Kitobni o'qish: «Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»»

Легенда про Сонну балку

З паперів покійного Дітриха Нікербокера

 
Це був прекрасний світ, що вабив нас у мрію
Видіння ока сонного; в чудовий край,
Де замки із повітря у хмаринах
Небесної блакиті ніжних зграй.
 

Джеймс Томсон, «Замок Ліні»

У глибині однієї з тих просторих бухт, що ними порізаний східний берег Гудзона, там, де річка розливається вшир, – у давнину цю водну широчінь голландські мореплавці охрестили Таппан-Зеє,¹ причому тут вони завжди завбачливо прибирали частину вітрил і молилися св. Миколаєві про заступництво і покровительство, – розкинулося невеличке торгове селище або, радше, сільська пристань, іменована при нагоді Грінсбургом, хоча точна і загальновживана назва її – Таррітаун.² Розповідають, начебто таку назву дали їй за старих часів поважні жіночки тутешнього краю, відзначивши таким чином застарілу схильність своїх чоловіків забаритися у базарні дні в сільському трактирі. Хай там як, але я не закладюся за достовірність цього пояснення і наводжу його тут лише через те, що прагну саме достовірності. Неподалік села, за якихось дві-три милі, лежить невеличка долина, або, вірніше, виярок, оточений високими пагорбами – один з найбільш спокійних і мирних куточків у цілому світі. На його дні виблискує струмочок, він заколисує і навіває дрімоту; випадковий свист перепілки і «тук-тук» зеленого дятла – чи не єдині звуки, що порушують тут незмінну тишу.

Пригадую, як у дні юності саме тут, в гаю, що прикриває один із схилів балки, серед високих горіхових дерев я застрелив свою першу білку. Це сталося у післяполуденний час, коли природа дзвенить особливою тишею – мене і самого налякав гучний постріл моєї рушниці, що перервав урочисте безгоміння, і до того ж продовжений і повторений сердитим відлунням. Якщо колись на мене нахлине туга про притулок, де я міг би сховатися від світу з його суєтністю і мріяти решту мого неспокійного життя у тиші, то не знайти мені куточка більш благословенного, ніж ця невеличка долина.

Через безтурботність і тишу, а також деякі особливості характеру мешканців, до речі – нащадків перших голландських переселенців, цей відокремлений дол здавна іменується Сонною Лощиною, і тутешніх парубків усі навколо величають не інакше як «соннолощинськими». Здається, над цією землею витають якісь дрімотні чари, що схиляють вас долу, і якими насичене тут саме повітря. Хтось каже, що долину зачарував у перші дні поселення один високовчений німецький лікар, тоді як інші наполягають: начебто ще до відкриття цього краю майстром Гендриком Гудзоном тут влаштовував шабаші старий індіанський вождь, віщун і чаклун свого племені. Немає сумніву, однак, що це місце і донині продовжує перебувати під невідомим закляттям. Це закляття заворожило розум його мешканців, що безперервно живуть саме з цієї причини серед видінь. Вони шанують усілякі повір'я, схильні до екстатичних станів і мрій; перед ними нерідко постають незвичайні примари, вони чують якусь музику і голоси. Вся околиця рясніє місцевими переказами, «нечистими» місцями, темними забобонами; над лощиною частіше, ніж деінде, падають і палахкотять зірки і метеори; водиться тут, здається, і всіляка нічна нечисть з численним своїм мерзенним кодлом.

Головний дух з числа відвідувачів цього зачарованого куточка – він, схоже, і головнокомандувач усього сонму повітряних сил – такий собі Вершник без голови. Кажуть, начебто це тінь одного гессенського кавалериста,³ якому у безіменній битві революційної війни гарматне ядро відірвало голову, і який час від часу, немов на крилах вітрів, проноситься серед нічного мороку перед місцевими жителями. Його бачать, втім, не лише в долині, а й часом на всіх навколишніх дорогах, особливо неподалік місцевої церкви. І справді, деякі з найбільш гідних довіри істориків цього краю – вони з усією можливою ретельністю зібрали і звірили плутані розповіді про примарного вершника – стверджують, що тіло кавалериста поховано всередині церковної огорожі, а дух його нишпорить ночами колишнім полем бою в пошуку відірваної голови, тож швидкість, з якою він, подібно до пориву нічного вихору, нерідко мчить уздовж Сонної лощини, зумовлена його запізненням і прагненням повернутися за огорожу до першого світла.

Ось такий, загалом, зміст забобонної легенди, що стала основою для низки дивних історій, поширених в цьому царстві тіней; що ж до примари, то біля всіх домашніх вогнищ цієї місцевості її звуть не інакше як Вершник без голови з Сонної лощини.

Примітно, що пристрасть до надприродного, яку я згадував перед цим, властива не тільки уродженцям долини, – вона у якийсь непримітний спосіб захоплює всякого, хто поживе в ній певний час. Хай би яким тверезим і розважливим був до переселення в цю дрімотну місцевість новоприбулий, можна не сумніватися, що невдовзі він теж підпаде під вплив чар, що витають у повітрі, і перетвориться на великого мрійника, схильного до марень і видінь.

Я згадую цей тихий і спокійний куточок зі щирим схваленням: у таких маленьких забутих голландських долинах, розкиданих по великому штату Нью-Йорк, ані населення, ані традиції, ані звичаї не зазнають жодних змін. Тож стрімкий потік переселень і прогресу, що безперервно змінює вигляд інших областей нашої неспокійної країни, залишається тут зовсім непоміченим. Такі долини подібні до крихітних затонів біля берегів бурхливих струмків; затонів, де можна бачити, як соломинка або повітряна бульбашка застигли собі мирно на якорі або повільно кружляють в іграшковій бухточці, і їх не зачіпає порив течії, що прокотився поряд. І хоча відтоді, як я походжав серед дрімотних тіней Сонної лощини, минуло чимало літ, я все ще запитую себе, чи не ростуть в її богоспасенному лоні ті самі дерева і ті самі сім'ї?

У цьому загубленому куточку, у віддалений період історії Штатів, інакше кажучи – років тридцять тому, жив досить шанований молодий чоловік на ім'я Ікабод Крейн,⁴ який оселився, або, як він сам визначив, «затримався» у Сонній лощині з метою навчання місцевих дітлахів. Він походив із Коннектикуту – штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами не тільки у звичному значенні цього слова, а й тими, що здатні виорати мозок, щорічно посилає за свої межі легіони колоністів і сільських вчителів, що викорчовують прикордонні ліси. Прізвище Крейн⁵ досить добре пасувало його зовнішності. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий і вузькоплечий хлопець з величезними руками і такими самими ногами: кисті рук вилазили в нього з рукавів на цілу милю, ступні легко могли б зійти за лопати, та й уся його постать була на рідкість незграбною. У нього була крихітна, сплюснута на маківці голівка, величезні вуха, великі зелені, немов скляні, очі, довгий як у кулика ніс – геть тобі флюгер в образі півника, що красується на спиці і вказує напрямок вітру. Коли вітряної днини в одежі, що роздувається, як вітрило, він великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля і сходило на землю.

Його школа була низьким будинком з колод і складалася з єдиної великої світлиці; вікна її були або засклені, або заклеєні аркушами старих зошитів. Тоді, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверної ручки вербового прута і кілків, що підпирали віконниці, тож злодія, який міг легко проникнути всередину, на виході чекали деякі перешкоди. Цілком можливо, що ідею цього хитромудрого пристосування підказав будівельникові школи Йосту ван Гуттену таємничиий пристрій для лову вугрів. Шкільний будинок був розташований в глухому, але мальовничому місці. Він примостився біля підніжжя порослого лісом пагорба; поблизу протікав струмок і росла страхітлива на вигляд береза. У спекотний літній день, коли, здається, засинає саме повітря, звідти доносився приглушений гул – учні Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.

Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».

Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда,⁶ здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.

Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі – у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував прихильність в серцях матерів і, подібно до лютого лева, що у давні часи колисав ягня, годинами сидів з якимось малюком на коліні, розмірено гойдаючи ногою ще і колиску.

За всіх своїх інших обов'язків він був також регентом і клав у кишеню чимало блискучих срібних шилінгів, навчаючи місцеву молодь співу псалмів. Сповнений гордості і пихи, у недільні дні він займав своє місце на хорах церкви, попереду групи добірних співаків; стоячи тут, він вважав в глибині душі, що пальма першості, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всіх, хто молився, і досі в цій церкві можна почути якісь дивні рулади і завивання. Та хіба лише в церкві! Їх можна почути навіть за півмилі звідси, по той бік ставка з млином; стверджують, ніби вони є прямими нащадками тих самих рулад і тих завивань, які колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощів і вивертів, або, як то кажуть, «всіма правдами і неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слід сказати, непогано; тож усім, хто не має ані найменшого уявлення про зусилля, яких потребує інтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.

Сільський вчитель – зазвичай особа, яка має певну шану і вагу серед жіночої половини села; на нього дивляться, відверто сказати, як на білоручку, як на людину якоюсь мірою близьку до панів, незрівнянно більш освічену і тонку в поводженні, ніж неотесані сільські хлопці, як на людину, яка поступається вченістю хіба що священику. Відтак його прихід до будинку здатен здійняти сполох за чайним столом у фермера – доводилося ставити на стіл понадштатну страву у вигляді тістечка, ласощів або при нагоді навіть срібний парадний чайник. Саме з цієї причини нашому вченому чоловікові надзвичайно таланило також на усмішки місцевих дівчат. А яка картина відкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах між недільними службами, коли він виблискував розумом у дівочому товаристві на церковному подвір'ї! Він зривав для дівчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишніх дерев, читав усі без винятку могильні епітафії, коли прогулювався, оточений їхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкі сільські телепні ніяково плелися позаду та ладні були луснути з досади і заздрили його спритності й розкутості.

Завдяки кочовому способу життя він до того ж являв собою своєрідну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повні короби місцевих пліток, а отже його завжди зустрічали з неприхованим задоволенням. Окрім цього, жінки поважали в ньому людину неймовірної ерудиції, оскільки він прочитав від А до Я кілька книжок і знав напам'ять «Історію чаклунства в Новій Англії» Коттона Мезера, в непогрішність якої, слід зазначити, вірив усією душею.

Загалом, він був химерним поєднанням лукавства і простодушності. Його пристрасть до надприродного і здатність перетравлювати взаємовиключні речі були воістину вражаючими, причому обидві названі властивості зміцнювалися в ньому у міру тривалості перебування в цій зачарованої місцевості. Для його ненажерливої глотки не існувало ані надто грубої, ані занадто безглуздої байки. Як часто і з якою насолодою, закінчивши після полудня заняття в школі, розтягувався він на пишному ложі з конюшини на березі маленького потічка, що дзюрчав близько шкільної будівлі, і віддавався тут вивченню сповнених жахіть стародавніх повістей Мезера, аж поки сутінки не покривали друкованої сторінки непроникною сіткою імли! І потім, коли він прямував повз болота, струмок і моторошний ліс до будинку того фермера, де цього разу перебував на постої, всякий звук, всякий голос природи, що лунали цієї зачарованої години, бентежив його розпалену уяву: стогін дрімлюги, що лунав зі схилу пагорба, квакання деревної жаби, цієї передвісниці негоди і бурі, тужливі крики сови або раптовий шурхіт стривоженого в хащах птаха. І навіть світляки, які найяскравіше виблискують у найбільш темних місцях, час від часу, коли на шляху раптом спалахне особливо яскрава точка, змушували його зупинятися з переляку. А якщо якийсь дурний жук чіпляв його в безглуздому своєму польоті, бідолаха ладен був від страху віддати Богові душу, бо вважав себе відзначеним дотиком чаклуна. Єдиний засіб, до якого він вдавався в таких випадках, – чи то щоб звільнитися від болісних думок, чи то щоб відігнати злі сили, – спів псалмів, і простодушні мешканці Сонної лощини, сидячи вечорами на ґанку своїх будинків, щоразу здригалися від страху, слухаючи його гугняві мелодії, безперервні і нескінченні, що доносилися з далекого пагорба чи з боку оповитою імлою дороги.

Ще одним джерелом, звідки він черпав свої моторошні насолоди, були довгі зимові вечори, які він проводив зі бабусями-голландками: вони сиділи біля вогню, пряли свою вічну пряжу, в печі лускали і шипіли яблука, а він слухав їхні розповіді про духів, примар, нечисті поля, нечисті мости, нечисті струмки і особливо – про вершника без голови, або, як інколи його величали, Ґессенця з лощини. Він в свою чергу тішив їх історіями про чаклунство, зловісні знаки, недобрі прикмети і таємничі звуки – все, про що на початку заселення аж гудів Коннектикут, і лякав їх майже до нестями оповідями про комети, падаючі зірки і той тривожний факт, що земля, поза сумнівом, крутиться, і що половину доби вони проводять вниз головою.Та якщо, затишно вмостившись біля каміну, – кімнату в таких випадках осявало багряне полум'я дрів, що потріскували у вогнищі, і сюди, ясна річ, не посмів би сунути носа жоден привид, – Ікабод діставав від усього цього нескінченне задоволення, то за наступного повернення до себе додому йому доводилося розплачуватися жахливими страхами. Які лишень грізні тіні й лики не чатували на нього серед тьмяного і примарного освітлення заметільної ночі! З якою тугою поглядав він на мерехтіння далекого вікна і вогник, що ковзав над безлюдною рівниною! Скільки разів зупинявся він, напівмертвий від страху, перед запорошеним снігом кущем, який, немов привид в савані, перекривав йому шлях! Скільки разів застигав від жаху, зачувши на мерзлому снігу свої власні кроки і побоюючись озирнутися назад, щоб не побачити у себе за спиною якесь чудовисько, що переслідує його по п'ятах! Скільки разів, зрештою, порив вітру, що завивав між деревами, доводив його майже до безтями, бо йому здавалося, начебто це мчить щодуху гессенець, що як завжди о цій порі шукає свою голову.

Були це, втім, не більш ніж звичайні, породжені ніччю страхи, фантоми уяви, що блукали у темряві. І хоча під час самотніх нічних прогулянок йому довелося побачити чимало різних духів і навіть зіткнутися з самим сатаною в його незліченних іпостасях, денне світло приносило зрештою край лихові подібного роду. На зло дияволу з усіма його витівками Ікабод Крейн прожив би, ймовірно, спокійне й щасливе життя, якби не зустрів на своєму шляху істоти, що приносить смертним незрівнянно більше клопоту й страждань, аніж духи, привиди і вся когорта чарівників і чаклунів разом. Цією істотою була жінка.

Серед тих, кого він навчав співу псалмів, і які заради цього збиралися раз на тиждень вечорами, була Катрін ван Тассель, єдина дочка багатого голландського фермера. Це була квітуча дівчина ледь вісімнадцяти років, пухкенька, як куріпка, міцна, ніжна і рожевощока, як персики її батька. Вона привертала увагу всіх парубків цієї місцевості, причому не лише вродою, а також незліченними благами, що чекали її обранця. До того ж вона була ще й трохи кокеткою, що знайшло відображення у її вбранні, яке являло собою суміш новомодного і старовинного, оскільки це дозволяло їй виставити напоказ свої принади. Вона носила прикраси з червоного золота, вивезені з Саардама ще її прапрабусею, звабливий корсаж за модою минулих часів і спокусливо коротку спідницю, що відкривала найгарніші ніжки на всю околицю.

Ікабод Крейн мав ніжне і велелюбне серце. Не дивно, що такий ласий шматочок привернув його увагу, особливо після того, як він кілька разів відвідав її в батьківському домі. Старий Балт ван Тассель міг би служити зразковим портретом успішного, благодушного, вдоволеного собою фермера. Щоправда, його погляди і думки не надто часто перелітали за огорожу його садиби, проте в її межах все було затишно, впорядковано і добротно. Він спокійно і задоволено оглядав свої багатства, проте пихатим не був, пишаючись лише добробутом і достатком, а не тим, що він багатший за інших. Його «замок» був розташований поблизу Гудзона, в одному з тих зелених, затишних і родючих куточків, де так охоче гніздяться голландські фермери. Величезний в'яз простягав над будинком свої могутні гілки; біля його підніжжя, в невеликому водоймищі, для якого була пристосована стара діжка, кипіло і рвалося назовні холодне джерело з дивовижно м'якою і смачною водою; виливаючись з водойми, воно текло, поблискуючи серед трави, і впадало в струмочок, що тихо дзюрчав і протікав серед карликових верб і вільшняка. Поряд з будинком стояла простора комора; вона була збудована настільки добротно, що скидалася на сільську церкву. Кожне вікно і кожна щілина її, здавалося, ось-ось готові розступитися і пролити назовні незліченні скарби ферми; всередині її від світанку до заходу сонця було чути діловитий стукіт ціпа; ластівки і стрижі весело щебетали і невтомно снували під навісом даху, а незліченні голуби, деякі – схилившись набік і поглядаючи одним оком в небо, немов для того, щоб з'ясувати, яка сьогодні погода, інші – сховавши голову під крило або уткнувши її в груди, треті – роздуваючись, воркучи і кланяючись своїм дамам, – раділи на даху сонячному сяйву.

Гладкі, неповороткі, вгодовані на забій свині мирно рохкають і ніжаться у прохолоді хліва, звідки час від часу, немов того, щоб, форкаючи, вдихнути п'ятачком повітря, вибігали надвір ватаги потішних дитинчат-поросят. Ескадра білосніжних гусей у всьому своєму блиску, ескортуючи незліченний качиний флот, повільно і поважно пливла вздовж берега ставка по сусідству; полки індиків сповнювали гомоном двір; пронизуючи все роздратованим криком, метушилися, немов очманілі, схожі на лайливих господинь цесарки. Перед дверима комори бундючився галантний півень – зразковий чоловік, воїн і джентльмен; який під змах блискучих крил кукурікав від радості і гордості, що переповнювали його серце, і раптом брався розривати землю; слідом за тим він великодушно і благородно скликав своїх вічно голодних дружин і дітей, аби потішити їх жаданим шматочком, який йому пощастило відшукати.

Коли наш педагог милувався цією красою, що обіцяла розкішне харчування упродовж зими, у нього аж котилася слина. Ненажерлива його уява підносила кожне порося винятково з пудингом у череві і яблуком у вишкіреній пащі; голубів вона ніжно вкладала у чудовий пиріг, покривши його рум’яною, хрусткою скоринкою; що ж до гусей, то вони плавали у власному жирі, тоді як качки, що нагадували молодят, які вчора побралися, ніжно притулившись один до одного, лежали на блюдах, рясно политі цибульним соусом. У свинях він бачив грудинку – жирну, ніжну! – і запашну шинку, що тане в роті; індичка витала перед його поглядом, повиснувши на рожні з шийкою під крилом і, можливо, оперезана низкою неймовірно смачних сосисок; величний півник – золотий гребінець як особлива страва, розтягнувшись на спинці із задертими вгору кігтиками, немов благав про помилування, бо просити за життя йому не дозволяв лицарський дух.

Поки Ікабод перебував у захопленні від картини достатку, що постала перед ним, поки віддавався подібним мріям, і його зелені, широко розплющені очі перебігали з жирних пасовищ на огрядні, засіяні пшеницею, житом, кукурудзою і гречкою поля, а потім на сади, які оточували затишне, тепле житло ван Тасселів з деревами, що гнуться під вагою рум'яних плодів, серце його зажадало спадкоємиці цих багатств, і його уяву захопила думка про те, як легко було б перетворити їх в готівку, а гроші вкласти в безкраї простори дикої, незораної землі і дерев'яні хороми десь у чарівному закутку. Ба більше, його жива фантазія малювала йому пишну, квітучу, оточену купою дітлахів Катрін у переселенському фургоні, завантаженому всіляким домашнім скарбом, з горщиками і котлами, що погойдуються і брязкають біля коліс, і він бачив себе верхи на кобилі з лошам, що невідступно трусило за нею по п'ятах, на шляху до Кентуккі, Теннессі або сам Бог знає куди.

Переступивши поріг будинку, він зрозумів: серце його підкорене остаточно і безповоротно. Це був один з тих просторих сільських будинків, дахи яких високо здіймаються, але низько звисають, зразок яких успадковано від перших голландських переселенців; карниз даху був низько опущений, утворюючи з боку фасаду веранду, що закривалася в разі негоди. Під навісом даху висіли ланцюги, упряж, предмети сільськогосподарського вжитку і сітки, якими ловили рибу у річці, що протікає неподалік будинку. По обидва боки веранди були розставлені лави, призначені для літнього часу; в одному кінці виднілася велика прядка, у другому – маслобойка – все це вказувало на багатоманітне застосування прибудови. Далі захоплений Ікабод проник в сіни, що були, можна сказати, центром будинку ван Тасселів і традиційним місцем збору родини. І тут його погляд засліпили ряди блискучого олов'яного посуду, чинно розставленого по полицях буфета. В одному кутку він помітив величезний мішок з вовною, приготованою до пряжі, в другому – щойно зняті з верстата шматки грубововняної тканини; качани кукурудзи; в'язки сушених яблук і персиків, веселими візерунками розвішані вздовж стін, чергувалися з яскравими плямами червоного перцю, а напіввідчинені двері дозволяли йому окинути поглядом парадну кімнату, в якій крісла з ніжками у вигляді звіриних лап і темні столи червоного дерева блищали, як дзеркало; таган і його вічні супутники – совок і щипці – поблискували крізь кінчики стебел аспарагуса, що звисали з каміну; штучні апельсини і великі морські мушлі прикрашали камін, над яким висіли нанизані на нитку різнокольорові пташині яйця; посеред кімнати зі стелі спускалося величезне страусине яйце; в шафі, що стояла в одному з кутків цієї вітальні і не без наміру залишена відкритою, виднілися незліченні скарби, що складалися із старовинного срібла і майстерно склеєної порцеляни.

Побувавши в цьому казковому царстві, Ікабод остаточно втратив душевний спокій; всі його поми сли зосередилися на одному: як завоювати взаємність незрівнянної дочки ван Тасселя. На цьому шляху йому, втім, належало подолати набагато більше труднощів, ніж ті, що випадали зазвичай на долю мандрівних лицарів старих добрих часів, яким не часто доводилося стикатися з кимось, окрім гігантів, чарівників, злих драконів та їм подібних супротивників, що можна було приборкати без особливих зусиль, а також потрібно було пробитися крізь якісь нікчемні залізні або мідні двері і адамантові⁷ стіни, щоб проникнути в одну з замкових веж, де нудилася дама їхнього серця; все це лицар робив з такою ж легкістю, з якою ми дістаємося начинки різдвяного пирога; після чого красуня, звісно, віддавала йому руку і серце. Ікабоду, однак, належало пробитися до серця сільській кокетки, огородженого лабіринтом примх, що зводили на його шляху нові труднощі і перешкоди; він мав зіткнутися з купою лютих суперників, незліченних сільських залицяльників, наділених справжнісінькою плоттю і кров'ю конкурентів, що ревно охороняли підступи до її серця, насторожено й сердито стежили один за одним, але готові об'єднатися заради спільної справи і колективними зусиллями розчавити нового претендента.

З-поміж них найбільш грізним противником був дужий, метушливий і буйний молодик на ім'я Абрагам, або, як кажуть голландці, Бром ван Брунт, герой тутешніх місць, чутки про подвиги і міць якого гриміли на всю околицю. Це був широкоплечий, м'язистий хлопець з короткими кучерявим волоссям і грубуватим, хоч і не позбавленим приємності, веселим, завзятим і водночас зухвалим обличчям.

Через свою геркулесову статуру і надзвичайну фізичну силу він отримав прізвисько Бром Бонс,⁸ і під цим ім'ям був відомий всюди. Він мав славу чудового наїзника і справді сидів у сідлі як татарин. Він незмінно відвідував усі скачки, півнячі бої і завдяки своїй фізичній силі, яка в умовах сільського життя надає людині певної ваги і впливу, постійно виступав третейським суддею у всіх суперечках і сварках, причому, зсунувши набакир шапку, виносив рішення тоном, що не допускає ані невдоволення, ані заперечень.

Він перебував у постійній готовності зчинити бійку або якусь кумедну витівку, хоча, відверто кажучи, в ньому було набагато більше запалу, ніж злоби; за всієї його безмежної грубості основною рисою характеру Брома була молода, пустотлива веселість, що нестримно рвалася назовні. Його оточували три або чотири приятелі, яких він, можна сказати, виховав і які дивилися на нього як на приклад; очоливши їх, їх він роз'їжджав околицями і був присутній при кожній сварці і на кожному веселому збіговиську на кілька миль навколо. За холодної погоди його можна було впізнати по хутряній шапці, прикрашеній пишним лисячим хвостом, і коли фермери на сільських сходах помічали десь на віддалі цей добре знайомий усім головний убір попереду купки відчайдушних вершників, вони завжди чекали неминучої бурі. Часом його ватага, пролітаючи опівночі позаду фермерських будиночків, давала про себе знати вигуками, що нагадували крики і гикання донських козаків, і бабусі, раптово прокинувшись від сну і прислухаючись, аж доки все не вщухне, вигукували: «Ох, та це ж Бром Бонс зі своєю ватагою!» Сусіди зиркали на нього з острахом і водночас захоплено, з любов'ю, а коли поблизу траплялася якась навіжена витівка чи неабияка бійка, вони незмінно похитували головами і висловлювали впевненість, що це справа рук Брома Бонса.

Цього шалапутного героя з певного часу зачарувала квітуча Катрін, яку він обрав предметом своїх незграбних залицянь. І хоча його люб'язність надзвичайно скидалася на ніжність і турботу ведмедя, все ж, як шепотіли на вухо, вона аж ніяк не відкидала його домагань. Так чи інакше, але це стало попередженням для всіх інших залицяльників, що поквапилися забратися з дороги, бо хто ж наважиться оскаржувати кохану самого лева. Ось чому щоразу, коли кінь Брома недільного вечора стояв прив'язаний біля огорожі ферми ван Тасселів, – а це було вірною ознакою того, що його господар фліртує, або, як то кажуть, «в'ється» десь всередині, – всі інші претенденти, зневірившись в успіху, проходили повз і переносили військові дії в інші місця.

Саме таким був грізний суперник, з яким належало зіткнутися Ікабоду Крейну. Взявши до уваги всі обставини, – людина сильніша за нього, певно, відмовилася б від суперництва, людина мудріша – впала б у відчай. Однак його характер являв собою щасливе поєднання м'якості і завзятості. І зовні, і за своїм духом і вдачею Ікабод Крейн скидався на очеретяну тростину – він був гнучкий, але міцний; і хоча він часом згинався, проте зломити його ніхто б не зміг; він схилявся від найменшого натиску, та за якусь мить – крак! – знову випростовувався і так само високо, як раніше, здіймав голову.

Вступити у відкрите єдиноборство з подібним супротивником було б божевіллям, бо Бром не належав до числа людей, що терпітимуть перешкоди в своїх любовних справах; він був, здається, більш полум'яним і більш пристрасним спокусником, ніж сам Ахіллес. А отже Ікабод почав повільний, поступовий, на перший погляд непримітний, наступ. Прикриваючись своїми знаннями вчителя співу, він нерідко навідувався на ферму ван Тасселів; цей привід був потрібен не тому, що він побоювався надокучливої опіки батьків, яка часто стає каменем спотикання на шляху кохання. Балт ван Тассель був поблажливий; він любив свою дочку, любив її навіть більше, ніж люльку і, як личить розсудливій людині і чудовому батькові, надав їй право вільно розпоряджатися собою. Його гідна дружина була по горло зайнята домашнім господарством і пташиним двором, бо вона розсудила, і, слід визнати, досить мудро, що качки і гуси – божевільний народ, який потребує догляду, тоді як дівчата самі в змозі подбати про себе. Ось чому ця вічно заклопотана господарка або носилася по будинку, або сумлінно працювала за прядкою на одному кінці веранди, в той час як на іншому добряк Балт ван Тассель димів своєю вечірньою люлькою, пильно спостерігаючи за рухами маленького дерев'яного воїна, озброєного парою шпажок – по одній в кожній руці – і хоробро воював з вітром на вежі, яка вінчала собою хлібну комору. А Ікабод між тим залицявся до дочки або біля джерела попід розлогим в'язом, або прогулювався по двору в сутінках о тій порі, коли всі сприяє красномовним одкровенням закоханих.