Ми з України

В програмі «Ми з України» українська письменниця і режисерка Ксенія Заставська та продюсерка і волонтерка Наталія Делієва обговорюють важливість української ідентичності в умовах сучасних викликів. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: знайомство з лауреатом Шевченківської премії цього року сержантом ЗСУ Павлом Казаріним, нагородженим за статті в «Українській правді»; «Митні тарифи» Д.Трампа та їх вплив на Україну; що очікувати від неформальної зустрічі міністрів фінансів ЄС у Варшаві; Латвійський національний театр оголосив про прем’єру 4 червня вистави «Король Убю та інші монстри», постановник – український режисер Владислав Троїцький.   Ксенія Заставська та Наталія Делієва: творчість, волонтерство та громадянська позиція У програмі «Ми з України» поспілкувалися з двома видатними українськими діячками: письменницею та сценаристкою Ксенією Заставською і продюсеркою, громадською діячкою Наталією Делієвою,. Обговорили важливість культури та пам’яті, а також роль української ідентичності в сучасних умовах. Ксенія Заставська, відзначена своїм фільмом «Щедрик», продовжує досліджувати складні питання, пов’язані з історією та культурою України. «Я отримувала безліч запитань про фільм, що спонукало мене написати книгу «Щедрик. Моя сповідь». Це справді сповідь, в якій я розповідаю про ідею фільму, його героїв, а також про те, як змінювалось моє ставлення до написаного під час роботи»,-  ділиться вона. Ця книга, за словами Ксенії, свого роду «дослідження душі», в якому вона намагається відповісти на питання про людяність і емоції, що стоять за сюжетними лініями. Ксенія також поділилася планами нового фільму, пов'язаного з історією життя її батька, який пережив табір у Латвії. «Ці спогади важливі не лише для мене, а й для розуміння нашої колективної пам'яті. Вони повинні бути передані наступним поколінням» - відзначила вона. Наталія Делієва, яка займається організацією культурних проектів, підкреслила важливість збереження ідентичності. «Ми створюємо короткометражний фільм про сім’ї загиблих воїнів. Це не лише історії втрати, але також свідчення сили духу. Про це повинні знати в країнах Заходу» - додала вона. Обидві жінки розуміють, що їхня діяльність — це не лише мистецтво, а й спосіб виявлення сил українського народу.  «Наша культура — це наше коріння, і від нас залежить, чи зможемо ми його зберегти», -  зазначила Наталія Делієва. Обидві героїні підкреслили, як важливо зберігати пам'ять та культуру у ці складні часи. «Оскільки Україна змагається за свою ідентичність, ми, українки, маємо бути голосами змін. Це не лише культура, а й наше виживання як нації», - зазначила Наталія Делієва. Ксенія додала: «Сьогодні жінки беруть активну участь у всіх сферах суспільства. Війна відкрила нові можливості, показала, що жіночі голоси є важливими у боротьбі за права та рівність». Вони акцентували на значенні співпраці в культурних ініціативах. «Ми повинні використовувати наші платформи, щоб говорити про важливі питання й ділитися своїми історіями», - зазначила Ксенія. Наталія додала: «Спільними зусиллями ми можемо створити нові можливості для нашої культури, які знайдуть відгук на міжнародному рівні». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="397464" layoutid="0" layout="" static=""} Зустріч між Ксенією Заставською та Наталією  Делієвою стала доказом того, як українська культура може стати важливим містком для розуміння і взаємодії між різними народами. Обидві жінки впевнені, що їхня діяльність допоможе розповісти світу про Україну, її біль та надії, роблячи свій внесок у загальну справу миру та братерства. Інтерв’ю  записувалося в студії ЛР в  День тіней в Латвії. Під час запису була присутня «тінь» ведучої Людмили Пилип – Аліса Морозова, яка приїхала з Запоріжжя в Латвію в березні 2022 року.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. Раді представити вам людину «в пікселі», сержанта ЗСУ Павла Казаріна, нагородженого за статті, колонки в «Українській правді» під спільною назвою «Публіцистика воєнного часу». Повернувшись з чотириденного відрядження до Лейпцизького книжкового ярмарку, де Казарін представляв переклад своєї книги «Дикий Захід Східної Європи», він поділився враженнями про те, як змінилися Німеччина, Європа за останні два роки: «Після того, як Білий дім вже не гарантує безумовне надання військової допомоги у разі вторгнення або провокації з боку Росії, Європа починає усвідомлювати, що НАТО – це вони. І що їм потрібно знову озброюватись, мілітаризуватись, виділяти більше грошей на оборонні потреби».  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="397462" layoutid="0" layout="" static=""} Крім того Казарін розповів про свої принципи журналістської роботи: «не торгувати емоціями», розмовляти з читачем, як із давнім знайомим, який чекає від тебе роз’яснення ситуації, про яку він мало знає. Цікавими також є роздуми про особливу відповідальність, яку накладає на журналіста перебування «в пікселі». *Звичне слово «турбулентність» стає вже недостатнім для опису поточної ситуації у світі, коли російсько-українська війна, конфлікти на Близькому Сході доповнюються різкими рішеннями адміністрації Дональда Трампа. Тому все частіше використовують сталий оборот «ідеальний шторм». Нашій Україні треба виживати і перемагати і в таких умовах. Чи скасувало очікуваний шторм рішення Трампа про відтермінування введення «драконівських» митних тарифів? Здається, ні – радше це зміна його траєкторії. *Перехід переговорів на треках США-Україна та США-Росія в довгу стадію має ознаки затягування процесу. Країна-агресор це робить, аби продовжувати воєнні дії, готувати новий наступ, не псуючи стосунки з Білим домом. Україна ж перейшла до прискіпливого вивчення угоди про українські надра, в нинішньому вигляді невигідної для нас. Але й просто відмовитись від неї наразі недоцільно. *Тим часом, попри іронічні вислови про європейську бюрократію, триває напрацювання її безпекової інфраструктури – паралельної натівській. Так на суботу запланована неформальна зустріч міністрів фінансів ЄС у Варшаві. На ній обговорять створення спільного фонду «Європейський оборонний механізм» для закупівлі безпекового обладнання. Крім країн ЄС до нього можуть увійти й Україна, Велика Британія, Норвегія… Це хороше доповнення формату «Рамштайн», тепер без США і під проводом Британії та Німеччини. Так Європа з участю України готується до свого варіанту «ідеального шторму». *Латвійський національний театр оголосив про прем’єру 4 червня вистави «Король Убю та інші монстри» за класичною п’єсою театру абсурду Альфреда Жаррі. Постановник – український режисер Владислав Троїцький. Він – видатний український режисер і організатор, президент міжнародного фестивалю ГогольФест. засновник і керівник першого в Україні незалежного театру «Дах», в якому зародилися культові групи Дахабраха і Dakh Daughters. Згідно анонсу LNT, у виставі зображено як завдяки демагогії та маніпуляціям до влади приходять моральні нулі, люди, що фактично зжирають інших людей, стаючи монстрами. Вистава зроблена в естетиці музичного шоу. Чекаємо на цю роботу, вагому художньо і політично.

В програмі «Ми з України» Галина  Мазко, яка через війну в Україні приїхала у березні 2022 року до Латвії, розповість як вона відкрила в Ризі свій власний бізнес – ательє з пошиву одягу. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: знайомство з лауреатом Шевченківської премії цього року - художнім керівником і солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богданою Півненко; «тарифні війни» Д.Трампа і вплив їх на Україну; які підсумки матиме візит радника американського президента Марка Бернса в Україну; Латвія передала чергову партію дронів Україні.   Свій бізнес: як відкрити ательє з нуля - історія переселенки з України Війна змушує людей залишати рідні домівки, а переїзд в іншу країну стає випробуванням. Багато хто стикається з труднощами в пошуку нової роботи через невизнання попереднього досвіду або мови. Проте деякі вирішують реалізувати свої мрії, відкривши власний бізнес. Гостя  програми «Ми з України» Галина Мазко, яка залишила Україну через війну і переїхала до Латвії, де відкрила своє швейне ательє. Галина розповіла, що спочатку працювала в продуктовому магазині, але швидко зрозуміла, що її справжня пристрасть - це шиття. «Я знала, що мені потрібно реалізувати свої ідеї. Я завжди мріяла про власне ательє», — ділиться вона. Після півроку роботи в магазині, Галина вирішила, що готова до нових викликів. «Коли я зрозуміла, що можу самостійно впоратися з усім, це надихнуло мене. Я почала шукати місце, де можу втілити свої задуми в життя», — згадує вона. «Відкриття власного бізнесу було не лише мрією, але й потребою. Я хотіла створити щось своє, щось, що буде приносити радість людям» - говорить Галина.  Вона також зазначила, що перші кроки були випробуванням: «Потрібно було знайти постачальників, організувати робочий простір, а також рекламувати свої послуги. Це було непросто, але я знала, що не можу зупинитися». «Поки я працюю сама, шию на замовлення, але дуже хочу залучати інших. Бо рорзумію, що команда — це важливо. Коли ми працюємо разом, ми можемо створювати щось більше», — підкреслює вона. Галина також розповіла про перші успіхи: «Клієнти почали повертатися, і це додавало мені впевненості. Я отримувала задоволення від роботи, і це надихало мене на нові проекти. Я зрозуміла, що можу втілювати свої ідеї, а не просто виконувати чиюсь волю». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396819" layoutid="0" layout="" static=""} «Я почала з невеликих замовлень, але з кожним новим проектом відчувала, як моя впевненість зростає. Це було непросто, але я покладалася на свій досвід і знання», — говорить вона, підкреслюючи важливість наполегливості. Таким чином, Галина Мазко стала прикладом того, як попри труднощі та виклики, можна знайти своє місце в новій країні, реалізуючи свої мрії через власний бізнес – h_art.darbnica.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Починаємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. Ми поговорили з художнім керівником і солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богданою Півненко. Вона скрипалька, віртуоз, як називає її преса – «Паганіні в спідниці». А ще Півненко – невтомна популяризаторка, ініціатор випуску «Антології сучасної української музики» в 12-ти дисках.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396821" layoutid="0" layout="" static=""} Пані Богдана розповіла, як сильно зріс після початку великої війни інтерес до музики народу, котрий так мужньо захищає свою незалежність. Нині композитори, загалом творці мають писати твори, які «будуть актом пам'яті про те, що сталося». В якості прикладу Півненко назвала гімн-реквієм «Місто Марії», створений її колегою Золтаном Алмаші. Також є багато роботи щодо популяризації української музики, нині так затребуваної в світі. А ще донедавна, навіть у «Київській камераті» деякі твори виконувалися з рукописних нот. Наприкінці розмови скрипалька розповіла і про свого батька – великого українського художника Івана Марчука. *Дональд Трамп введенням драконівських митних тарифів струсонув увесь світ, включаючи України. Та й себе самого, і це ще дасться взнаки. Тим часом уже й американські чиновники обережно, але визнають, що Кремль не хоче миру, тому мирні переговори ходять по колу. Водночас путінський засланець Кирило Дмитрієв не полишає надій спокусити американську сторону якимось супер-вигідними проєктами, схемами, аби Вашингтон в принципі перестав перейматися українськими справами. *На тижні помітну роль відіграли балтійські політики. Фінський президент Александр Стубб, вдало погравши у гольф, провів переговори з американським лідером дійсно на вищому рівні. Пояснив, що Путіну довіряти не можна. Та фактично запропонував поставити кремлівцю дедлайн мирної угоди. По тому схожі тези на європейській арені висловила глава європейської дипломатії Кая Каллас – в інтерв’ю «Радіо Свобода» (на щастя воно все ще існує). Каллас підкреслила необхідність підключення Європи до будь-яких переговорів щодо України. *Наступного четверга у брюссельській штаб-квартирі НАТО відбудеться нова зустріч «Коаліції охочих» з підтримки України. І там же, у п’ятницю, 11 квітня – чергове зібрання у форматі «Рамштайну», вже під проводом Великої Британії і Німеччини. Отже цей формат вижив, щоправда тепер без участі США. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Відбувся багатоденний, насичений візит до України духовного радника президента США Дональда Трампа, пастора Марка Бернса. Відвідини Бучі та Бабиного Яру, зустріч із захисниками «Азовсталі» та спілкування з пораненими у шпиталі. З таких та інших подібних зустрічей і свідчень, з атмосфери повітряних тривог, виникли слова пастора, що Україні потрібні не так американські гроші, як танки, винищувачі, ППО, щоби завадити атакам на цивільні будівлі, вбивству людей. Так, цей візит – не вирішення всіх проблем, але досвід дуже вдалий. * Цього тижня у рамках коаліції безпілотників Латвія передала Україні чергову партію дронів. Був «високий рух» і у зворотному напрямку. Український інститут книги оголосив проєкти-переможці конкурсу «Translate Ukraine 2025». Гранти на переклад латиською мовою отримають 6 видань. (Більше – тільки перекладів польською, сім). До списку потрапили двоє авторів, які загинули від рук російських окупантів: Володимир Вакуленко та Вікторія Амеліна. Так сталося, що їхні долі виявилися пов’язаними. В рубриці ми розповімо, як саме. Крім того будуть перекладені: авангардистський роман «Подорож ученого доктора Леонардо ї його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» автора «розстріляного відродження» Майка Йогансена (батько якого походив з латвійських німців); два романи про сучасність «Там де вітер» Любка Дереша і «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної. Шостий грант отримала збірка Дари Корній «Пасіка “Україна” та інші казки з війни». Це чарівна в усіх сенсах книга, в якій твориться сучасна міфологія України, що воює за свою незалежність. Чекаємо, коли ці книги вийдуть латиською, аби дарувати їх нашим латвійським друзям.

В програмі «Ми з України» лялькарі  - режисер Юрій Луник та художниця Ольга Гоноболіна розкажуть про магію лялькового театру. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги:  ексклюзивне інтерв’ю  з  Оксаною Пахльовською - донькою відомої української поетеси Ліни Костенко; в Ризі відбулося щорічне 11-те засідання Міжурядової комісії з питань економічного, промислового і науково-технічного співробітництва; День волі в Білорусі на тлі інавгурації Лукашенка. Ляльковий театр як мистецтво Лялькові вистави вважаються не лише розвагою для дітей, а й потужним інструментом для передачі важливих уроків та емоційних зв'язків. Кожна лялька, на думку ведучої, є уособленням персонажа, в якого актори вкладають частину своєї душі. Це підкреслює, наскільки глибоким є зв'язок між актором і лялькою. Режисер Юрій Луник представив виставу «Троє поросят», яка, здавалося б, є простою дитячою казкою. Проте, за його словами, вона піднімає актуальні питання про підтримку один одного у важкі часи, розуміння та боротьбу зі страхами, які можуть виникнути через негативне оточення. Юрій зауважує, що вовк у цій історії є символом викликів, з якими стикаються герої. Ольга Гоноболіна поділилася своїм досвідом переселення з України до Латвії через війну, що суттєво вплинуло на її творчість. Вона розповіла про свій внесок у створення ляльок та декорацій, які вона виготовляла в Україні, підтримуючи свою ідентичність та творчість навіть у складних умовах. Гості наголосили на важливості інновацій у ляльковому театрі. Юрій Луник розповів про складність роботи з акторами, які раніше не мали досвіду в управлінні ляльками. Водночас, він підкреслює, що нові актори можуть принести свіжість і відвагу у виконання, що є важливим для розвитку театру. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1481" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Ляльковий театр в Україні та Латвії демонструє, як мистецтво може об'єднувати людей, незалежно від їхнього походження. Хоча вистави можуть бути простими на вигляд, за ними стоять глибокі теми, які можуть вплинути на свідомість аудиторії. Це підкреслює важливість підтримки та розвитку культурних ініціатив, особливо в умовах викликів сучасності.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Ми поговорили з Оксаною Пахльовською, донькою нашої улюбленої поетеси Ліни Костенко, якій нещодавно виповнилося 95 років. Пахльовська також яскрава постать – професорка Римського університету La Sapienza, культуролог, поетеса. Вона розповіла нам про свою нову книгу «Слов'яни і Європа», дала оцінку нинішній ситуації у світі та Європі, цій «драмі глобальних масштабів».  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396122" layoutid="0" layout="" static=""} На її думку, Україна сьогодні «перетворюється на великого і, може по-своєму, вирішального гравця Європи, ще не будучи інтегрованою в жодну із західних структур». Відповідно Європа сьогодні «повертається до своєї суб'єктності, як цивілізація, історично покликана будувати і захищати демократію». Також вона емоційно розповіла нам про життя і творчість Ліни Костенко та її самої в Києві від початку повномасштабного вторгнення і донині: «Я біля мами, ми разом. І буде, що буде». *Після чергового туру переговорів, ініційованих і підтримуваних американським президентом, який відбувся в саудівській столиці Ер-Ріяді стала очевидним головне в цьому дипломатичному марафоні – загальна схема російської лінії. Це переформатування переговорів, для чого виставляються численні попередні умови. А потім починається шантаж – якщо це не виконаєте, процес зупиниться. Мета в тому, щоби США після того почали тиснути на Україну, чого на цей час немає. Більш того, Дональд Трамп вперше визнав, що Москва просто затягує переговори. *Хороша новина прийшла з Німеччини. Обидві палати парламенту скасували конституційні обмеження на державне кредитування. І тепер можна вкладати значні кошти в розвиток ВПК. Зрозуміло, навіщо – глава Федеральної розвідки ФРН Бруно Каль в інтерв’ю Дойче Велле підтвердив, що в найближчим планах Росії – перевірити чи працює 5 стаття НАТО про солідарну оборону. *Відтак російська агресія проти України ще більшою мірою, ніж раніше, стала справою загальноєвропейської безпеки. Саме під цим кутом варто розглядати і саміт «коаліції охочих / рішучих» (27 березня, Париж). Понад 30 країн висловили бажання допомагати Україні у відсічі Росії та підтриманні життєвого рівня. Це переважно, країни Євросоюзу, а також інші держави НАТО – в першу чергу Велика Британія. Латвію там представляє прем’єр-міністерка Евіка Сіліня. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Тим часом в Ризі відбулося щорічне 11-те засідання Міжурядової комісії з питань економічного, промислового і науково-технічного співробітництва. Українську делегацію очолював міністр кабміну Олег Немчінов. Це негучна, але важлива подія, що визначає плани співпраці на наступний рік. Дякуємо Латвії за співпрацю та допомогу. *Цього тижня на зйомках у Ризі побачили голлівудську зірку Джуда Лоу. Французький режисер Олів'є Ассаяс знімає в латвійській столиці фільм «Кремлівський чарівник» за популярним однойменним романом Джуліано да Емполі. В романі Путін зображений зразковим диктатором, «царем», але таким, що викликає співчуття, розуміння. В книзі також багато стереотипів про «загадкову російську душу» та «особливий шлях Росії». Події Євромайдану та гібридної агресії РФ некритично описані словами кремлівців. Тому з такою сценарною основою можна очікувати, що результат нас розчарує. *У вівторок білоруський диктатор Лукашенко провів пишну церемонію «інавгурації», можливо, востаннє. Білоруські опозиційні медіа пишуть, ніби під час довгої останньої зустрічі Путін попередив Лукашенка, що найближчим часом почнеться поетапне поглинання його країни. Реальний початок такого процесу та його перебіг матиме велике значення для України, враховуючи довгий українсько-білоруський кордон. Диктатор назначив присягу саме на заборонене свято День волі, дату заснування БНР. Недолугий жарт. Ми ж вітаємо наших білоруських друзів – в першу чергу тих, хто воює за Україну, з Днем волі. Спільної волі.

21 березня – Всесвітній день поезії.  У випуску програми «Ми з України» лунають вірші  «королеви української поезії» Ліни Костенко, яка 19 березня відзначила своє 95-річчя. Також свої вірші в етері ЛР4 читає українка Тамара Уварова, яка через війну в Україні, приїхала з Маріуполя до Риги. «Ми сиділи в укритті цілий місяць, а зовсім близько від нас була Азовсталь, де йшли запеклі бої. Ми просто під перехресним вогнем були. Що робили? Молилися, трохи їли. Дякувати Богові, недалеко була база якась продуктова. І холодно ж було. І слава Богу, що було. Ви знаєте, хтось каже: «От ще й холодно, люди мерзли» Люди мерзли, але продукти зберігалися. А так в сховищі було десь приблизно 50-70 людей. Поряд мого будику був магазин. І охоронець, ну, скільки він там тиждень протримався, а потім просто відчинив двері і сказав: «Беріть» І дякувати Богові, що він так зробив, тому що, майже через тиждень під час чергового прильоту  магазину того не стало. Було страшно - це одне, а друге - шкода тих стареньких і тих дітей. Тому що була в нас малеча, взагалі немовля. У матері молоко, на жаль, перегоріло, звичайно», – розповідає Тамара Уварова. Вона пише вірші, і про війну також. Незабаром вийде її збірка віршів «Щоденники війни», у якій будуть поезії про рідний Маріуполь, Азовсталь, Україну та Латвію. У Маріуполі у Тамари залишилися родичі, зокрема брат: «Так, звичайно, я знаю, яка там наразі ситуація. Вона дуже-дуже плачевна, іншими словами не можна це назвати. Ми спілкуємося з братом, але не чіпаємо політичної теми, тому що, ви розумієте, зараз багато сімей, так само як і моя, переживають не найкращі часи в плані спілкування. У  мого брата  своя власна думка на цей рахунок. Він просто каже:  Це моя земля, і я не поїду звідси ні в якому разі. Це моя земля, я ніде себе не бачу, крім як тут. Тому, як би там не було, але буду виживати, як зможу». Ну, така позиція. Ми маємо, мені здається, її поважати. Хоча, скажімо так, якщо деякі люди залишилися, тому що збереглося, ну, принаймні, там будинок чи щось там, якесь майно, то в нас, на жаль, нічого не залишилося взагалі. Просто котловани на сьогоднішній день. Зруйновано повністю батьківську хату, а також квартиру, що купували вже ми самі» «Ви знаєте, з часу ти взагалі переосмислюєш все, як отой кінофільм. Переосмислюєш все своє життя, просто переоцінюєш його. Те, що було важливо вчора, на сьогодні вже немає жодного значення. Але я обов'язково ступлю на свою землю, я в цьому впевнена. Причому я хочу вам сказати,  я така трошки реалістка і розумію, що навіть якщо там, в Маріуполі, мається на увазі, не буде України, я все одно ступлю на цю землю, бо це моя земля. Мене туди тягне.  Я не готова там жити, я не готова під тією владою там бути, там працювати, там творити. Але мені хочеться того повітря, мені хочеться того моря. Я без нього ніби не жива. От я жива ніби, але я не жива, тому що мене відірвали від моєї батьківщини, як оте листячко від гілки». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="395361" layoutid="0" layout="" static=""}  Тамара Уварова за фахом вчитель в початкових класах. Але в Ризі  вона працює в іншій сфері. Наразі зараз вчиться на курсах латиської мови і вже планує здавати іспити на В2. «Звичайно спочатку  було важко . По-перше, і психологічний стан одразу давав про себе знати. Ти ж не бачив ані тих дерев чудових, красивих, ані того моря. Ти ж нічого не бачив. Ти просто йшов, там десь працював і все, і мріяв повернутися. Ми ж, як всі, думали: повернемось, місяць-два, три, півроку, три місяці і повернемось." Але не тут-то було. Так тому потрібна була адаптація, і творчість дуже мене рятувала»   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *19 березня Ліні Костенко виповнилося 95 років. Ми поговорили про її постать, творчість і значення для української літератури та суспільства з дослідником творчості нашої улюбленої потетеси, викладачем Київського національного університету і Могилянської школи журналістики Анатолієм Яковцем. Він наголосив на унікальній здатності Костенко передбачати, пророкувати в своїх віршах, перш за все з історичних романів «Маруся Чурай» та «Берестечко», майбутнє України. Вона ж підкреслює, що «ми ще є, і то найбільше диво, що цей народ іще раз воскреса». Внаслідок усіх випробувань Україна «загартована найвищим гартом, в умовах сучасного світу їй немає ціни». У розмові з дослідником Ліна Василівна якось сказала, що завжди хотіла закодувати історію України в поетичному слові. Але так виходить, що водночас таким поетично-філософським способом вона «розшифровує генетичний код української нації», що має особливу важливість зараз, у час великої війни. За словами Яковця до 95-ліття поетеси мають вийти дві книжки її нових поезій, написаних вже після початку повномасштабного вторгнення. У програмі також пролунають давні вірші у виконанні авторки. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *На тлі війні, що продовжуються, триває цілий комплекс перемовин, ініційованих президентом США Дональдом Трампом: американо-українських, американо-російських. Ці переговори наразі можна назвати «мирними» тільки у лапках, оскільки російський правитель навмисно затягує їх, аби продовжувати бойові дії, не розлютивши Трампа. Московський диктатор також виставляє нереалістичні умови припинення вогню, які би призвели фактично до поетапного роззброєння України. Ну а його пропозиція організувати хокейний матч між США та РФ нині виглядає зухвалістю чи божевіллям. Більш важливим і сутнісним було спілкування між американським і українськими президентами. Володимир Зеленський розповів про хід бойових дій у Курській області (що має покласти край ретрансляції з Вашингтону путінських побрехеньок про тисячі оточених українських солдат). Підіймалося питання обміну полоненими та повернення українських дітей. А також – можливості посилення ППО України. Трамп пообіцяв пошукати, зокрема в Європі. *Для нашого покоління «Радіо Свобода» та «Голос Америки» були символами свободи слова та й просто свободи. Але минулої п’ятниці Дональд Трамп підписав указ про скорочення Агентства глобальних медіа США, материнської компанії міжнародних мовників, фінансованих урядом країни. Це стосується також українських редакцій названих ЗМІ з їх довгою історією в 70-75років. Ми стисло згадаємо історію цих славних медіа, послухаємо короткі фрагменти з ефірів різних часів. А також розглянемо можливість збереження «Радіо Свобода» завдяки європейському фінансуванню.

9 березня не лише в Україні, але й за її межами, усюди, де лунає українське слово, відзначали 211-у річницю від дня народження великого українського поета, художника та пророка Тараса Шевченка. Його творчість - це не лише безцінний спадок, а й джерело натхнення для багатьох поколінь українців. Молоді українці, які в наслідок війни в Україні опинилися в Латвії,  Інга Малихіна, Віталій Гапоненко і Михайло Васін читали в студії Латвійського радіо свою улюблені вірші Великого Кобзаря. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю  з членом журі фестивалю документального кіно «Артдокфест», який проходив у Ризі,  головною редакторкою «Української правди» Севгіль Мусаєвою; розвиток ситуації в російсько-українській війні після українсько-американських переговорів у Джидді (Саудівська Аравія);  у день народження Тараса Шевченка відбулася церемонія нагородження лауреатів Шевченківської премії цього року. С гостями програми «Ми з України»: керівником «Мистецької лабораторії» Оленою Сириченко,  ученицею 7-го класу освітнього центру VOLIA.LV   Інгою Маліхіною, студентом Ризького технічного університету Віталієм Гапоненко і студентом Ризького державного технічного технікуму Михайлом Васіном  розмова йшла про те, що творчість Тараса Шевченка залишається актуальною в сучасних умовах, особливо під час війни, провели паралелі з періодом, коли жив і творив Великий Кобзар і нинішнім часом, про те, що творчість Шевченка вплинула на їх розуміння національної ідентичносте та патріотизму. Молоді люди, які до війни проживали в різних регіонах України, зокрема в Харкові, Черкасах та Борисполі, читали вірші Кобзаря і поділилися своїми думками про своє майбутнє. Інга Маліхіна мріє стати дизайном, а ось Віталій Гапоненко та Михайло Васін, які обрали технічні професії, кажуть, їх знання та навички будуть потрібні Україні.   «Мені залишилося навчитися тут два роки Я на другому курсі, коли закінчу навчання мені буде 18 років , то повернуся до України . Якщо буде продовжуватися війна, то вступлю до Збройних  сил, якщо ні, то вже буду працювати  на Батьківщині по професії. В цьому році помер мій дідо і залишилась тільки бабуся. Я собі пообіцяв, що я маю повернути її до рідного міста, де вона прожила все життя, до Сокологірська в Луганській області Поки я не досягну цієї цілі, то не заспокоюся - каже Михайло Васін. «Я дивився на сайті і дізнався, що зараз Україні дуже потрібні спеціалісти в сфері радіозв’язку, перехоплення і так далі. Це якраз те, що я вивчаю. Я думаю це буде актуально Мої однокласники поступили на фінанси,  бізнес,  менеджмент. Ну а Україні потрібні техніки», - вважає Віталій Гапоненко. Найперше, що треба Україні – це українці!  Може це звучить пафосно, але наше завдання - зберегти в собі Україну.  На початку війни була така статистика, що 3 млн. українських дітей залишили Україну. Це дуже багато насправді і я коли дізналася про це, мене це дуже збентежило. Хто ж залишиться в Україні? Ми повинні про це пам'ятати.  Якщо ці всі діти, розпорошені по світу, виростуть не українцями, то ми втратимо своє майбутнє, а вони  основа нації. Тому , де би ми не були, ми повинні пам'ятати, що ми українці, Ми повинні світу доносити, що ми українці, світ повинен бачити, що Україна є в нашій особі. Це дуже важливо, тому що вже з'явились такі постаті, які сумніваються чи взагалі є Україна, тому наша місія незмінна і дуже почесна», - наголосила Олена Сіриченко   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Одним із членів журі фестивалю документального кіно «Артдокфест», який проходив у Ризі, була головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. Ми поговорили з нею на різні теми. Коментуючи погіршення безпекової ситуації в світі та Європі, вона зазначила, що в цих умовах бачить в країнах Балтії, важливих союзниках України, стурбованість, але не той рівень мобілізації, який був би бажаний у державах, що мають спільний кордон із Росією. Загалом, на думку Мусаєвої в перспективі 3-5 років світ і Європу «очікує багато потрясінь». Також головред УП вважає, що в сучасному світі, в якому легко зманіпулювати, «зобразивши чорне білим», документальне кіно відіграє велику роль, зберігаючи правду, яку намагаються знищити, і яка має вижити. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="394615" layoutid="0" layout="" static=""}   *Після успішних українсько-американських переговорів у Джидді (Саудівська Аравія) світ дивиться, яким буде розвиток ситуації в російсько-українській війні. При цьому часто використовується такий образ, що «м’яч тепер на російському полі». Питання в тому, чи може Трамп проявити свої «виховні здібності» щодо тих переговірників, які від нього не залежать, тобто – Кремля. Контактів з російською стороною тепер багато. Але чи дадуть вони якийсь результат. Поки враження таке, що Путін і надалі обставлятиме свою відповідь, начебто не негативну, такою кількістю додаткових умов, що це вихолостить будь-яку дійсно мирну угоду. Питання в тому, як довго Трамп терпітиме ці хитрощі. *Тим часом європейські важковаговики (Франція, Велика Британія, Німеччини, Італія, Польща) обговорюють, які гарантії безпеки можна було б запропонувати Україні. А також – працюють над тим, як у нових умовах можна у стислі терміни посилити європейські оборонні можливості. Зокрема майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив: «Я хочу чітко заявити: скільки би це нам не коштувало, все потрібно спрямувати на нашу оборону, зважаючи на загрози свободі та миру на нашому континенті». Відповідно у ФРН обговорюється, як можна збільшити кредитування ВПК. *Тим на часом на «Артдокфесті» головними призами були нагороджені українські фільми: «Місія 200» Володимира Сидька отримала Гран-прі, а стрічка «Все має жити» Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка визнана кращою режисерською роботою. В обох головні героїні – успішні, впевнені в собі, сильні жінки. Це власниця турфірми, а також титулована важкоатлетка, коуч із бодібілдінгу. З початком повномасштабної війни вони не могли займатися своїми колишніми справами, а зробили сенсом свого буття волонтерство. Власне, обидві стрічки можна дивитися, як дилогію. Що й радимо зробити. *У день народження Тараса Шевченка відбулася церемонія нагородження лауреатів Шевченківської премії цього року. Перш за все хочеться привітати тих переможців, з ким ми вже знайомі, оскільки поспілкувалися з ними тут, у «Новинній хаті». Це художник Андрій Пікуш, який разом із трьома своїми колежанками був відзначений за мистецький проєкт «Петриківський розпис: на захисті ідентичності». І це – режисер, сценарист Олесь Санін, нагороджений разом зі своїми колегами за ігровий історичний фільм «Довбуш». Вітаємо з отриманням премії й інших лауреатів. «Новинна хата» з часом познайомить наших слухачів і з ними.

Український письменник, поет, перекладач, есеїст та публіцист, волонтер, віце-президент PEN клубу України Андрій Любка в інтерв’ю програмі «Ми з України» наголосив, що література , культура , мистецтво допомагає українцям залишатися людьми в той час, як ворог хоче зробити їх неандертальцями, які не мають світла, води і живуть в підземеллях через бомбардування. Введучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: у Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест»; під час церемонії нагородження «Оскаром» у Лос-Анджелесі окремі актори висловили підтримку Україні; безпекова політика Європи після подій в Овальному кабінеті Білого дому. Андрій Любка у Ризі зустрівся з українською громадою в Українському домі, де письменник презентував свою книгу «Війна з тильного боку», розказав про свою волонтерську діяльність, поїздки на фронт, про життя військових, про сувору реальність війни. Також в Латвійський Національній бібліотеці за участю українського письменника, а також представників PEN клубу Латвії, громадських організацій Латвії та латвійського ополчення (Земесардзе) відбулася дискусія «Війна. Пропаганда. Загрози». Наразі в інтерв'ю програмі "Ми з України" Андрій Любка розповів про своє бачення сьогодення в Україні, письменницьку та громадську діяльність.   24 лютого 2022 року і в подальші роки для українців перше і головне запитання було «Як ти?». Після останніх світових подій ті подій в Овальному кабінеті Білого дому це запитання стало «Як жити далі?». На вашу думку, що це означає для українців сьогодні, де їм шукати відповідь? Я думаю, що для українців, в принципі,значною мірою ситуація не змінилася. На запитання «Як далі?» або «Що нам робити далі,  на кого сподіватися?» треба відповідати так само, як і 24 лютого  2022 року. У нас є єдина гарантія безпеки і свого існування - це Збройні сили України і тому те, що відбулося в Овальному кабінеті воно значною мірою сколихнуло світ, сколихнуло Європу, стривожені люди радяться зустрічатися, пробують формувати нові коаліції для України. В принципі, мало що змінилося, тому що ми були на самоті і залишилися на самоті.. Так ми отримували багато підтримки і вона дуже важлива і це макрофінансова допомога, яка дозволяла нам тримати курс гривні відносно стабільно у державі, виплачувати зарплати, існувати і працювати. Ми отримували багато зброї, але менше, ніж нам обіцяли і менше, ніж нам потрібно. Це дуже важлива підтримка, але нас ніхто не підтримав у війні, не став на нас на наш бік військово і відповідно сьогодні найбільша проблема України полягає не в Овальному кабінеті, а у виснаженні Збройних сил України, у дефіциті солдатів, підготовлених офіцерів, тому що люди скінченні, на превеликий жаль. Це війна на виснаження, саме таку тактику обрав і Путін і саме таку тактику, в той чи інший спосіб, підтримав світ - продовжувати цю війну без кінця, не дати нам змоги перемогти, не дати нам ті ресурси, які би допомогли поставити Росію в якесь більш критичне становище. Вони приводять нас до вичерпання саме людських ресурсів, якщо йдеться про фронт і таких психоемоційних ресурсів, якщо йдеться про тил, про людей, які живуть в Україні, прокидаються і засинають з однієї думкою - про кінець війни, про те, чи будуть вони завтра живі, що буде з їхніми дітьми, де вони опиняться післязавтра. Цей стан постійної напруги,  постійного стресу він настільки енергозатрат ний, настільки випалює зсередини, що людина стає більш індиферентною до того, що відбувається. І тому, коли ми дивилися на перепалку в Овальному кабінеті, то це було безумовно тривожно, це було темою номер один для обговорення, але нас досить складно вже чимось злякати або здивувати, Ми звикли, що новини переважно погані. Ми звикли,  що нас лякають ядерною зброєю і винищенням за одну секунду, тому якісь політичні сварки вони не аж так глибоко нас торкаються.   Ви волонтер і ваша волонтерська робота полягає в тому, щоб допомагати Збройним силам. Здається за цей час ви зібрали кошти  майже на 350 автівок. Так, це побічна сфера моєї діяльності, як письменника, як публічної людини, яка почалася навесні 22-го року і продовжується досі і забирає в мене, в принципі, більшу частину мого робочого часу. Оскільки це такий складний і довгий процес, починаючи від збирання грошей, закінчуючи організацією купівлі, пригону іремонту. Потім ми самі разом із нашою командою їздимо на фронт і передаємо ці автівки. Тобто, це забирає багато ресурсу, але це така, скажімо, символічна допомога, це крапля в морі. Вона дуже важлива, вона демонструє те, як українське суспільство, а більшість моїх донаторів,  90% - це українці, які якраз підтримують армію. Але загалом безумовно це дуже скромна роль у порівнянні із тим, що роблять Збройні сили України. Це лише така, можна сказати, маленька і шляхетна добра послуга, але її не можна ніяк порівнювати з тим, що роблять люди, які воюють в окопах.   {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="393911" layoutid="0" layout="" static=""}   Ви письменник і те, що ви бачите, що переживаєте фіксуєте на папері. Вийшла ваша нова книга «Війна з тильного боку» Наскільки я розумію це нон-фікшн, тому що ви описуєте те, що відбувається з вами, трансформацію вас як письменника, як людини . «Війна  з тильного боку» - це справді нон-фікшн. Так це документальна проза, збірка  і видана як щоденник. Мені хотілося, щоб люди, які її відкривають мали враження, що читають приватний щоденник людини, яка пише не про себе, пише про те, чим займається, про людей, яких зустрічає. В книзі дуже багато про поїздки на Схід і ця книжка споряджена фотографіями просто з телефону, які зняті через вітрове скло. Такою є обкладинка книги, вона зроблена у форматі максимально простому і доступному.  Книжна про те, що конкретно автор бачив за оці три роки, чим він займався. Мені  здавалося, якщо панораму поглядів різних людей скласти до купи, то вийде великий портрет війни. Насправді це війна з стильного боку. Я часто їжджу на фронт і умовно кажучи, коли ти перебуваєш в якійсь Костянтинівці чи в Бахмуті, бо лінія фронту зміщується, то ти бачиш перед собою війну, але якщо озирнутися і подивитися за спину, то на за тобою величезна держава з десятками мільйонів людей, з тисячами кілометрів, з сотнями міст, тисячами селищ, яка живе під час війни, яка живе ненормальним життям, але це життя, яке вже для нас, на превеликий жал, стало нормальністю. Я пишу про те, як цивільна Україна, яка не перебуває на фронті, не прибуває в окопах, як вона проживає цю війну, чим є війна для людей віддалених від неї. Так склалося, що я живу в Ужгороді. Це найбільш віддалене місто від лінії бойового зіткнення з одного боку. Це створює ряд переваг тому, що це місто одне із найбезпечніших в Україні, взагалі в Закарпаття досить рідко прилітають ракети, а коли прилітають, то їх збивають. Але цей створює ряд якихось таких дивних  речей,  які відбуваються. Наприклад, зараз Ужгород - це найдорожче місто в Україні, оренда житла в Ужгороді дорожча за Київ чи за Львів. В Ужгород приїхала купа багатих людей, які повністю змінили ландшафт міста і культурний і бізнесовий. Так от, коли ти їздиш на фронт і бачиш міста, які порожні, бачиш вікна, які забиті дошками, а тут у себе вдома бачиш, як все розбудовується, то це дуже дивне відчуття. І ця книжка постала якраз із оцієї дихотомії між тим,  як я живу в Ужгороді в тилу і тим, чим насправді є війна. І мені хотілося показати насправді оцей зв'язок між цивільним життям умовно кажучи ідеальним полюсом, де є розбудова, де діти ходять в садок не під землю, а просто в садок, де не прилітають ракети і там, де є повний жах, де є пекло. І от оцей зв'язок,між цими двома реальностями, а ми між ними живемо, як між молотом і ковадлом, він якраз і давить на голову і розбиває твій психоемоційний стан. От ця книжка про це.   Культура, мистецтво,  література зараз також на передовій.  Чи допоможе література українцям переосмислити цю війну, знайти якісь точки опори для майбутнього? Я не впевнений,  що це є основою, але мені здається, що це один із механізмів, який дуже важливий. Культура під час війни в Україні відіграє колосальну роль, якщо йдеться про забезпечення якоїсь такої ментальної стабільності, забезпечення ментального здоров'я, якщо так можна висловитися. Ми сьогодні проживаємо ситуацію, коли в Україні під час економічної кризи, пов'язаної з війною, немає електрики, коли невідомо, що буде завтра, а у нас відкриваються нові книгарні і це масовий процес. Тобто найбільша мережа наших книгарень подвоїла кількість своїх книгарень у містах України за ці роки. Не скоротила, а подвоїла, тому що є великий інтерес до читання. Якщо йдеться про мої книжки, то я просто бачу, як їх додруковують і тиражі зростають щороку. Тобто запит від людей є дуже великий і те саме стосується, наприклад, театру. Купити квиток у театр ім. Франка неможливо, за три місяці наперед все розкуплено, тому що культура в той чи інший спосіб, по-перше, допомагає рефлексувати те, що відбувається,  вона допомагає втекти від реальності і почитати якийсь рома , який відбувається в іншому місці, в інший час. Це теж можливість перемкнути свою голову трохи, відпочити. Але я побачив одну таку дуже важливу штуку і одне із моїх прожиттів, як письменника , яке можливо найважливіше, таке найглибше, яке зі мною трапилося.   Це був кінець 2023го року, ми поїхали в Херсон виступати із Сергієм Жаданом і Іриною Цілик. Якщо не помиляюся і Херсон - це місто в якому за 2 км з іншого боку річки стоять росіяни, це місто, яке вони тероризують і перетворюють на непридатне для життя. Тому що весь час над головою літають дрони, і якщо ви вийшли на вулицю і просто йдете, то швидше за все що вас будуть атакувати. В Херсоні треба їхати по місту на автомобілі на швидкості 100-120 км, щоб вас не зміг догнати дрон. В Херсоні вбивають людей на базарах, коли бачать, що є якесь скупчення або обстрілюють автобуси міські.  В Херсоні не можна вільно пересуватися, ти завжди десь або під деревом, або намагаєшся перебігти від будинку до будинку, все життя під землею. Ми приїхали туди на наш літературний вечір, який відбувався зранку і це було під землею, не можу сказати де, але не було навіть афіші, бо не можна нічого афішувати., щоб  не дізналися, що буде якесь умовне скупчення людей, тим паче про українських. Можна було передати лише тому, кому ти довіряєш на 100%, що буде зустріч з письменниками тут в Херсоні під землею. Ми приїхали туди в казках, в бронежилетах, нас завели туди вниз і ми побачили повністю набитий зал людей. І що мене найбільше вразило  - це було 11 ранку, але багато з цих людей були вбрані так, ніби вони йдуть у Віденську оперу, тобто жінки в прикрасах, у якихось красивих сукнях, чоловіки в білих сорочках і тоді в той момент я зрозумів, що насправді вони не прийшли слухати вірші, вони прийшли конкретно на культурний захід, бо культура робить їх людьми. Тобто культура створює цивілізаційну надбудову, ворог намагається перетворити нас на неандертальців, які не мають електрики, які не можуть митися, які не мають жодних інших потреб, лише думають про те, як вижити, тобто перетворити нас на тварин, загнати під землю. Але культура дає нам гідність, тобто культура дає нам відчуття, того, що ми не біологічні істоти, що ми справді люди, що в нас є душа, в нас є наш інтелектуальний світ. Прийти в Херсоні в 11-й ранку у святковій сукні на літературний вечір - це означає показати всім, хто хоче тебе вбити, що ми не здаємося, що ми залишаємося людьми і нас цікавить література. Ми хочемо послухати вірші і ніхто нам цього не заборонить. Тобто це символічний акт бунту для людей, які не воюють, але хочуть і прагнуть миру. Тому культура, мистецтво -це не броня, але дуже важливий захисний шар, який дозволяє нам  залишатися людьми, мислити і відстоювати свою гідність і відповідно гідність своєї країни!   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Цього тижня в Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест» з великою та дуже сильною українською програмою. Його переможців оголосять в суботу. Ми поговорили із засновником і президентом фестивалю, членом американської кіноакадемії «Оскар» Віталієм Манським. Він розповів про те, чому важливо в наші дні дивитися чесне, соціально загострене кіно. Манський півтора роки знімав у рідному Львові стрічку «Час підльоту» (російська ракета летить до цього міста 5 хвилин). Цей фільм довжиною 3 години був узятий на Берлінський кінофестиваль, і там великі зали з його показами були переповнені. Тобто світ, європейці хочуть знати правду про Україну та російську агресію. Це, серед іншого, мотивує кінорежисера до подальшої роботи. Зараз Манський почав знімати фільм про Одесу, де нині мешкає його 80-річна мама. *В ніч на понеділок в Лос-Анджелесі відбулася 97-а церемонія нагородження «Оскаром». Цікаво, що відразу після закінчення дійства в місті стався землетрус майже в 4 бали. Можливо, хтось ізнизу – або зверху – виявив своє невдоволення подіями. В Україні ця церемонія залишила неприємний відбиток через тріумф фільму «Анора» з участю російських акторів. Втім в нинішніх обставинах критики говорять, що її можна сприймати, як і те, що бодай хтось в Америці може протистояти «могутньому росіянину». А ми розглянули жести підтримки Україні під час церемонії, перш за все те, як зіркова акторка Деріл Ганна сказала «Слава Україні» – зал влаштував їй овації. Також ми вітаємо всю Латвію, включаючи її котиків, з першим «Оскаром», отриманим за стрічку «Потік» 30-річного Гінтса Зилбалодиса. *Після «битви в Овальному кабінеті» та жестів США, якими вони зробили неочевидною євроатлантичну солідарність, поточний тиждень став дуже напруженим щодо безпекової політики в Європі. Від саміту в Лондоні (2 березня) – до саміту в Брюсселі (6 березня). Виглядає так, що в основі обговорень – проєкт, переозброєння європейських держав ReArm Europe, оприлюднений президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн. Він передбачає забезпечення фінансування у 800 млрд євро. Ця зброя має піти на допомогу Україні та забезпечення власної обороноздатності Європи та розвиток ВПК. *З огляду на останні події у світовій політиці варто відзначити зміни в стилістиці української дипломатії, які відбуваються просто зараз. З урахуванням «нових вітрів», що віють з Вашингтону, попередня тональність української дипломатії, стилістика так би мовити «мужньої брутальності», перестає бути ефективною. Тепер на часі вибудовування разом з європейськими партнерами, які тепер зацікавлені в нас не менше, ніж ми в них, спільної лінії. В тому числі і щодо збереження співпраці з оновленим і часто непередбачуваним Білим домом. Важливо, що це відбувається на фоні безпекового гуртування Європи та заявки на лідерство в цьому, зробленої Франсуа Макроном.

Олесь Санін, кінорежисер фільму «Довбуш», номінованого на Шевченківську премію, розповів, як історія легендарного карпатського опришка Олекси Довбуша переплелася із сучасною історію України. Багато учасників знімальної групи відправились на фронт. Сам режисер багато займається волонтерською роботою, а також показує стрічку для військовослужбовців – на передовій, у військових частинах, у центрах підготовки, в госпіталях. Цікаво, що на рішення бійців 68-ї окремої єгерської бригади надати їхньому підрозділу ім’я Довбуша, серед іншого, вплинули ролики майбутнього фільму. Для Олеся Саніна також дуже почесно, що зараз бійці цієї бригади використовують фрази з фільму – на своїх шевронах, офіційних і неофіційних; на плакатах, прапорах, «це для них важливо, це їх мотивує». *В Німеччині відбулися парламентські вибори. Переміг консервативний блок ХДС-ХСС, очолюваний Фрідріхом Мерцем. Він і почав формувати двопартійну коаліцію із соціал-демократами, які відкотилися аж на третє місце. Кореспондентка Укрінформу в Берліні Ольга Танасійчук в ексклюзивному коментарі розповіла нам, що означають ці вибори для України. Враховуючи напружену міжнародну ситуацію, коаліцію намагатимуться створити ще до Великодня. Одним із аргументів щодо такої терміновості є й необхідність оперативного та ритмічного надання допомоги Україні. *Країни Євросоюзу звикають працювати за нової адміністрації у Вашингтоні та – співпрацювати з нею. Це непросто, але неминуче, візити до Вашингтону лідерів Франції та Великої Британії – хороший показник цього. Також поточну ситуацію дещо прояснила низка переговорів в різних форматах і тональностях: Трамп дійсно хоче закінчити війну, проте все краще бачить, як це важко через жорстку позицію Кремля. Країна-агресор намагається, не йдучи на жодні поступки, затягнути процес так, щоби підтримка зі Штатів з часом перестала надходити до нашої країни. А Україна своєю чергою працює над тим, аби не йдучи на якісь надто великі поступки, все ж продовжити співпрацю з Америкою. Та тримати фронт, військовий і всі інші. Не менш важливо й те, що на тлі американських новацій на 6 березня скликається позачерговий саміт Евросоюзу – про безпеку ЄС і безпекові гарантії Україні. Туди запрошений і президент Зеленський. *В Ризі 1-8 березня проходитиме кінофестиваль «Артдокфест». Його відкриє польська стрічка Мацея Дригаса «Потяги» (Гран-прі фестивалю документального кіно в Амстердамі), вона складена з архівних кадрів про залізницю, що створюють колективний портрет ХХ століття, в якому велике місце теж займала війна. Закриватиме «Артдокфест» фільм засновника та президента фестивалю Віталія Манського «Залізо». Він про військову техніку, яка стає частиною міського простору – на постаментах, на парадах, а часом – у вигляді розгромленого металобрухту російського агресора, привезеного на київські вулиці. Загалом на фестивалі буде багато кіно про Україну. Зокрема – «Татова колискова» дебютантки Лесі Дяк, про те, як непросто ветерану Сергію входити в мирне життя після фронту.

Гість програми «Ми з України» латвійський альпініст і земессаргс Юріс Улманіс, який підкорив найвищі вершини всіх континентів, а 14 січня ц.р. досяг Південного полюса після 16-денної експедиції на підтримку України. Альпініст описав експедицію трьома словами: холод, вітер та сніг. До речі, у січні 2025 року суд, так званої ДНР, засудив Улманіса до 14 років позбавлення волі за участь у збройному конфлікті в якості найманця. Юріс Улманіс каже: «Це свідчить про те, що вони бояться». В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю з уродженцем славнозвісної Петриківки, художником Андрієм Пікушем; підсумки Мюнхенської безпекової конференції; про акції на підтримку України та на засудження агресора у зв’язку з третіми роковинами повномасштабної війни в Україні. Юріс Улманіс розповідає про те, що спонукало його активно підтримувати Україну: «Головна причина — це війна, що триває вже 10 років, і я багато працював у Латвії з тими, хто жертвував кошти Україні. Дякую усім, хто підтримує мене та захисників України, але я відчув, що настав час розширити цю діяльність і звернувся за допомогою на міжнародному рівні. Тому я вирішив здійснити експедицію до Південного полюса та зміг співпрацювати з UNITED24 - платформою, створеною урядом України для збору коштів на підтримку країни під час війни. Вона дозволяє людям з усього світу легко жертвувати на різні потреби, такі як допомога військовим, відновлення інфраструктури, медична допомога та гуманітарні ініціативи. Я хотів, щоб це стало міжнародним, щоб люди по всьому світу знали та розуміли, що відбувається в Україні. Я підняв український прапор на найвищу вершину світу - Еверест, і подумав, що потрібно також принести його в найнижчу точку світу, щоб він майорів скрізь по землі. Бо прапор України символізує свободу, мир, мужність і доброту»   Яка була найбільша складність, з якою ви стикнулися під час цієї благородної подорожі? Зрозуміло, що їх було дуже багато, але розкажіть, будь ласка, про деякі. Можливо, ви думаєте про фізичні труднощі. Ну, звісно, там дуже холодно, температура падає до мінус 40-50 градусів, постійно дме вітер. Я сильно обморозив пальці, і хоча зараз краще, але все ще відчуваю біль. Найбільші труднощі, можливо, були в підготовці. Коли я вирішив оплатити цю подорож, я зняв усю свою пенсію, гроші з Америки, щоб заплатити. По-друге, я хотів надсилати фотографії звідти, тому мені довелося освоїти нові технології і купити обладнання. Третє - мені потрібно було зв'язатися і співпрацювати з UNITED24. Це була довга дорога, бо вони мене зовсім не знали, і мені потрібно було їх переконати. Я навіть поїхав до Києва, щоб зустрітися з ними, показував, як я тренуюсь, тягнув шини по Майдану, демонстрував, як я це роблю. А яка зараз співпраця з UNITED24? Краще, ніж на початку? У нас гарна співпраця. У них, звісно, дуже багато проектів. Я завжди радий, коли вони мені пишуть, навіть, якщо може пройти кілька днів, поки вони відповідають. Зараз ми проводимо розіграш для тих, хто пожертвував більше ніж 25 доларів. Ми організовуємо лотерею, і ті, хто виграє, отримають мою книгу «Коли війна стає особистою», надруковану латиською, українською та англійською мовами, а також листівки з Південного полюса з моєю печаткою. Це дуже цікаво, є сенс підтримувати. Звісно, сама пожертва і підтримка - це сенс, але отримати подарунок - листівку від Юріса Улманіса з Південного полюса — це також чудово. Ви говорили про фізичні труднощі, але, мабуть, були й психологічні труднощі. Я вже звик до таких експедицій. Я перетнув на лижах Гренландію приблизно 15 років тому, і в мене виникали схожі відчуття. Фізично мені зовсім не було так важко. Наскільки мені відомо, ви багато тренувалися, щоб підготуватися до експедиції на Південний полюс. Так, я багато тренувався. Можливо, це виглядало смішно, але у мене було чотири шини різних розмірів і ваги, і я спеціально просив, щоб їх розфарбували в українському стилі. Це зробила українська художниця Марія Зенькова, яку ви мені порадили. Вона дуже гарно розмалювала ці шини, і я з великою радістю тягнув їх за собою вздовж моря. А ще з більшою гордістю - біля російського посольства, щоб вони бачили це, щоб їх це дратувало. Я знав, що вони дивляться у вікно, і відчував, що їм це не подобається. У вас були не лише шини, але й спеціальний мішок для знаряддя, який ви взяли на Південний полюс. Його розмалювали художниця Ієва Царука й її донька. Отже, ваше екіпірування було дуже гарним. Так, обладнання виглядало чудово, бо я знав, що сам фотографуватиму і фільмуватиму. Мої колеги також були з камерами. Мені було важливо, щоб усе було гарним. Що стосується сумки, у мене були сани, на поверхні яких була сумка, яку я спеціально замовив. Як ви згадали, вона була розфарбована українськими мотивами. Це дуже гарна сумка, і я думаю, що, як шини, так і ця сумка повинні бути розіграні на аукціоні. Якщо говорити про пожертвування, які йдуть через UNITED24, чому й  була присвячена ваша подорож, чи люди активно жертвують, чи хотілося б, щоб вони були більш активними? Безумовно, краще, якщо б вони були активнішими. Але я думаю, що в цьому є користь. Наскільки мені відомо, жодного обличчя з Балтії на цій платформі UNITED24 не було, я перший. UNITED24 має дуже широкі можливості реклами, і вони дуже добре прорекламували мою подорож на Південний полюс. Я також через інші платформи це робив. Журналісти з України зв'язувалися зі мною, щоб я надсилав фотографії, які активно розійшлися. Це дуже добре. До речі, через кілька тижнів я поїду в Америку, відвідаю кілька латиських громад у Нью-Йорку, Чикаго, Мілвокі, Каламазу, Вашингтоні, а також матиму зустріч зі українськими громадами. Я розповідатиму про цю тему, продовжуватиму збирати пожертви для України та розповідати там про те, що насправді відбувається в Україні. Ми всі знаємо, що американці мають інший погляд на війну, ніж ми, адже ми за цим слідкуємо. Україна - це лінія фронту Латвії, а українці - на захисті Латвії. Щодо прапору України на Південному полюсі, чи була якась спеціальна церемонія або символічна дія з українським прапором безпосередньо на полюсі? Це поки що таємниця, про яку я не буду говорити. Я пишу книгу про свою подорож, і там будуть описані всі цікаві події, що сталися на Південному полюсі. Наразі прапор України майорить на Південному полюсі поруч із багатьма іншими прапорами. Як ви вже згадували, Людмило, я радий, що там був і прапор Національної гвардії України «Свобода». Ми дуже подружилися з цим підрозділом, там мої друзі, деякі з них загинули, я знаю їхні сім'ї. Перед виїздом я дізнався, що один молодий солдат був поранений і втратив ноги. Для мене ця війна особиста, і я хотів, щоб цей прапор був на Південному полюсі, щоб я міг зафіксувати цю подію на фото і відео. Хочу лише додати, що всі пожертви, які ви збираєте через платформу UNITED24, спрямовані на допомогу українській медицині, допомогу пораненим українським військовим, які під час війни втратили руки, ноги. І це дуже важливо. Так, це дуже важливо, тому що це відбувається кожного дня. Наприклад, в Америці трапився так званий «день 9.11». 11 вересня 2001 року в результаті теракту загинули люди, і весь світ про це говорить. А в Україні гине тисяча людей, їх калічать, ґвалтують, дітей викрадають. Це абсолютно стосується нас, і ми повинні зробити все можливе, щоб те, що роблять росіяни, припинилося. Ви так щиро говорите. Відчувається, що війна в Україні для вас дійсно особиста. Чому? Я відчуваю це до глибини серця, можливо, навіть хребтом, тому що латвійці теж пережили це 60 років тому. Коли росіяни увійшли до Латвії, почали руйнувати, ґвалтувати, висилати. І чому, наприклад, я не народився в Латвії, а в Америці? Тому що росіяни зробили так, що я народився в чужій країні. В кінці 80-х, на початку 90-х, коли росіяни, здавалося, були добрими і з’явився мир, ми знали, що це не так. Українці, латвійці, естонці, литовці давно знають, що росіянин залишається росіянином, і він ніколи не буде мирним, і це яскраво доведено. Вже 10 років триває війна в Україні та ще в інших країнах. Якою ви бачите роль Латвії в допомозі Україні? Ми знаємо, що Латвія багато допомагає Україні, але, можливо, є ще якісь можливості? Tак, допомагає. Ми знаходимося в ТОП країн, які надають багато допомоги, враховуючи відсоток населення. Але мені соромно за нашу країну, за наш уряд, що вони все ще дозволяють імпорт і експорт з Росією, коли є автобуси і потяги, що курсують туди-сюди в Росію та Білорусь. Є люди, які їдуть до Москви і беруть участь у конференціях. Це не єдиний випадок, таких прикладів багато. Мені соромно чути російську мову по вулицях, вона лунає скрізь. Ми, латвійці, самі винні та відповідальні за це. Що робити? Зупинити русифікацію, а кожному чоловікові слід вступити до лав Земессаргів або йти в армію чи стати резервістом. Яка у вас була мотивація стати земессаргом? Мотивація була, мабуть, такою ж, як і у багатьох у 2014 році, коли росіяни вторглися в Україну. Це було так, ніби ми всі прокинулися. Я, як чоловік і патріот своєї землі, зрозумів, що треба щось робити, і вирішив вступити до лав Земессаргів. Тут усе просто. Як ваш досвід військового, ополченця допомагає сприяти волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу Україні? Те, що я військовий, земессарг, допомагає мені у тому сенсі, що, коли я зустрічаюся з українськими військовими, які дійсно воюють, нам легше зрозуміти один одного. Це фактор довіри, і це дуже допомагає. На початку, коли я починав співпрацю з UNITED24, була певна недовіра. Але коли військовий в Україні розуміє, що ти теж військовий, розмова зовсім інша. Але як мотивувати інших приєднатися до руху волонтерів? Як це зробити? По-перше, я нікого не хочу мотивувати. Можливо, своєю діяльністю? Лише так. Це так, як дитина дивиться, як інші роблять. Можливо, я  приклад того, що може зробити одна людина. Ми добре знаємо, що одна людина може зробити багато. Я не кажу, що роблю багато, але після початку війни в Україні мій світ змінився. Я зрозумів, що ненавиджу ворога, і готовий робити все можливе, щоб цей ворог не вторгся в Латвію. Для цього слід допомагати Україні, щоб сюди не прийшли росіяни. Українці виконують за нас страшну, огидну роботу, тому нам слід робити все можливе, щоб допомогти їм. Між іншим, мені багато людей допомагають у волонтерській діяльності. Коли ти починаєш робити щось важливе і потрібне, до тебе приходять люди, які хочуть допомогти. Земессарги на початку війни також надали мені для передачі українцям багато екіпіровки. Сьогодні земессарги самі їздять в Україну, у них там налагоджені зв’язки з українськими підрозділами. І ще, ця війна, незважаючи на свою жорстокість, дозволила мені зустріти багато чудових людей як в Україні, так і в Латвії. У мене з’явилося нове коло друзів - це люди, які допомагають Україні. Ми дзвонимо один одному, спілкуємося, їздимо в Україну, веземо туди допомогу. Постійно співпрацюємо -і це чудово. Зрозуміла, що ви змінилися після всіх активностей. Чим Юріс, який був до війни, відрізняється від Юріса теперішнього? Теперішній, новий Юріс, завдяки війні, наскільки б це іронічно не звучало, став набагато чутливішим, в певному сенсі жорсткішим, але також і м'якшим. Я бачу цей біль, можливо, інтенсивніше. Як я вже згадував, хтось втрачає ноги, або хтось, кого ви знаєте, загинув, і ви бачите, як страждає його родина. Зрозуміло, нічого не можна вдіяти, але я відчуваю це набагато гостріше, ніж раніше, і став, думаю, більш чутливим. Ще я став більш вдячним. Вдячний за те, що сиджу тут, дивлюсь на вас. Я дякую за кожен ранок, за життя. Дякую Богу, що я живу, що  мене не падають бомби, і що моїх близьких, мою родину це не торкається. Як це було в Києві, коли ви там були? Весь час так, і не лише в Києві. Ми скаржимося на різні дрібниці, але це насправді дрібниці. Я, наприклад, не можу ходити в кіно, театр, на вистави. Відчуваю себе винним, тому що знаю, що мої друзі сидять в окопах і воюють за нас. Не можу в цей момент бути веселим. Але це моє особисте відчуття, моя особиста позиція. Я нікого не засуджую. Але в Україні люди ходять в театри, на вистави, в кіно. Але вони мають повне право на це. Яке побажання, яку вісточку ви можете дати тим, хто розглядає можливість допомагати Україні, також тим, хто каже, що стомилися від війни в Україні? Мені соромно, коли хтось тут каже, що втомився від війни. Це приблизно так, я не знаю, як це пояснити, коли приходиш додому і весь час відчуваєш, що втомлений від усього. Уявіть, як почуваються українці. Вони дійсно втомлені. Коли я був там у грудні, можна було побачити цю втому. Але чого ми можемо навчитися в українців? У них немає страху, і вони ніколи, ніколи, ніколи не здадуться. І якщо людина не має мотивації допомогти Україні, то, вибачте, мені здається, у неї немає совісті, особливо якщо це латвієць, який не розуміє, що відбувається в цьому куточку світу. Ще одне, що я завжди кажу: усі бояться їхати до України, але якщо ви поїдете туди, ви зміните свою точку зору. Так само, як я, ви побачите, як відбуваються прильоти, як стріляють вночі, як це, коли не можна виходити на вулицю. Ви, можливо, зрозумієте, що відбувається з людьми, у яких загинули близькі. Так, це боляче, але ви тоді зрозумієте, що насправді відбувається. Я думаю, що латвійські школи повинні відправити дітей до України, щоб вони побачили, що нам загрожує. Щоб діти розуміли, яке справжнє життя, а не перебували в рожевому пузирі, в казковому Диснейленді. Чуємо: «Ми сподіваємось, що хтось врятує». Але ми бачимо, що зараз відбувається у світі. Чи відчуваємо ми себе в безпеці, сподіваючись, що нас хтось врятує? Ні. Ми самі повинні себе рятувати. Коли до нас прийдуть росіяни, українці нам допоможуть. Я впевнений. Після кожної своєї подорожі ви пишете книгу. Чи плануєте, або вже, можливо, почали нову книгу про подорож на Південний полюс? Коли можна чекати на її вихід до масового читача? Написання книги йде важко, я хотів би, щоб це відбувалося швидше. В мене вже є обкладинка для книги, але поки що немає змісту. Є багато світлин, але потрібен ще текст, який би мене надихав, я маю його впорядкувати. Я сподіваюся, що все буде готове до початку літа. Це моя мета. Чи плануєте якісь нові подорожі, якісь нові активності? Такі, як до цього, хоча я не знаю, куди ще можна подорожувати. Я поки що не знаю, куди можна відправитися, щоб був такий великий розголос. Мені про це треба подумати. Але, як я вже згадував, писатиму книгу, що також потребує часу. Поїду в Америку і там також зрозумію, що вони думають, можливо, зможу вплинути на їхню думку в Америці. Але в мене є ще один проект. Людмило, хочу вас запитати: скільки разів ви цього року були на Братському цвинтарі?Розумію, що жодного разу не були чи були один раз. Я хочу, щоб Братський цвинтар був щоденно на вулиці. Що це означає? Я провів дослідження, що до 40-го року приблизно 4000 латиських військових захороненні на Братському цвинтарі. Що я хочу зробити? Я хочу дізнатися, де вони проживали, і встановити пам’ятні таблички біля цих будинків. Тоді ми побачимо, що в Ризі повсюдно будуть такі таблички. Ось тут, наприклад, жив мій дід капітан Албертс Балодіс. На кожній табличці буде свій QR-код, і через телефон можна буде дізнатися інформацію про цього, можливо, багатьом невідомого латиського військового. По всій Латвії будуть такі пам’ятні таблички. Я думаю, що це сприятиме зростанню латиської самосвідомості, і діти будуть бачити, що в Латвії є свої герої. Кажуть, що нам бракує своїх героїв, але вони є, вони незнані. Майже в кожній латиській родині є такі, що захищали Латвію, і про них треба нагадувати. Нам про це треба говорити і популяризувати. Які побажання українцям? Я хочу висловити українському народові велику подяку, бо ви захищаєте нас усіх, не лише латишів, але й увесь західний світ. Дякую за вашу хоробрість, за те, що ви протистоїте ворогу і не піддаєтеся. Щодо мене, то я вас ніколи не зраджу, а буду підтримувати. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо знайомити вас із номінантами Шевченківської премії. В розділі «Декоративно-прикладне мистецтво» номінована серія робіт чотирьох художників «Петриківський розпис: на захисті ідентичності».  https://knpu.gov.ua/nomination/mystetskyj-proekt-petrykivskyj-rozpys-na-zakhysti-identychnosti-seriia-khudozhnikh-robit-avtentychnoho-petrykivskoho-dekoratyvnoho-rozpysu/  Ми поговорили з лідером цього арт-квартету Андрієм Пікушем, уродженцем славнозвісної Петриківки. Він розповів про минуле та сучасність цього виду розпису. Ще в 1903 році Дмитро Яворницький вивозив його зразки на Всесвітню виставку фолк-арту до Парижу, де «петриківкою» милувалися великі митці. Зокрема захоплено відгукнувся про неї Анрі Матісс. Нині майстри петриківського розпису, зберігаючи глибинні традиції, розвивають цей жанр і таким чином – захищають українську ідентичність. Також в умовах війні проводяться майстер-класи з арт-терапією для українських воїнів на лікуванні та вимушених переселенців. Спеціально для Латвійського Радіо 4 художники-номінанти Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій і Марія Пікуш, Наталія Рибак зробили спільне фото на тлі своїх робіт. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="392387" layoutid="0" layout="" static=""} *Мюнхенська безпекова конференція зафіксувала зміну ситуації, коли зовнішня політика США втрачає колишню злагодженість із європейськими союзниками. В таких умовах Європа має сама нести відповідальність за свою безпеку. Відповідно і російсько-українська війна стає ще більш гострим чинником безпеки європейців. На цьому тлі Дональд Трамп, у звичній своїй манері ведення переговорів із союзниками, словесно атакує Україну та українського Президента. Водночас відбувається триденний візит до нашої держави спецпредставника Трампа Кіта Келлога. Він в минулому позитивно говорив про героїчний спротив українців. Але наскільки вагомими будуть його аргументи для американського Президента нині?..   *В Лондоні на врученні британської кінопремії BAFTA кращим короткометражним фільмом буз названий «Камінь, ножиці, папір». Його режисер, 26-річний британець німецького походження Франц Бьом, 2,5 роки тому на навчаннях наших воїнів у Британії познайомився з українцем Іваном. Почута від того історія про перші дні російської агресії стала основою напруженого 20-хвилинного фільму. У головних ролях стрічки – українські актори. Якщо подивитися список нагороджених картини «Камінь, ножиці, папір», то там вказано три особи: режисер Бьом, продюсер Хузір і нарівні з ними – український військовий Іван. Він – один із головних співавторів фільму, подібно до того, як ЗСУ зараз – головні співавтори сучасної історії.   *Наступного понеділка буде третя річниця повномасштабного російського вторгнення. В Ризі, як і у всьому світі проходитимуть акції на підтримку України та на засудження агресора. На Ратушній площі представлять світлозвукову інсталяцію «Любов і війна». На площі Свободи відкриється фотовиставка Костянтина та Влади Ліберових «Три роки стійкості та непереможності України». Ввечері – хода підтримки «Шлях світла для України» та благодійний концерт у Національній бібліотеці. Загалом – триває збір коштів на підтримку України на платформі Ziedot.lv. Також, згідно до рішення Верховної Ради, 24 лютого встановлений загальнодержавний Національний день молитви. Зокрема, парламентське засідання цього дня почнеться з виконання духовного гімну України «Боже великий, єдиний».

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: інтерв’ю з художником Микитою Тітовим, графічні роботи якого стали символом незламності українців; українська збірна бере участь в  VII Іграх Нескорених;  як останні політичні події можуть вплинути на ситуацію в Україні?  Історик, фахівець з мовознавства Неоніла Красножон розповість про українознавчі студії, які вона проводить щовівторка в Українському домі.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо представляти номінантів на здобуття Шевченківської премії. Цього разу поговорили з художником, графіком Микитою (Нікітою) Тітовим, автором циклу політичних плакатів «Шлях Свободи». За час великої війни він став широко відомим своїми лаконічними, але дуже виразними роботами. Тітов народився в Естонії. В дитинстві жив там у бабусі Хільди. Потім – у Харкові. Зараз мешкає в Івано-Франківську, що нагадує йому естонські міста.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="391601" layoutid="0" layout="" static=""} Тітов багато років живе з психічним розладом. Через це його не беруть до армії, хоча він кілька разів ходив до військомату. Художник відкрито говорить про свої психологічні, ментальні проблеми, бо вважає це важливим для співгромадян, які можуть мати щось подібне. Зараз Тітов закінчує роботу над своє першою книгою. Вона могла бути виданою раніше, але цьому завадило знищення російською ракетою харківської типографії. *Цього тижня в канадських містах Ванкувері та Вістлері тривають VII Ігри Нескорених, в яких бере участь і українська збірна. Під час її проходу на відкритті Ігор в знак пошани вставала вся 40-тисячна зала Ванкуверської арени. До українських воїнів підходив, аби привітати їх, британський принц Гаррі, засновник і меценат Ігор. Цей турнір важливий, як для реабілітації поранених військових, так і для народної дипломатії. Виконавчий директор, Канадсько-Української фундації, яка допомагала облаштовувати тренувальний табір нашої команди, Валерій Костюк розповів про атмосферу Ігор та наших збірників. Точніше – збірниць, Інну та Аллу. Інна – журналістка, освітянка, після початку війни стала військовим медиком, отримала важке поранення. Алла – з тероборони, вона більше восьми місяців перебувала в російському полоні. *Друга половина поточного тижня дуже насичена як на заплановані події, так і на позапланові. З перших – засідання «Рамштайну», яке вперше пройшло в Бюсселі, та низка інших зустрічей високого рівня задля посилення підтримки України, перш за все – від Європи. Водночас Дональд Трамп своїми дзвінками до Путіна та Володимира Зеленського закрутив машину переговорів та ще більше – очікувань переговорів. Зокрема анонсовані зустрічі президента Зеленського та віце-президента Венса в Мюнхені. А також – саміт Трамп-Путін в Ер-Ріяді. Така асиметрія в рівнях зустрічей дещо насторожує. Тому тепер уважно слідкуємо за Мюнхенською безпековою конференцією.   Науковиця: українознавчі студії допомагають вимушеним переселенцям зберегти свою ідентичність Неоніла Красножон - історик, науковиця, авторка майже 60 робіт опинилася в Латвії через війну в Україні. Наразі  вона зрозуміла, що її фах та знання можуть допомогти українській спільноті в Латвії. Неоніла Красножон організовує і проводить українознавчі студії в Українському домі, де ділиться своїм досвідом і знаннями. Її роботи охоплюють теми української історії, культури та національної ідентичності, що є надзвичайно актуальними в умовах війни.  Вона є відомим дослідником і викладачем, яка активно популяризує українську культуру та історію. Ці студії спрямовані на ознайомлення учасників з різними аспектами України, її традиціями, мовою та культурною спадщиною. «Українознавчі студії для українців за кордоном мають величезне значення з кількох причин . Найперше, це збереження культурної ідентичності: вивчення української мови, традицій та історії допомагає українцям у діаспорі зберегти свою культурну спадщину.  Також це соціальна інтеграція: знання про Україну допомагає українцям у діаспорі краще інтегруватися в нове суспільство, долати стереотипи та формувати позитивний образ українців. Участь в українознавчих заходах, таких як конференції або фестивалі, сприяє обміну досвідом та ідеями. Ну и звісно - підтримка зв’язків з батьківщиною: українці за кордоном, отримуючи знання про свою країну, можуть більш активно долучатися до підтримки України, наприклад, у сфері волонтерства чи благодійності», - вважає Неоніла Красножон. «У мене є три найбільші побажання для українства. Перше, це якнайшвидша, з найменшими втратами для України, перемога над Росією з підписанням переможного миру,  з отримання територіальної цілісності та суверенітету, що стане новим етапом у відновленні країни та зміцненні її міжнародної позиції. Друге, це визнання української мови, як мови ЄС. Це надасть нам на повноцінних підставах не тільки створювати культурно-громадські осередки та громадські організації, як це ми робимо зараз, але робити це на законодавчому рівні. Нам бракує  законодавчого фундаменту для відкриття шкіл з українською мовою навчання, для відкриття кафедри історії української державності, української філології. І третє – це об’єднання всього українства в досягненні спільних цінностей та визнання Дня соборності 22 січня, коли відбулося підписання Акту злуки Української народної Республіки і Західноукраїнської народної Республіки – Днем незалежності України. Тому що період від 22 січня 1919 року до 24 серпня 1991 року – це був період радянської окупації. І я хотіла б, щоб ми, як і Латвія, визнали радянський період, як окупацію Росією України. А 24 серпня 1991 – Днем відновлення незалежності України. Ці історичні факти дуже важливі для українства, для побудови майбутньої процвітаючої України», - каже Неоніла Красножон. .

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Поет Богдан Томенчук, номінований на Шевченківську премію-2025, в ексклюзивному інтерв’ю розповість  про свою збірку «Вишийте, мамо, бронежилет»; Курська операція  ЗСУ – «курська проблема» для Росії ;поновлюється система керування української армії; спільна енергетична незалежність від Кремля - Латвія, як і Україна, в ENTSO-E. Ірина Погорєлова та її син Владислав  розкажуть про свою історію війни: окупація, довга і важка дорога через територію агресора до Латвії, щоб врятувати своє життя і мати майбутнє (в повторі) . В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Шевченківський комітет оголосив короткі списки номінантів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. До оприлюднення переможців, яке відбудеться 9 березня, «Новинна хата» поспілкується з деякими з українських митців. Перший співрозмовник – поет Богдан Томенчук, номінований в розділі «Література» зі збіркою «Вишийте, мамо, бронежилет». І нині за його словами «книжка працює, книжка воює», збираючи кошти на допомогу українському війську. Томенчук за освітою математик. Відтак в його віршах, в яких він вступає в діалог з українською класикою та часом полемізує з російською, є витончена гармонія формул буття. *Рівно півроку тому почалася Курська операція ЗСУ, яка стала окремим важливим чинником, не тільки військовим, але й політичним, причому в світовому масштабі. Не бажаючи знімати багато підрозділів з Донбасу, Росія залучила сюди армію КНДР. Та й це не допомогло Кремлю поновити контроль над територію. Що залишає Україні козир у разі початку переговорів. Загалом Роспропаганда намагається замовчувати «курську проблему» та фабрикує кримінальні справи проти українських воїнів. Втім цьому є хороша контр-новина. В ЄС напередодні представили перший проєкт Статуту міжнародного Спецтрибуналу щодо російського злочину агресії проти України. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *В Україні прийняте важливе рішення про зміни в системі керування військом. Справа тому, що наприкінці правління президента-втікача Януковича структура української армії була надто спрощена. Тепер же поновлюється система постійно діючих великих з‘єднань – корпусів, які об’єднуватимуть батальйони та бригади. Це має підвищити відповідальність за ситуацію на відповідних ділянках фронту. *Якщо вважати електроенергію кров’ю економіки, життєвих державних організмів, то Латвія та Україна наприкінці цього тижня нарешті існуватимуть у спільній «системі кровообігу». Як вийшло, що Україна вже майже три роки входить в європейську систему електроенергетики ENTSO-E, а Латвія (разом з Естонією та Литвою) тільки зараз виходить зі спільного з країнами-агресорами енергетичного кільця БРЕЛЛ і підключається до Європи, та що це означає для наших країн?