«Танці у напівтемряві кімнати» kitobiga sharhlar

Местами похоже на Полозкову, иногда гораздо гораздо глубже. Пару эссе вообще прошли мимо – видимо, под настроение. Но каково было мое удивление, когда вторая половина книги оказалась интонационно сильнее, саркастичнее и строже.

Короче, птица-чайка расправила крылышки и взлетела над морем, которому поет оды. «Замість усіх моїх P.S.» вообще хороша, уверенно так звучит – непонятно, почему не завершает книгу (ну или начинает). Отсылка к Маркесу и Макондо порадовала. Вообще всяких плюшек вроде отсылок к музыкантам овер дофига, но в процессе вовлекаешься и это становится своего рода игрой. «Йти на ваші голоси» как раз о вечном «весь мир-театр…», но чтобы там не говорили, писать так тонко, не пережив не получится. И о гармонии с собой, и о любви, особенно к тем, кто оценить чувства не способен или просто слеп, и о войне – обо всем понемногу, но всегда открыто, до слез, до радости. Автор во всем верна себе до конца.

Це як роман, тільки написаний клаптиками. Іноді надто солодко, часом містично. Хороші кінцівки майже завжди, а замість поганих – три крапки. Усі оповідки пов’язані між собою мало, але я так зрозуміла, що тут вплетено дві історії – про якесь юнацьке захоплення і більш серйозне, яке могло б перерости у щось більше, але відстань (чи то географічна, чи душевна) завадила. Інші сюжети теж про взаємини, про успіхи і провали, любов до дітей. Ще про рідне місто письменниці. Але підходити до таких коротких історій радше з боку емоцій, аніж логіки. Історії тут переплетені настроєві, часом навіть дуже особисті, але відлунюють своєю глибинністю, бо сповнені щемкої відвертості. Тому читати краще вечорами перед сном.

Когда-то читала блог Ярославы, но она не вела его систематично. Там было много рецензий, каких-то событий, чуть-чуть о поездках и немного личного – таких постов вообще парочка и они до сих пор висят в популярных. Вот те, которые не о книгах или политике – они такие душевные получались! Но книга на ступень выше или целый пролет.

Прикольно, скажу я вам! Стихи в прозе или проза в стихах – так сразу и не поймешь. Постепенно читая, начинаешь лучше понимать себя, потому что местами такая думаешь: блин, да, точно, это про меня! Не знаю, биографична ли книга. Может, да. Или нет… неважно. Это как любовь – лишь выдуманное кем-то слово для описания бури гормонов и совокупности многих чувств: от уважения и до восхищения и благодарности… но зачем тогда воображение?

Любимой эта книга историй может не стать, но отдельные фразы в память врежутся.

Эта книга – не история любви, а одна сплошная Любовь. При чем о ней прямо почти ни разу не сказано, но бросьте в меня камень, если «Лампові вечори і ранні сонні години» – не горько-сладкое признание… «І не буває чудес, окрім тих, які ми самі собі напишемо». Такие чувственные ритмические повторы, такие тексты, что их хочется иметь под рукой. Хотя это и грустная книга, ведь там столько тоски и так много боли, будто ноят осенью суставы, но и в этом свой сплин.

Это такие рифмы, что можно каждое утро вместо завтрака их употреблять. Разные истории с разными эмоциями, но наталкивают на определённые мысли. И как здорово ведь придумано, что можно читать с любой страницы и в любой последовательности. Тексты, после которых так и хочется сказать: Пиши еще! Очень осенняя книга. Искренне рекомендую к прочтению!

Хочется создать подборку в сохраненном «тексты как лекарство» и закинуть туда половину историй из книги. Несколько раз натыкалась на строчки, от которых пробирало до мурашек – я их могла соотнести с разными событиями из МОЕГО прошлого. Автор пишет не обо мне, но иногда будто «да, да, точно... так и было». Я была очарована символическим повествованием, его силой, оригинальным стилем письма – это какой-то особый вид мастерства автора. Она так легко наводит с тобой, читателем, мосты. Ты пропускаешь через себя ее уроки любви, прежде всего к себе, пусть и смахивая иногда слезу.

Невелика за обсягом, але яка захоплива! Це була жива книга. І вона залишається найбільш живою з усіх, що я прочитала. Для цих текстів завжди хочеться обирати особливий час. Ні, ти книжку не читаєш, ти постійно розв’язуєш якісь алгоритми, бо там же метафори, образи, різні герої, які з одного оповідання переходять в інше.

Дідько, ну от як можна написати так, щоб і про мене, і тебе, і подружку поверхом нижче, і зазнайкувате стерво поверхом вище. У кожної з нас було так: «…сидіти на кухні годину чи дві, написати «не зникай, будь ласка» і не надіслати…». На моменті «…І ось, я здаюся. Сподіваюся, красиво?...» мене порвало. Далеко не всі можуть так чесно прощатися з коханням, так достойно. Особливо коли ти на тому березі і нафіг не потрібна, а ти не шлеш милого під три чорти, а кажеш «дякую, що навчив мене бути вдячною». Хотіла було написати, що авторка майже свята, потім згадала оповідання про ключі і передумала. Не свята…просто сильна. Респект!

І, чорт забирай, заздрість бере до тих двох чоловічих персонажів (хоч я і дівчинка). Перечитувати буду однозначно.

Cтранно, но это та вещь, которая меня вытащила из депрессии.

Книга не отпускает и кружит в водовороте страстей. Все эти удивительные размышления одной прозорливой девушки необыкновенно расслабляют и успокаивают.

Она чувствовала себя никчемной однажды – как и я. Ее любовь была невзаимной – как и моя. Она все равно верит в добро, хоть в мире и без того полно зла. Она – сильная. А я? Теперь тоже, да.

У будь-якому разі тут про сокровенне. Для неспішного читання, бо хочеться не пропустити жодного слова. Маленькі історії складаються у велику, але стилістично відчувається завершеність на кожному рівні.Ця книга ніби авторська музика з власним почерком та історією, яку розповідають по секрету. Читання книжки кропітке, вдумливе – там нашаровано купу сенсів насправді. Цю книгу неможливо просто прочитати. Бо до неї будеш повертатися.

Спасибі за щирість та за книгу, яку хочеться дати прочитати кожній дівчині.

Класна українська книжка. Це письмо поглинає і заколисує. Трапляється так, що знаходиш книгу, аби від чогось відволіктися, розслабитися. Ти читаєш, але не хочеш концентруватися, хоча стиль викладу теж хороший. А потім поринаєш з головою. Зі мною сталася ця біла поезія або римована проза, чому я страшенно рада. Авторка пише цікаво, а сама книжка талановито структурована. Читаючи, мені часто хотілося виписувати фрази як афоризми. Так особливо ніжно пишуть про тих, кого люблять. Як і в житті, визнання і замовчування тісно співіснують в цих оманливо-простих історіях. Я з тих читачів, для яких почуття, недомовки – це важливіше за сюжет. Не могла заспокоїтися, доки не завершила читати.

Щаслива, тужлива, наївна, елегантна, нестерпна, смішна, стримана. На диво хороша книга. Тут текст живий. Ці рими незримі, вони ж буквально дихають на кожній сторінці, пульсують! Бо так пише не розум, а серце. Любляче серце – ось найкращий образ для цієї книжки. Читати її – це немов чути голос розуму серед шуму про те, що сучасна дівчина має ледь не гравітацію подолати, аби досягти ідеалу, який потім і не надто потрібним виявиться.