Kitobni o'qish: «Гніздо»

Частина І
Ціловані вогнем

1

Карантинна станція «Манджу-ІІ» на орбіті планети Сельви (3КВ106:2), в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана)

26 квадрарія 417 року Ери Відновлення

З висоти вісімсот кілометрів вирва північного полярного урагану здавалась капелюхом велетенського старого гриба. Ураган бушував на Сельві вже кілька століть. Його брат-близнюк – такий самий нестихаючий атмосферний вихор – кружляв над південним полюсом планети. Штормові вітри від полярних ураганів спускалися аж до шістдесятих широт планети, а каравани хмар, народжені вихорами, іноді добігали до екватора. Вони несли до тропіків холодні дощі, які проливалися над неозорими болотами, що оточували Озеро Кларта і живили вологою екваторіальні джунглі, яким планета була забов’язана своєю загальноприйнятою назвою. Першопрохідці назвали її Аль-Крансом, намагаючись таким чином увічнити ім’я капітана, корабель якого першим досягнув системи Ахернара. Проте та первісна назва не прижилася. Тепер ім’ям героя-зорельотника називалися лише найвищі на Сельві гори. За лічені хвилини їхні хребти і вулканічні кальдери мали з’явитись на оглядових екранах карантинної станції.

Ксенобіологові Зак-Заку це видовище вже набридло. Коли сім стандартних років тому, після закінчення університету, він прибув сюди для проходження практики, панорама тридцятикілометрових кам’яних списів, оточених перламутровими комірами хмар, зачаровувала й навіть наснажувала до писання віршів. Тоді він навмисно приходив до оглядового екрана та спостерігав за вершинами Аль-Крансу з орбітальної висоти. Наближені приладами, вони знову й знову насувались на нього – величні і небезпечні. Якби тоді хтось сказав Зак-Закові, що він насолоджуватиметься цим видовищем довше кількох місяців, що його сельвійська практика перетвориться спочатку на постійну роботу, потім на глухий кут його кар’єри й, зрештою, на прокляття, він, радше за все, розсміявся б.

Зак-Зак почув за спиною кроки.

– Вони висловили бажання з тобою поспілкуватися, – в голосі Норти він відчув суміш зацікавлення і легкої заздрості. Після років спільного мешкання в тісному просторі станції він добре вивчив тутешніх старожилів й навчився розпізнавати складові їхніх емоційних коктейлів.

– Ти їх вже бачила? – він знав, що Норта так само відчуває його неспокій, і не намагався його приховати.

– Так, – жінка кінчиками пальців торкнулась його плеча; її обличчя спохмурніло.

Зак-Зак спіймав себе на тому, що вияв її почуттів – дружній доторк – викликає в нього роздратування. Навіть якщо цей вияв щирий. «Невдаха співчуває невдасі», – констатував він і запитав у Норти:

– Вони направду вміють читати думки?

– Я нічого такого не відчула.

– Авжеж…

Цієї миті офіційний сигнал виклику досягнув його внутрішнього комунікатора. Диспетчер карантинної станції запропонував ксенобіологові другого кваліфікаційного класу Циланові Зак-Заку пройти до кімнати номер дванадцять у дослідницькому блоці «С» для співбесіди з повноважними представницями планети Піфії. Ксенобіолог подумки підтвердив, що отримав запрошення. Ментальний сенсор комунікатора вловив його думку-згоду, перетворив її на словоформу і відправив диспетчерові. Норта посміхнулась Заку на знак підтримки. Він змусив себе відповісти доречним розтягуванням лицевих м’язів.

Вже входячи до осьового коридору блоку «С», Зак-Зак подумки зауважив, що за всі сім років роботи на Сельві він ніколи не був у дванадцятій кімнаті дослідницької частини станції «Манджу-ІІ». Хоча кімната знаходилась поряд з лабораторією, якою він керував, та з боксами, де зберігались біологічні матеріали, зібрані експедиціями на поверхні планети. Бувало, що за стандартний день¹ він десятки разів проходив повз дванадцяту кімнату. Її вхідний люк перекреслювала діагональна яскраво-червона смуга. Вона попереджала, що дана частина залюдненого простору станції належить до виключної компетенції імперської Служби Запобігання. З нею контактували науковці-керівники, котрі мали вищі від Зак-Закових кваліфікаційні категорії і допуски. Й не можна було сказати, щоби така відстороненість від справ таємної канцелярії сильно засмучувала ксенобіолога.

Він на мить зупинився перед люком з червоною смугою, потім торкнувся сенсора – і захисна мембрана зникла. Кімната за нею виявилась суцільною «червоною зоною». Себто приміщенням, захищеним силовими полями від усіх видів прослуховування і ментальних впливів. Ксенобіолог бував у подібних приміщеннях перед університетськими випускними іспитами. Тоді вербувальники Зоряного Флоту проводили з ним довгі виснажливі співбесіди. Він ледве відбився від контракту з військовими. Спогади, які виринули з його пам’яті на порозі «червоної зони», не були приємними.

З низької канапи назустріч Зак-Заку підвелася струнка жінка з вузьким обличчям і блакитно-сірими очима. Ще одна представниця планети Піфії, майже дівчинка, не відривала очей від панелі оглядового екрана, де вже можна було роздивитись вершини скель-хмарочосів Аль-Кранса, відомих сельвістам під назвою Мечів Творіння. Юна піфійка граційно обернулася в бік гостя «червоної зони» й привітала його легким нахилом голови. Сіро-сріблясті комбінезони представниць Планети Жінок здалися Зак-Закові невиразними і простацькими, подібними до уніформи станційних службовців.

«Ось тобі й славнозвісні піфійські відьми!» – подумав ксенобіолог, який очікував побачити горбоносих стариць у червоних мантіях, прикрашених діадемами і золотими ланцюгами. Саме так зображали піфійських Знаючих у тих історичних і пригодницьких серіалах, які виробляли симуляторні студії на Випереджаючих планетах.

– Вітаємо тебе, докторе Зак-Зак! – мовила старша.

– Можна просто Зак, – дозволив ксенобіолог, шукаючи, де б присісти.

– Ти здивований нашим запрошенням? – запитала молодша, вказуючи Закові на крісло, яке наче виросло з підлоги. – Сідай, у нас буде довга розмова.

– На цій станції є вчені, відомі в провідних університетах Землі й Аврелії, люди з науковими іменами і титулами. Я так подумав: невже представниці Планети Жінок подолали десятки парсеків заради бесіди з пересічним ксенобіологом, який за сім років допрацювався лише до допуску «В»?

– Ти вважаєш себе невдахою? – запитала молодша.

– Почекай ставити запитання, Ді, – зупинила її старша піфійка. – Ми навіть не назвали себе, а це неввічливо. Мене, докторе, звати Преподобна сестра Сайкс, а мою колегу – сестра Дімера.

– Можна «Ді», – посміхнулась Дімера. Посмішка раптово змінила її обличчя. Воно стало відкрито-дитячим, готовим будь-якої миті й до веселого сміху, й до сліз. Так принаймні здалося ксенобіологові. Він сказав:

– Приємно познайомитися. Я не вважаю себе невдахою, сестро Ді. Я й є найсправжнісінький невдаха.

– ..?

– Я, Преподобні сестри, є одним із тих нещасних учених, які повстають проти усталеної думки наукової громади і не мають достатньо доказів, щоби належно відстояти своє переконання. Відповідно, наукова громада дякує таким, як я, загальним невизнанням і кпинами. А психологи підходять до мене й до таких, як я, зі стурбованим виглядом і кажуть: «Колего такий-то, у вас на цьому тижні знову зафіксована депресивна графіка емоційної матриці». Якщо таких учених не вважати за невдах, то за кого? За проклятих?

– Але ж ти на цій станції завідуєш цілою лабораторією, – зауважила Преподобна Сайкс.

– Тут, на Сельві, це скоріше нагадує завідування орбітальним складом біологічних матеріалів. Складування, сортування і зберігання взірців перед відправкою до наукових центрів Випереджаючих планет. Справжні корифеї сельвістики і керівники наукових шкіл очолюють експедиції і польові кампуси на поверхні планети. Я ж, якщо це, звісно, вас цікавить, не сходив на поверхню вже два стандартних роки. Моя наукова тема практично закрита. Зрозуміло, офіційно її ніхто не закривав. Просто її не внесли до щорічного переліку заявок на ресурсне забезпечення. Ну й в усьому іншому також – повний ігнор інакомислячого ксенобіолога Зак-Зака.

– Тутешні «наукові боги» не вірять в існування чілімби? – чи то запитала, чи то ствердила Ді і, як здалося ксенобіологові, трішки почервоніла. Зак спіймав себе на тому, що йому коштує зусиль відірвати погляд від її величезних аквамаринових очей. Він припустив, що така його поведінка є неправильною, що старша за рангом і віком Сайкс може образитись на такий прояв неуваги, й примусив себе дивитись на чільну піфійку. Та зустріла його погляд. Очі Сайкс вже втратили той блакитний відблиск, котрий Зак зауважив першої миті їхнього знайомства. Тепер у них застигла незворушна і мерхна світло-сіра безмежність.

– Ми, сестри, кажемо «чулімба», – уточнив ксенобіолог. – Через «у».

– То вони не вірять, що вона існує? – обличчям Преподобної ковзнула тінь, яку Зак прийняв за холодну посмішку.

– Не вважають за потрібне повірити у те, що не вписується в звичні схеми та уявлення. А ви?

– Ми? – не зрозуміла Ді.

– Ви в неї вірите?

– Ми знаємо, що ця істота колись жила на Сельві, – мовила Преподобна Сайкс. – Й не виключаємо того, що й досі там живе.

2

Кампус експедиції доктора Гурако

Рашпильне Плато в горах Аль-Кранц, планета Сельва (3КВ106:2), в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана)

25 квадрарія 417 року Ери Відновлення

– Лейтенанте, ми працюємо за чітко вивіреним і затвердженим планом. Ми не можемо отак, за першою вимогою – з гірки до дірки – виконувати ваші забаганки, не можемо, – доктор Гурако робив вигляд, що зображення на тривимірному демонстраторі цікавить його набагато більше, аніж візит офіцера Служби Запобігання.

– Докторе, я, у даних обставинах, представляю не свою персону, а імперський уряд. І те, що ви називаєте «забаганками», насправді є розпорядженням координатора управління «D»² моєї Служби адмірала Девера. Дозволю собі нагадати вам, док, що ця ваша наукова база, – офіцер обвів поглядом біло-сріблясті панелі дослідницького модуля, – фінансується Авреліанським університетом лише на чверть, а на три чверті – саме управлінням «D». Хіба вас про це не інформували?

– Інформували, інформували… – Гурако вимкнув демонстратор. – Але ж той ваш адмірал міг узгодити свій наказ з Вченою радою університету. Вони йому, я так думаю, не відмовили б. Навіть не думаю, а цілком впевнений.

– По-перше, док, не наказ, а розпорядження. А по-друге: тема засекречена допуском «чотири А», і ваш університет зможе отримати інформацію про неї лише з дозволу найвищого імперського керівництва. Й ще одне, док… Сюди з Піфії прибула сама Преподобна Сайкс, наближена радниця імператора. А можливо, не лише радниця… Ви мене розумієте, док?

– Якщо чесно, лейтенанте, то не дуже, – в очах начальника гірського кампуса офіцер зауважив непідробну розгубленість. – Якась піфійка, радниця імператора… На Сельві вже сто років не було ніяких піфійок. Ані звичайних, ані преподобних. При чім тут піфійки? І що я маю про них розуміти?

– Я не володію всією інформацією, проте, здається, ініціатива щодо позапланового обстеження північних печер Ронго виходить безпосередньо від найвищих кіл Ієрархії Піфії. Це неофіційна інформація, док. Неофіційна і секретна. Виключно для обмеженого кола персон. Для персон з високими спеціальними допусками. Моє керівництво вважає, що вам доречно знати причини дослідницької активності.

– А-а, он воно що… – Гурако похитав головою, ніби відганяючи застарілу втому. – Дякую за довіру, офіцере. Себто не вам особисто дякую, а… Ну, ви зрозуміли… Тепер все стає на свої місця. А ми тут, на базі, вже вирішили, що це все замутив отой на всю голову хворий Зак-Зак.

– Хто?

– Та є один такий ксенобіолог-ентузіаст. Дивно, що ви про нього не чули. Років зо п’ять тому він тут усіх підірвав на пошуки фантастичної істоти, яка нібито живе в гірських печерах. Він наслухався місцевих казок і прив’язав їх до однієї непевної знахідки. Знаєте, є любителі зносити все до одної купи. Зак-Зак якраз і є таким любителем сумнівних екстраполяцій. З нічого намагався зліпити сенсацію і відволік від важливої роботи десятки людей. Але та його купа, кінець кінцем, розвалилась. Сенсації не вийшло. Як я, до речі, його і попереджав. Він ще має дякувати, що проти нього не висунули звинувачення у нецільовому використанні ресурсів. Деякі з моїх колег, правду кажучи, були настроєні дуже рішуче. Й це були не останні авторитети у сельвістиці. Далеко не останні. Але мені, лейтенанте, стало шкода того фантазера. Ми відправили його на орбітальну базу, подалі від дослідницьких кампусів… Між іншим, повчальна історія для починаючих науковців.

– Проте піфійки навіщось таки сюди прибули? Якби все це було тільки «розваленою купою», як ви кажете, то така поважна і повноважна особа, як Преподобна Сайкс, ніколи б…

– Піфійки, лейтенанте, також люди. І можуть, як усі ми, помилятись або ж, скажімо, захоплюватись яскравими гіпотезами. Ви зі мною не згодні?

– Я, правду кажучи, особисто ніколи не спілкувався з піфійками. Не мав такої приємності. Але мої старші колеги, які контактували з Преподобними сестрами, розповідали, що вони насправді володіють дивовижними вміннями і мають специфічні здібності. Такі, що перевищують здібності та вміння пересічних представників людської раси. Наприклад, вміють читати думки і телепатично спілкуватися поміж своїми на значній відстані. Може й не всі з них вміють, але такі високородні й посвячені, як ця Сайкс, радше за все насправді володіють телепатією.

– Сучасна імперська наука не підтримує містичних легенд про піфійських пророчиць.

– Зате імператор підтримує.

– Так, мені про це розповідали.

– А ми з вами – громадяни Імперії першої категорії і щиро любимо нашого монарха.

– Так, звісно, інакше і бути не може. Проте, як на мене, лейтенанте, його попередник у своєму обережному ставленні до так званих Знаючих з Піфії, мав-таки рацію. Імперія вже бачила кількох правителів, які понад міру довіряли радницям, що володіють телепатією. Нічого доброго, як нам кажуть історики, з того не вийшло.

– Я вам щиро раджу, док, не критикувати дій чинного суверена у присутності офіцерів Служби Запобігання. До речі, моє звання не лейтенант, а прем’єр-лейтенант. Для вас, можливо, це дрібниця, але нас вчать, що критичні непорозуміння починаються саме з дрібниць.

– Навіть так… Гм… Гаразд, я вас зрозумів, – Гурако жестом запросив прем’єр-лейтенанта до виходу зі свого кабінету. – Ви казали, що хочете отримати дані про оптимальний маршрут до північних печер? Я тут вже зробив певні розпорядження… Я ж розумію, все розумію, що б ви там не думали про нас, вчених. А я знаю, що ви про нас думаєте. Дарма… Проте наразі це не важливо, – начальник кампусу ледь не за лікоть повів офіцера вузьким коридором. – Ходімо, офіцере, до лабораторного відсіку. Я познайомлю вас з нашим проводирем. Він в нас трошки специфічний у спілкуванні, але, мушу визнати, свою справу знає. Деякі з моїх співробітників забов’язані йому життям… І ще, – науковий керівник експедиції примружився, ніби від сліпучого сяйва. – Він клон. Я би навіть сказав, що він клон, що свідомий свого життєвого призначення. Своєї, так би мовити, клонської обраності.

«І справді, голомозий клон, – погодився з Гурако прем’єр-лейтенант, побачивши проводиря експедиції. – Скоріше за все, тисяча триста шостої серії. Але ж і здоровенний клоняра, видно, що генетично заточений на лазіння горами і печерами. Колись з такими можна було по-простому. Але тепер лише на “ви” і з перепрошеннями. Он як він нахабно дивиться. Як там сказав док – “свідомий щодо свого призначення”? Напевне ще й член якоїсь підпільної секти… Все в Імперії сходить на пси».

– Доброго дня, – вголос мовив офіцер. – Я прем’єр-лейтенант Со Лай, офіцер Служби Запобігання. Доктор Гурако рекомендував вас як спеціаліста-проводиря.

– Угу, – буркнув клон.

– Що «угу»?

– Ти Со Лай, а я Протон. Проводир.

«Смішне ім’я. Але, треба визнати, що воно пасує до його тупої вухатої морди», – офіцер якомога приязніше посміхнувся клонові і мовив:

– Нам з вами, Протоне, треба вже тепер визначити оптимальний маршрут до північних печер хребта Ронго. Тих, які тягнуться від масиву Тарського до Маунт-Шилд. Потрібний маршрут зі всіма деталями. Його буде введено до навігаторів моїх бійців і роботів. За дві стандартних доби ви поведете туди спеціальну експедицію. Я очолюватиму загін супроводу.

– Що значить «спеціальна експедиція»?

– Дослідницька експедиція зі спеціальним завданням. Будемо шукати рідкісну істоту. Рідкісного тутешнього ксеноморфа. Підемо до печер з важкими транспортними роботами і малим екскаватором на платформі «павука» шостої серії. Біля печер, там, де розлами пересікають стару кальдеру³ вулкана Ронго, до нас приєднаються науковці з орбітальної станції.

– Не вийде.

– Чому?

– Завтра сюди прийде хмарний фронт. Все плато буде в густому тумані. Тиждень, а може, й десять діб. Ті проходи в горах, якими ми йтимемо до кальдери, також будуть в тумані. Нічого не бачитимемо. В дихальних фільтрах буде багато вологи. У тумані погано розпилюються репеленти, якими відлякують звірів. Зовсім не хочуть розпилюватися. Нам буде важко відбиватись від хижаків. Люди загинуть. Треба чекати.

– Наскільки я знаю, в горах не так багато хижаків, як у болотах і джунглях. А мої хлопці, Протоне, давали собі раду і в джунглях. Там також бували густі тумани. Мій загін за два тижні не втратив жодного бійця. Всі вчені, яких ми охороняли, залишилися живими і неушкодженими… – він запнувся, раптом згадавши передостанній день, проведений ним у лісовій зоні Сельви. – Майже неушкодженими.

– Радий за вас. Я ходив джунглями. Тут справді менше хижаків, але вони більші, впертіші й сильніші за болотяних змій і ящерів. Швидко нападають, швидко відступають. Потім нападають ще й ще. Дуже-дуже вперті.

– Ми маємо бойових роботів охорони. Найсучасніших.

– Це мало допомагає.

– Роботи бачать в тумані, як ми у прозорому повітрі.

– Хижаки також.

– В роботів швидша реакція. І потужніша зброя.

– Лачари хитріші за роботів.

– Лачари – це такі хижі комахи?

– А хочете на них подивитися? – з-за перегородки вистромилась голова чорношкірої дівчини з кумедною зачіскою. Її дрібні косички були складені у конструкцію, яка нагадала офіцерові решітку на вентиляційному отворі. На комірі її комбінезона виблискував жовтою емаллю значок авреліанської наукової корпорації.

– А можна? – він відразу проникся симпатією до молодої вченої.

– Ходіть сюди, – запросила дівчина, розсуваючи панелі, що відмежовували закуток лабораторного відсіку.

Со Лай зайшов за перегородку. Там, у вузькій кабінці, стояв столик з приладами, а стіну перед ним займала чорна панель, яку прем’єр-лейтенант прийняв за оглядовий екран.

– Я Занга, ксенобіолог, – відрекомендувалась дівчина. – А вас, як я чула, звати Со Лай.

– Підслуховувати недобре, Занго.

– Вибачте, але я не підслуховувала. Я ж не винна, що у ТЕКу⁴ важко зберегти приватність. Тут всі усе чують і всі усе знають. Тонкі стінки, маленькі приміщення, все скупчено й залюднено. А ваша розмова з Протоном була секретною, так?

– Покажи йому лачара, – клон зайшов до кабінки і присів на край столу. – Офіцер ніколи не бачив живого лачара. Офіцеру буде корисно його побачити.

– Як давно ви на Сельві? – запитала Занга, з відвертою зацікавленістю розглядаючи фігуру прем’єр-лейтенанта, вигідно підкреслену чорним підскафандровим комбінезоном, поверхнею якого зміїлися золотисті лінії терморегуляторів.

– Одинадцять місяців.

– Кажете, що вже були в експедиціях?

– Бував. На екваторі і в Дощовій долині.

– Ескортували вчених?

– Так. Ми охороняли ваших колег, Занго. Ксенобіологів, ксенопалеологів і ще різних-різних «ксено». Їм вдалось зробити цікаві відкриття.

– Тут, у горах, цікавіше. Майже кожного тижня ми знаходимо невідомих науці істот. «Ті-ді»⁵ тут також дуже допомагають. Ми дружимо з «ті-ді». Вам у нас сподобається.

– Можливо. Принаймні знатиму, хто такі лачари.

– Лачарами у нас прийнято називати хижаків Dicrota mesocephalі. Тип – інсектоподи, підтип – псевдохеліцерові, клас – павукоподібні, загін – карноцефали, сімейство – дікроти. Дихають за допомогою трахеєподібних органів, отруйні. Броньові щитки, метасома і педіпальпи⁶ в них з ратину, надзвичайно міцні. Були випадки, коли лачари розривали покриття комбінезонів. Ми тепер вирізняємо кілька підсімейств лачарів – дікраноцефали, бутани та арахіни. Бутани – найспритніші, арахіни – найотруйніші.

– Дякую за інформацію, Занго. Проте «ті-ді», – він посміхнувся, демонструючи дівчині, що він не ображається на цю смішнувату назву, – намагаються не обтяжувати пам’ять зайвими подробицями. Ми знищуємо все, що проявляє ворожість або ж є потенційно небезпечним. Не питаючи імен і назв. Навіть якщо панцирі потвор складені з ратину і оргацину. А ви, вчені, потім вже розберетеся, хто з нейтралізованих нами об’єктів був бутаном, а хто не бутаном.

– А нас вчили, що ворога треба знати.

– Погоджуюсь. Але, повірте мені, від того, що я знатиму до якого підтипу та підсімейства належить вороже створіння, мої бойові вміння не зростуть.

– Це ви так думаєте, офіцере Со Лай.

– Ти забагато балакаєш, Занго, – зауважив клон.

– Бачите цю мембрану, – ксенобіолог показала на те, що Со Лай повважав екраном. – За нею знаходиться бокс з лачарами-арахінами. З їхніми імаго, себто дорослими розвинутими формами. Дивіться, офіцере, я роблю мембрану прозорою.

Дівчина доторкнулася до чорної панелі, і перед очима прем’єр-лейтенанта розкрився яскраво освітлений простір, де рухалися великі багатоногі створіння. Щось середнє між броньованими павуками і богомолами. Один із лачарів, розчепіривши численні гострі відростки, блискавично стрибнув на мембрану, і Со Лай не втримався від інстинктивної активації зброї. Його м’язи звично напружились, і сенсор променевого пістолета вловив це напруження, як невисловлену команду. Променевик вистрибнув з поясного кронштейну і вклався цев’єм на долоню правої руки.

– Хороша реакція, – сказав Протон.

Со Лай подивився на клона і зауважив, що на його широкому обличчі немає й тіні іронії. Протон просто констатував, що у майбутнього начальника охорони експедиції швидка професійна реакція на недружні прояви місцевої фауни.

«Але лачар, чи як його там, все одно був швидшим, – мусив подумки визнати прем’єр-лейтенант, спостерігаючи, як решта створінь атакує мембрану, залишаючи на її поверхні жовтуваті смужки отрути. – З такої відстані я б не встиг його гарантовано нейтралізувати».

Планета Сельва

Витяг із сімнадцятого арпікранського видання

довідника «Населені планети»

Сельва (3КВ106:2, перша астрономічна назва Тішерет, піонерська назва Аль-Кранс) – друга планета зоряної системи зірки Ахернар (стародавня назва – Альфа Ерідана). Маса 1,08 земної, орбітальний період 504 стандартні доби, ексцентриситет 0,038, діаметр 15 098 км, сила тяжіння 1,12 земної, кут нахилу екватора до лінії орбіти – 3 градуси, період обертання навколо осі – 26,7 стандартних години. Планета має чотири дрібні природні супутники астероїдного типу, найбільший з яких (розміри 15х12 км) отримав власну назву – Ваупату, на честь зорельота, який вперше доставив людей до системи Ахернару.

Планета була відкрита земними астрономами в ХХІ столітті ЕП⁷. Перший земний корабель «Ваупату» досягнув Сельви у 2265 році ЕП. Його капітан Усем Аль-Кранс першим із землян ступив на поверхню планети, яка тоді ще називалась Тішерет. Від найпершого відвідування до наступного минуло півстоліття, що пояснюється віддаленістю системи Ахернара від Сонця. В перші десятиліття Ери Відновлення планету дослідили комплексні наукові експедиції, а перші нечисленні колоністи з’явились тут лише через два століття. Сельва завжди приваблювала ксенобіологів надзвичайно різноманітною флорою і фауною, рідкісною для позаземних планет кисневою атмосферою та унікальною біологічною історією. З іншого боку, специфічний клімат та агресивні форми життя надзвичайно ускладнили колонізацію планети. У 415 році на Сельві постійно мешкало усього 23 тисячі колоністів (включно з клонами) і лише шістсот дев’яносто три з них є спадковими сельвійцями у третьому поколінні.

Атмосфера Сельви, як і атмосфера Землі, насичена киснем, частка якого складає 18%. Середня температура в екваторіальній зоні – 55 градусів Цельсія […]

Полярні області закриті хмарними «капелюхами» гігантських атмосферних вихорів, які не припиняли свого руху за весь час спостережень. Температура на полюсах планети, завдяки постійній циркуляції атмосферних потоків, не опускається нижче точки замерзання води, тому Сельва не має полярних льодовиків. Ясне небо на Сельві – рідкість. На планеті практично цілодобово йде дощ. Більшу частину поверхні Сельви займають мілкі болота, порослі різноманітною густою рослинністю – як тубільною, так і мутованими представниками земної флори. На Сельві багато озер. Найбільша відкрита водойма – розташоване поблизу екватора Озеро Кларта (перша назва – Море Черепах), його максимальна глибина – 160 метрів. Найвищі гори – вулканічний масив Аль-Кранс, його найвища вершина – Пік Сіорана (32 км над рівнем води в Озері Кларта) […]

Аль-Кранс стоїть у центрі древнього вулканічного щита Юй-Лу діаметром більше трьох з половиною тисяч кілометрів. На цьому гігантському плато, піднесеному над болотами на висоту двох кілометрів, немає озер і заболочених западин. На щиті Юй-Лу бувають сухі сезони, рослинний і тваринний світ тут інший, ніж у болотних низинах. Юй-Лу пересікають сім великих річок. На їхніх берегах розташовані найбільші поселення землян. […]

Столичним поселенням вважається Іллат, де знаходиться резиденція імперської адміністрації та єдиний повноцінний космопорт «Маконг А». […]