерв'ю Володимира Зеленського, зроблені вже цього року. В контексті культурних подій: у січні Україна розпочала відзначати 130-річчя видатного композитора Бориса Лятошинського. На честь цього у Києві весь місяць проходитиме фестиваль Liatoshynsky Space, незважаючи на атаки та обстріли. Гостя програми «Ми з України» художниця анімаційної студії ІМАГО, співорганізатор «ЗАДЗЕРКАЛЛЯ» Мар’я Гвоздєва-Тивонюк вміє робити чудові анімаційні фільми. Жителька Луцьку, але через війну в Україні, вона приїхала до Латвії, де мріє спільно з латвійською анімаційною студією зробити спільний проект, спрямований на те, щоб допомогти людям відкритися. Бо, за спостереженнями Мар’ї, у Латвії люди дуже стримані і закриті, а українці, у зв’язку з війною, також втрачають свою відкритість і притаманну їм емоційність. «Я, творча, креативна, амбіційна, сильна особистість, маю велику кількість знань у різних образотворчих техніках, працювала у сфері анімації, легко знаходжу спільну мову з дітьми та підлітками, а також з дорослими, розвиваюсь у напрямку психології і маю за мету поєднувати мистецтво та психологію і час від часу проводити арт -терапії. Дуже хочу допомогти не лише українцям, але й латвійцям відкрити свій потенціал за допомогою творчості», - каже Мар’я Гвоздєва-Тивонюк.

Наприкінці 2024 року Україна опинилася у досить складній ситуації на фронті, де Росія продовжує просуватись на декількох напрямках. Окрім того, Київ все ще не має чіткого розуміння – якою буде підтримка західних партнерів у війні в 2025-му. На що підуть чи не підуть США? І як поводитиметься Європа? Чим позначився рік, що минає, для України - програма «Ми з України» вирішила поцікавитися думкою журналіста, письменника  і публіциста Олега Кудріна. Олег Кудрін зазначив, що до перемог України у 2024 році можна віднести перше і найголовніше – Україна вистояла, що вже є немало, оскільки рік був вкрай складним, виходячи з політичної кризи у Сполучених Штатах, блокування підтримки для України, більш, ніж на півроку, зокрема через вибори в різних країнах. Внутрішня ситуація стабільна,економіка функціонує, країна розробляє та виробляє озброєння. Є проблеми з енергетикою, децентралізація. Наразі, попри військовий стан, Україна залишається демократичною країною. Незважаючи на песимістичні прогнози, що світ «втомиться» від України, країні вдалося зберегти підтримку значної кількості країн. Підтвердженням цього факту став Глобальний саміт миру, який відбувся в червні 2024 року і об’єднав представників 93-х країн та 8 міжнародних організацій. І хоча саміт не дав результату у вигляді готового рішення щодо закінчення війни в Україні, він продемонстрував консолідацію демократичного світу в боротьбі проти агресії диктатур. На переконання Олега Кудріна, найголовнішою подією 2024 року стала воєнна операція в Курській області. Вона підсилила моральний дух українців, а також довіру з боку західних партнерів. Україна стала глобальним міжнародним чинником. Вибори, які відбулися Європарламенті, в основному не змінили лінію підтримки України. Нараз вибори в США і в інших країнах, в результаті яких до влади прийшли популісти, засвідчують, що світ опинився у стані турбулентності, що звісно впливає і на ситуацію в Україні.  Дональд Трамп повен загрозливих сюрпризів. Китай, Росія, Іран і Північна Корея небезпечно провокують. Увага зміщується на Азію. Гарячі конфлікти загострюються. Путін ще підвищує ставки. Чи слід очкувати в 2025 році миру для України? Олег Кудрін наголошує, що не повинні бути надмірні очікування щодо мирних переговорів, оскільки не відомо, чи насправді їх хоче країна-агресор. Олег Кудрін поділився власними враженнями від відвідин Одеси, де, на за його словами, значно поширилось україномовне поле і , незважаючи на війну, вирує культурне життя.

Українсько-латвійська творча група зняла короткометражний фільм «Вікторія у зоопарку» про долю української біженки, яка приїхала разом із сином до Риги після початку повномасштабної війни в Україні. Планується, що фільм буде доступним для масового перегляду навесні наступного року. Водночас, латвійські глядачі в рамках «Днів українського кіно» з 20 по 22 грудня зможуть подивитися в Ризі п'ять фільмів, знятих за останні два роки в Україні та які розповідають про реалії, історію та культурну спадщину країни З гостями програми «Ми з України»  українською кінопродюсеркою Світланою Петльованою і  колишнім директором студії документальних фільмів Ризької кіностудії, кінопродюсером Валтерсом  Кагайнісом говоримо про  знімальний процес, а також про те, що українське кіно у Ризі стає усе більш популярним. Між тим, за підтримки Державного агентства України з питань кіно з 20 по 22 грудня 2024 року в Ризі, столиці Латвії, відбудуться «Дні українського кіно». Покази проходитимуть у кінотеатрі K. Suns за адресою: Elizabetes iela 83/85, Centra rajons, Rīga (Елізабетес 83/85, Берга Базарс, Рига).   Розклад показів: 20.12.2024 (п’ятниця): 18:00 – Церемонія відкриття. 18:30 – Документальний фільм «Щедрик проти "русского міра"» (реж. Олександр Назаров). 20:30 – Обговорення фільму з глядачами, вільне спілкування.   21.12.2024 (субота): 14:00 – Документально-просвітницький фільм «Народження українського кіно» (реж. Альмар і Людмила Серебренікови). Показ у Ризькому музеї кіно (Peitavas iela 10, Centra rajons, Rīga). 17:00 – Документальний фільм «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (реж. Тарас Томенко).   22.12.2024 (неділя): 16:00 – Ігровий фільм «Щедрик» (реж. Олеся Моргунець-Ісаєнко). 19:00 – Ігровий фільм «Смак свободи» (реж. Олександр Березань). Покази фільмів (окрім «Народження українського кіно») відбудуться у кінотеатрі K. Suns за адресою: Elizabetes iela 83/85, Centra rajons, Rīga.   Вхід на всі перегляди – вільний!