Kitobni o'qish: «Санькя»

Розділ перший

Їх не пустили на трибуну.

Сашко дивився під ноги: очі втомилися від червоних полотен і сірих свит.

Червоне миготіло поблизу, торкалося обличчя, іноді овіваючи запахом злежаної тканини.

Сіре стояло за огородженням. «Строковики», однакові, невисокі, курні, що в’яло стискали довгі кийки. Міліціонери з важкими, бордовими від роздратування обличчями. Неодмінний офіцер, який молодцювато, з викликом, дивиться у натовп. Його нахабні руки – на верхній поперечині огорожі, що відокремлює протестувальників від охоронців правопорядку й від усього міста.

Декілька вусатих підполковників, – під їхніми бушлатами вгадувалися натлумлені животи. Десь мав бути й полковник, найважливіший та діловитий. Сашко щоразу намагався вгадати, який він буде цього разу – верховний розпорядник мітингу опозиції, відповідальний за порядок. Іноді це бував сухорлявий, з аскетичними щоками чоловік із тих, які гидливо ганяють розжирілих підполів. Іноді він сам був як ті підполи, тільки ще більший, ще важчий, але рухливiший, бадьоріший, із частою посмішкою на обличчі, з міцними зубами. Зустрічався ще третій типаж – приходив зовсім маленький чоловік, схожий на гриб, але здатний дуже стрімко рухатися на швидких ніжках за рядами міліції…

Жодного власника полковницьких зірок Сашко поки не примітив.

Трохи далі, за огорожею, гуркотіли й вищали машини, нескінченно розгойдувалися важкі двері метро, курні бомжі збирали пляшки, діловито оглядаючи горлечка. Кавказець пив лимонад, спостерігаючи за мітингом з-за спин міліціонерів. Сашко випадково піймав його погляд. Кавказець відвернувся й пішов геть.

Сашко примітив неподалік за огорожею автобуси, на яких був герб із зубастим звіром. Вікна автобусів були зашторені, іноді шторки посмикувались. В автобусах хтось сидів. Чекав можливості вийти, вибігти, стискаючи у твердому кулаку короткий гумовий ціпок і шукаючи, кого б ударити зле, із замахом і наповал.

– Бачиш, еге ж? – запитав його Веня, сонний, похмільний, з очима, заплилими, мов переварені пельмені.

Сашко кивнув.

Надія на те, що на мітинг не прибуде спецназ, була невелика, і вона не виправдалася.

Веня посміхався, немов з автобуса, коли наспіє момент, вилетять не камуфляжні дияволи у важких шоломах, а клоуни з повітряними кульками.

Сашко безцільно рушив до натовпу, зігнаного за огородження.

«Як зачумлених зібрали…»

Огородження складалося з двометрових секцій, уздовж яких із рівними проміжками стояли люди у формі.

Веня пішов слідом за Сашком. Їхня колона перебувала на іншому боці площі, і вже було чути чистий голос Яни, яка шикувала хлопчаків та дівчисьок. Більшість тих, кого розглядав і торкався на ходу Сашко, виглядали погано й бідно. Майже всі вони були глибоко й роздратовано літні.

У їхній поведінці проглядалося щось приречене, немов вони прийшли сюди з останніх сил і бажають тут померти. Портрети, які вони несли на руках, притискаючи до грудей, зображували вождів, і вожді були явно молодші за тих, хто тут зібрався. Миготіло м’яко всміхнене обличчя Леніна, збільшене зображення, знайоме Сашкові ще по букварю. Випливало на тремтливих старечих руках спокійне обличчя спадкоємця Ілліча. Спадкоємець був у кашкеті й погонах генералісимуса.

Їм пропонували надруковані на сірому папері тонкі газети, Сашко відмовлявся, Веня весело огризався.

Сьогоднішня подія викликала суміш жалю й туги.

Кілька сотень або, можливо, кілька тисяч людей два-три рази на рік збиралися на цій площі – у якійсь нез’ясованій упевненості, що їхні сумні сходки стануть причиною падіння осоружної влади.

За минулі з часу буржуазного перевороту роки учасники мітингів остаточно постаріли й нікого вже не лякали.

Правда, чотири роки тому колишній офіцер і, як не дивно, філософ, розумник, оригінал Костенко вперше вивів на площу юрбу злих молодиків, які не завжди розуміли, що роблять серед червоних прапорів і літніх людей. За кілька років хлопці підросли й прославилися своїми нахабними акціями й гучними бійками. Тепер різношерстого молодняку в партії Костенка набралося стільки, що сьогоднішній мітинг наказали обнести залізною огорожею. Щоб не виплеснулося…

Іноді міцні, ясні старики з інтересом, надією й легким сумнівом вдивлялися в Сашка й Веню.

На трибуні статечно перетоптувався депутат патріотичної парламентської фракції. Навіть здалеку було помітно його рожеве, гладке обличчя, яке буває тільки в людей, які добре харчуються, що відрізняло депутата від усіх поруч – сірих і метушливих.

Депутат був одягнений у чорне, дорогого крою пальто. Смушкову шапку він зняв – і стояв перед народом з непокритою головою. Хтось із челяді, яка юрмилася позаду депутата, тримав цю шапку в руках.

Під трибуною були розвішані транспаранти з безглуздими написами, які ніколи й нікого не змогли б надихнути на жодний вчинок.

Сашко морщився читаючи.

Їм не дозволили виступити, поскаржившись на відсутність часу, і м’яко попросили не займати сходи на трибуну. Сашко, що стояв на передостанній сходинці, дивився знизу нагору на організатора. Організатор зображував незвичайну зайнятість:

– Давайте, хлопці, давайте. Іншим разом.

– Що там з Костенком? – уже спускаючись, почув Сашко басовитий, виразний голос депутата. Депутат примітив червону пов’язку з агресивною символікою на руці Сашка й поставив це запитання організаторові, який одразу полегшено відвернувся.

– Сидить, – донеслася відповідь, у голосі звучала нотка єхидства, втім, вона миттєво зникла, коли депутат пробасив роздратовано:

– Я знаю, що сидить.

– П’ятнадцять років йому дадуть, кажуть, – поспішно й серйозно, уже з певним жалем про долю Костенка, відповів організатор.

Ті кілька митей, що тривала розмова, Сашко стояв не рухаючись на вузьких сходах, цілком відверто підслухуючи. Сходинкою нижче за нього чекала жінка похилого віку, що піднімалася на трибуну.

– Ну, ти спускаєшся чи ні? – запитала вона непривітно.

Сашко зістрибнув зі сходів на асфальт.

– Унизу покричіть, – сказала вона Сашкові вже услід. – Рано вам поки що на трибунах…

Веня, який очікував на Сашка внизу, про все догадався й нічого не запитав. Схоже, йому було однаково – пустять їх на трибуну чи ні.

У кишенях Веня перекочував кілька десятків петард. Іноді він витягав їх по одній і крутив перед очима, немов не розуміючи, що це.

– Курити є? – запитав Веня в Сашка. – Я тобі говорив…

– Справді? – посміхнувся Сашко спантеличено. – А що ти говорив?

Вони знову вибралися з натовпу до своєї колони, що вже почала шикуватися.

Яна, чорноволоса, у короткій витонченій куртці, з облямованими хутром каптуром і рукавами, ходила уздовж рядів, викрикуючи команди. На ній були трохи розкльошені унизу блакитні джинси, виглядала вона чарівно.

Сашко знав, що вона була коханкою Костенка.

Костенко справді сидів у в’язниці, під слідством, його взяли за купівлю зброї, усього декількох автоматів, а вони, його зграя, його паства, його ватага – вони стояли нервовими рядами, обличчя у чорних пов’язках, чола пітні, очі озвірілі.

Незрозумілі, дивні, юні, зібрані з усіх куточків країни, об’єднані невідомо чим, якоюсь позначкою, карбом, поставленим при народженні.

Десь тут був Матвій – той, хто очолив партію під час відсутності Костенка. Але Матвій сьогодні не стояв у колоні, спостерігав оддалік.

Яна піднесла до обличчя мегафон і змахнула рукою. Її голос миттєво розчинився у єдиному крику, залишилася звучати лише перша, грімкотлива, дзвінка буква.

Сашко ще стояв біля рядів, не знайшовши свого місця, але молода його горлянка вже була роззявлена в лементі – краєм ока він бачив голубів, які злякано злетіли з асфальту, нервового офіцера, «строковиків», які стояли за огорожею, вони одразу почали перехоплювати кийки млявими руками. Сашко кричав разом з усіма, й очі його наливалися тією необхідною для лементу порожнечею, що в усі століття передувала атаці. Їх було сімсот, і вони вигукували одне слово: «Революція!»

– Тішин! – махнули йому рукою. – Іди сюди!

Він став у перший ряд, крайнім ліворуч, поруч із Венею, похмільні очі якого, ще недавно схожі на переварені пельмені, стали червоними, ніби запеченими, немов їх поклали на розжарену сковороду.

– Ходи звідси, бабцю! – сміявся Веня.

Біля рядів стояла бабуся, і в той момент, коли всі на мить замовкли, Сашко почув її голос, вона, очевидно, вже не вперше, повторювала те саме:

– Дурні! Ви – провокатори! Ваш Костенко спеціально до в’язниці сів, щоб прославитися! Вас жиди сюди привели!

Повз бабусю, не звертаючи уваги, пройшла Яна – чорнява, з обличчям яскравим і оголеним, як відкритий перелом.

– Нехрист! – вигукнула їй в обличчя бабуся, але Яна вже пішла, щиро байдужа.

Бабуся шаснула гострими вічками по рядах революціонерів і знайшла Сашка.

– Жиди привели! – повторила вона ще раз. – Ось ти жид! Жид і «есесівець»!

Сашка тихенько підштовхнули в спину товариші, шеренга рушила.

– Ре-во-лю-ці-я! – тремтіло й вібрувало по всій площі, перекриваючи баса на трибунах, переговори міліції по раціях, голоси інших учасників мітингу.

– «Союз створювачів»! Хлопці! – волали до них із трибуни. – Ви не кричати сюди прийшли! Давайте поводитися пристойно…

Шеренга, розмахуючи червоно-чорними прапорами, рухалася до огорожі повз трибуну. Щільно, наповнюючи нудотним болем вушні раковини, стояв невпинний лемент.

– Президента! – викрикувала лунко Яна.

– Топити у Волзі! – озивалися у сімсот горлянок.

– Губернатора!

– Топити у Волзі!

– Ну зробіть хто-небудь хоч щось, добродії… – безпорадно благав спікер з трибуни, і це недоречне тут «добродії» донеслося до Сашка і навіть змусило б його посміхнутися, якби він не кричав хрипло, невпинно й до холоду в зубах:

– Ми ненавидимо уряд!

Усе в окрузі ввійшло в ритм цього лементу, від лементу розгойдувалися двері метро, у такт лементу метушилися сірі бушлати, сичали рації, сигналили авто.

– Любов і війна! Любов і війна!

– Любов і любов! – переінакшив Сашко, побачивши ще раз Яну, що різко розвернулася перед першим рядом, каптур її злетів і опав.

«Як солодко пахне цей каптур усередині… її головою… – подумав Сашко й одразу ж забув почуття, що випадково поманило десь усередині. -…Як тульським пряником…» – ще звідкись навздогін впала думка, і Сашко навіть не зрозумів, про що йому подумалося, до чого.

– Ви зриваєте мітинг! – кричала, намагаючись схопити Яну за рукав, якась жінка, що, очевидно, прибігла сюди з трибуни. – «Союз»! – волала вона до першого ряду, намагаючись заглянути хлопцям у вічі. – Ви ж називаєте себе «Союз створювачів»! Що ви творите? Ви творите розбрат!

– Мітингувати сюди прийшла? У цей загін? – запитала Яна, різко опустивши мегафон. – От і мітингуй собі. Ми зараз підемо.

Вони вже стояли в огорожі, і Сашко бачив збентежені очі міліціонерів і офіцера, який кричав щось у рацію.

– Так! – кричав він. – Нехай спецназ підходить. Ці, бля, «есесівці» сюди лізуть.

– Ми маніяки, ми доведемо! – старанно, злагоджено, хором репетувала шеренга, притоптуючи й розмахуючи прапорами.

Веня повернувся обличчям до ряду, спиною до міліції й огорожі, і швидко роздав петарди наступному ряду:

– Запалюй!

Замовкла трибуна, усі дивилися на шеренгу, яка лунко й невпинно галасувала своє.

Разом бахнуло кілька петард, слідом у міліцію полетів вибухопакет – плюхнувся й мутно задимився біля офіцера, який зразу ж шарахнувся з переляку.

Сашко побачив, як якийсь міліціонер, що не розібрався, у чому справа, розвернувся й побіг невідомо куди по вулиці, лише кашкет його покотився.

– Ре-во-лю-ці-я! – лунало вже на грані істерики, і шеренга тупотіла в лад кросівками й розбитими берцями.

Над шеренгою спалахнуло кілька фаєрів.

Сашко вже тримав у руках огорожу й тягнув її на себе. З іншого боку в огорожу вчепилися ошалілі міліціонери.

Із-за їхніх спин розмахував кийком офіцер, намагаючись поцілити Сашкові по голові. Сашко ухилявся, то відпускаючи огорожу, то знову боязко хапаючись за неї, немов за гаряче залізо.

Офіцер перехопив кийок в іншу руку й, приловчившись, збоку вліпив удар Вені, на щоці його миттєво з’явився розпухлий червоний рубець.

– Древко! – обернувшись назад, біснувато посміхаючись, крикнув Веня. – Древко сюди!

Йому передали прапор. Веня ривком зірвав матерію й одразу ж, могутньо замахнувшись древком, обрушив його на офіцера. Той якраз із захватом тикав гнучким кийком комусь в обличчя й не побачив удару.

Кашкет його зліз на потилицю, кров одразу потекла рівним струмочком посеред чола й у перенісся розійшлася по бровах, щоках і очницях.

Офіцер дивився нагору, вивернувши одурілі очі, немов намагаючись побачити рану.

На плече Сашкові лягло, подібно до списа, ще одне древко, тканина прапора звісилася вниз. Краєм ока він побачив інші прапори, спрямовані вістрями в міліціонерів і «строковиків», що стримували огорожу.

Позаду на Сашка надавили ще раз, так сильно, що він повалився. Падаючи, Сашко вперся руками в груди «строковикові», той злякано моргав, піднявши вертикально кийок, чи то не вміючи ним розмахнутися, чи то боячись ударити.

Сашко втримався на ногах, відштовхнув «строковика» і, схопившись за секцію огорожі, яку вже ніхто не тримав, підняв вгору над головою. Ватага, що невпинно репетувала, вирвалася із загону. Міліціонери відбігли, нерішуче дивлячись на втікачів. Хтось повів офіцера з розбитою головою до міліцейської машини.

– Хлопці, я вас благаю! – запізніло кричав хтось на трибуні.

Звідкись ізбоку вже набігали омонівці, дужі хлопці в камуфляжі.

«Троє… – схопив очима Сашко. – Поки тільки троє».

Ледь не вивернувши суглоби, Сашко кинув огорожу в їхній бік. Вона загуркотіла на асфальті, не долетівши до втікачів. Сашко бачив, що зупинені омонівці кричать йому щось зле, але слів не розібрав. Вони знову рушили на нього, і тоді Сашко схопив ще одну секцію.

Кинута огорожа накрила одного з омонівців, він криво завалився під вагою важкого заліза. Двоє інших стали його визволяти.

– Зберігаємо спокій! – викрикували з трибуни. – Продовжуємо мітинг!

Хлопці рвонули уперед, по проспекту. Міліція безсило стояла, немов почесна варта, що пропускає до міста натовп, який вже ревів од щастя. Площа перетікала в пішохідну вулицю, але першими вони налетіли на стоянку таксі біля дороги й торговельні ряди з квітами.

Продавщиці відбігали, хапаючи квіти в оберемок. Похапцем, ще не навмисно, ще випадково, натовп збив одну урну й кошик із трояндами, тюльпанами й гвоздиками – і одразу сподобалося, одразу зачепило. Коли до торговельних рядів підлетів Сашко, уся вулиця була посипана червоним, жовтим, рожевим, бордовим. Усе це хрускотіло під ногами, ламалися стебла.

Сашко чомусь схопив декілька, напевно, три або чотири букети з іще не скинутої додолу стійки з квітами й недовго біг з ними, не одразу зрозумівши безглуздість свого вчинку. Пробігаючи повз автостоянку, він бачив, як переляканий таксист натиснув на газ і кілька метрів тяг по дорозі пасажирку, яка вчепилася за двері, ще не встигнувши сісти, і нестямно верещала. Інші таксі, сигналячи й щомиті гальмуючи, хутко роз’їжджалися врізнобіч. Сашко обсипав квітами злиденну біженку, яка сиділа на асфальті з незмінною дитиною на руках, і ледь не збив Веню, який зупинився біля вітрини, мабуть, у пошуках підходящого знаряддя.

Веня примітив сміттєву урну, і за мить вона обрушилася на скло, пролунав гуркіт.

У цей недільний ранок людей було ще мало. Поодинокі перехожі розходилися, кваплячись і навіть не оглядаючись. Чоловік у синьому плащі вибіг з магазину й подріботів нагору по вулиці. Ненадовго з’явився охоронець у чорному піджаці й одразу ж зник у дверях, щось волаючи в стільниковий телефон.

На іншому боці вулиці стояла гарна іномарка – хтось, знехтувавши стражів доріг і права пішоходів, припаркувався саме тут. Машина давно вже верещала сигналізацією, чим, скоріш за все, і викликала роздратування бурхливого натовпу. Кілька хлопців напрочуд легко перевернули машину набік і потім завалили її на дах.

Вище по вулиці стояло ще кілька машин – і незабаром на їхніх дахах з дикою, майже тваринною, але мовчазною радістю стрибали хлопці й дівчата. Шукаючи, що б таке зламати, – причому зламати голосно, із хряскотом, ущент, – рухалися по вулиці, уперше наодинці, сам на сам із містом.

Хлопці робили свою справу без лементу, злобливо й майже спокійно.

З моторошним залізним брязкотом упало на асфальт кілька вуличних гральних автоматів.

Хтось зумів розхитати й виламати огорожу літнього кафе – з огорожі зняли гарні чорні ланцюги, огорожа полетіла в яскраво розфарбовані вікна кафе. Хтось порізався й намотав на роздерту руку шматок атласної штори, витягнутої з кафе разом із гардиною.

Костя Соловий, високий, дуже вродливий дивний тип – у білому піджаці, у білих штанях, у білих гостроносих черевиках, які дивно пасували до його загострених вух вампіра, – схопив чорного ланцюга й, спритно розмахуючи ним, оббивав усі зустрінуті ліхтарі.

До нього не підходили близько – ланцюг робив виразні, важкі кола, і якби не дурний гамір навколо, можна було б почути створюване ланцюгом при круговому русі тихе підвивання.

За вітриною магазину одягу стояли тонкорукі, з маленькими головами манекени, які зображали красунь у коротких спідницях і яскравих кофтинках. Розтрощивши вітрину, красунь витягли й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знівечені, безногі або безголові тіла, які валялися на асфальті.

Схоже, міліції все-таки вдалося відрізати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопців лишилося менше, мабуть, усього осіб двісті. Багато хто вже прямував у двори, розуміючи: довго свято не протриває.

– Менти! – вигукнули десь, і орава рвонула по вулиці нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.

Лунав невпинний дзенькіт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змішані і дрібно перемелені кольори міста.

Серед натовпу снували з відеокамерами журналісти – діловиті й навіть, здається, вдоволені з того, що відбувається.

– Туди! Скоріше! – поганяв оператора чоловік з мікрофоном.

Сашко робив свою справу з ясною головою, відганяючи інші почуття, крім бажання розбити й зламати якнайбільше.

На асфальті, він побачив, лежали плюшеві іграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному ігровому автоматі, – рожеві й жовті, жалюгідні, наче загублені.

Казна-звідки назустріч хлопцям вибіг невисокий майор пенсійного віку.

– Стояти! – викрикнув він, і в його оклику одразу ж відчулося, що йому самому страшно, і він не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався. Назустріч йому біг Веня, не зупиняючись, він підстрибнув і вдарив майора ногою у груди. Той упав, розкинувши руки.

Сашко різко спинився біля старого майора, борючись із бажанням підняти його, допомогти встати, навіть вибачитися.

Майор судомно хапався за кобуру, але потім, замість того щоб витягнути пістолета, він зі страху випустив зброю з рук.

Тоді заволав з матюками на Сашка, і той передумав йому допомагати і навіть стрибнув на кашкет майора, що валявся віддалік.

– Ти що робиш? – запитав майор, сівши на зад. Він виглядав якось по-дурному: зовсім старий чоловік, без кашкета, що сидів на асфальті.

– Ви самі у всьому винні! – сказав Сашко зле. Він розвернувся, щоб бігти далі, і його одразу схопив за рукав Веня, який розвернув його у зворотний бік.

– Там «космонавти». Давай… куди-небудь…

Пробігши повз вивіску «Дарунки природи», на якій були відсутні три обірвані літери «Р», повз розбиті виразними зиґзаґами вітрини, вони влетіли в засцяний дворик і одразу потрапили до тупика.

– Бля, я не знаю цього району! – сказав Веня посміхаючись. І додав, без паузи й теж весело: – Там мочать усіх наглухо, ці «космонавти». Затоптують нахер. Вони об’їхали нас по сусідній вулиці, тепер зверху зганяють униз, до ментів…

Сашко оглядав стіни, сподіваючись знайти лазівку.

– Сходи, – сказав Сашко.

Нагору, на чотириповерховий будинок вели пожежні сходи, але доплигнути до них було неможливо – високо.

– Давай ти станеш мені на плечі, – запропонував Веня.

Сашко подивився на нього посміхаючись і навіть, напевно, з ніжністю. Адже Веня не сказав: «Давай я стану тобі на плечі».

– А ти тут зариєшся у пісок, – відповів Сашко.

– Прикинуся шлангом, – продовжив Веня й зареготав дурнувато. – Ой, тітонько! – він різко обірвав сміх, примітивши щось.

Веня підбіг до вікна першого поверху й забарабанив у скло.

– Тітонько, не йди!

Жінка повернулася до вікна, кивнула головою: «Чого треба?»

– Нас доганяють! Там! Б’ють і доганяють! Відчинить вікно! Доганяють! – Веня почав безумно жестикулювати. Він явно ще не вирішив, кого йому зображувати: плаксивого юного ідіота й тиснути на «тітонько, пожалійте!» або серйозного молодого хлопця, у якого проблеми з законом: «Допоможіть, жіночко! Із кожним може трапитися!» Врешті-решт, дві ці личини безсистемно мінялися на обличчі у Вені, не викликаючи у жінки за вікном довіри.

– Бля, хоч би бабця яка була. Бабця б пожаліла, – вилаявся Веня, коли жінка, так і не відповівши нічого, засмикнула штори, втім, залишившись стояти біля вікна: угадувався її важкий силует.

– У неї, напевно, інші вікна виходять на вулицю… – сказав Сашко й обірвав фразу: і так було ясно, коли жінка бачила, що вони там витворяли, вона їх ніколи не впустить.

– У нас ще хвилини дві… – прикинув Веня, явно прослухавши відповідь. – Сашко, побався! – згадав він, – «побався» було його улюбленим слівцем, яке мало безліч значень, цього разу воно означало: «Зараз я тебе здивую!» – Там попереду нас спортсмен біг, бігун. Легкоатлет, точно. Ранкова недільна пробіжка. Він першим вибіг на спецназ. У червоних трусах. Ех, вони його й нахерячили одразу! Дебіли, бля. Зміцнив здоров’я хлопець…

Пролунали кроки, і Веня застиг з посмішкою на обличчі, а Сашкові захотілося присісти або навіть прилягти.

У двір забіг Льоха Рогов – хлопець звідкись із Півночі. Із Сєверодвінська, здається.

Вони були ледь знайомі, але Сашко вже примітив Льошку – оцінивши його твердий, ненапускний спокій.

– Ви чого тут стоїте? – запитав Льоха рівним голосом.

– Там уже менти? – відповів Сашко питанням на питання.

– Метрів сто ще буде до них. Тут тупик? Сусідній двір, здається, прохідний. Я тут гуляв учора.

Вулиця знову бахнула по очах усім своїм розвалом і розгромом.

– Тачку підпалили! – вигукнув Веня радісно.

У повітрі стояв гамір собачого гавкоту, сирен, свистків.

Сашко примітив ще дві перекинуті машини, одна з них – метрів за сімдесят нижче по вулиці – дійсно, горіла. Ніхто не підходив до неї близько. Тому, схоже, і не з’явилася ще міліція, яка просто лякалася вибуху. Друга – розмірено погойдувалася на даху за десять метрів од хлопців.

Біля неї пританцьовувала під виття сигналки баба-алкоголічка, із брудним обличчям і вологими, немов вивернута щока, губами. Баба посміхалася, розкриваючи беззубого рота.

Трохи віддалік стояв парубок з дипломатом, чомусь тримаючи в руці ключі.

«Це його машина», – здогадався Сашко.

Веня зупинився на мить:

– Чуєш, земеля! – покликав він парубка, який нервово кривив обличчя.

Той обернувся.

– Виключи сирену, дратує! – попросив Веня посміхаючись, показуючи при цьому рукою, як вимкнути сигналізацію, натиснувши кнопку на брелку.

Вони влетіли до двору й помчали, перескакуючи через лавиці, оббігаючи альтанки й гірки дитячого майданчика. Майже на льоту Сашко штовхнув чомусь іржавий кістяк гойдалки й кілька секунд ще чув за спиною її ритмічне поскрипування. Слідом за хлопцями, важко тупотячи, бігли троє міліціонерів, які грізно вимагали зупинитися. Перший з них, як побачив Сашко, що обернувся на лемент, ледь устигав слідом за вівчаркою, яку ледве втримував на повідку.

«Спустять собаку чи ні?» – подумав Сашко відсторонено, немов не про себе. Вирішив більше не оглядатися.

Хлопці вибігли з дворика на трамвайну зупинку, людей майже не було, а так хотілося загубитися в натовпі.

Від зупинки від’їжджав трамвай. Вони побігли за ним і метрів через тридцять нагнали його залізну тушу.

Веня нісся першим і радісно розмахував руками, викрикуючи щось несусвітнє й роблячи шалені знаки вагоноводу, чиє незадоволене обличчя миготіло в дзеркалі заднього виду.

Трамвай зупинився, відчинилися середні двері вагона, хлопці влетіли у трамвай, Льоха Рогов одразу підбіг до кабіни вагоновода. Сашко помітив, як він, щось говорячи, сунув їй купюру, вибачився й закрив двері. Вагон рушив.

Із дворика вибігли міліціонери, по їхніх рухах було видно, що вони одразу здогадалися, куди поділися втікачі.

Веня виставив їм середні пальці обох рук, коли трамвай різко спинився.

Передні двері відкрилися, й увійшли п’ять чи шість спецназівців. Веня натиснув кнопку екстреного виходу, двері повільно й з незадоволеним шипом поповзли, але ці амбали вже були поруч і зразу ж ударили Веню головою об поручень.

Сашко одразу закрив голову руками. Підганяючи міцними стусанами, Сашка витягли на вулицю.

На вулиці його, міцною долонею схопивши за комір, ударили головою об трамвай. Очі трохи почервоніли. Терпіти можна…

Хлопців поставили на «розтяжку» – змусивши скласти руки за головою, чолом упертися в залізну оббивку трамвая, а ноги розставити максимально широко. Щоб вийшло дуже широко, по ногах теж кілька разів ударили.

Спецназівцям, звичайно, хотілося більшого. Вони так красиво взяли бігунів – важкий азарт кипів у кожному з них, вимагаючи негайно роздерти впійманих на шматки. Але цікаві пасажирські обличчя, які притулилися до скла трамвая, заважали ловцям розвернутися на повну. Вони нервово тупцювали, стискаючи кийки, кривлячи обличчя.

Ледве повернувши голову, Сашко побачив, що Веня й Рогов, розкарячені так само, як і він, стоять трохи далі.

Запрацював мотор, і ПАЗик, який перекрив рейки, здав назад.

– Ну що, вантажити їх? – пролунав голос. – Треба їм, бля, улаштувати революцію.

– Що, сучий син? Революції захотів? – викрикнули десь поруч із Сашком, але не йому, а, схоже, Вені. – Червоною революційною кров’ю сцяти будеш за півгодини!

Пролунав удар, ще один. Не стерпів хтось, захльоснуло…

Сашко повернув голову до Вені й одразу отримав важкого удара в потилицю, немов хтось стояв за спиною і тільки й чекав приводу, щоб ударити.

– Тобі сказали руки за голову й не ворушитися?

Тут ще й собака приспів, а з ним – ті міліціонери, про наближення яких можна було здогадатися з наростання невпинних, недорікуватих матюків.

Собаку, судячи з гавкоту й шарканини, ледве стримували. Увесь зіщулившись, Сашко щомиті очікував, що зараз йому викусять шматок стегна.

– Ні, ну що тварюки… роблять!.. – лаявся один із міліціонерів, віддихуючись. – Усю вулицю розхерячили… магазини… машини… Це ж тварюки справжні… Їх, тварюк, треба застрелити прямо тут!.. Ти що, гаденя, робиш? – звернувся він до Вені, що впирався головою в трамвай. – Га? Тебе, шмаркачу, запитую! Ти що робиш?

– Тримаю трамвай, – відповів Веня ясним – і тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посміхнувся до червоної боковини трамвая, що приємно холодила пітне чоло.

– Ах, ти… – почув Сашко голос міліціонера й, зрозумівши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.

– Га? – викрикував міліціонер, як і раніше важко дихаючи. – Ще? Га? Ні, ти відповідай? Ще?

– Побався, – відповів Веня голосно, і це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потім час прийде, подивимося…».

Тут вступив уже хтось із камуфляжних чортяк:

– Ти як із дядьком міліціонером розмовляєш?

Він ударив – начебто змахнув косою – своєю величезною важкою ногою у берці Вені під коліно, і той різко, гакнувши від несподіванки, упав. Йому одразу із силою наступили берцем на обличчя.

– Агов, кінчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.

Очевидно, йому дісталося б теж, але їхню увагу відволікла вагоновод:

– Шановні! Відведіть хлопців від трамвая! У вагоні діти. Нам треба їхати!

– Семеновичу, вантажити їх чи ні? – знову запитав хтось.

– Ні. Хай «пепси» відведуть їх на площу. Ми ще покатаємося по дворах.

Спецназівці завантажилися, і ПАЗик, різко взявши з місця, від’їхав.

Веню підняли за комір. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипів і рушив.

Сашко, жмурячись від легкого паморочення, дивився у небо.

Вені й Льошці заклацнули за спиною наручники.

– Руки назад! – наказали Сашкові. Холодне залізо стиснуло кисті.

Вони пішли по вулиці вниз, міліціонери увесь час підганяли їх стусанами й матюччям. Іноді злобливо підгавкувала вівчарка.

Веня безупинно піднімав голову й з вологим сипом вдихав через ніс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених ніздрів.

Сашко з цікавістю розглядав учинене ним самим і його товаришами.

Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.

Кілька зірваних і потоптаних триколірних прапорів лежало на асфальті. Дорога була густо посипана склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.

Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.

Усі ліхтарі були розбиті.

«Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».

Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.

«У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.

Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.

– Ні, ну нахер ви це зробили? – усе не вгамовувався один з міліціонерів, найповажніший з них, який і досі говорив із задишкою. – Нахер? Ви це будували, щоб ламати?

Ніхто не поспішав йому відповісти.

Льоха спокійно дивився вперед, і на обличчі його читалося, що він не вважає за потрібне розмовляти з тим, хто питає.

Сашко міг би відповісти, але боліла розбита губа, і він безперервно злизував кров.

Вені, схоже, навіть його розбитий ніс не заважав, і він, хлюпаючи, запитав:

– Що будували?

– От оце все ви будували?

– А хто будував? – перепитав Веня, немов його це всерйоз схвилювало. Тут прямо в обличчя Вені наїхала камера, і міліціонер, матюкаючись, прогнав тележурналістів.

– Чуєш, розстебни мене, хоч кров витру, – скористався ситуацією Веня. – А то вас уздрючать прямо тут за побиття підлітка. У мене ніс зламаний. Я на вас заяву напишу.

– Та мені плювати на твою заяву, зрозумів? – одразу ощерився міліціонер. – Пиши, мені однаково. Я тобі ще дупу надеру у відділі.

Веня голосно гмукнув, харкнув кров’ю і замовк.

Пацанву «Союзу створювачів» виводили з підворіть – коли по три-чотири, а коли одразу й по десять.

Майже всі піймані були побиті, їхню шкіру прикрашали червоні криваві синці, очі швидко запливали, розплющені носи й розбиті губи сочилися кров’ю.