Kitobni o'qish: «Куля для вовкулаки»

Вступ

Життя до біса цікава річ. І немає жодного сенсу сперечатися з таким твердженням. Хоча би з тієї причини, що подібне визнає людина, яка надто довго затрималась у нашому недосконалому світі. Парадокс – світ недосконалий, але життя дуже цікава річ. І розуміння цього факту не полишає, навіть коли осягнеш усю його недовершеність, метушливість, а подекуди й жорстокість. Принаймні за увесь свій довгий шлях я не зустрічав жодного смертного, який, будучи при здоровому глузді, не дорожив би власним життям. Можливо, комусь мої слова здаватимуться дивними. Але маєте вірити старому Паливоді на слово. Бо навіть самогубець, який вирішив звести рахунки з життям, таємно сподівається, що все затіяне ним лише гра. Дурний сон, котрий може закінчитись будь-якої миті. І той самий самогубець, набувши статусу невдалого самогубця, знову порине у вирішення десятків повсякденних своїх справ. І козак на полі бою, і немічний старець – життям дорожать усі. За свої роки я бачив достатню кількість різноманітних людей. Справді достатню. Іноді навіть волів би ніколи не зустрічати багатьох із них. Але, як кажуть мудрі, не ми обираємо свій шлях, шлях обирає нас. І далеко не кожному смертному випадає можливість посидіти спокійно наприкінці його, поглянути у минуле й замислитись над сенсом життя. Мені таке щастя усміхнулось. Тож тепер, коли від буремної молодості залишились хіба спогади, а рука вже не має достатньо сили, щоби тримати шаблю, маю вдосталь часу. Можу сидіти у своєму скрипучому кріслі й віддаватись тим самим спогадам. Ба навіть більше – розуміти, що все закарбоване в пам’яті може залишитись у ній лише доти, доки живий я сам. А далі? Вічність. Небуття? Люди й події, які нині стали минулим, усі вони стануть нічим. Справді шкода.

Напевне, саме подібні думки надали мені наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарів. І от дивна річ, якоїсь миті моя нікчемна писанина настільки захопила мене, що стало здаватись, ніби минуле ожило навкруг мене. Люди, які пішли в небуття багато років тому, події, про які тепер ніхто й не пам’ятає, усе набрало нового змісту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волію не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах і запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець і примушувало боротись зі страхітливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним і багатьма достойними людьми. Надало можливість заглянути у таємничу безодню під назвою людська сутність і вивести на чисту воду багатьох злочинців…

Старий Семен Паливода – не флорин, усім подобатись не може. І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розуміти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що міг би зробити у тій чи іншій ситуації значно більше, аніж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, і теж матиме рацію. Я звичайна людина.

Скажу навіть більше – коли після багатьох років до рук мені попав зошит у потертих пергаментних палітурках, вірний супутник на протязі десятків років, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачів усе, що занотовував у ньому. Лише після немалих вагань і сумнівів вирішив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однією лише ціллю – не загубити жодного факту, потрібного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклі від часу сторінки і моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала ті події, аніж події дня учорашнього, примусили ожити картини моєї молодості. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабністю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача події днів давно минулих, що їх пригадав і оживив для вас у своїх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкої руки запорізьких братчиків отримав веселе прізвисько Паливода. А розпочну з розповіді про бідолаху Олександра Сенявського. Нещасного молодого чоловіка і страшного демона, який колись давно лякав мешканців Поділля самим своїм ім’ям. Демона, якого народили чутки, а вбила лише власна слабкість. Утім, не будемо забігати наперед. Почнемо з самого початку. А діло було так…

Розділ І

Сурма заспівала весело й охайно. Розсипала чисте срібло десь там, за купою старезних дубів на пагорбі, де сонце вигрівало ліс вечірніми променями. Проспівала тричі й затихла, примушуючи переповнених передчуттям битви зі звіром людей напружитись і принишкнути на номерах. І люди стали схожими на вовків – тихі й непомітні, але небезпечні, немов кидок лісового сіроманця. Як і личить справжнім мисливцям. Люди уважно прислухались до розповідей лісу й вдивлялись у його темні нетрі. Одночасно відчували хвилювання й піднесення. Нарешті, нарешті монотонне очікування залишилось позаду! І тепер сурма промовляла до них, заохочувала до поєдинку. Вона розповідала, що десь там, у долині, серед кущів верболозу й заростей очерету, які неможливо було побачити за громаддям дубового гаю, розпочалась фінальна частина багатогодинного дійства. Там загоничі, нарешті, підняли сікача і тепер упевнено женуть його на стрільців, що готують до стрільби мушкети й тремтять у нетерпінні. А звір, якщо вірити докладам лісничих старости, мав зайняти місце серед достойних трофеїв! Не дарма ж пан староста, ясновельможний Адам Ієронім Сенявський, скликав на полювання всіх шляхетних сусідів! А в загоничі, як оповідали обізнані, подалась чи не вся чоловіча половина поспільства двох сіл Меджибізького ключа¹! Виконуючи наказ, розповідали ті самі обізнані, не менше сотні покріпаченої челяді покинули роботу в полі й при дворі пана старости. І тепер усі вони торохкотіли бляшанками, кричали й стукотіли палицями по стовбурах дерев. Лякали всю живність на багато миль навкруги.

Це полювання мало стати справжньою розвагою для вельможних мисливців! Хоча б тому, що староста яворівський, Адам Ієронім Сенявський, знався на полюванні. Про те можна запитати у будь-кого з людей, яким поталанило знати особисто пана старосту. І хоч сам він, посилаючись на зайнятість, не брав участі, все організував як слід. Зумів як завжди все обставити таким чином, щоб шляхтичі сусідніх маєтків ще довго згадували лови на землях Меджибізького ключа за келихом старого венґржина². Підливав масло у вогонь сподівань і той факт, що вся жіноча половина челяді вищеназваних сіл теж покинула свої справи і нині готувала на подвір’ї фортеці Меджибожа гучний бенкет. З десятком свиней і телят, що їх білували тут-таки, на широкому майдані під донжоном³. Із сотнею каплунів, качок і гусаків, чий пух літав над фортечними мурами, а м’ясо шипіло на гігантських сковорідках. З трьома пудами жовтобоких коропів, що їх подаватимуть засмаженими у сметані. З неліченими діжками горілок, вин і медів! Недарма вся округа… Та що там округа! У Києві, Львові, Кракові й Варшаві багато хто з вельможного панства мрійливо згадував бенкети й полювання в маєтностях Адама Ієроніма Сенявського! І цього разу бенкет мав бути ще більш гучним. Адже він, як власне й полювання, були затіяні не без нагоди. Саме сьогодні середньому сину пана старости виповнювалось двадцять і Сенявський мав на меті відзначити день народження Олександра так гучно, щоб поголос про святкування перевершив пишність усіх попередніх прийомів, полювань і бенкетів!

***

Меджибіж очікував свята. Але того, що мало відбутись, не очікував ніхто. Жоден із мешканців старої фортеці, мисливського будинку старости й навколишніх фільварків. Якби ж пан староста тільки міг знати! На одну лише коротку мить осягнути увесь жах, яким закінчиться для нього цей день, він прокляв би мить, коли замислив відсвяткувати день народження Олександра полюванням і гучним бенкетом. О, він би за десять замків, за глухі мури заховав би свою надію й сподівання. Коли б лише міг знати…

Але Адам Ієронім Сенявський ні про що не здогадувався. Тому й застигли стрільці на номерах, тому гнали на них здобич загоничі, тому й витрачала над лісом сурма срібні свої розсипи. Лунала так, що її могли чути не лише загоничі й мисливці на номерах, а далі, значно далі. Власне, з огляду на зайнятість усіх мешканців на полюванні, таких людей було не надто багато. Проте, почувши сурму, зацікавлено повертали голови жовніри на варті фортеці й подорожні на битому шляху, що вів від Костянтинова до Летичева. Намагались роздивитись, що відбувалось серед лісової гущавини, чумаки, які довгою валкою простували з Криму у відомому лише їм напрямку. Хитали головами й продовжували свій шлях.

Та була під кронами старезних дубів у гаю ще одна людина. Таємнича і зловісна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодів мисливцями, ця людина зберігала спокій і зосередженість. Таємничого незнайомця не цікавив вепр, що мчав зараз назустріч мисливцям. Його не цікавив навіть той факт, що він знаходиться між здобиччю й готовими до бою стрільцями. Таємнича постать у чорному плащі з відлогою просто стояла й спостерігала за чимось чи кимось, відомим тільки їй одній. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотінням. Темна, як ніч, невагома, як привід. Вона теж чекала на свою здобич.

І її здобиччю не був вепр. Ціллю слугувала людина.

***

На передовому номері Олександр Сенявський з усмішкою на блідому обличчі поглянув на Міхая Березовського.

– Він буде моїм, чуєш, Міхаю!

Міхай, не менш блідий, аніж його сюзерен, усміхнувся у відповідь.

– Він стане здобиччю кращого з нас, пане мій. А кращим, поза всякими сумнівами, є саме ти!

Олександр вищирився.

– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в її гарячу плоть! Ти бажаєш цього, Міхаю?

– Так! – Очі Міхая звузились, він поклав на землю мушкет і з дурнуватою посмішкою продовжив: – До біса мушкет! Ми уб’ємо його голіруч і вип’ємо його кров!

– Візьми мушкет, Міхаю! – пошепки наказав третій з присутніх на номері мисливців. – Не грай з вогнем!

Сенявський і Міхай перезирнулись.

– Ти боїшся вепра, Вітеку?! – тихцем засміявся Сенявський. – Чорт забирай, мій ротмістр боїться!

– Ні, Олександре!

– Можливо, вважаєш, що він сильніший за мене?

– Ні.

– Як завжди, похмурий Вітек недооцінює наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаєш, хто мій батько?

– Знаю, – похмуро прошепотів Віктор Мацейовський, якого Сенявський по-панібратськи кликав Вітеком.

У напівтемряві гаю йому здалося, що очі, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем і стали схожими на вовчі.

– Хто ж він?

– Твій батько Адам Ієронім Сенявський, Олександре, – зітхнув Мацейовський.

– Ти знову за своє, ротмістре! – загрозливо зашепотів Олександр. – Мій батько князь темряви, і тобі це відомо! Міхай, хто мій батько? – поглянув Сенявський на іншого мисливця.

– Сатана!

– Так, Сатана!!!

Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк і Сенявський. Лише його ніздрі зарухались, немов він намагався вислідити здобич за допомогою нюху. Кілька секунд понюхавши повітря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось і заклекотало гарчання. Той з мисливців, кого називали ротмістром, обережно відступив на крок від свого сюзерена й міцніше стиснув у руках мушкет. Підняв зброю з землі й Міхай Березовський.

***

Час збігав неспішно. Темна постать у чорному плащі за півтори сотні кроків від притихлих на номерах мисливців немов зрослася з шорстким стовбуром дерева. Чорна відлога приховувала у своєму мороці риси обличчя, а пальці його правої руки перебирали вирізані зі слонової кістки чотки. Неквапно й ритмічно. Ліва рука стискала цівку довгої мисливської рушниці. І ця рушниця, у випадку, коли б хтось міг помітити таємничого незнайомця, притягла б не менше уваги, ніж сама постать у плащі кольору воронового крила. Зброя в руках невідомого відрізнялась від мушкетів, що їх мали при собі мисливці так, як може відрізнятись витвір талановитого ювеліра від дешевого брязкальця, виготовленого на ярмарку для невибагливих сільських красунь. Це був довгий, майже у сажень завдовжки штуцер. Гвинтівка з тих граційних красунь, що вкриті майстерною різьбою, сріблом, а подекуди й чистим камінням. Утім, прикраси зараз неможливо було роздивитись. По всій довжині, за винятком бронзової мушки на кінці, а також цілика і курка в казенній частині, зброя була обмотана брудним ганчір’ям.

Незнайомець заховав чотки в кишеню плаща й прискіпливо оглянув штуцер. Життя одного з мисливців почало відлік останніх своїх хвилин.

Нарешті, здалеку долинув гамір загоничів. Пильно озирнувшись, людина в плащі видобула зі складок одягу порохівницю, і вправна рука всипала у ствол рушниці заряд чорного зернистого пороху. Слідом за ним був укладений крихітний шкіряний клейтух, і за допомогою довгого шомпола й дерев’яного молоточка незнайомець почав поволі забивати у гвинтівку блискучу срібну кулю. Ствол рушниці всередині мав нарізи, тож куля заходила поволі й робота по заряджанню була досить клопіткою.

Саме це мало компенсуватись відстанню й точністю, з якою куля під час пострілу залишить рушницю і полине до цілі.

І виконає свою чорну справу.

Невідомий працював не менше хвилини, доки шомпол уперся в перешкоду. Куля зайняла своє місце, стрілець перевірив порох на полиці й звів курок. Коли сурма оголосила про завершальну стадію гонів, людина зі штуцером напереваги застигла в очікуванні. Від вигляду її постаті віяло чимось моторошним – худа і чорна, немов ніч. Обличчя цілком заховане в мороці відлоги. Щось сатанинське ніс вигляд стрільця. Щось таке, чого не мало бути у світі людей…

А хвилини йшли надто повільно. Незважаючи на те, що мисливці завмерли зовсім поряд, чоловік у плащі й не думав ховатись. Він просто стояв у тіні дубів.

Він очікував.

Його ніхто не помічав, і він знав це.

О, цим жалюгідним людцям не дано бачити його! Лише одному з них удасться позирнути у його очі. І це будуть очі смерті.

***

Сурма заспівала вдруге. Тепер значно ближче, аніж минулого разу. Гони продовжувались. Десь в очеретах голосно розмовляли загоничі, а мисливці сторожко вглядались у морок гаю, відчуваючи у скронях удари власних сердець. Десь у чагарниках їм назустріч рухається вепр. Двадцять пудів страху й люті, двадцять пудів жаги до життя й готовності зрівняти з землею будь-кого. О, для справжнього мисливця є істинним задоволенням протистояти такому супротивнику. Особливо, коли справжньому мисливцю двадцять, а сам він – улюблений син шляхетного пана Сенявського, найбагатшого й наймогутнішого магната в окрузі. Того самого Адама Сенявського, чиї землі тягнуться від Сатанова і Зінькова на півдні до Синяви на півночі. Від Бережан на заході до Білої Церкви на сході. Так-так, того самого Адама Сенявського, який у минулому році узяв участь у поході на Москву на чолі цілого полку. Того самого старости яворівського, від вигляду якого тремтіли московіти захоплених фортець. І того вельможного пана, який місяць тому був удостоєний ласки самого короля! Снідав з його величністю в королівському палаці. Ба навіть отримав від нього в подарунок коштовну шаблю з золотою насічкою й коштовним камінням на руків’ї. А до шаблі щирі королівські подяки за захист кордонів Речі Посполитої. Цієї миті його син, який чомусь заявляв, що його батьком є не Адам Сенявський, а сам диявол, готувався зустрітись у дуелі з диким кабаном, що його підняли у долині загоничі й вперто гнали назустріч розв’язці.

Олександр твердо вирішив, що трофей за будь-яку ціну має залишитись за ним. Хоча б тому, що батько матиме привід гордитись своїм сином, а не лише картати! Була ще одна дрібниця – юна панночка, донька ротмістра королівського Стефана Потоцького Барбара. Але про неї Олександр останнім часом майже не згадував. Незважаючи на те, що Барбара красномовно поглядала на нього своїми бездонними очима кольору польових волошок. І в разі успішного полювання дивитиметься не лише як на наслідника маєтків, а як на справжнього чоловіка! Кілька місяців тому для Олександра Сенявського цей факт був би основним стимулом стати переможцем, але не зараз. Тепер це лише дрібниця.

Загоничі наближались. Ось їхні крики, відбиваючись від стовбурів старезних дубів, лунають зовсім поряд. Стукіт і тріск підступає, а мисливці тісніше втискаються у свої схованки, намагаючись до часу залишитись непомітними для здобичі.

Відлік часу йде на хвилини, й Олександр збив на потилицю прикрашену павичевим пером боброву шапку. Ось він звів курок свого мушкета. Ось підняв його, відшукуючи ціль. У запалі навіть не помітив, як Міхай і Вітек щільніше обступили його, маючи на меті звести шанси кабана в майбутньому єдиноборстві з паничем до мінімуму, й захистити його від звіра, коли щось піде не так. Ось крики й стукіт перетворюються на шалений лемент і немов великий дзвін лунає між скронь молодого Олександра, любові й надії старого Адама Сенявського.

Зараз все вирішиться, зараз або ніколи!

Вепр з’явився з кущів, як завжди, несподівано. Незважаючи на те, що на нього очікували, ніхто не зміг би сказати, що був готовим до побаченого. Сікач був велетенським. Просто гігантським. Зарослий густою чорною щетиною загривок кабана сягнув би грудей найвищому пахолку з почту пана Олександра. Його велика продовгаста голова простягалася завдовжки не менш аніж на три лікті. Маленькі, налиті кров’ю очиці немов горіли пекельним вогнем, а довгі, хижо загострені ікла могли розпороти навпіл коня.

І вепр був не сам. Він біг на чолі зграї у кільканадцять голів. Зграї, здатної знести зі свого шляху не те що десяток мисливців – хоругву важко озброєної гусарії⁴!

Постріл Олександра Сенявського, як і було домовлено, пролунав першим. І він, поза сумнівом, влучив. Проте тварина й не думала зупинятись. Не зупинилась вона й коли її тулуб здригнувся від куль Міхая і Вітека. Впав, лише коли драгуни, відкинувши непотрібні зараз мушкети, зустріли звіра рогатинами. Упав і, оголосивши тужливим ревінням дубовий гай, багаторічну свою домівку, помер.

О солодка мить перемоги! Уже мисливці готувались до тріумфу, до привітань, які мали оголосити молодому магнату. Уже чиясь рука діставала з клітки поштового голуба. Маленьку кульку білосніжного пір’я, що їй було доручено першій сповістити людей у замку про перемогу Олександра Сенявського. Уже передчували шляхетні мисливці хмільне весілля майбутнього бенкету. Того бенкету, якими завжди славились Сенявські. З безліччю страв, від яких ломились столи, з пінними медами-винами, що їх у діжках викочувала челядь з погребів. З музикою і танцями, з товариством прекрасних панянок, зі спогадами про колишні битви й походи. Тобто з усім, чого прагне душа справжнього лицаря.

Проте щось пішло не так.

Не судилося влаштувати гучний бенкет сивовусому панові старості. Його син ще позирав розширеними від буйної радості очима на впольовану здобич, а може, й на дещо таке, чого не бачив ніхто з його оточення. Але його охоронці уже помітили те, від чого кров застигла у їхніх жилах.

З чагарників вискочив ще один кабан. Великий. Не настільки великий як той, який лежав біля їхніх ніг, але досить великий, щоб одним помахом своєї озброєної іклами голови убити пана Олександра. І цей кабан, на відміну від самиць із поросятами, що рятувались і пробігали повз, вчинив іншим чином.

Він кинувся прямо на Олександра Сенявського.

Тупіт, тонке протяжне виття, удар… Все зайняло не більше секунди. Мить, і кабан зник між дерев, а Олександр упав мов підкошений, підпливаючи кров’ю. Безталанні охоронці кинулись до свого пана, намагаючись допомогти йому. Заглядали в очі й запитували про стан. А він долав страшний біль і щось хотів їм сказати. Проте лише схлипував, утрачаючи сили.

– Мовчіть, ясний пане, мовчіть, – похапцем скидаючи з пораненого одяг, говорив до Олександра Міхай. – Не втрачайте сили, вони вам знадобляться!

Але молодий шляхтич, здається, не чув його слів. Виряченими очима позирав поверх голів свого оточення і тремтячою рукою вказував кудись. Уперто намагався щось вимовити, але натомість лише плямкав губами, як витягнута з води риба. Драгуни старости Адама Сенявського пройшли немало битв, бачили смерть і каліцтва, тож мали уявлення про те, як надати першу допомогу пораненому. Вони промили джерельною водою рану, що її залишили ікла, й заходились перев’язувати білосніжним полотном. Але бачили, розуміли – незважаючи на всі зусилля, вони втрачають свого пана. Блідість його обличчя змінилась, перетворюючись на блідість смертельну, блиск в очах потьмянішав. Рука, якою намагався вказати на щось невидиме для своїх супутників, безсило опустилась, а легені князя працювали все повільніше.

Усе відбувалось на протязі чверті години, по перебігу якої пану Олександру на мить полегшало і він зміг промовити кілька слів:

– Він стоїть отам, за деревом, – прошепотів Сенявський пошерхлими вустами. – Стоїть і посміхається…

– Хто стоїть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки⁵, не розуміючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.

Проте його ясновельможність не відповів. Він уже сказав останні у своєму житті слова, і тепер повітря з тихим свистом полишало його легені. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порізаний бік, не звернули уваги. Це була дрібна червона цятка з лівого боку грудей. Зовсім невелика. І з неї витікала тонесенька цівочка крові, яка тепер зупинилась і почала запікатись. Міхай втупився очима в цю рану, після чого повільно поклав тіло свого пана на землю й вивільнив руку, якою досі підтримував його за спину. Рука була залита яскраво-червоною кров’ю. Не вірячи своїм очам, Міхай перевернув Олександра і мало не відсахнувся – доки вони перев’язували його поранений бік, панич стікав кров’ю з рани на спині. До враженого Міхая лише цієї миті дійшов зміст сказаного Олександром перед смертю. Він рвучко підхопився на ноги й поглянув у той бік, куди намагався вказати його пан. Там, у тіні старезних дубів стояла, стискаючи у руках довгу рушницю, щільно закутана в чорний плащ постать.

І саме цієї миті на сонце набігла важка сива хмара. Вітер раптово зірвався і закружляв у повітрі минулорічним листям, м’яко дихнув у обличчя. А зовсім поряд вдарила блискавка, освітлюючи зловісну постать із рушницею за півтори сотні кроків від мисливців. Блиск і гуркіт на мить оглушили й осліпили всіх, а коли люди прийшли до тями, на тому місці, де стояв незнайомець з рушницею, нікого не було.

– Чортівня! – роздратовано проревів Міхай і першим кинувся туди, де щойно бачив постать у плащі. За ним побігли решта представників почту покійного князя.

Побігли, щоб за хвилину завмерти на місці й сполотніти від жаху.

Там, де вони бачили озброєного у плащі, на землі була зображена пентаграма. Мить, і пекельна зірка спалахнула вогнем, пахнувши людям в обличчя задушливим смородом сірки.

– Сатана… – прошепотів Міхай. – Це сатана приходив по пана Олександра!