Kitobni o'qish: «Гойдалка»

Частина перша
Полювання на Бога

1

Ліфанійській космопорт (локація Ліфанія-шоста), планета Тіронія (3КВ22:4), система зірки Хаябуси (HD10647)

11 юна 417 року Ери Відновлення

Як і багато століть тому, процедуру зустрічі корабля визначав окремий протокол, затверджений місцевою службою Головного техніка. Йдучи підземним тунелем, що з’єднував приміщення логістичної служби з ангарами та вантажними платформами, Корпач згадав, що техніки називали протокол «графіком прибуття».

«Чому ж тоді ми називаємо цей чортів графік циклограмою?» – запитав Корпач в невідомої Сутності, що зачаїлася у внутрішній темряві його свідомості. Й сам собі здивувався. Колись Сутність здавалась ворогом, що зачаївся в засідці. А сьогодні він спілкувався з нею, як з доброю приятелькою. Запитував усякі бздури.

Дивний сьогодні день, подумав він, однозначно дивний. Крижана легкість наповнювала веселим ритмом і бадьорила кожний м’яз. Він давно не відчував такого. Цілий фестиваль всередині – й без жодного стимулятора, без коктейлів з окультної музики, грибів та штучної активації центрів задоволення. Добрий настрій безкоштовно, за просто так. Дарунки незримих Сил – інакше й не скажеш. Він відчув, що Сутність погодилась і з його здивуванням, і навіть зі згадкою про вищі Сили.

Це зацікавило Корпача.

Мешканка його внутрішньої безкінечності щойно визнала існування мешканців безкінечності зовнішньої. Й навіть гмикнула щось нерозбірливо-солідарне.

Демон, що вірує в богів. Прикольно.

Він посміхнувся.

Якби місцевий психометричний контроль дізнався про Сутність, оператор-логістик Вукі Корпач негайно залишився б без роботи. Й, відповідно, без житлового простору і соціального пакета, належних працівникові космопорту. Але незримі щупальця та ментальні зонди тіронійського контролю, на його щастя, не були всемогутніми й багато до чого не дотягувались. Наприклад, вони за довгі роки так і не дотягнулись до вмонтованих у череп Корпача імплантів доповненої реальності, заборонених цивільним ще за доби Отців-відновлювачів. Оператор десь чув, що кожний другий тіронієць користується такими імплантами, злісно порушуючи кілька місцевих та імперських законів.

Саме тут, у підземному лабіринті, доречно було скористатись помічними імплантами. Корпач активував їх швидким подвійним примруженням лівого ока. Картина навколишнього світу змінилась. Перед очима оператора-логістика висвітилися індикаційні лінії та шеренги кольорових позначок. Вони підказали йому, що температура у тунелі дорівнює двадцяти чотирьом за Цельсієм, що тиск штучної атмосфери на десять мілібарів нижчий від норми, що ізоляція силової магістралі у трьох місцях прогризена невідомими шкідниками, а у бічному проході відбувається несанкціонована біологічна активність. Параметри останньої вказували на присутність зграї щурів-мутантів.

Нічого незвичного.

Корпач увімкнув пристрій з відлякуючим репелентом. Від його поясу відокремився невеличкий модуль-розпилювач. Покружляв навколо, розсіяв сполуку на перехресті тунелів й знов повернувся до поясного гнізда. Щури миттю повтікали, залишаючи на індикаторі позначки холонучих теплових слідів. Корпач повідомив технічну службу про пошкодження магістралі, заглянув до найближчого коридору – радше для проформи, аніж з підозри – й не знайшов там жодного блудняка.

Все ще відчуваючи в тілі бадьорий ритм, він рушив до ангару й далі – до брами вантажної платформи. Конденсат набрякав важкими краплями на вентиляційних трубах, хлюпав під підошвами й примножував скупі відблиски світла. Невдовзі брама відкрилась операторові у всій своїй величі: висока, масивна плита царювала над простором порталу. Вона підносилась над транспортною рампою, підсвічена габаритними вогнями та люмінофорами кранів-тельферів. Її силові ребра здавались відрогами стрімкої скелі. Темно-сірий кераміт наче всотував у себе світло, згущуючи нічні тіні. Світло, що лилось з високої стелі, відстрибувало від цих тіней, як щойно мутанти відстрибували від репеленту.

Корпачеві завжди здавалось, що в темних кутах порталу чаїлись привиди. Астральних істот він не боявся. Його піввіковий життєвий досвід свідчив, що люди небезпечніші за привидів та хижу космодромну фауну. Принаймні тут, на Тіронії.

Але стоп.

Він вже не один. Вузьке обличчя.

Вузькі стегна. Вузькі ступні.

Технік Танга з’явилася, як і завжди, несподівано. Вона, не без специфічної грації, відокремилась від здоровенного шматка темряви, що ховався між силовими елементами рампи. Колись Корпача дратували котячі рухи та похмура вдача цієї мовчазної єврокитайки. Проте згодом він змінив свою думку про неї. Серед тіронійських контрабандистів Танга зажила слави крутої і таланистої отаманши, якій щастило обходити пастки митників і Джи Тау. Суха, як тріска, невисока та гнучка, вона здавалась підлітком, котрого заради жарту одягнули у комбінезон з емблемами служби Головного техніка.

– Працюємо вдвох? – запитав у отаманши Корпач, дивлячись, як неквапно, з урочистою солідністю великого механізму, розходяться стулки брами.

Танга, не кажучи ані слова, увімкнула індикаційну голограму. Судячи з усього, це мало правити за позитивну відповідь. Голограма спалахнула в повітрі райдужним кубиком, розгорнулась в екран і зависла перед її обличчям. Синювате мерехтіння перетворило жінку на ожилого мерця з пригодницької симуляшки.

Гнучкі пальці єврокитайки пробігли екраном, ледь занурюючись до його тривимірності, а губи стиснулись у тонку лінію.

Вона ввела код готовності термінала до прийому «човника».

Кивнувши задля порядку, Корпач рушив до брами. Забороло його шолому закрилося за мить до того, як компресори припинили виштовхувати з ангара тіронійське повітря. Одночасно зачинилися мембрани тунелей, що вели до приміщень космопорту. На трубопроводах, наче листя на земних рослинах. затріпотіло лусковиння термічної ізоляції. Атмосфера пустельної планети з тихим шерехом увійшла до ангара і заповнила всі його закутки. Металеві поверхні миттєво вкрила паморозь, калюжі на підлозі взялись кригою. Зовнішній тиск різко впав, оператор відчув легкий поштовх у скронях і напругу комбінезона, оболонка якого тепер уповільнювала рухи там, де дію суглобів не підсилювала механіка екзоскелета.

Корпач відчув, як прискорилось серцебиття, як судома стиснула скроні. Зміна атмосфери приводила з собою древні тіні. Разом із тіронійським повітрям і тіронійським морозом до земних споруд входили чужі привиди. Корпач здогадувався, що він відчуває їх завдяки Сутності. Колись це насторожувало оператора, але з часом він звик. Привиди не шкодили, тримались відсторонено і коректно. Можливо, земні колоністи їх не цікавили. Можливо, й самі привиди не були тубільцями. Минуле планети й тепер, після двох з половиною століть колонізації, залишалось для есперів¹ суцільною загадкою. Офіційна імперська наука тут нічим не могла зарадити. Для неї Тіронія була планетою з примітивною грибковою біосферою без явних ознак догуманоїдної колонізації. Хоча еспери одностайно свідчили про її давню астральну населеність, представники академічних кіл лише знизували плечима. Для зміни їхньої позиції потрібні були матеріальні залишки викопних цивілізацій.

А залишків не знаходили.

Над космопортом панувала ніч, темряву якої розсіювало світло найменшого з супутників Тіронії – попелясто-срібної Шарлотти та принагідне сяяння блакитних зірок. Ці світила належали до Скупчення Белефора, що з’явилось над східним обрієм на знак близького світанку. Згідно з циклограмою орбітальний «човник» мав от-от притіронитись. Без імплантатів Корпач не зміг би роздивитись вкритий ультрачорним лаком корабель, але реальність було доповнено рухливою червоною рамкою, котра послужливо виокремила темну крапку, що стрімко бігла посадковою дистанцією.

Ультрачорне на чорному, огорнуте чорнотою ночі.

Обабіч рамки висвітилися позначки швидкості корабля та поточні параметри планетної атмосфери. Оператор зазначив про себе, що вітер дме від гірського пасма, а не навпаки. Атмосферний тиск був значно нижчим за середні значення.

«Насувається пилова буря», – зрозумів він і пробіг поглядом шеренги протиштормових екранів. Ще одна рамка вистрибнула з-за поля зору й позначила найближчу щоглу. Навіть з такої відстані Корпач помітив сполохи статичних розрядів на її верхівці. До бурі лишалися лічені години.

Світанку працівники космопорту не побачать, на зміну ночі прийде темрява пилових хмар.

А відтак примчать смерчі.

Ревливі тіронійські торнадо, чиї хоботи завширшки з ангар. Кажуть, що вони потужніші за марсіанські та бальсанійські. Вукі Корпач не зміг би ані підтвердити, ані спростувати цього. Він ніколи не залишав Тіронії.

«Човник» тим часом огорнуло сяйво. Барилисте тіло корабля гальмувало, проходячи крізь портали гравітаційних ущільнювачів. Прибуття відбулося точно за циклограмою. Мілісекунда до мілісекунди.

Танга увімкнула механіку платформи, з якої назустріч «човнику» виплила рампа. Коли корабель зупинився, стіни і дах ангара також рушили до нього, зусібіч закриваючи космічного гостя від місцевих стихій. Мелодійний звуковий сигнал пробіг ангаром, повідомляючи, що над космічним транспортом з цієї миті встановлена юрисдикція колонії. «Човник» огорнули пурпурово-червоні світла митного контролю. Півдюжини летючих кіборгів зависло на різних рівнях поряд із кораблем. Вони оточили його колом, встановлюючи у такий спосіб митно-санітарний кордон.

Корпачеві стало цікаво: який сюрприз приготувала отаманша митникам цього разу. Від початку військових приготувань контроль за галактичним трансфером посилили. Цей «човник» привіз вантаж з міжзоряного транспортника, що належав ноланській компанії. Останнім часом Джи Тау і митники особливо ретельно перевіряли вантажні модулі з портовими позначками світів Сектора Кастора. Причини такої вибіркової пильності не були доведені до відома техніків, але знаючі люди подейкували, що на Нолі пробудилося підпілля.

Корпач озирнувся на техніка. Танга сплетеними пальцями зробила швидкий знак, який на символічній мові контрабандистів означав «зараз почнеться цирк». Борти «човника» розчепірились, наче надкрилля велетенського жука, відкриваючи для огляду його вміст. У вантажному модулі громадились грона контейнерів. Майже всі вони виглядали одноманітно-сірими, і лише капсули, що містили небезпечні ксеноформи, несли на собі яскраво-попереджувальне маркування.

Летючі кіборги залетіли до корабельного черева і розпочали сканування. Відтак рампою покотилися візки, побігли кіборги-«павуки», шукаючи транзитні, термінові та спеціальні вантажі, на які чекали інші кораблі та склади-накопичувачі космопорту.

Це рухливе роботизоване господарство, в принципі, не потребувало операторської допомоги. Ним керував супремус космопорту². Від нього кіборги отримували маркувальні ознаки вантажів. Супремус проклав для них оптимальні маршрути в лабіринтах складів, ангарів і терміналів, завантажив транспортні завдання в їхні процесори. Корпачева присутність мала радше ритуальне значення. Проте знак, отриманий від Танги, змусив його напружитись. Нині мало статися щось не передбачене циклограмою.

Власне, саме для таких випадків й ввели посаду чергового оператора.

«Щось» не змусило себе довго чекати. Один з кіборгів-сканерів продублював свій рапорт звуковим сигналом. Більшість апаратів згрупувалася навколо контейнера, подібного до пари з’єднаних основами шестикутних пірамід. На Корпачевому комунікаторі засвітився сигнал потенційної біологічної небезпеки.

– Знайдена контрабанда. Попередньо класифікована як несанкціонований біологічний вантаж, – доповів оператор черговому адміністратору термінала. Розвантажування «човника», судячи з усього, відкладалось. Згідно з інструкціями, починаючи з моменту виявлення контрабанди, весь простір ангара потрапляв до компетенції Джи Тау. Відповідно, Корпач і присутні техніки мали тепер виконувати лише їхні накази та розпорядження.

Танга вимкнула голограму, зробила в бік оператора пальцями «жабку» й зникла у темряві.

«Тобто я маю сам все робити?» – здивувався Корпач.

Довго дивуватися йому не вийшло. Тривожний сигнал, наче гірській камінець, зрушив цілу лавину подій, розбудив сплячі резерви безпеки. Спалахнули білі смуги карантинних фільтрів. Активовані біологічні мембрани перекрили вентиляційні отвори. Технічним балконом побігли помальовані у червоне роботи-«павуки». А в комунікаторі оператора виник знайомий голос лейтенанта Ліпскі. Той вже п’ятий рік очолював загін вічно заклопотаних, забіганих та насуплених Джи Тау, які, незважаючи на службову гіперактивність, раз за разом програвали банді Танги.

– Мої люди будуть в тебе за двадцять хвилин, – розтягуючи слова на альфійський манер повідомив Ліпскі. – Поки що пригальмуй розвантаження.

– А може, без цього обійдемося, лейтенанте? – після підкреслено важкого сопіння запитав Корпач. – Без гальмування?

– Це як?

– Біологічний контроль не фіксує жодних загроз. «Павуки» ізолюють контейнер і чекатимуть на ваших людей. А розвантаження решти піде згідно з циклограмою, – оператор спостерігав, як червонопузі роботи зі всіх боків обліплюють вмістилище контрабанди.

– Ти там зовсім грьобнувся, Вукі? Перейшов на різке курево? – голос Ліпскі повеселішав.

– Насувається шторм.

– Я знаю. Й що з того?

– Повітряний трафик за три години буде блоковано. Якщо негайно не розібрати модуль, дві третини вантажів зависнуть на складі. Зависнуть на кілька діб. Адміністрації це не сподобається.

– Це ваш клопіт, Вукі.

– Згідно з маркуванням, у модулі є вантажі з обмеженим терміном зберігання…

– Повторюю: ваші проблеми.

– …Ви не дослухали, сір. Ці вантажі належать уряду Піфії. Вони там усі під імперськими військовими шифрами. Найвищі рівні секретності і терміновості. У мене таке передчуття, що проблеми не лише в мене.

Лейтенант узяв паузу. Чим довше він мовчав, тим кращав Корпачевий настрій. Фестивальні ритми в його м’язах воскресли і прагнули танців. Крижана легкість все ще обіцяла посмішки долі та несподівані перемоги.

«Питаєш, чи різке в мене курево… Авжеж, різке і глибокобійне… Тобі, лягавому, до самої смерті такого не вдути. До твого останнього схлипу у вашій псячій дідорні», – подумки зловтішався оператор, уявляючи, як на блідій пиці Ліпскі проступають плями кольору штучної яловичини. І нехай пес подавиться «сіром». Звісно, звертатись до імперських шнирів через «сір» – западло. Тим більше, за старими тіронійськими звичаями. Але заради доброї справи можна.

Врешті-решт, Ліпскі прийняв рішення. Цілком буденним тоном він виніс вердикт:

– Розбирайте модуль. Я дозволяю. Але на виході з тунелю буде встановлено додатковий кордон.

– Дякую, лейтенанте, – Корпач порухом брови відновив рух кавалькади транспортних кіборгів. – Ви мудро вчинили, сір.

– Пішов би ти…

«Сам туди сходи, сір довбаний! – оператор вже побачив на другій лінії виклик з неідентифікованого комунікатора. – А ось і Танга намалювалась…»

Він переслав їй шаблон: «Я зайнятий. Зв’яжуся з вами за стандартну годину». Повідомлення з такою послідовністю слів означало, що Джи Тау дозволили розвантаження і розгортають свій митний фільтр у головному тунелі.

Позначка виклику блимнула двічі, а відтак – тричі.

«Тридцять другий контейнер», – розкодував послання Корпач. Він відчув, що Сутність нарешті вилізла зі свого барлогу і мурчить щось на штиб: «Все буде добре, добре…»

Він активував на нарукавному дисплеї схему вантажного модуля. Тридцять другу позицію на ній займав сріблясто-сірий циліндр триметрової довжини з видимим лише за допомогою імплантів маркуванням котрогось з ноланських університетів. Щось з галузі ксенобіології. Циліндр був транзитним і призначався для завантаження у черево корабля G411 «Гвідо Бастардо»³. Комплектація вантажу мала відбуватися на сусідньому терміналі.

«Усім цим бісовим космопортом рулить мафія», – констатував Корпач. Від Сутності не надійшло жодного заперечення.

Тепер його місія звелася до дрібниці. Транзитні вантажі на сусідній термінал відправлялися через допоміжний тунель, де в останні тижні регулярно псувались детектори стеження. Оператор мав внести до логістичної схеми одне-єдине виправлення. Крихітне, непомітне й, на перший погляд, не суттєве. Робот, що везтиме університетський циліндр, згідно з цим виправленням, зробить семи-секундну зупинку напроти розсувних дверей технічного коридору. Двері знаходяться за сотню метрів від виходу з тунелю, де Ліпскі планує розташувати свій додатковий кордон.

За тими дверима, міркував Корпач, радше за все, вже приготували візок з точною копією ноланського циліндра. Спритності приятелів Танги стане на те, щоб за сім секунд поміняти візки. Й ніхто не зауважить дрібного збою у циклограмі. А виправлення у логістичній схемі остаточно зникне з пам’яті робота при завантаженні до його квантової макітри наступного маршруту, себто за півгодини. Тому що з роботом вже попрацювали небуденні знавці квантових макітр.

Корпач відірвав погляд від схеми і подивився на «човник». «Павуки» відтягнули чорно-жовтого порушника спокою до карантинної зони й заповзялися знімати з нього такелажні засоби. А срібний циліндр дістався пошарпаному колесному роботові, котрий якраз укладав його на свій візок.

Святковий настрій не був випадковим, вирішив Корпач, сьогодні направду був вдалий день. Оператор майже фізично відчув, як круглішають і товстішають цифри на тому анонімному банківському рахунку, код якого він тримав у своїх природних мозкових звивинах, подалі від зрадливих імплантатів.

Десь поряд з тим кодом ховався вхід до барлогу Сутності. Вона також уникала чіпів з кіборгенною пам’яттю.

«Най береже тебе Держатель Склепінь, – побажав контейнерові Корпач. – І тебе, срібний циліндре, і твого брата-близнюка, що полетить на тому дослідницькому кориті… Цікаво, а ким був Гвідо Бастардо? Напевне, вченим. Яким-небудь махнутим на усю голову академіком, що на одній з довбаних планет знайшов ксенопавука чи там ксенокальмара. Або ще якесь слизьке, бридке і отруйне

“ксено”…»

2

Борт лінкора L1 «Айн-Соф», орбіта планети Фаренго (9КВ97:2), система зірки Таліс.

23 юна 417 року Ери Відновлення

Корабельному супремусові чомусь подобалося виводити важливі повідомлення просто на голографічну консоль Першого поста. Там, на тлі зірок і підсвічених синіми зірками пилових хмар Оріона, нині висіло яскраве тривимірне зображення Фаренго. Воно створювало ілюзію прозорості корпусу лінкора. На тій частині зображення, де тінь надвечір’я наповзала на західну півкулю, щойно спалахнули блідо-зелені позначки та літери імператорського наказу.

Одночасно на внутрішній комунікатор Зорана надійшла його звукова форма. Слова наказу входили до свідомості командора з карбованою чіткістю, наче відстрибуючи від дзвінкої металевої пластини.

У Ставці згадали про лінкор.

Зміст наказу зовсім не збігався з очікуваннями та розрахунками першого офіцера «Айн-Софу». Попередні розпорядження Адміралтейства майже впевнили командора у тому, що лінкору накажуть підтримати Одинадцятий флот у його війні з ґиргами. Такий наказ вписався б у логіку подій й повернув би корабель до його бойового призначення.

Зоранові до тупого болю у попереку набридли розгладжені часом древні планети, руїни та їхні порохняві таємниці. Він відчував себе розкопувачем могил, відчував присутність нелюдських проклять, що не втратили сили за мільйони років. Ця моторошно-невловима присутність геть виснажила командора. Він народився воїном, а не жерцем.

Відповідно, він готував передислокацію корабля до системи Ахернара. Й навіть вже затвердив рейсову схему, як і личило передбачливому та свідомому свого призначення офіцерові. Схема дозволяла зекономити третину пального та на безпечній відстані обійти темну область, де зачаїлася малоактивна чорна діра.

Командор пишався цією схемою.

«Предвічний Велудумане, ти це бачиш! Знов треба все переробляти», – помахом руки Зоран зніс з консолі усі зображення. Літери згасли на дві секунди пізніше за глобус Фаренго.

Настав час поміркувати.

Імператор різко змінив свої плани щодо лінкора. Командиру «Айн-Софу» пропонувалось залишити систему Таліс й прямувати до зірки, відомої людству під багатьма назвами. Астрономи давнини знали її під невиразним каталожним індексом HD 140283, літератори доби Сіоранів дали їй поетичні імена Ранкової Мандрівниці, Пратари, Матері Зірок, Оранжевої Кулі. Люди п’ятого століття Ери Відновлення залишили для вжитку найменш пафосне. Тому у стартовому наказі Ставки новий пункт призначення «Айн-Софу» було названо Пратарою.

Земляни віддавна знали, що зірку сьомої зоряної величини HD 140283 відділяють від Сонця сто дев’яносто світлових років, що оранжеве світило мчить перпендикулярно площині обертання Галактики зі швидкістю півтора мільйона кілометрів на годину. А також знали те, що це гіпершвидке світило є найстарішою зіркою в межах досяжності земних зорельотів.

Вчені імперської епохи додали до цього нові знання. Матір Зірок народилася за межами нашої Галактики задовго до початку її Першого циклу. Вона запалала тринадцять мільярдів стандартних років тому, коли юному Всесвітові заледве виповнилось триста мільйонів. Рідну Галактику Пратари невдовзі після її народження розірвали гравітаційні сили сусідніх зоряних островів. Сталося так, що велетенська «чорна діра», яка виникла при злитті кількох галактичних ядер, не знищила, а «виштовхнула» Пратару у далеку подорож, надавши їй колосального прискорення.

Земляни не оминули нагоди вивчити цього свідка найдавніших епох Всесвіту і спрямували до Пратари безпілотний зонд. Той виявив, що свої рідні планети та кометні пояси Пратара втратила кілька епох тому. Проте під час довгих мандрів захопила дві планети-бродяжки, що тепер оберталися навколо неї на сильно витягнутих орбітах. Одну з них, позначену як 18КВ216:2, вкривав суцільний крижаний панцир товщиною у кілька кілометрів. Друга – розміром завбільшки за Марс – потенційно була придатною для життя, проте химерна орбіта не давала добрих шансів її примітивній мікрофлорі. Та потерпала часом від холоду, а часом від пекельної спеки. Нічого цікавого у системі Пратари зонд не знайшов.

І вже майже триста років ані безпілотні, ані пілотовані земні апарати не наближались до околиць Матері Зірок. Тим більше, що на шляху до неї зачаїлись небезпечні скупчення міжзоряного пилу і темної матерії. Час від часу зонд-довгожитель, який все ще обертався навколо Пратари, виходив на зв’язок зі станцією на Ксенії-ІІ, повідомляючи про коронарну активність рудого світила та про еволюції найближчих до неї «чорних дір» і лімесів.

Імператор наказував екіпажу «Айн-Софу» здійснити висадку в тому районі 18КВ216:2, який назвали Широким Полем. Туди лінкор мав доставити не лише землян, але й рептилоїдів з ґ’ормітським обладнанням.

Згідно наказу, відповідні санкції Зоран мав отримати після прибуття до системи Пратари. Відповідальною за координацію дій з ґормітами імператор призначив Преподобну Тарасваті.

Таке позиціонування насторожувало.

Й не лише це.

Зоран з’єднався з Преподобною й виклав їй зміст імператорського наказу. Та деякий час мовчала. Спілкуючись з телепатами, командор звик до подібних «дорадчих пауз» і терпляче чекав на коментарій піфійки.

– Отже, нашу місію імператор підпорядковує Ґ’ормі, – нарешті відізвалась та. – Будемо ж достойні його високої довіри.

– Про підпорядкування я здогадався, – буркнув Зоран. – А якщо без пафосу, без «високої довіри», то як? Вам відомо, що там знаходиться, на тій замороженій планеті? Просвітіть мене, Преподобна.

– Портал.

– …?

– Там знаходиться один із вцілілих міжпросторових порталів, створених давніми расами. Його збудували ще в ті часи, коли 18КВ216:2 оберталася навколо материнської зірки. Тоді її ще вкривали океани, вона мала атмосферу. Сотні мільйонів років тому.

– Ящери збираються активувати портал?

– Я би так сказала: спробують активувати.

– І яка ж імовірність успіху?

– Я не володію достатніми для прогнозу знаннями.

– Портал вморожено у кригу?

– Наскільки мені… нам відомо, – виправилась Тарасваті, вкотре підкреслюючи перед командором свою невіддільність від жрецької корпорації Піфії, – невід’ємною частиною порталів були живі істоти, подібні до норн-симбіонтів. Можливо, у крижаній оболонці вони ще зберегли свої властивості. Чи, може, правильніше сказати: здібності.

– Як не кажи, а суть не міняється… – спиною командора пробігла хвиля ознобу, немов у рубці повіяло холодом з крижаних пустель 18КВ216:2. Він запитав:

– Про симбіонтів вам ящери повідомили?

– Ні.

– Ні?

– Поки що це лише мої припущення.

– На Піфії знають координати інших подібних порталів?

– Деяких, – за тоном, яким вимовила це слово Тарасваті, Зоран зрозумів, що зачепив делікатну тему. Одну із численних заборонених тем священної касти. Проте він вирішив не зважати на заборони та забобони й відновити свій командорський суверенітет.

«Далі відступати немає куди. Все. Крапка, – сказав собі командор. – Від сьогодні відьми не гратимуть зі мною у хованки!»

– Чому ж наша раса не спробувала їх активувати? – він зробив наголос на слові «наша». Хоча його мати, клонка тисяча чотириста двадцятої серії, не була б настільки категоричною щодо генетичної приналежності сина.

– Ми ще не досягли потрібного рівня відповідальності.

– Невже?

– Саме так.

– Це ящери так вважають?

– Не лише вони.

– Портали – іграшки лише для дорослих?

– Ви ж, командоре, все самі розумієте. Ви ж посвячений Страж.

– Не все розумію. Далеко не все… Я от ніяк не зрозумію… Вибачте, Преподобна, за солдатську безпосередність: ви, піфійки, все ж таки на нашому боці? На боці людства чи ви за Ґ’орму?

– Ми на боці… – знову хвилинна пауза, потім розмірені слова, мовлені тихим твердим голосом: – Ми на боці життя. Ми, командоре, бережемо життя в Галактиці. Всі форми життя. Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважає жити іншим, не обмежує суверенну свободу розумних рас.

– Ви, як я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? – Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.

– Можливо.

– Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?

– Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину. Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.

«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» – вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.

Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.

Коли той перетнув мембрану рубки, голографічна панель знову була увімкненою. Але в її тривимірних надрах вже не жовтів диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зірок.

– Капітан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослідник Вольск… – почав ксенобіолог.

– Довільно, – Зоран кивнув у бік панелі. – Познайомся, Алексе. Наша нова ціль.

– Це ж не Ахернар.

– Ні, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?

– Авжеж, – Вольск обійшов навколо панелі, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усіх боків. – Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.

– Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, – перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. – Сідай, Алексе.

– І що ми там загубили?

– Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.

– Круто.

– Ще б пак! – командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. – Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.

– Ми військові…

– Так-так. Повчи мене, – примружився Зоран. – Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.

– Вибачте.

– Ти певно забув: ми на «ти».

– Вибач.

– Отак краще… Я ж не проти наказів, брате, – Зоран налив і прирівняв кількість напою у склянках. – Офіцер Імперії не може бути проти наказів. Ти ж розумієш… Але ж ми… Ми, військові, тепер зовсім поза грою. Зовсім… Рептилоїди, жриці… Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що імператорові видніше. Так? От, бачиш… А отець-командир тобі скаже, що нами тепер править не брат наш Теслен. Нами править Її Величність Преподобна імператриця Сайкс.

Я помиляюсь? Не чую?

– Я не лізу до політики, – звертання «брате» сьогодні не розчулило, а радше насторожило Вольска. З командором щось відбувалось. Щось його гризло зсередини. І природа цієї гризоти непокоїла ксенобіолога.

– Не лізь, не лізь, брате, хто ж проти… Але невдовзі – дуже-дуже скоро – політика сама залізе до тебе. Та що я кажу: вже залізла. Де тепер твоя Шерма?

– Моя?

– Твоя. Ти ж все ще її кохаєш.

– Я б…

– Кохаєш, брате. Я знаю. Сниться вона тобі… – Зоран підніс склянку до рівня очей, примружився на світло, що виблискувало крізь рідину. – Давай вип’ємо за любов. За істинне цілковите земне кохання. Щоб тривало!

– Хай буде так.

– До дна, – не забув нагадати далекий нащадок балканських слов’ян перед тим, як спорожнити склянку.

Вольск вкотре подивувався незвичному відчуттю одночасно пекучого і животворного струму у стравоході. Жодний інший напій не дарував такого поєднання.

«Ефект натурального продукту», – припустив ксенобіолог, відправляючи склянку до утилізатора.

Йому здалось, що погляд Зорана спрямовано повз брата-Стража, повз панель, повз тривимірне зображення Матері Зірок, повз рубку. Повз цілу систему Таліс. Що дивиться капітан-командор у те заповідане й невидиме іншим, де справжні воїни Імперії відчувають твердий ґрунт під ногами.

Ґвен Вей здивувалась, побачивши у щілині між розсувними панелями живу комаху. Подібна до крихітної сріблястої рибки, та спритно побігла стіною. Тріпотіння її довгих вусиків здалось баронесі кумедним.

Termobia domestica, класифікувала вона несподівану гостю. Синантропна, тобто звична в людських оселях, істота із загону щети-нохвосток. Одна із найдавніших та найдосконаліших істот Землі. Півмільярда років тому щетинохвостки освоювали простори колискової планети. Вони були сучасницями велетенських акул-мегалодонтів та перших сухопутних рептилій.

«От і вір технікам, що зорельоти абсолютно стерильні», – Ґвен спробувала впіймати комаху, але та з неймовірною швидкістю добігла до технічного отвору і щезла в ньому.