Kitobni o'qish: «Легіон Хронос»
Пролог
Локація Легіону Хронос. Поза межами визначення координат часу
Двері відчинились, і на порозі з’явився охоронець. У чорному шоломі з титанокарбону, широкий торс прикритий пластинами важкого бронежилету. Хромовану імпульсну рушницю легіонер недбало тримав на зігнутому лікті лівої руки. Марк Светоній, який саме проглядав файли рапортів командуючих когортами, здивовано подивився на охоронця крізь великі окуляри у старомодній роговій оправі. Відвідувачів він не очікував.
– До вас Префект Преторія, друже Консул, – відчеканив легіонер гугнявим голосом.
Марк Светоній мовчки хитнув головою. Охоронець відступив убік, пропускаючи до кабінету людину, постать якої виблискувала не менше, аніж рушниця в руках легіонера, – максиміліанівський1 обладунок візитера був відполірований до стану дзеркального сяйва. Прибулий, сповнивши простір кабінету бряжчанням металу, пройшов до крісла навпроти столу і сів, притримуючи палаш, що висів у нього при боці. Марк Светоній мовчки прослідкував за відвідувачем, очікуючи, що той почне розмову першим. Але чоловік у лицарських латах не поспішав. Він з гуркотом поставив на підлогу біля своєї ноги важкий арме2 і заходився витирати обличчя та шию хусточкою. Від погляду Марка Светонія не заховалось те, що на шоломі прибулого було кілька вм’ятин і він був вкритий краплинами запеклої крові.
– Ви потрапили у бійку? – запитав він.
– І отримав добрячої прочуханки, – спокійно відповів гість. – Так завжди. Спочатку Служба Попередньої Розвідки заспокоює даними про відносний спокій у межах координат операції, а потім ти виявляєш, що опинився у самому центрі грандіозної колотнечі. Цього разу, до речі, було не найгарячіше.
– Що ви кажете? – хмикнув Марк Светоній. Його забавляла ситуація.
– Наскільки я пам’ятаю, СПР є підрозділом Преторіанської Гвардії, а отже, підпорядковується безпосередньо вам, друже Геліодор. Кому ж як не вам слідкувати за тим, щоб подібні прикрощі не псували нам життя?
Прибулий заграв жовнами, але не відповів на шпильку Консула. Натомість підняв ліву руку на рівень очей і натиснув кілька кнопок на браслеті, що його мав на зап’ясті під шкіряним напульсником. Одразу ж прямокутна пластикова панель на столі Марка Светонія освітилась зсередини блакитним сяйвом. Консул поглянув спочатку на неї, потім на Геліодора.
– Рапорт – це чудово. Але я хотів би почути від вас про все стисло.
Префект Преторію знизав плечима з виглядом людини, яка не несе відповідальності за безголовість оточуючих.
– Коротко кажучи, завдання не виконано.
– Це прикро, друже Префект.
– Цілковито з вами згоден.
Марк Светоній зітхнув. Він і справді покладав великі надії на цю операцію. Саме тому відрядив керувати нею командуючого Преторіанською Гвардією особисто. Судячи з усього, не допоміг навіть такий відчайдушний крок.
– Ви ж знаєте не гірше за мене – нам потрібно знищити цю людину! В іншому випадку наслідки передбачити неможливо!
– На жаль, існують ситуації, за яких ми безсилі вплинути на хід подій, – холодно зауважив Геліодор.
– І це ви кажете мені після того як на підготовку операції було втрачено три місяці суб’єктивного часу?
– Саме так, – Геліодор усім своїм виглядом намагався довести, що Консул не є для нього беззаперечним авторитетом. – І, маю надію, ви згадаєте – ця операція не перша з подібних.
Марк Светоній спробував взяти себе до рук.
– Ви маєте рацію. Що ж… Які будуть пропозиції?
– Боюсь, це ще не все.
– Прошу?
– На мою думку, слід очікувати контрнаступу.
Марк Светоній скочив зі свого місця і забігав по кабінету.
– Але це неймовірно! Ви приходите до мене, спокійно повідомляєте, що ретельно спланована акція по знищенню КВТП провалилася, а ви досі не знаєте, хто такий цей триклятий Острівецький. Але вам і цього замало!
– Це не моя провина, друже Консул!
– Це провина ваших людей, а отже, й ваша! – категорично заперечив Марк Светоній.
Геліодор мовчки проковтнув докір. Марк Светоній повернувся за стіл. Було помітно, що ситуація його непокоїла, але, будучи людиною прагматичною, Консул швидко опанував себе.
– Наскільки велика ступінь загрози?
– Невідомо. На мою думку, вони спробують розшукати просторово-часові координати локації Легіону. Якщо це їм вдасться, про наслідки здогадатись неважко.
– І наскільки вони близькі до своєї цілі?
– Надто близькі. В них у полоні двоє моїх офіцерів.
– Чорт забирай! – не стримався Марк Светоній. – Офіцери Преторіанської Гвардії в полоні у КВТП! Що може бути гіршим?! Адже у них повний доступ до інформації з різноманітними грифами!
– Мені прикро, але все виглядає саме так.
Марк Светоній зручніше вмостився у кріслі й забарабанив пальцями по прозорій кришці столу.
– Хто ці люди?
– Подружжя Міщенків. Володимир і Галина. З нами три суб’єктивних роки. Працювали під прикриттям у КВТП. Причини провалу мені невідомі, але є підстави сподіватись, що вони витримають тиск варварів і не луснуть. Хіба один нюанс…
– Який саме?
– На них можуть натиснути особливо дошкульно. Під час вербування ми припустилися помилки.
– Я не хочу чути про помилки, Геліодоре! За останній час ви їх накоїли надто багато!
– Так склалося, і це теж не моя провина, ви знаєте. Я перебуваю на посаді Префекта Преторія лише один суб’єктивний рік.
Марк Светоній нетерпляче помахав рукою.
– Добре, добре, досить порожньої балаканини. Розповідайте, у чому суть проблеми?
– У Міщенків в континуумі залишився син. Він громадянин. Є підстави вважати, що тиск на них буде вчинено саме через нього.
– Чорт забирай! – вдруге вилаявся Консул. – Така робота нікуди не годиться! Як можна проводити вербовку, залишаючи у континуумі найближчих родичів людини? Чому я про це не знав?
Геліодор спокійно знизав плечима. Марк Светоній кілька секунд про щось роздумував, заплющивши очі, після чого піднявся з крісла, обійшов стіл і поглянув на Префекта Преторія впритул.
– Ви ще тут? Діставайте його звідти, Геліодоре!
Геліодор мовчки встав, віддав честь, притиснувши кулак до металу кіраси, крутнувся на підборах і зник за дверима.
Розділ 1
07.30 03 жовтня 2017 р. Україна. м. Дніпро
Погода оптимізму не додавала – від початку ранкових сутінок йшов дрібний холодний дощ. Автомобілі, які діловито сновигали за вікном, мали неохайний вигляд. Підкидали похмурості картині осіннього ранку й каштани – вони захворіли ще під час літньої спеки і тепер стояли майже голі. Мокрі, безлисті і чорні.
Дмитро зітхнув і поглянув на годинник. Стрілки вказували на сьому тридцять. За годину він має бути в інституті. Сьогодні першою парою історія, а це, поєднуючись з непривітною картиною за вікном, примушувало гарячково відшукувати причину не виходити з дому. Втім, перегорнувши кілька з найбільш популярних «відмазок», Дмитро зрозумів, що жодна з них не підходить. На ГРВІ він «хворів» позаминулого тижня, а минулого понеділка прогуляв першу пару взагалі без вагомих на те причин. Тож тепер, ризикнувши ігнорувати відвідини предмету з назвою «Історія», цілком вірогідно міг наразитись на двійку у семестрі. А це вже проблема.
Дмитро не любив історію. Так було не завжди, раніше вивчання її навіть приносило задоволення. У сьомому класі він попросив батька принести з кафедри репродукцію картини Шарля Ленепве «Жанна д’Арк під час облоги Орлеана». Дмитро міг годинами роздивлятись репродукцію, уявляючи, якою насправді була героїня середньовічної Франції. І не лише Орлеанська діва цікавила його, являючись крізь глибину століть, були й інші улюблені персонажі. В розкішних античних вбраннях або закуті у залізо лицарських обладунків, позбавлені страху могутні воїни і мрійники-вчені, винаходи яких колись круто змінили хід історії. А як цікаво було слухати розповіді шкільного вчителя про часи, що давно минули! Слухати і уявляти себе то командиром римського легіону, який, сидячи у сідлі баского скакуна, спостерігає за залізними лавами солдатів, то галантним кавалером, центром уваги дівчат у пишних шовкових сукнях.
Але дитячі фантазії залишились у минулому. І справа зовсім не у тому, що змінився він сам. І не у тому, що інститутський викладач історії був зовсім не тією людиною, яка могла зацікавити студентів вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжній талант налаштовувати проти себе людей і Дмитро від перших днів навчання конфліктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбові Дмитра до історичної науки ще одна вагома причина. Але без потреби він не любив згадувати про неї.
З кухні, відволікаючи Дмитра від невеселих думок, бадьоро засвистів чайник. Хлопчина зітхнув і почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув телевізор, на екрані якого шикарна блондинка оповідала голлівудського вигляду чоловіку про переваги нового засобу від геморою з назвою «Проктозан».
Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпікаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до діалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тітка Віра.
– Ти ще вдома! – повним трагічності голосом мовила вона.
– Я вже збираюсь у інститут.
– Ти знову запізнишся.
Дмитро зітхнув.
– У мене ще є час.
– Молодий чоловіче, не сперечайся зі мною. Ти знову запізнишся, а зрештою тебе просто відчислять. Ти цього бажаєш?
– Тітко Віро, ви надто згущуєте фарби. Загроза відчислення доки що не є невідворотною.
– Ти завжди намагаєшся все перевести на жарт. Але мені не до жартів. Твої батьки, земля їм пером, мріяли бачити тебе освіченою людиною. Невже ти хочеш їх підвести?
– Ні. Саме тому я кладу слухавку і виходжу з квартири.
– Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньої фрази, зміст якої йому був відомим наперед, поклав слухавку. Він змахнув зі столу хлібні крихти, помив чашку і, поставивши її на полицю, пішов одягатись.
На зупинці маршрутного таксі, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пік: усі їхали зі спального мікрорайону Березинка, де мешкав і Дмитро, у центр. Щоб зайняти місця у навчальних аудиторіях, офісах, за прилавками крамниць, або верстатами заводів. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерігатиме на зупинці, в душі все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, і як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрій буде не таким кепським – п’ятниця і розуміння факту, що цілих два дні він матиме можливість забути про заповнену натовпом зупинку і обридлий кабінет з портретами великих істориків минулого.
Перше маршрутне таксі, як того і слід було очікувати, не зупинилось. Лискучий жовтий автобус поважно продефілював повз зупинку, демонструючи Дмитру абсолютну ним незацікавленість. Подібним чином вчинив і другий, запам’яталась лише розпластана по бічному склу чиясь спина – вона була схожа на метелика, котрого готують для колекції. Доля змилувалась лише хвилин через десять – третя маршрутка все ж зупинилась і Дмитро у супроводі кількох товаришів по нещастю розпочав її стрімкий штурм.
Коли, спітнілий і добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторії, стрілки годинника докірливо показували, що він спізнюється на десять хвилин. Це одразу ж помітив викладач – той самий товстун на ім’я Петро Олексійович, у студентському середовищі відомий під назвиськом Буцефал.
– А ось і наш довгоочікуваний Міщенко! – з посмішкою, яка не віщувала Дмитру нічого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертої дошки і поклав руки на поручні крісла. – Втім, як завжди. Яку версію своїх неймовірних пригод ви нам оповідатимете цього разу?
Дмитро відчув роздратування. Він ніколи не був схильним до віртуозної брехні, тож неймовірних історій, як це полюбляли робити деякі інші студенти, пояснюючи запізнення, не складав. Та це жодним чином не цікавило Петра Олексійовича. Дмитру навіть здавалось, що усі напучування, що їх доводилось вислуховувати від історика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.
– Вибачте, Петро Олексійович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядає жалюгідно, але погоджувався на таку жертву. – Півгодини простояв на зупинці.
– Дмитро, ви не оригінальні.
– Але чесний.
– Можливо. А вас не лякає той факт, що чесність не завжди допомагає уникнути покарання за здійснені вчинки?
З райка почулись ліниві смішки – колеги раділи короткочасній інтермедії, котра відстрочувала нинішнє покарання у вигляді опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його політика після укладення Зборівської угоди 1649 року».
– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирішуються більш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексійович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цінуєте часу. А він такого відношення не терпить!
– Мені це відомо.
– Маю надію. Що ж, сідайте на своє місце, молодий чоловіче. Я залишаю за собою право детально побесідувати з вами на тему домашнього завдання.
Дмитро зрозумів, що поганий настрій вранці був лише передчуттям біди, яка зараз набувала реальних обрисів – його знання політики гетьмана Хмельницького не витримувало жодної критики. Як до Зборівської угоди 1649 року, так і після неї. Втім, до часу аудієнцію у викладача було закінчено, і Дмитро, повісивши мокру парасольку на вішалку, почимчикував за свій стіл. Сів поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидів від початку навчання в інституті.
– Ну ти даєш! – зашепотів Макс. – Хіба не знаєш, що Буцефал зранку не в гуморі?
Дмитро не відповів. Звичайно, він це знає.
– Тюхтій, – змахнув рукою Макс.
– А тобі лише позубоскалити, – буркнув Дмитро і виклав на стіл кілька зошитів.
Макс, з виглядом ображеної чесноти, приклав руки до грудей.
– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще більше отримає.
Немов у відповідь на його слова, двері відчинились і до кабінету забігла Олечка. Рожевощока і перелякана.
– Петро Олексійович, я…
– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обізвався зі свого кутка викладач.
– Вибачте, я запізнилась!
– Я помітив це, Олечко. А ще я помітив, що ви запізнюєтесь з істинно німецькою пунктуальністю! Просто геніально запізнюєтесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собі дозволити! Я, здається, скоро почну вдаватись до заходів!
– Але, Петро Олексійович…
– Ніяких «але», Олю. Ідіть на своє місце. Від завтрашнього дня запізнення більш як на три хвилини буду карати з середньовічною жорстокістю. Тебе, Міщенко, це теж стосується!
Оля, ще більш рожевощока, аніж хвилину тому, пішла до свого столу, намагаючись не помічати сяючих посмішок одногрупників. Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала місце щойно, проходила без перерв і значних змін сценарію протягом багатьох місяців.
Дмитро зітхнув і зручніше примостився, намагаючись стати непомітним для Буцефала. І потерпів цілковите фіаско.
– Пане Міщенко, не бажаєте розповісти нам тему домашнього завдання?
Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, після чого поплентався до дошки.
– Отже, що ви можете повідомити нам про внутрішню політику великого гетьмана після підписання трактату у Зборові? – Буцефал не говорив, він смакував слова.
Суд, вирок і страта не зайняли більше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням вліпив Дмитру двійку і, дивлячись поверх своїх окулярів, сказав:
– Просто феноменальна недбалість. Ви, молодий чоловіче, вперто ігноруєте мене і мій предмет. І не який-небудь предмет, а історію! Те минуле, без якого немає майбутнього. Адже ще древні казали… – Буцефал посипав латиною, і Дмитро відверто занудьгував.
– А для вас, я бачу, мої слова лише пустий звук? – лиховісно притишив голос Петро Олексійович. – Під час заліку я знайду можливість продемонструвати, що ви чините не зовсім пристойно.
Дмитро відчув, що з нього досить.
– Послухайте, Петре Олексійовичу, а ви не перебільшуєте значення вашого предмету у моєму наступному житті?
– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на півслові.
– Я маю на увазі той факт, що на дворі XXI сторіччя. А гетьман Хмельницький і його політика – це лише порох на архівних полицях. Я розумію, що історію потрібно знати, але ставитись до неї як до фетишу не надто розумно.
– До фетишу?! – вражено прошепотів Буцефал.
– Саме це я мав на увазі. Тож чи не краще мені, як людині, котра готується стати інженером-програмістом, звернути свою увагу на більш актуальні речі?
Буцефал від несподіванки навіть зняв окуляри.
– Але… Як ви смієте?! – промимрив він.
Дмитро змахнув рукою і пішов на своє місце.
– Я й не сподівався на ваше розуміння.
– Ох і пожалкуєте ви про свої слова і недбале ставлення до історичної науки, молодий чоловіче! – зарипів за спиною голос Буцефала.
Якби ж Дмитро міг знати, що чує цієї миті справжнє пророцтво!
Розділ 2
14.30 03 жовтня 2017 р. Україна. м. Дніпро
Все розпочалось за годину до закінчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидів за монітором у комп’ютерному класі й заглибився у цифрові джунглі мови для програмування під назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собі під ніс, трудився за монітором свого комп’ютера Макс.
Тоді й прийшло повідомлення. На Фейсбук.
Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повідомлення, виводячи його на екран.
«Привіт. Нам потрібно зустрітись».
Дмитро поглянув на сторінку дописувача – фото відсутнє, ім’я Іван Іваненко ні про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашників вирішив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не візьмеш.
«Я вже зустрічаюсь з чарівною дівчиною. І не надто полюбляю таємничих незнайомців».
Дмитро натиснув клавішу «Enter» для відправки повідомлення і почав потай спостерігати за присутніми у кабінеті. Хто ж почне клацати клавіатурою? Клацали двоє – Андрій Петренко і Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро відкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не більше, аніж вчені про поверхню Марса. Макс, точно він! Зареєструвався під новим «ніком» і блазнює. Користується тим, що з одного робочого місця важко побачити те, що робиться на моніторі іншого. Дмитро відкрив вікно повідомлень до Макса і заклацав клавішами:
«Нудьгуєш?»
«З чого ти взяв?»
«Сам знаєш».
Макс знизав плечима і запитливо поглянув на Дмитра. Хотів про щось запитати, але цієї миті на його столі запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку і схилився до Дмитра.
– Димитріус, виручай!
Дмитро одяг на обличчя крижану посмішку.
– А що сталось?
– Не виступай, Дмитре, допоможи. Нічого не можу зрозуміти, – судячи з вигляду Макса, він зараз був далеко не в тому гуморі, щоб писати на Фейсбук всіляку маячню.
Дмитро швидко набрав у вікні для розмов з Максом потрібні формули і відіслав. Макс поглянув на нього вдячними очима і заклацав клавіатурою.
Невідомий дописувач озвався вдруге:
«Це не Макс».
У Дмитра виникло відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий.
«А хто?»
«Ми незнайомі. Але потрібно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».
«Звучить надто складно».
«Раджу не зволікати. Це у твоїх інтересах».
Дмитрові набридла ця гра у шпигунів на самому початку. Він закрив діалогове вікно і заблокував сторінку Івана Іваненка. Близько чверті години осягав премудрості С#, після чого зберіг файл лабораторної роботи і скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами і розумними очима – Андрія Сергійовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Під його керівництвом навіть лабораторні з програмування можуть здаватись цікавими.
Андрій Сергійович визирнув з-за монітора, що стояв на столі викладача.
– Ти вже закінчив, Дмитре?
– Так, Андрію Сергійовичу.
– У такому разі не буду тебе затримувати.
Відчуваючи, що зіпсований на початку дня настрій значно поліпшився, Дмитро закинув на плече ремінь свого наплічника і пішов до дверей, не забувши глузливо підморгнути Максу.
Телефон задзвонив, коли він збігав сходами у промоклий осінній день, до метушні на тротуарах і співу клаксонів у заторах. Дмитро дістав з кишені слухавку. Абонента не було у списку телефонної книги.
– Слухаю, – буркнув Дмитро.
– Послухай, Дмитре, нам справді потрібно зустрітись, – мовив до нього невідомий чоловічий голос.
– Хто ти?
– Я тобі щойно писав.
– Я зрозумів. Але це нічого не пояснює.
– Я знаю, як це виглядає. Але повір – я бажаю тобі добра.
– Яка рідкість у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?
– Це не телефонна розмова. Нам потрібно зустрітись. Вважай – тобі загрожує небезпека. Смертельна небезпека.
– Хто б мав сумнів. Нехай тобі щастить, Робін Гуде! – Дмитро відімкнувся і вирішив більше не здіймати слухавку у разі, коли телефонуватимуть незнайомі номери.
На зупинці Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотілось. Програму він майже дописав, залишилось роботи усього на кілька днів. Максимум через тиждень він зможе, нарешті, передати її замовнику і отримати гроші. Перспектива провести вечір перед телевізором також не гріла. Залишалась можливість провештатись кілька годин містом, залишаючись на самоті серед багатолюдних натовпів. Дмитро звик до самоти. Відтоді, як три роки тому його життя круто змінилось, раніше, аніж потрібно викидаючи Дмитра у дорослий світ, він навіть віддавав перевагу самотності.
Батьки Дмитра летіли у закордонне відрядження, коли літак, у якому вони перебували раптово зник з радарів наземних служб… Все відбувалось наче у страшному сні для Дмитра, якому щойно виповнилось шістнадцять. Тривожне очікування чергового випуску новин, репортажі, що їх передавали з укритого уламками поля журналісти усіх каналів новин. Нарешті похорон і розмова з тіткою Вірою, яка відтепер стала офіційним опікуном Дмитра. Тоді він відмовився переїздити до неї і довів, що зможе жити у батьківському домі сам. І, потрібно віддати належне тітці, вона змогла зрозуміти його, тож залишила можливість після втрати родини зберегти хоча б рідні стіни. Хоча й, з властивою лише їй прискіпливістю, намагалась проконтролювати кожен крок племінника і навіть завела знайомство з деякими його інститутськими викладачами. Крім того, вона неодноразово нарікала Дмитру за недостатню пошану пам’яті загиблих батьків. Відвідання могили батька і матері усього раз на рік під час провідної неділі, стверджувала тітка Віра, не є достатнім вшануванням для люблячого сина. Звісно, Дмитро погоджувався з нею, але нічого поробити з собою не міг. Його просто не тягнуло на кладовище за містом. Головним чином тому, що завдяки якомусь неясному шостому відчуттю він знав – вони не померли. Дмитро не вдавався у подробиці, просто знав, і все. А з огляду на неймовірність власних переконань не поспішав ділитись ними зі сторонніми. Нинішні загадкові повідомлення і дзвінок сколихнули в душі у Дмитра ті давні переживання, а разом з ними й підозру, що буденний сірий світ, де йому доводиться жити, є лише декорацією, якою від нього намагаються щось прикрити.
Роздумуючи про це, Дмитро вирішив зайти у кав’ярню і випити чашку кави. До такого рішення спонукав дрібний холодний дощ, який почав засівати вулиці міста – вочевидь у небесній канцелярії вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.
Замовивши каву, Дмитро почав розмірковувати про дзвінок незнайомця. Можливо, слід було поспілкуватись і з’ясувати, що йому потрібно? Втім, це зробити не пізно – номер телефону незнайомця зафіксовано у пам’яті мобільного. Але він не хотів продовжувати перерваної розмови, навіть боявся її продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте відчуття, що було у Дмитра значно більш розвинуте, аніж у його однолітків. Йому, наприклад, не складало жодних труднощів відгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли він відважився запросити її на побачення. Чомусь Дмитро від початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подругою на терасі літньої кав’ярні неподалік, сміятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдоті – під годинником, з букетом квітів і розгубленими очима. Проте її очі виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово з’явився у неї за спиною, пожбурив на стіл букет і покрокував геть.
Від думок відірвав телефонний дзвінок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Ніколи не пізно піти, якщо розмова виявиться розіграшем, або ще чимось непотрібним. Дмитро поставив на стіл чашечку з кавою і дістав слухавку мобільного. Телефонувала тітка Віра.
– Ну, що я тобі казала? – зловісним голосом розпочала вона читку моралі.
– Про те, що я можу спізнитись.
– От! Ти ніколи мене не слухаєш. А я, між тим, завжди бажала тобі лише добра. Тож заявляю тобі, Дмитре, цілком офіційно – ти безвідповідальний, недисциплінований і невдячний юнак!
– Так, тітко Віро, ви маєте рацію.
– І все? Я просто маю рацію і все?!
– Так.
– Як тоді пояснити двійку з історії, отриману тобою не далі як сьогодні вранці?
Їй про все відомо. І про запізнення, і про двійку. Втім, цей факт до шостого відчуття не мав жодного відношення – тітка Віра просто була знайома з Буцефалом і той про все їй наскаржився. Скоріш за все і про фетиш.
– Мало того, ти ще мав нахабність привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що мені з тобою робити, Дмитре?
– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитрові стало весело.
– Кого?!
– Петра Олексійовича.
Тітка Віра на тому кінці театрально зітхнула.
– Це переходить усілякі рамки, юначе! Запам’ятай, подібна поведінка ні до чого доброго тебе не виведе. Тебе відчислять, ти потрапиш до війська. Будеш будувати дороги.
– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.
– Чи що там ще будують будівельні війська?
– Таких військ не існує, тітонько.
– Яка різниця! Ти хочеш до війська?
– Я ще не вирішив. Зрештою, на сході війна, тож, цілком можливо, я там буду корисним.
У відповідь на останню фразу тітка Віра видала таку ґрунтовну лекцію про безвідповідальність і кару, яка за нею обов’язково настає, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стіл і взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоєм, роздивляючись у вікно натовп пішоходів, що тік повз вітрину кав’ярні. Закінчивши, сказав у телефон:
– Я зрозумів вас, тітко Віро. І обіцяю виправитись найближчими днями.
– Нарешті. Нарешті я достукалась до твоєї свідомості! Повір, я турбуюсь про тебе.
– Мені про це відомо. Дякую, тітко Віро, я намагатимусь виправити двійку.
Голос тітки пом’якшав:
– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твої батьки, якби вони були живі, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на війну… Вона мене лякає. Ти ж не зробиш цього?
– Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? – відповів Дмитро запитанням на запитання.
– Але ти не можеш…
– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав він, почувши у слухавці схлипування, – у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.
