Kitobni o'qish: «Свята Марійка»
Замість Передмови
Скільки б не писали, та кожна жіноча доля неповторна.
Хтось, як та Марійка, покірно терпить знущання чоловіка, бо так само терпіла мама.
Надежда не мириться з роллю жертви – і виростає над собою.
Параска доводить, що не ім’я красить людину, а навпаки.
Христі довелося пережити найстрашнішу зраду, але вона знайшла в собі сили відродитися і стати щасливою.
Оленка гірко розчаровується у коханому, проте це лишень перше її кохання.
Маланка ще в дитинстві намріяла собі червоне плаття – і попри все його здобула.
Неля Трохимівна віддала всю себе роботі, та сім’ю не вберегла.
Ліда Яківна до сімдесяти літ працювала в школі, тому що вдома її ніхто не чекав.
Варвара теж вирішила вікувати самотою, але доля їй подарувала сина.
Наталка могла б зламатись, проте… Недарма ж її колись покохав Андрійчик!
Історії, списані з реального життя.
Автор
Христя у намисті
Оповідання
Христя у намисті
У кожного в житті бувають такі помилки, яких уже ніколи і нічим не можна виправити.
Стефан Цвейг. «Марія Стюарт»
А як же Христя любила маму! Нікого в світі так вона не любила, як її.
Ще була маленькою…
Вранці мама встане, щоб збиратись на роботу, а Христя варить каву.
– Мамусенько, йди-но їсти! – і виставляє на стіл картопельку, що вже й готова, крає хлібець, сипле цукор.
Мама розчісує у ванній довге волосся, малює губи, і Христя тут – обійме, поцілує, радіє мамі.
Разом з мамою ідуть із дому, разом повертаються назад, і навіть сплять в одному ліжку!
Мама у Христі працює в школі – веде гурток малювання, музику і танці. То Христя увесь час із нею. На кожну перерву прийде, пощебечуть.
На танцях Христя краще за всіх танцює, усім за приклад, і хоч вона найменша в групі, зате ж, мов зайчик скаче, крутить колесо, вальсує, сідає на шпагат.
– Моя ти красунечко, моя принцесо, – часом каже мама, тішачись тим, яка талановита у неї росте дитина.
Та й мама ж гарна! Висока, ставна, кучерява, аж дивно Христі, що вона працює у школі простою вчителькою, могла б зніматися у кіно або хоча б виступати на сцені; дивно.
Дуже красива у Христі мама, всім на заздрість, тільки ж… ніяк вона не може вийти заміж – немає в Христі тата. А як би Христя хотіла, аби її мама була щасливою! Так що ж… То один чоловік до них поселиться, поживе-поживе трохи, та й іде геть; мама плаче. Потім інший… Минає якийсь час, у них на столі у вітальні з’являються пишні букети квітів, мама купує нове плаття, просить Христю заночувати у сусідки. Христя чекає, надіється і радіє за маму, бо та стає веселою. Аж якогось дня застає маму в сльозах.
За одного чоловіка мама майже вийшла заміж, уже й на море з ним їздила. Правда, Христю не брали із собою, відправили у табір, на все літо. Як же Христя там за мамою сумувала, бо ще ніколи і ніде не була без неї! Перші дні то тільки й думки було – що про маму. А настане вечір лягати спати, Христя ставить хрестик, що іще один день минув, уже менше чекати. Це спочатку – і сон не йшов, і плакала в подушку, і листи матінці щодня по три рази на день писала. А далі й звикла, знайшла собі гарних подружок. Мама теж: увесь час Христі телефонує і розповідає, як же гарно воно буде, коли вони усі разом зустрінуться та й заживуть із новим татком, який він добрий і турботливий, який щедрий і веселий.
У кінці серпня Христя повернулася додому, познайомилася з майбутнім маминим чоловіком.
У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: і цей покинув!
Цього разу мама плакала найдужче, ридала і била посуд – той, що подарував їй новий чоловік, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозуміла Христя: найтяжча мамина біда, що не може вона більше мати дітей, одна Христя, й досить.
– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоївшись, мовчки сиділа біля вікна й курила цигарку за цигаркою – навчилась із новим кавалером.
– Через те й сама. Бачиш, доню, тоді так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зі мною біда… Я тобі не можу всього розказати.
– Чому ж, матусю?
– Ти ще мала і все одно не зрозумієш.
– Але я любитиму тебе за всіх дітей на світі! – пообіцяла тоді Христя.
– Моя ти доня золота, – поцілувала Христю мама.
– Мамочко, ріднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тільки попроси.
– Геть усе-все?
– Геть усе!
– Тож не забудь…
Минуло й це, і зажили Христя з мамою, як звичайно. Разом ходили в школу, гуляли увечері містом, пекли пиріжки і дивились телевізор. Мама час від часу з кимось зустрічалася, ходила на побачення, інколи приносила додому цукерки, бувало, й плакала, але ніколи вже не заводила вона мову про заміжжя. Христя й звикла, як потрібно було, залишалася удома й чекала маму, часом і ночувала сама. Але вона уже була доросла і все розуміла: що мама молода і гарна жінка, і що їй потрібна чоловіча увага.
Аж якось мама повернулася із чергового побачення дуже схвильована, зайшла в квартиру і відразу ж кинулась до дзеркала, стала пильно на себе роздивлятись. Потім вона увімкнула гучно музику і затанцювала; волосся на голові розтріпалось, щоки пашіли рум’янцями, очі незвично горіли. І коли Христя підійшла до мами, то ледве упізнала в ній ту ж саму жінку, яку вона бачила сьогодні вранці.
– Мамочко, що з тобою? У тебе все гаразд? – стривожено спитала Христя. Вона вже була зростом в маму, дарма що тільки-тільки виповнилося тринадцять років, худенька і цибата.
– Ет, доню… – мама зненацька знітилася і по-дурному захихотіла, мов дівчинка-підліток.
– Я тут вечерю зготувала, сиджу, чекаю, а тебе все немає та й немає.
– Не хочу я їсти, хочу танцювати! – мама раптом вхопила Христю за плечі й міцно притиснула до себе. – Донечко моя, яка ж я щаслива!
У мами почався бурхливий роман, і Христя боялася тільки того, аби і цей чоловік не повівся так, як інші. Вона зі страхом чекала того дня, коли мама скаже, що вона от-от виходить заміж і що з ними хтось буде жити… А потім будуть сльози, утоплені у келихах із коньяком, нарікання на нещасливу долю та повна квартира диму від сигарет.
Але Христя помилилась, цього разу усе було по-іншому. Вже за тиждень мамин новий чоловік переїхав жити до них у квартиру, привіз із собою речі. Наступного ж дня він взявся за капітальний ремонт, потім закупив нові меблі…
Мама розквітала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукні, чобітки, пальта, білизна, косметика – усе нове й найкраще: вітчим Христі був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й раніше вони з мамою жили не бідно, але відтоді, як із ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама більше не вела уроків, вона залишила собі тільки години танців і ходила в школу не для заробітку, а більше – для розваги.
І раптом…
– Христю, я маю із тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.
– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й раніше», – подумалось.
– Розумієш… Ти вже велика дівчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.
– Мамо, я все розумію, і що б не сталося, я все для тебе зроблю.
– Христю, тобі уже майже чотирнадцять років, – мама чомусь погляд відводила убік і міцно-міцно стискала руки, яскраво-червоним манікюром аж різала собі долоні.
– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.
– Любиш?
– Люблю, – повторила Христя.
– Ти скоро станеш геть дорослою, і тоді я залишуся сама…
– А дядько Славко?
– Він мене покине, як і всі інші, щойно дізнається, що я не зможу народити йому дитину.
– Тоді… Я тебе ніколи не покину, мамо!
– А я дядькові Славкові пообіцяла, що народжу, – мовби не чула Христі мама. – Але ти ж знаєш, що я не можу.
– Ти не переймайся, – Христя хотіла обійняти маму, як вона це робила безліч разів, погладити рукою по волоссю, поцілувати, заспокоїти. Але мама цього разу відсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жінка, Христя аж сахнулась.
– Пам’ятаєш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу більше мати дітей, бо коли тебе родила… – і мама заплакала.
Христя стояла поряд і не знала, що їй тепер робити, а ще – почувала на собі за щось велику провину.
– Мамо, як я можу зарадити? Хіба я чимось можу?…
– Можеш… – і мама відвела погляд убік. – Я пообіцяла дядькові Славкові, що народжу йому дитину, а тоді він зі мною одружиться. Тільки тоді, як у нас буде дитина, він так сказав. А я йому пообіцяла! Але… Просто знаєш, доню, дядько Славко уже був одружений, і в тому шлюбі дружина була безплідна, і тепер він хоче бути впевнений. А я не можу…
– Що ж робити, – зітхнула Христя.
– Я думала і от що вирішила: ти народиш мені дитину – від дядька Славка.
– Я?…
– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядькові Славкові треба дитину, і йому байдуже, хто її народить, аби тільки дитина була його, від нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зріла дівчинка. Ми нікому не скажемо, від кого ця дитина. Оскількі ти неповнолітня, то відразу ж після пологів напишеш відмову від дитини, а ми з дядьком Славком її вдочеримо, добре, доню? Ти віддаси нам дитину, і все у тебе буде, як і раніше, закінчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.
Христя мовчала.
– Ти народиш для мене дитину?
– Мамо, ні!
– Але ж ти колись мені обіцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у її очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поїдеш від мене, вийдеш заміж, у тебе з’явиться своя сім’я, діти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нікому не потрібна. Я й так уже півжиття на тебе поклала, тільки на тебе одну!!! І тепер мені за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!
– Мені страшно…
– Тобі страшно?! А яким буде моє життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи мені дитинку! Тільки ти можеш зарадити моїй біді, допоможи мені, благаю!..
– А дядько Славко про це знає? Він згоден? – раптом тихо спитала Христя.
– Я сьогодні з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дістала з пачки сигарету, черкнула запальничкою, затягнулася. – Коли у тебе були останні місячні?
А за тиждень усе сталося… Мама вирахувала потрібний день і час, щоб усе пройшло як слід, щоб усе вдалося з першого ж разу.
Дядько Славко був геть не проти, він тільки трішки перед тим висварив маму, що вона відразу про все йому не розповіла, що збрехала. А мама попередила дядька Славка, що ОЦЕ буде вперше і востаннє.
– Пам’ятай: це тільки заради народження нашої дитини, і не більше! Аби ти нічого такого собі не думав.
А до Христі:
– Слухай дядька Славка, він скаже, що і як.
– Я уже про все знаю! – сказала Христя, і це були її останні слова, промовлені до мами.
Вона міцно причинила за собою двері, коли вони увіходили з дядьком Славком до спальні, і ще міцніше закрила серце – од усіх дорослих.
Її однокласниці вже мали кавалерів, дехто навіть зустрічався по-серйозному, а Христя просто кохала Сергійка, свого сусіда по парті, і він ще навіть про те не знав. Вона була чистою дівчинкою, яка любила читати про кохання, гарно танцювала і потай складала вірші. І ось тепер, після тієї зустрічі з дядьком Славком, у спальні, світ для Христі утратив барви. Вона відразу ж, наступного дня, пішла до перукарні і відрізала волосся, попросила, аби зробили короткого їжачка, по дорозі додому придбала чорний лак для нігтів, туш для вій і яскраво-червону помаду.
– Ти на кого стала схожа?!! – кричала на кухні на Христю мама. – Що ти із собою таке зробила? Як тепер підеш до школи? Та тебе ж із першого уроку виженуть!
Христя їла цукерку за цукеркою, дивилася кудись повз маму і мовчала, обличчя у неї мов скам’яніло, тільки губи, що дрібно дрижали, видавали Христине хвилювання.
– Ну гаразд, але пам’ятай про дитину, нам треба, аби вона народилася здорова, тож покинь ці дурощі й заспокойся!
Усі дев’ять місяців тривав бойкот. Христя майже до останнього ходила в школу. Але коли стало відомо про її стан, однокласники від Христі відвернулись. Тільки це не надто засмутило майбутню маму, вона й так сторонилася світу. Сиділа у своїй кімнаті при зашторених вікнах, і навіть удень там панували сутінки. Христя багато читала, щось писала в особистому щоденнику, до матері й вітчима не говорила.
– Це мов не моя дочка стала, не Христя, – казала мама до дядька Славка, коли він зауважував про відчужену поведінку падчерки.
– Дивись, бо ще щось дурне надумає. Ти цю справу заколотила, тож будь уважна, аби ми не втрапили у халепу, якось розрулюй ситуацію.
– Ось народить дитину Христя, то її й попустить, усі вагітні нервові, я теж така була…
Пологи минули на диво легко. І хоч Христя була ще дуже юна, тонесенька й худенька, вона не плакала й не кричала, як інші породіллі, а коли дитина з’явилася на світ, зітхнула з полегшенням й заплющила очі.
– У вас народився хлопчик! – лікар вийшов у коридор привітати Христиних батьків.
– Яке щастя! – сказала мама. – Але ж ви пам’ятаєте, про що ми з вами говорили? Уколіть дочці який там треба препарат, аби у неї не було молока.
– Зараз медсестра перев’яже їй груди.
– І обов’язково зробіть укол! Ми хочемо бути певні. Бо наша дівчинка ще неповнолітня, це для неї й так було великим стресом, годувати дитя вона не буде, ми заберемо дитину і будемо ростити як свого сина.
– Гаразд, як скажете, – утомлений лікар рушив коридором, а Христина мама затулила обличчя руками і засміялася від щастя: – Нарешті у мене є син, мій син! Наш хлопчик, Славку, чуєш?!
Про Христю вже не думала. Хіба… Як забирали з пологового будинку, дядько Славко намагався вручити падчерці букет із квітами, а мама – таки наважилась, підійшла і одягнула на шию дочці розкішне намисто із бурштину, із золотою застібкою. Христя подарунка не відкинула, уперше подивилася на маму і посміхнулась:
– Тепер я більше тобі нічого не винна? Одного сина досить?
– Дякую, Христе, дякую тобі, моя рідненька!
Їхали додому на машині, мама на задньому сидінні тримала згорточок із немовлям, дядько Славко кермував, а біля нього, на передньому сидінні, – сиділа Христя у намисті…
Був кінець червня, однокласники святкували закінчення дев’ятого класу, деякі готувалися вступати до училищ. Христина мама теж вирішила, що досить доньці ходити в школу.
– Та ще й у нашій ситуації, я гадаю, буде краще, коли Христя поїде до іншого міста і вступить там до художнього училища. Дівчинка розумна, обдарована, закінчила музичну школу, вміє танцювати, навіщо ще два роки марно сидіти за партою. А так – покаже себе, розвиватиме талант, вчитиметься спеціальності. Там тебе, Христе, ніхто не знатиме, то й не будуть говорити.
– Я теж так думаю, – згодився дядько Славко, – а ти як, Христе?
– Я тільки за!
Маленький Ігорок не турбував ночами Христю, вона не мусила на нього навіть дивитися – усе робила мама, бо це була ЇЇ дитина. Після того як позбулась живота, Христя й справді трохи заспокоїлась і навіть чомусь ставилася до свого синочка, як до молодшого брата, її мама все робила, аби так було.
А якось уночі Христя прокинулася, йшла коридором до туалету й почула розмову – мама курила на кухні і не причинила двері:
– Хай би вона вже звідси їхала скоріше, – казала мама, – а то я почуваюся недобре.
– Ну, звісно! Це все ж таки Христина дитина, мені аж дивно, що вона така байдужа.
– А ти б хотів, аби вона увивалася навколо малого? Аби няньчилася з ним?! Або, ще, може, заявила б свої права?!
– Та не сердься, що я такого сказав? Це твій син, і крапка.
– Так і є! Тільки мій, наш! Але, знаєш, поки вона поряд, у мене серце не на місці, тривожуся я. От малий заплаче, а вона, бачу, кидає погляд, і мені мов ніж у серце.
– Таж ти навіть до рук Христі не даєш дитини, може, ти ревнуєш?
– Може, і ревную! – і мама заплакала, сльози закапали у келих із коньяком, вона голосно шморгала носом і терла очі – чи то її пекло від сліз, чи, може, лоскотав дим від сигарети. – Я б її вже й сьогодні десь відвезла, там же є якась практика, чи що? А то ходить, ходить! Сусіди мене питають, чому це Христя не вивозить малого на прогулянку. Що я їм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого відмову і тепер мати я?
– Заспокойся…
– Та й була б кімната вільна, зробили б Ігорку дитячу.
– Вона скоро вже поїде, і буде все, як ти хочеш.
Христя стояла під дверима й слухала, і поки мама з вітчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала мамині слова й сахнулась:
– Ні, не мій, то й не мій… – прошепотіла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пішла до туалету, а звідти – повернулася у свою кімнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла відразу ж заснути.
«А й справді, – думала Христя, – це ж мій син, моя дитина, чому б мені хоч раз на нього не глянути? Чому я відводжу погляд?»
І Христя встала, навшпиньки прокралася до материної кімнати, хлопчик вже втишився і спав. Мама з дядьком Славком і далі пили чай на кухні, вони голосно брязкали посудом і розмовляли. Тому Христя низько зігнулася над дитячим ліжечком, обережно просунула долоні під тільце дитини, вийняла малого і притулила його до себе. Підійшла із сином на руках до вікна, підставила до світла. Місяць гарно освітив маленьке личко. Христя дивилась на дитину, але нічого не відчувала, вона мов ляльку тримала на руках. Та ні! Лялькою б вона принаймні тішилась, а це…
І раптом Христі згадалося дитинство, так гостро, аж не стало дихати, як вони гарно жили з мамою, як мама її любила, як тішилася її успіхами, обіймала. А тепер? Тепер вона хоче випхати її з дому, і все через що? Через кого? Через оцю дитину? Але ж і вона мамина дитина!!!
– А! То це ти мене на нього проміняла?! – як скрикне раптом Христя, а тоді як брязне малим об ліжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!
До кімнати убігли дядько Славко і мама, увімкнули світло, а тут таке.
– Що це ти тут витворяєш?! Що ти собі надумала, зізнавайся!!! – замість заспокоїти доньку, кинулася до неї з кулаками мама. – Ти чого лізла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!
Дядько Славко ледве-ледве відтягнув маму від Христі, а то б побила. Цілу ніч Христя сиділа малопритомна у своїй кімнаті, руки у волосся, і думала, думала. А вранці зібрала речі, і дядько Славко повіз її здавати документи до музичного училища і там же зняв для Христі квартиру.
– Поживеш поки що тут, ось тобі гроші на перший час, буде ще треба, то дзвони.
– Дякую…
Із того міста Христя додому більше не повернулась. Півроку вона сумлінно вчилася, а потім – улаштувалася танцівницею у нічний клуб, почала отримувати чималі і легкі гроші та й покинула навчання.
Була красунею, у вісімнадцять таки вийшла заміж. Народила аж п’ятеро дітей. І ніколи нікому не розказувала про маму. Коли питали, то відповідала, що сирота. Аж коли була вагітна шостою дитиною, зізналась подрузі, що має сина.
– Тільки я його давно не бачила, народила ще дитиною.
– Чому ж тепер не поїдеш? Невже не сумуєш? Невже не цікаво подивитися, яким він виріс?
– Ось маю за нього від мами намисто, – сказала Христя і дивно посміхнулась.
Таємниця
Щастя не має історії, і митці будь-якої країни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закінчують словами: «Вони були щасливі!»
Оноре де Бальзак. «Розкіш та убозтво куртизанок»
Та ще й назвали її – Параска!
І хоч не в імені щастя, та все ж…
Таке ім’я було у батькової матері, ото й назвали доньку – на честь неї. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як її назвали. І всі довкола.
Аж поки… Якось діти гралися на купі піску, й одна дівчинка, аби із чогось посміятися, знаєте ж, як воно бува в дитинстві, вигукнула Парасі в обличчя:
– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..
– Замовкни! Не дражнись!
– Ото вже у тебе ім’я, як баба Параска і баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.
– Бе-бе-бе, баба Параска! – підхопили інші.
– Баба Параска!
Всі сміялися.
А вона…
Одно сміється, а інше від сліз трясеться – це про неї.
– Не кажіть так! – стиснула кулачки.
А вдома розлилалася слізьми:
– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.
– У тебе дуже гарне ім’я, – пробували угамувати.
Та де там!
Якби ж то воно тільки тим та й окошилося, а то…
Вийшла Параска знову – на вулицю, до дітей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.
Параска й справді плаче.
– То й не йди до них гуляти, ну їх, тих дітей, лихі, – обняла мама. – Ось я краще тобі олівці куплю, сиди собі й малюй, і більше втіхи.
Так і зробила. Поїхали у район – бо жили в селі – вибрали аж два альбоми, коробку олівців, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотіла малювати, але батькам раніше усе було не до того. А тепер – саме час!
А у дворі зацвіли мальви, маленькі попід тином чорнобривці аж вбирають очі, а ще – матіоли увечері, сальвія, майори, ранні флокси, кручені паничі поплелися аж на вишню, скрізь у траві – нагідки, настурції, гвоздики!.. День запалюється у вікні – Параска біжить у двір, малює. На вулицю не йде.
А сільські діти – от цікаві ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далі – вже й лізуть у двір:
– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?
Вона ж – мовчить, сопе сердито.
– Параско? Ти не чуєш? А ми думаємо, десь тебе немає, а ти тут!
– Он стаємо в цурки-палки грати, Мишкові нема пари, то виходь.
Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж і в райському саду погано. Зітхнула, підвела від альбому очі:
– А чому ви мене дражните?
– Більше не будемо, не сердься!
– Правда, не будете?
– А що то у тебе в альбомі? Можна подивитись? – та й обступили.
А там і справді, як у Катерини Білокур – квіти живуть і дишуть. Хоч і намальовані на звичайному папері, олівцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери і знімай собі на букети.
– Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?
– А то хто ж!
От Парасці й відлягло від серця: діти довго образ не пам’ятають.
І так рік за роком.
От уже й дванадцять. І нікому більше вже не ріже вухо її ім’я, ніхто й не думає, що воно погане. Бо Параска виросла нівроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зелені-зелені, вії довгі й чорні, і на личку – мов лялька з порцеляни! Вона ще в п’ятім класі, а як іде – то хлопці аж кусають губи. І не однолітки, ні – бо ті ще діти, не розуміють, що й до чого, – а старші од неї, навіть парубки після школи. От яка Параска стала дівка!
А що така із себе видна, то й ім’я її тепер у всіх на вустах, уже воно аж наче й модне стало – бо людина собою красить ім’я, а не навпаки. Ось так і тут.
Йде Параска, бува, дорогою, а напроти дівчата старші – низенькі, чеверногі, засмалені обличчя, і поряд – хлопці! То кавалери, звісно, – на Параску витріщаються, і дівчата – теж, аж пихкотять із досади.
– І куди воно ото вирядилась ота малолітка! – докине одна другій, і так, щоб хлопці чули.
– Ага! Йде, ще само зашмаркане, а вже губи малиновим наквацяла, і вії, бачили, туш наклала?
– А бачили, яке плаття? У клуб, чи що, зібралась?
Бо то ж – заздрять!
Тільки даремно таке говорять про Параску – бо то її так життя скрасило. І платтячко на ній звичайнісіньке, буденне – ситцеве, сивеньке в квіточки, таке, що вдома ходять. Але якось так воно дівчині до лиця, так ловко облягає, що здається – празникове.
Гарна вийшла дівка ота Параска!
І молодичкою стала теж нівроку. Бо з такою красою довго в дівках не засидишся. Поїхала Параска вчитися в місто, та там і зосталась: вийшла заміж ще на першому курсі інституту, на другому вже й дитину мала. Але таки довчилась.
Усе в неї добре: і чоловік хороший, і своя квартира, робота. Хоч і мало отримує, але серед людей у повазі – Параска вчителька, і чоловік її теж учитель.
Минають роки.
От Парасці ще два роки – й сорок. Та вона уже не просто Параска, а Параска Омелянівна. Це так для людей чужих. Але для своїх вона усе одно Параска чи Парася – як хто назве.
Чоловік її дуже любить і шанує. Дітки уже давно повиростали – синок ще, правда, вчиться в школі, а старша дівчина – вже й заміж вийшла, переїхала жити до нової рідні – аж у Польщу! Та Параска за донькою не побивається, бо є ще й син…
Хоча…
– Син – це чужа людина, – час від часу нагадує Парасці мати, коли та приїде до неї на гостину. – Сумуєш за дочкою? От не було б тебе поряд, то я б пропала. Бо кому розповіла б про те, що у мене на душі, зі здоров’ям? Ніхто так матір не пожаліє й не розрадить, як рідна дочка.
То Параска й собі – повернеться від матері, сяде і заплаче часом за дочкою, ось так їй дуже розвередиться серце.
Та то недовго, бо – двері тільки хрясь! – і на порозі Мірка, найкраща Парасчина подруга і сусідка.
Мірабелла на дванадцять років за Параску молодша, але то не завада для їхньої дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великі діти, а у Мірки одно по одному – маленькі, от вона й біжить – до подруги. А та їй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про міські новини, про те, як доглядати квіти і правильно прасувати шовкову білизну – про все на світі! – сидять Параска із Мірою і говорять. Аж часом чоловік прийде чи за одною, чи за другою – це де собі вмостились на розмову, у чиїй квартирі. Одне слово, подруги щирі!
І так уже чи не десять років між ними тривала дружба, відколи молоді сусіди поселилися поверхом вище – от так, над головою!
У Мірки з Віктором – власний бізнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсі – подарунок від батьків на весілля. Хоч там не знати які статки, але жили молоді краще, ніж учителі. Тільки ж у справжній дружбі то ніколи не є завадою, бо сказано: не шукай рівного по зросту, шукай рівного до серця. Так і між ними було.
Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усі свята, на дні народження, разом і на море їздили.
Та якось…
Ніколи, ні разу Параска не відчувала за собою свого віку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трішки посивіло, з роками тіло стало неповороткішим, погрубшали ноги і живіт, груди впали, поблякли брови…
І що поробиш? Такий у жіночої краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвіте й гарно пахкотить, милує око, а то вмить – зів’яла, обсипались пелюстки.
Ось так і з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворіти – то голова ні з того ні з сього заболить, то в жар її кидає, тиск від перевтоми почав стрибати, попід очима узялися сині кола, заболіли ноги.
– Де старість, там і слабість, – сказала мати.
– Хіба ж у сорок старість настає? – дивується Параска.
– Та звісно, що не в сорок, але – ти жінка. Воно у кожної по-різному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рік, то усе більше марніти. Бережи, доню, своє здоров’я.
Параска ж, – а хто б учинив не так? – звісно ж, приїхала від мами та й кинулася із жалощами до подружки.
– Мірочко, зі мною така біда! Мені от навіть мама каже…
– Яка біда?
– Я старію…
– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори більше мені про старість, не хочу й чути! Ти молода і гарна!
– Справді?
– І не думай! – а сама пильніше придивилася, ледь-ледь скривила губи.
От Параска трохи й втішилася. Пішла в лікарню, порадилася з терапевтом, той виписав від тиску ліки, вітаміни якісь, краплі для гарного сну.
Стало легше.
Але… Ще було страшно Парасці за чоловіка, а що як він її таку розлюбить? Що як відвернеться від неї або знайде собі молодшу, кращу?
Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.
То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…
– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:
– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?
Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.
А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.
Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.
– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?
– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.
– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!
– Як тобі ловко, з такими тоненькими ніжками, – зітхає Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…
Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловіка, миттєво кинутий на подружку…
Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів нема! Параска набрала номер чоловіка:
– Ти де?
– У нас сьогодні змагання з волейболу, хіба забула?! – перекрикує ґвалт у спортзалі Андрій. – Я буду пізно! І Сашко зі мною! Щось трапилось?
– Я ключі забула!
– Ну, тоді… Приходь до нас!
– Ні, я краще почекаю у Мірки, – Параска не захотіла повертатися у дощ до школи.
У Мірчиній квартирі пахло львівською кавою, чувся веселий жіночий сміх.
– Привіт, ти не сама? – Параска ніяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… під дощ потрапила.
– Проходь! Знайомся, це – Кеті, моя подруга, колишня співмешканка по гуртожитку. Ми десять років не бачились! Кеті щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому місті, уявляєш?!
– Ти нас іще не познайомила… зі своєю мамою, – яскраво-руда американка манірно, наче кішка, підвелася зі стільця. – А уже торохтиш і торохтиш, немов сорока, пізнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.
– Та із якою мамою?… – раптом зніяковіла Мірка. – Це моя сусідка, моя найкраща подруга Па… Памела, – підморгнула раптом Парасці, але так, аби було непомітно для Кеті.
Посоромилась?…
– Памела? Гарне ім’я, але вам… чи то – тобі, якось не личить.
Параску раптом кинуло у жар.
– Та то Мірка пожартувала, ніяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.
– Аж так? Креативненько! Крейзі, як у нас в Америці сказали б.
– Як є…
– А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комільфо, тож я тепер Кеті!
Розмова між ними від самого початку не склалася.
Більше говорила Кеті, повільно відпиваючи зі склянки віскі. Вона розповідала про життя у Штатах, про нові тенденції на ринку моди, про ботокс і ліпосакцію. Мірка теж пила. Параска відмовилась, сказала, що голова болить, – і пила каву.
