Kitobni o'qish: «Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен»

Пролог

За офіційною версією, текст, умовно названий «Свідоцтвом Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен», знайшов чернець із Нового Афону Савватій, який з дозволу архієпископа Константинопольського, Вселенського патріарха Афінагора Першого у 1978 році від Різдва Христового оглядав бібліотеки монастирів Константинопольської патріархії.

Поважні вчені аргументовано довели, що знайдений рукопис є підробкою, фальсифікацією, незаконним створінням у звірятнику літописної белетристики та історичних свідчень. Інші, не менш поважні вчені, навпаки, не бачать вагомих причин, які б не давали можливості повірити у правдивість викладених у тексті історичних подій. Ми ж думаємо, що мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на людей початку XXІ століття такою всепереможною ордою відносності, що висновки поважних учених уже майже не цікавлять справжніх шукачів, закоханих у таїнство пізнання минулого. Адже історія є лише великою можливістю для різноманітних трактувань. А того, що було насправді, ми, на жаль чи на щастя, не дізнаємося вже ніколи…

(Перша сторінка рукопису втрачена)

…Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя – в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумію свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими моїми словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити. І вузькі кордони єства мого, що їх давні елліни називали «орос», Він долає Своїм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним, і навіть тепер, при схилі мого життя, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,¹ що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин,² ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав він – час моєї довгої сповіді про давні справи. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати роблять за мене чорні радощі монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію³ нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.

Пошук сам по собі – це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч самітників немандруючих шукають спасіння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постійної спраги, отруйних змій і невблаганних розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним в ім’я дороги Небесної. Й кожне нове ім’я Бога я відкривав, а потім зрікався його ж у нових землях, при початках іншої мудрості. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженні мандруючі, бо їм відкриється правда Божа, принесена з далеких доріг».

Я Склавин, людина з полянського племені.⁴ Там, на північних теренах, де живе мій рід, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутій мною мові родичів зовуть Дніпром, де народжуються снігові бурі, що лякають Константинополь у місяці януарії, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три індикти⁵ пройшли своїми днями через Всесвіт із того часу. Відійшли у простір і вічність мої друзі та кохані. Щезли із земних обширів ті багатолюдні держави та войовничі племена, що я їх бачив. І ось, у чотирнадцятий рік правління боголюбивого імператора Лева Філософа і кесаря Александра, у сьомий рік передстояння Блаженнішого патріарха Антонія,⁶ починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих літер від альфи до омеги ті, що померли тілесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно і безнадійно за волею Творця. Нехай колись невідома мені добра людина, чернець або сінкелл,⁷ який побачить ці знаки, у молитвах до Бога згадає згаданих. І мене, того, що згадує. І вибачить нам помилки наші, бо тільки суєта не помиляється ніколи, бо сама по собі є збочення і помилка.

У славетних літописців розділи йдуть за роками або ж мають число. Не всі роки лишаються у пам’яті моїй, і не всі події зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели, стоять охоронцями над світом подій. Тож кожен розділ буду я називати тим Ім’ям Єдиного, якому присвячував я свої мандри в різні роки життя. Ще, може, рік тому не став би я наносити на пергамент поганські імена ідолів. Але мудрість підказує мені, що все існуюче створено во славу Божу. З тим і почну, молячись за вас, браття, у щирій кротості й найщирішій тузі.

Ім'я найперше: Даждьбог⁸

У часи найпершого з відшуканих Імен Єдиного моє власне ім’я було Ратибор. Таке собі варварське ім’я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути візантійський одяг – альфа й омега – і лягти на пергамент. Літери для цього імені ще не створені, хоча я чув, що у Болгарії вчені ченці пишуть Слово Боже слов’янськими рисами і дістають за це схвалення від патріархів.

Ратибор. Це ім’я зодягнуте не в дзвінкий константинопольський одяг – звуки цього імені огортає м’яка шкіра та лляна тканина моєї Вітчизни – грубе цупке полотно склавинів; а ім’я означає «воїн»…

А ось воїном я ніколи не був. Скільки пам’ятаю себе сущого – був я слугою, помічником жерців у святилищі Желянського поля під Києвом-городом. Про місто це на берегах Бористену в Константинополі знають мало. Мудрі люди вважають, що Київ сто індиктів тому був споруджений Александром Завойовником,⁹ як одна з фортець для захисту благословенного світ у від провіщених у Святих Писаннях Ґоґа та Маґоґа.¹⁰

Не бачив я у Києві славетних та давніх кам’яних руїн, бо місто дерев’яне, та й каменю для фортечної справи там обмаль. Не чули ми від старших жерців про Александра, хоч ті старі знали про минуле багато: про Велесові¹¹ часи та Преславові,¹² про війни з готами¹³ та утигурами,¹⁴ що про них згадує і славетний Прокопій з Кесарії,¹⁵ про потоп та темряву всесвітню… А на півночі немає Магога, але живуть мирні роди склавинські і войовничі варяги, що відкидають Христа.

А збудував Київ каган Кий,¹⁶ що його іменем сам град названий, і було це в часи Кисикові,¹⁷ а може, й раніш. Збудований поліс на двох горах – Щекавиці та Хоривиці – і має дві стіни дерев’яні та рів. На Хоривиці стоїть акрополь Київський, по-склавинськи – Дитинець. Там живуть князі-кагани. За моїх часів каганом був Аскольд¹⁸ із північного роду Дирів, і славний він був володар. У двох походах примусив він дикі і войовничі роди деревлянські, знані ромеям як костобоки, до податей щорічних, і відігнав від Бористену кочові орди Турагая, і погрожував Саркелові¹⁹ війною так, що степова держава Хазарія втягнула свої щупальця у глиб Великого Степу.

У двадцятий чи двадцять другий рік правління кагана Аскольда почав я служіння своє на капищі ідолів Свентовита й Симаргла, що на полі Желянському між Києвом і Хорським урочищем.

Поганські боги, між ідолів яких заблукали мої склавини, численні, як і в усіх язиків, що не вірять в Єдиного. Кожному споруджено капища, різні за розміром і будовою. Те, в якому поганська омана тримала мене, грішного, було під Києвом найбільше.

Серед попелищ славних склавинів, що всіяли Желянське поле, стоїть трикутний пагорб, на ньому ж ростуть великі дуби, древні, як сама земля склавинська. Дуби високі: з їхніх вершин видно золотих коників на даху Аскольдового палацу і димну хмару на Песячому острові, де земляні люди палять вугіль і моляться небесному царю Тангрі.

Найстарший дуб на тому пагорбі в давні часи Велесові був розщеплений блискавкою на три частини, але живе й досі. То – Даждьбогів дуб. Даждьбогові, небесному отцю поган гіперборейських, склавини ідола не ставлять. У давні часи жрець Овой у західному святилищі Жаб’є, в зміїних землях, збудував ідола Даждьбога. Й ось невдовзі весь рід його нагло загинув. Лише молода дочка Овоя Світилена, яка мала дар провіщення, зосталася живою й бачила уві сні світло і думала – бо була поганської віри, – що світло від Даждьбога. І прорік їй Голос із світла, щоб не ставили родовичі бовванів небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчиці проти ідолів мерзенних.

Але темна була Світилена і казала всім: «То Даждьбога воля». А син Світилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Він побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лікті завтовшки і заввишки п’ятнадцять ліктів. Зверху колоди загострені, й на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарглового. Колоди ці чорні від часу, і вночі по них повзають великі прозорі комахи, всередині яких горить мертвотно-біле світло.

Брами в огорожі немає, але зі східного боку під колодами зроблений хідник у землі, такий великий, що озброєний воїн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хідника водою з потаємного джерела і святилище ставало недоступним.

Колоди над хідником пофарбовані червоним, а над ними вміщено мідяне сонце, яке молодші жерці щодня чистять попелом, і воно блищить так сильно, що видно мисливцям із Долобського озера. За огорожею, окрім Даждьбогового дуба, росте ще з десяток дубів, між якими за давніх часів спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодші жерці, помічники та старі наложниці старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, і городяни з Києва називали святилище поміж собою «виттю» – хутором.

Простір за огорожею ми щодня часто вимітали. Біля Даждьбогового дуба стояло вісім каменів, пласких та круглих, і два боввани: кам’яний чотирикутний із чотирма обличчями та дерев’яний круглий із крилами. Чотириликого звали Свинтовит – сторож чотирьох сторін Даждьбогового світу, крилатого – Симаргл.

Симаргла зробив майстер Вород, чужинець зі Сходу, і зробив вправно. Обличчя в Симаргла було жіноче – приємне, але не хтиве, й очі з рубінів та смальти – як живі. Крила ідола також були пречудові – кожна пір’їнка вирізьблена із сумлінням та хистом.

А Свентовитів ідол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять років по тисячу літ. Весь ідол був пофарбований у червоний колір брудною вохрою. А камінь під ним – агеоліт – був чорний від козячої крові, яку щодня лив із жертовної чаші на нього Силеник.

Силеник казав також, що за сорок років до мого народження його мати, пророчиця поганська Світилена, у час небаченої посухи принесла на тому камені людську жертву – каганового сина від наложниці. Але на моїй пам’яті і в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.

Окрім намету Силеника, за огорожею були підземні схованки з дарами прочан, загін для жертовної худоби та намет улюбленої наложниці старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силеникові на мене й сказала, що я маю відзнаку Даждьбога і можу провіщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожі та біля ідолів, отримуючи від святилища їжу та вбогий одяг.

Того дня, коли я дізнався про відзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметі. Силеник був старим, мав вісім разів по десять літ, але з жінками злягався щоденно. Завіса шкіряного намету була відхилена, і я, навчений ворогом роду людського, підглядав за нечистою грою кохання диявольських слуг. Оряна побачила це і сказала щось жерцеві, сміючись з мене. Силеник хотів мене побити мідним посохом, але Оряна зупинила руку його і провістила: «На ньому відзнака Даждьбога. Він – священного стада вівця, і не нам пасти його».

Того самого дня Оряна провела мене до немічного старця із жерців Велесових і той помастив мені лоба і пахви кров’ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Жулянському полі.

А незабаром відкрилася моя здатність провіщати дар мого життя, завдяки якому пережив я всі виверти химерної долі. Сталося це наприкінці літа сорок років тому, коли Аскольд у південному поході зрікся віри родичів-поган і просвітився благодаттю Слова Божого.

Була ніч, коротка та благодатна опісля жнив. Місяць стояв уповні, й не спалося мені. Пригадав я, що молоді жерці говорили про таємні містерії за огорожею і ніч повного місяця. Казали, що в таку ніч Оряна танцює на жертовнику на честь Даждьбога. Танцює без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям і мідяним амулетом на грудях. Ті, хто бачив нічний танок Оряни, розповідали про нього з дріжжю від захоплення і містичного переляку.

І я, грішний непросвітлений слуга темних сил поганських, у спокусі небаченого видовища пішов через стомлено-сплячу вить до огорожі. Місяць тоді був великий, попелясто-срібний в ореолі блакитного, зеленого, неспокійного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидів, хмар із чорними безоднями вугільного злого неба – неба вкрадених зірок і місячної мертвотності, неба, де передчуття руху страшніше за нерухомість. Під таким небом, думаю я тепер, радіють демони, проти такого неба повстають пророки, підносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всіх застиглих небес-привидів. Думаю також, що Число того демонічного неба в ніч повного місяця року навернення Аскольдового було «шість». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Численні колоди огорожі у містичному сяйві срібного диска виглядали лиховісно. Масно відблискували поліровані часом кістки конячих черепів. Світлородні комахи несли своє гнилизняне сяйво до тих черепів, немов душі прадавніх жерців здіймалися з чорного полум’я пекла у полишений ними світ.

Хідник під мідяним сонцем не охоронявся. Силеник добре знав забобонність розбійників із діброви і не боявся нападу. Вугільна темрява огортала сущі за огорожею речі. Але я не боявся, бо, не знаючи свободи, не знав і страху, немов тварина дурна, нетямуща.

На агеоліті було порожньо. Смолоскипи біля ідолів погасли, від каменя смерділо, й ніякої Оряни не було тут. Крадучись попри намети, я уявляв собі голе тіло пророчиці, намащене лоєм, блискуче, як конячі черепи на колодах. Хтиве збудження огортало моє єство, але ось прийшов я до ідолів і не знайшов нічого, окрім смердючого агеоліта. Від розчарування мені стало зимно, і я підвів обличчя своє до місячного диска.

Дивне зеленкувате сяйво огорнуло мене. Здалось мені, що Місяць збільшився втричі і щось дивне й неможливе – теплий холод чи холодне тепло – простягнуло свої руки від велетенського Місяця до мого обличчя.

«Сили Даждьбожі…» – прошепотів я, і демонське ім’я розкрило мені потаємне.

Побачив я срібну дорогу велетенських слимаків. Білі, слизотні, повзли вони цією дорогою з темряви у темноту. Були в них людські обличчя – обличчя мерців із стягненою до вух блідою шкірою, з жовтими гнилими зубами. Аж ось проповз останній мерзенний слимак-велетень, і срібною дорогою цього слизу покотилося щось кругле. Я придивився і побачив голову воїна – вусату, голену, з довгим чорним аварським оселедцем.²⁰

І пізнав я кагана Аскольда з роду Дирового, володаря Києва. До того видіння бачив кагана я двічі. Він заходив до Силеника – завжди у чорній хазарській броні, в обладунку з потрійної шкіри і з важкою срібною бляхою на грудях. Бляха та особливо запам’яталася мені, бо була стародавньої роботи: бараняча голова з хитрими очима, зіркою між рогами й грецьким написом на кільці.

Але тепер тої розкоші не було. Відрубана голова котилася срібним слизом… і я заверещав. Видіння зруйнувалося, і серед дубів почув я голос Силеника. Мерщій побіг я від агеоліту, проколов собі ногу при втечі, але щасливо добрався до землянки.

На ранок Оряна, всезнаюча відьма Даждьбога, спитала мене: «Що бачив відзначений при вівтарі?» Я розповів про Аскольдову голову, і сказала Оряна: «Не прожити йому і року».

Так і сталося.

В день зимового сонцестояння повернувся каган з півдня. Привів за собою ченців і пресвітерів християнських із Корсуня Таврійського. Був з ним владика Марко, висвячений за благословенням найсвятішого Фотія в єпископи Києва й усіх кресів Північних.²¹

Силеник виліз на дуба й дивився відправу, що її провадив владика просто неба. Потім заклав на агеоліті трьох цапів білих і покликав мене.

«Ось тобі знак Роду», – сказав старший жрець і подав мені трикутний червоний камінь із поганським символом курячої лапи. «Іди до хрестопоклонників і вклади знак Роду в чашу, з якої вони п’ють вино жертовне. Це моє на візантійців закляття».

І тут Бог милосердний подвигнув мене відмовитися.

«Дам тобі на три ночі Оряну», – сказав Силеник.

Але благодать Божа була зі мною в той день невідступно, і думав я, що то був день Різдва Христового, якого заради Промисел Божий охоронив мене від неспокутного гріха. Так я сьогодні повторюю слова пророка Ісаї: «Співати буду в ім’я Твоє, бо Ти здійснив справи чудні, собор древній істинний».

Силеник, напучуваний демонами, яким слугував, побив мене тоді, коли відмовився я вдруге, за задумом Божим, від сатанинського знаку і від Оряни, відьми-спокусниці. Але в той день Єдиний не звільнив мене від омани – шляхи Господнього Провидіння незбагненні та нешвидкі. Силеник не прогнав мене від капища, а знак Роду відніс у будинок владики інший жрець – Богу-мил.

Силеник наказав Оряні вийти за огорожу й піти у землянку до Богумила. Проте відьма відмовилася, закляла Силеника страшним закляттям і пішла від капища на північ, у печеру Велесову, що під Вишгородом, малим селом на березі Бористену. Можливо, дорогою до Вишгорода завітала Оряна до Дитинця каганового і розповіла про страшні прокляття, що Силеник посилав володареві та його дітям. Можливо, каганові сказали про це інші люди, не знаю. Але навесні прийшли до священних дубів вої, охрещені Марком, з дружини каганової, і покликали жерця до володаря.

Вийти Силеник відмовився. Натомість із діброви вийшли чотири волхви – кудлаті старезні діди з палицями і сокирами, чорними від жертовної крові. І сила демонська променіла з очей їхніх. Вої від капища повтікали, Силеник взяв собі нову наложницю з Берестова – прегарну білявку, ще дитину.

Вбили Силеника аж на Купала – християнським літургійним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховісна чорна буря. Вітер три дні ніс із-за Дніпра степовий гарячий порох. У ніч, коли вітер ущух, Силеника знайшли в хіднику під мідяним сонцем із чорною стрілою в потилиці. Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увійшов на подвір’я без остраху – старший лиходій уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гілки і пил, покосився крилатий Симаргл. У шатрі плакала білявка-наложниця, і, здавалося, чогось не було в цій виті.

Відлетів від неї важкий тисячолітній дух, і лишилась, як непотріб, недоладна дерев’яна споруда: сточені комахами трухляві колоди, пожовтілі черепи здохлих коней, смердючий жертовник.

Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простір, і, не знаючи інших слів до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що її було співала Оряна:

 
Ой, Даждьбоже, сило роду нашого,
рік од роду бог наш невідступний,
рік од роду бог наш добрий, ярий,
вік од віку всього ти початок!
Ой, Даждьбоже, ти врожаю батько,
рік од року всіх дерев господар,
рік од року сила трав високих,
вік од віку всього ти початок!
Трьох доріг і трьох горбів володар,
трьох світів старійшина одвічний!
Ой, Даждьбоже! Дай свою нам милість
рік од року, вік од віку, завжди!
 

Слова тої молитви були гучні, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».

Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала й не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі – і дай мені, Боже, хоч тепер замолити цей гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми. І втіха наша була звіряча, і число її було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв із Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях із оленячої шкіри із мідяною бляхою на животі…

Ми з Богумилом без діла й без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось-таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста Сьєрн Хельґ, з роду Еріксонів.²² Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира й став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді²³ – далеко на півночі.

Пізніше, в Ітхелі, мені розповіли про те, скільки хазарських дирхемів заплатили посланці царя Манасії варягам за цей похід. Серед радників Хельґа були хазарські купці Захарія та Йосиф. Для останнього варяги три дні відловлювали людей у невільники. Першими у рабство пішли християни й родини Аскольдових дружинників. На третій день полювання дісталися вони й до Желянської виті. Хальд боронив капище, і варяг у рогатому шоломі розрубав його навпіл разом із мідяною бляхою. Оряну відправили до нового кагана, а мене, Богумила і ще п’ятьох молодших жерців віддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна, а рештки капища спалили. Збулися мої передчуття.

Зв’язаний, лежав я на ребрах варязького човна і дивився у блакитний зеніт літнього неба. Неба, де Даждьбог Світилени та Силеника прирік мене на рабство. Я не думав про справедливість, а думав про Долю. Я не знав тоді, що влада Долі тим більша, чим довше живе людина, не знав про причетність довгоіснуючого і про те, що над двадцятилітніми Доля не владна – їхнє-бо царство вибору, царство волі земної.

Не помишляв я й про втечу. Набагато пізніше, в Іхтелі, почув я від Мелхиседека: «Існує три визначення у часі – минуле завжди істинне, майбутнє завжди брехливе, сучасність невловима. Течіями життя володіє той, хто завжди встигає, але Вічність належить спроможним очікувати».

Небо тоді не дало мені спокою, бо було воно все у швидких хмарах – рухливе, марнотне. Я заплакав, але Єдиний був уже зі мною і послав мені на втіху пречудову комаху – величезну бабку з крилами, як дві долоні воя.

Задивився я на ту комаху, що всілася біля мене на знаряддя човна, й перестав плакати. За словами філософа, сталося так: «Спокій є трьох образів: образу смерті, образу кохання й образу пізнання». Так зустрівся я з образом пізнання і втішився, хоч грубі мотузки в’їдалися в тіло моє, а наглядач двічі вдарив мене взутою в чобіт ногою.

Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, – думав я, – не пробач варягам сплюндрованого капища і помстись їм! Ти послав комаху, свій знак, і вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний єсмь. А обрані так просто не помирають». Такі думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свій, думав я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, ніж до варягів у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усім народам ходити стежками своїми». Силеник, Оряна, Хальд ішли своїм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, – але такі помилки, можливо, приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба варягів. Так і Мелхиседек казав, хоч сам був іудеєм: «Істина є згода між Сущим і створінням Сущого».

…Уночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян – жінок, дітей та поранених – варяги тримали в цій огорожі, але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутараканії та Іхтелю – Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.

У темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.

Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» – «воїн», «лейданґ» – «човен». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл²⁴ Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці й зняли із нас мотузки та весь одяг.

Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман – золота п’ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні персні, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню із сріблом.

«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молоді та гарні». Хазарин оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас – забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле – з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та капловухість, що врятували мене від скопцевої долі!

На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас і далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми не звичні – то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.

Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко – Хальблот підняв біле вітрило, і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.

Зате на лейданґу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищі. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев’яна «масмі» – ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивались увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейданґа голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.

Ярл Хальблот навіть пообіцяв своїм воям, що під час зупинки на острові Лава купить їм за власні гроші бранку.

Я вже почав розуміти мову варягів і знав, що на острові Лава Йосиф сподівався поповнити запаси води та харчів, а також придбати у печенігів нових рабів та коней, за яких уже розплатився; і до Саркелу караван піде через Степ. Великі кораблі не змогли б пройти Дніпрові пороги, а південніше, біля Меотського озера,²⁵ кочували ворожі хазарам племена хана Кубрата, спільника Візантії. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невідворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану і мою долю на визначений ним незбагненний шлях.

Того дня на лівому березі Дніпра побачив я велетенські кам’яні ідоли – баби. Ці прадавні боввани були більш древні, аніж Свентовитів кам’яний ідол у капищі Силеника. Силеник розповідав нам, що ці кам’яні баби були пращурами наших предків, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бісом Ташбешем, і він прирік їх почути його Голос – і стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерці, казав, що під тими бовванами лежать поховані вороги Києва – почвари, проти яких боролися у давні часи спільно мої родовичі й хазари. Як не стане їх, то розкриється Степ і воскреснуть вороги. А перемогти їх зможе тільки Святий Витязь Еркін.

Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Свергельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене, і серед спеки зробилось мені зимно, і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Свергельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі, і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на дніпровських кручах.

І сталося за словом моїм.

Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданґи на кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі, й небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.

Раптом з боку острова полетіли стріли. Свергельд і стерничий були вбиті одразу. У держално мого весла також встромилася стріла. Я запам’ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір’ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварі,²⁶ що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.

Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.

Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.

Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».