Kitobni o'qish: «Ukrainian dream. «Последний заговор»»

Я давно присматриваюсь к этой стране и знаю, чего мне опасаться.

Михаил Зощенко

Розділ 1 (Chapter 1)

«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».

– Вимкни, чуєш? – він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.

– Програма ще не закінчилась.

– Вимкни, чуєш? – невдоволено глянув з-під брів.

– Нема питань, – підійшов, натиснув кнопку, звук зник.

– Як цього хлопця звуть?

– Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».

– Ти його бачив?

– Ні.

– Я хочу, щоби ти на нього подивився, – устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, – цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.

– У що? – витягнув руки з кишень.

– У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.

– Не знаю.

– У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.

– Напевно, хм. Ви про що?

– Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, – підійшов до бару, – не важливо. Так от, – узяв пляшку лікеру, налив у чарку. – Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, – випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, – їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? – подивився на нього, – Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?

– Слабо.

– А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.

– Ясна річ.

– Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.

– Зараз, – пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. – Алло, з вами говоритиме…

– Дай сюди, – вирвав у нього слухавку, – чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, – кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, – Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?

– Чую. Я найду його. І що зробити?

– Придумай, – накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.

Розділ 2 (Chapter 2)

– Чи є в мене жизнєнні целі? – сміх у слухавку, потім мовчанка. – Нє, ну, таких конкретних нема.

– Скільки тобі років? – голос ведучого.

– Двадцять.

– Що ти закінчив?

– Ха-ха, – знову цей хрипкий сміх, – школу.

– А крім школи?

– Армію. Да шо ти придолбався?

– А ти не пробував вступити до вузу?

– Нє, в мене дєнєг нема на платний.

– А безкоштовно?

– Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.

– Скажи, а ти любиш свою країну?

– Страну, яку?

– Україну.

– А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.

– А ти б хотів емігрувати?

– Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.

– Як жити?

– Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, – гудки в слухавці.

– З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я – це кожен з вас, а моя країна – це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.

– Дзвінок! – Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.

– Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?

– Так.

– О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.

– Давайте без матів, у нас прямий ефір.

– Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.

– Назвіться, будь ласка.

– Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.

– Ви не боїтеся казати це в ефір? Вас чує вся країна.

– А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.

– Скажіть, Кириле, ви любите свою країну?

– А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от братвы да от ментов отбиваюсь.

– А що ви знаете про свою країну?

– Мля, ну ты и спросил. Ну шо знаю? Ну, большая страна. Хохлов в ней много. Русских, абреков теперь, правда, тоже хватает. Жлобья из сел понаехало, ходят, воняют по городу, на языке своем собачьем базарят.

– А ти ким себе вважаєш?

– Да че я? Я нормальный пацан, не черный, не китаец, не азер там, не хачик.

– А цілі в тебе є?

– Цели? Есть. Как без них? На Натахе жениться, квартиру купить, тачку новую, а то моей уже полгода, старая стала.

– Спасибі Кирилу з Киева, але ви, Кириле, не поспішайте класти слухавку: для вас сюрприз. По-перше, ми обов'язково виконаємо ваше прохання й відкриємо благодійний рахунок, про що всіх наших слухачів повідомимо, але це ще не все. Ви – десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я і моя країна», і ви виграєте тижневу подорож до будь-якого міста України. Квитки і проживання в готелі оплачує наш спонсор. Ви тільки вказуєте час.

– От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.

– Львів, то й Львів, ваше право. Кирило з Киева вирушає до Львова, де цілий тиждень проживатиме в готелі «Жорж», у номері люкс. Кого ви візьмете з собою?

– Натаху, конечно, кого же еще?

– Отже, ви з Наташею мандруєте до Львова, а ми продовжуємо мандрувати Україною й чекати на ваші дзвінки, – гудки в ефірі.

– Марку, – звукорежисер забіг до студії, – ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефірі. Це ж узагалі, я не встигаю затирати звук.

– Добре, добре, – Марк утомлено опустив голову і тер пальцями скроні.

– Давай, дзвінок, – звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.

– Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…

– Юля Причепа з Донецька.

– Юля Причепа з Донецька українською мовою.

– А якою мовою я мала б розмовляти?

– Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.

– А що, Донецьк – Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.

– Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?

– Так.

– І що ж ви нам розповісте?

– Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.

– Скільки вам років?

– Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися – це приємно, – вона кинула слухавку.

Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.

Потім подивився на Степана і махнув рукою – це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.

– Марку, ти чуєш? Почекай. – Степан узяв його за руку.

– Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.

– Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.

– Ну, – Марк надягав куртку.

– Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.

– Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?

– Так.

– Номер дай.

– Марку, не треба.

– Номер дай, кажу.

– Зараз, – Степан порився в кишенях, витягнув папірець. – Пишеш?

– Ну, – дістав мобільний.

– 80674262438. Тільки ти подумай.

– Не кисни, Стьопо, бувай. – Марк вийшов і міцно причинив двері.

– Що з ним? – Маша, ведуча, вийшла з кімнати.

– У нього мама хвора і ще якісь проблеми, він не каже.

– Ходімо пити чай.

– Ходімо.

– Ти би порадив йому щось.

– Він не слухає.

– А, ясно, – налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очі, мовчали.

Розділ 3 (Chapter 3)

Марк сидів у «Репризі» й натискав кнопки на мобільному. Дівчина підійшла і стала біля столика.

– Візьміть меню.

– Я знаю це меню напам'ять, я обідаю тут уже третій рік. Мені десерт «Тирамісу», шварцвальдський торт і чай, зелений із жасмином. Дякую.

– Ви любите солодке? – узяла зі столу меню.

– Дуже, – подивився на неї багатозначно і, всміхнувшись, опустив очі та продовжував набирати номер на телефоні, дівчина пішла. Він слухав гудки. – Алло, з цього номера ви телефонували на радіо і шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?

Голос мужчини, який відповідав йому, був глухим і трохи сиплуватим.

– Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.

– Ти про що?

– Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.

– Давай.

– Ну, ты где сейчас?

– На Львівській.

– Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?

– Це не по суті. Ти приїдеш?

– Я тебя на машине подберу.

– Це ти дівку на окружній підбереш, а зі мною ти розмовлятимеш на вулиці. Є питання?

– Бля, ну ты охуевший!

– До речі, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.

Дівчина принесла нарешті замовлення, Марк подивився на годинник і розрізав торт. Потім знову відволікся, набрав номер на мобільному.

– Алло, Дашо, чуєш, зателефонуй мені за дві години, якщо я не відповідатиму, значить, мене вже нема, чуєш?

– Ти про що, Марку?

– Дашо, я тебе люблю, – вимкнув телефон і надпив чаю, до зустрічі з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбільше його хвилювало, так це те, що він учора, хоча й був у нічному клубі, ніякої дівчини не клеїв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприємно і терпли ноги, але серце билося рівно, і руки зовсім не тремтіли, не тремтів і голос, а це було характерною ознакою того, що він усе тримає під контролем.

Те, що до нього хтось підійшов ззаду, він відчув десь аж у глибині живота, потім це відчуття перейшло в легені, і потім тільки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очі тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було років тридцять, і ще в нього були глибокі чорні очі, але загалом обличчя видавалося якимось буденним і надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рівно двадцять, ні більше ні менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засміявся і, поклавши руку Маркові на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», після цих слів він пішов до машини, припаркованої біля Спілки художників, а Марк залишився стояти там, де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.

– Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.

– Іди.

Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце – до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій – намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.

– Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.

– А Даші? Як у вас із нею?

– Добре. Але Даша – це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.

– Дурненький, – мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.

– Тобі погано?

– Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.

– А серце болить?

– Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.

– А що лікар каже? – в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:

– Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.

– Ти впевнена? – Марк подивився медсестрі в очі.

– Впевнена, – відповіла на його глибокий погляд.

– Я вірю тобі, – потім повернувся до мами: – Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?

– Так, – матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. – Ти ще побудеш у мене?

– Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду – завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?

– Купи мені книжок, я не маю вже що читати.

– Що тобі купити?

– Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.

– Добре, мамо, я куплю тобі казки. – Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. – Мамо, я тебе люблю, – кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.

– Що ти хочеш? – вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.

– Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме – чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?

– Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?

– Все, рідна, все. Ти обіцяєш?

– Я спробую, – невпевнено.

– Ні. Не те. Ти обіцяєш?

– Так. – їй здалося, що її обіцянка додасть хлопцеві необхідної віри в те, що його мати житиме, хоча всі добре знали, що шансів у неї небагато. – Так, я обіцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».

– Саме так. Як тебе звуть?

– Наталя. – Він потримав її за руку, поглянув в очі, дістав з кишені візитівку й дав медсестрі.

– Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, – обернувся й пішов лікарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслід, аж поки він не зник за поворотом.

– Марку, мені треба поговорити з тобою. Ти можеш приїхати? Я вдома, – Даша нервувалася.

– Зараз приїхати? – Марк саме вийшов із лікарні.

– Так, зараз, – йому здалося, що вона от-от заплаче.

– Ти маєш сказати мені щось настільки важливе, що я маю спізнитися на ефір, забути про всі свої справи і приїхати до тебе?

– Так, – сказала це зовсім тихо.

– Дашо, я приїду, тільки ти знаєш, я приїду ненадовго.

– Мгм, – поклала слухавку.

Вона жила на чотирнадцятому поверсі, і в під'їзді, коли він заходив у двері, консьєржка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, ніби він мав щоразу йти в іншу квартиру. Марк відповідав: «Я – у сто вісімнадцяту», натискав кнопку ліфта і спостерігав за тим, як запалювалися, а потім поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Двері відчинялися, і він нахилявся до побитого дзеркала на бічній стінці ліфта й поправляв зачіску. Цього разу він не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який він має вигляд, він любив Дашу й вірив, що вона любила його. І хіба, якщо любиш, має значення, яка в коханого зачіска і чи пахне він дорогими парфумами?

– Привіт, – чмокнув у щічку. Поглянувши в очі, він зрозумів, що їй треба сказати йому щось дуже важливе.

– Заходь, я поставила чай.

– Я не хочу чаю, – роззувся, пішов до ванної.

– Ти будеш мене слухати зараз чи після того, як я вип'ю трохи лікеру? – обняла його за шию.

– Ти п'єш лікер? – витер руки, звільнився з її обіймів.

– Тепер п'ю.

– І що, смачно? – зайшов до кухні, сперся на плиту, подивився їй в очі.

– Часом смачно, часом – ні. Вся справа в настрої, а він увесь час різний. – Припала вустами до вуст, чекала, що він відповість на її одвертість, а він відвернувся й сухо так сказав:

– Пам'ятаєш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу від наших стосунків, і, коли я промовчав у відповідь, ти сказала, що хочеш просто дружити зі мною, а коли ж я наполіг на тому, щоби ми таки називалися більше ніж друзями, ти не відповіла нічого? Пам'ятаєш?

– Ну, – дивлячись йому на шию.

– Так от. Ми сиділи тоді в китайському ресторанчику, і там лунала музика.

– Там була музика? Я не пригадую.

– Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тоді промовив: «Ця пісня – замість моєї тобі відповіді». Там ще такі слова: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай».

– Так, я пригадую. І до чого це ти?

– Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть можу сказати перші слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»

– Ти про що, Марку? Я зовсім не те мала на увазі, – відштовхнула його, надула губи. – Тепер я тобі нічого не скажу.

– Просто ти колись попереджала мене, що в тому разі якщо ти зустрінеш іншу людину й полюбиш її, то мені скажеш приблизно такі слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».

– Ні, ти не вгадав. Я про інше тобі хотіла розповісти, ходімо в кімнату, мені тут незатишно, надто багато світла у вікні, воно сліпить очі і робить твоє обличчя надто дорослим, я бачу всі зморшки біля твоїх вуст і очей.

– Я не знав, що в мене є зморшки. – Пішов слідом за нею. У кімнаті було тьмяно, щільні темно-коричневі гардини затуляли сонце, і, поглянувши на неї, він глибоко вдихнув і захвилювався: в цій напівтемряві її східне обличчя здалося настільки гарним і незвичайним, що він підійшов і поцілував її в губи, поцілунок був таким ніжним, що вона вхопила його за голову й повалила на диван, потім застогнала і завмерла, він також не ворушився.

– Я не хочу тобі цього казати, це було вчора, і я тепер шкодую, що так сталося.

– Ні, не виправдуйся, просто скажи.

– Марку, – подивилася йому в очі, – я переспала з мужчиною, старшим за мене на десять років.

– Це все, – Марк підвівся, пішов до виходу, взув туфлі і, накинувши куртку, відчинив двері.

– Ні, не все! – підбігла до нього.

– Я не запитував, я просто сказав: «Це все».

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі те, що сказав, я маю на увазі, що наші стосунки на цьому закінчуються, і ти можеш жити так, як ти хочеш. Я не ставатиму тобі на заваді, Дашо, я йду.

– Ідеш?

– Іду.

Відчинив двері, поглянув їй в очі і, важко зітхнувши, вийшов у коридор. Вона стояла й дивилася йому вслід, сподівалася, що він озирнеться, він не озирнувся, він ніколи не озирався, коли йшов назавжди. Даша зачинила двері тоді, коли за ним закрилися двері ліфта. Потім вона дістала мобільний і почала писати йому повідомлення. Потім сіла на підлогу і вп'яла погляд у стіну, їй не хотілося ні про що думати, їй не хотілося нікого бачити, їй не хотілося ні з ким розмовляти і їй зовсім не хотілося нікуди йти. Марк зрозумів, що саме сталося, тоді, коли від'їхав від її дому досить далеко. Враз йому здалося, що втратив щось дуже важливе. Це вперше за багато років він пережив щось подібне після розлучення з дівчиною. Раніше це минало так безболісно, що було навіть нецікаво, і тепер, коли почув від Даші про те, що вона переспала з чужим мужиком, він одразу вирішив покинути її й навіть не сумнівався в тому, що забуде її за десять хвилин. Десять хвилин уже минуло, а вона ніяк не зникала з пам'яті.

– Таксист, – вперше подивився у вікно.

– Ну? – не повертаючи голови.

– Вези мене на Московську.

– Ти ж казав, на Оболонь.

– Ні, я передумав, вези мене на Московську і роби це якомога швидше, я спізнююсь.

Марк спізнився на півгодини. Степан поставив музику і, знервований та червоний, сидів, повернувшись до стіни. Поряд із ним стояло кілька людей, намагаючись заспокоїти мужчину, який сидів у великому чорному кріслі й не зводив очей із настінного годинника.

– Я знаю, що спізнився, – кинув куртку на стілець, – у мене на те були причини. Є дзвінки?

– Марк, ти нормальний? – Степан скочив на ноги й підійшов до нього впритул.

– Я нормальний, Степане, і ти про це знаєш. Також ти знаєш про те, що це моя програма і я можу іноді спізнюватися.

– Знаю.

– То навіщо скачеш? Сядь і сиди, – обійшов чоловіка в кріслі й відчинив двері студії.

– Марку, я до тебе, – мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.

– Ну, – Марк озирнувся.

– Сядь, поговоримо, – його тон зовсім не змінився, він справляв враження дуже впевненої в собі людини.

– А це нічого, що в мене ефір і нема ніякого бажання з вами розмовляти? – Марк зачинив за собою двері, і Степан побачив крізь скло, як він надів навушники й махнув рукою. Мужчина підвівся з крісла і, діставши з нагрудної кишені папірець, написав на нім кілька слів, і, кинувши на стіл, нахилився і шепнув щось Степанові на вухо, той подивився на нього так, ніби той не сказав нічого важливого. Мужчина вийшов.

– Марку, є дзвінок, – виставив рівень звуку.

– Так, це Марк Лютий, і я радо вітаю вас у нашому ефірі.