Kitobni o'qish: «Десята заповідь»

Пролог

Несподіваний постріл розколов світанкову тишу. Розколов безжалісно, владно і невмолимо. Він розірвав ніч навпіл, наче гнилу ряднину, різко відділивши минуле від майбутнього, перекресливши це минуле і зупинивши стрілки чийогось годинника у сірості сьогодення.

Налякане пострілом гайвороння стрімко злетіло в небо, своїм несамовитим лементом сповіщаючи світ про чергове злодіяння проти нього. Про злодіяння, вчинене найбільш довершеним творінням Господнім – людиною. І найбільш невдалим його творінням також.

У цьому лиховісному воронячому воланні вчувався різкий протест проти вчиненного десь там, на землі, насильства. Не так! Зовсім не так повинен починатися літній ранок! Тільки жайвір може розбудити сонце. Лише його неповторна пісня має право оповістити все живе про настання нового дня. Пісня літнього світанку, а не безжалісний грім біди, має право на існування у цьому, кращому із світів! Та чи найкращий він насправді?…

Лише німі свідки цього страшного злодіяння – вже ледь пригаслі передсвітанкові зорі байдуже тускніли у небесній високості, незворушливо спостерігаючи за тим, що твориться на грішній Землі. Тільки вони, далекі й холодні, бачили щось, що недоступне нікому іншому. Але ще жодна з них ніколи й нікому не розкрила своїх таємниць. Ні своїх власних, ні тих, невільними свідками яких їм довелося стати лише по причині свого високого становища у цьому світі. Напевне, ніколи й не відкриє…

Застукотіли двері будинків. Заспані, стривожені несподіваним громом, люди почали виходити у свої двори, стиха вітаючись із сусідами, і перепитуючи один одного про причину такої несподіваної і не зрозумілої тривоги. Хто сміливіший, ті вийшли на вулицю, даремно сподіваючись побачити хоча б щось у світанкових сутінках.

Звук пострілу розбудив Галину. Якась незрозуміла, невизначена і ніяк не усвідомлювана тривога холодними лещатами охопила серце. Почуло, напевно, біду, от і затріпотіло тривожно й налякано, наче спіймана у руки перепілка. Такого з нею ще ніколи не траплялося.

– Васильку!..

Та чоловіка поряд не було. Згадала, що збирався на світанку поїхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоїсь екзотики для своїх ставків роздобути. Кілька сомиків, окунців та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обіцяв. Він і раніше, час від часу, бавився вудками, та Галина досить спокійно ставилася до такого захоплення чоловіка. Нехай відпочине! Адже працює від зорі й до зорі. А з домашніми клопотами вона й сама впорається.

Якби не той, ще неусвідомлений і не зрозумілий, звук і не несамовите каркання розтривоженої зграї гайворонів, якби не тривожний стукіт власного серця, то й заснула б собі знову, нікуди не поспішаючи цього теплого недільного ранку. Але заснути більше не могла. Напевне, чи не вперше у житті чомусь так тривожно занило серце, і душа, здавалось, от-от вирветься із грудей і легкокрилою чайкою полетить туди, за поріг, де сталося щось лихе, щось зле і невиправне, таке, чому нема ні пояснень, ні воротя.

Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричісана, вона вибігла у сіни і відкрила двері.

Ой! Краще б вона їх не відкривала! Краще б не бачила тієї біди, яка так неочікувано впала на дружню сім'ю Степанчуків. Та хіба хтось колись зумів заховатися від біди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замків, які вберегли б від зла, теж ніхто ще не зробив…

Відкрила двері, й відразу ж остовпіла від жаху. На якусь мить оніміла на місці у якомусь дивному оціпенінні. Її Василько, її чоловік і батько її дітей, лежав лицем до землі, впавши з ганку на заросле споришем подвір'я. А над його лівою лопаткою зловіще червоніла кривава пляма…

– Васильку!!! – наче не губами, а самою, вмить осиротілою, душею прокричала. І впала без тями на тіло свого коханого.

Сусіди, почувши крик прибитої горем жінки, кинулись до її двору і, розгублено поглядаючи один на одного, мовчки обступили тіла двох молодих людей, які так несподівано для всіх знайшли своє останнє пристанище на виплеканій ними землі власного подвір'я. Безвусі юнаки і посивілі чоловіки враз неначе закам'яніли, не знаючи, що й робити. Лише більш імпульсивне жіноцтво, яке вслід за чоловіками прибігло до будинку подружжя Степанчуків, намагалося бодай щось порадити.

– Пропустіть! Розійдіться негайно! – різкий голос місцевого фельдшера Марії Михайлівни вивів з оціпеніння притихлий натовп. Сама ж Михайлівна швидко присіла біля Галини і повернула її на спину.

– Втратила свідомість. Віднесіть її швиденько на ліжко і дайте понюхати ось це, – тицьнула пляшечку у руки найближчої із жінок.

– Він ще живий, – швидко промовила Михайлівна, прислухаючись до ледь чутних ударів серця і намагаючись акуратно перевернути Василя на спину. – Допоможіть! А ви, Семенович, негайно дзвоніть на «швидку»! І у міліцію подзвонити не забудьте!

Семидесятилітній Семенович, почувши втішні для всіх слова фельдшера, молодим цапком подріботів до свого будинку виконувати дане йому надзвичайне доручення.

– Серце, здається, не зачеплене, – ніби сама до себе промовила Михайлівна. – Легеня, поза сумнівом, пробита. Потрібно зупинити кров…

Здавалося, незалежно від неї самої, її вмілі руки вже дістали з сумки бинт і перев'язали пораненного. Воно й не дивно. Майже сорок років на цій роботі. Різне у її практиці траплялося. Але таких поранень бачити ще не доводилось. Рухи її були швидкими і впевненими. Руки й самі знали, що і як робити.

– Ще зробимо обезболюючий укол, і будемо чекати «швидку допомогу». Сподіватимемось на краще.

– Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась до чоловіка Галина. – На кого ж ти нас покинув?… Хто ж той вражина клятий? Хто нам таке зло заподіяв?… – закричала-заголосила жінка-чайка над тілом свого коханого.

– Не голоси, Галинко! – ніжно обійняла її Михайлівна. – Не вмер твій Василько! Живий ще… От тільки тривожити його не потрібно. Важко він поранений. Але наш Петро Федорович і не таких з того світу повертав. Помолись краще за чоловіка свого. Будемо сподіватись, що «швидка допомога» таки швидко приїде.

– Уже приїхала, – натужно прохрипів Семенович, забігаючи у двір. – Я і в міліцію подзвонив, і дільничому нашому повідомив.

Василь несподівано ворухнув устами, ледь-ледь привідкривши очі.

– Колька… – ніби шелестіння листя під легеньким вітерцем, зірвалося з його уст, і він знову впав у важке забуття, ступивши на тоненьке лезо між життям і смерттю.

Розділ 1

Лише хвилин через десять після того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до місцевої лікарні, біля подвір'я Степанчуків зупинився міліцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операційному столі лежав.

– Так… – ледве виліз з машини і, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже міліціонер.

– А чого це вас тут так багато зібралося? – суворо і трохи навіть самовдоволено звернувся до натовпу. – Всі сліди позатоптували! Як тепер накажете мені злочинця шукати? Чи, може, самі знайдете? Кого тут вбили?

– Не вбили, – вийшла наперед Марія Михайлівна. – Поранили тільки. Важко поранили Василя Степанчука.

– Це бізнесмена нашого новоявленого? – ніби зрадівши несподіваній новині, навіщось перепитав міліціонер. – Того, що лісопилку у лісництві влаштував? Хто б міг подумати?… Але, якщо його тільки поранено, то нам тут і робити нічого. Коли до себе прийде, то сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарає. За ним не заржавіє…

– Ти б, Макаре, менше язиком молов! Краще ділом займись, якщо ти хоча б на якесь діло придатний, – обрізала його Михайлівна.

– Но, но, но! – сердито прикрикнув на неї представник закону. – Посадову особу при виконанні ображаєш! До «кутузки» захотіла?

– А ти на мене не нокай! Не запряг! І кутузкою своєю мене не лякай. Я вже стільки разів лякана, що тепер нічого не боюсь. А тебе – то й поготів. Приїхав діло робити, то й роби! Чи ти тільки зі мною лаятись будеш?

– Ти поговори ще у мене, колючка будякова! Чому пораненого забрали, нас не дочекавшись?

– Та чи ти з дуба впав, лейтенанте?!. П’яний ти, чи температура раптом піднялась, що дурниці такі верзеш? Дитя мале знає, що пораненого рятувати треба, а не твого приїзду очікувати. Ось тут він лежав. Лицем донизу. Куля у груди, трохи вище серця попала, і зі спини вийшла.

– Ти, Михайлівна, так гарно все розповіла, ніби сама у нього стріляла…

– Пояснила, бо кров спиняла, рану його перев’язувала. Та що з тобою говорити? Невже у вашій міліції нікого більш путнього не знайшлося? Один поліцай-Макар у міліції штани протирає?

Михайлівна навіть сплюнула спересердя. А люди, що стояли довкола, сердито загомоніли, поминаючи нерадивого міліціонера не зовсім добрим і далеко не тихим словом.

– Ти таки напросишся у мене на неприємності. Навіть стаття у кодексі відповідна є. «Образа власті» називається.

Тут вже й інші не стримались. А старий Семенович від обурення навіть трохи заїкатися почав:

– Т-ти д-довго ще б-будеш з ж-жінкою л-лаятись? М-може хочеш, щоб я, як депутат р-райради, т-тебе на с-сесію викликав, д-де т-тебе люди про роботу твою з-запитають? Теж мені, власть з-знайшлася! Задрипана…

На сесію районної ради Макарові явно не хотілося. Тому він, наскільки міг, приглушив свій гнів. Але й далі продовжував щось тихо бурмотіти у свої кущисті вуса. Мовчки бродив двором, заглядаючи у всі закутки, невміло намагаючись створити видимість того, що дійсно щось шукає. Навіть ліхтариком у деяких місцях присвічував, хоча вже й ранок наступив.

– А хто і звідки стріляв? – мов Пилип з конопель, знову запитав у присутніх.

– Матінко моя! Знову за рибу гроші! А ти для чого сюди приїхав? Чи тобі тільки покататися захотілося? – Михайлівна просто таки палахкотіла від люті.

– Тут людину мало не вбили, а він у дитячі питання бавиться! Шукай, іроде, звідки стріляли! І не виводь мене із себе! А то не подивлюсь, що на тобі хворма висить.

– Форма моя не висить, а на мене одягнена, – з наголосом на останньому слові мовив Макар.

– Може, на комусь вона і одягнена, – не могла вгомонитися Михайлівна. – А на тобі, як на опудалі городньому, висить. Займися ділом, іроде! Тому що громада цю форму й зняти може. Тим більше, що висить вона на негідній людині. А коли форму знімемо, то й по задньому місцю добряче надаємо. Щоб розум із нього хоча б трішки вище піднявся. А то він у тебе явно там застоявся. Чи, може, тобі «Пургену» дати?…

Збиралося на грозу. Не ту, що у природі живе за своїми власними законами і лише за волею вітру налітає на наші міста і села. А на грозу соціальну, стихійну, коли збурений натовп от-от почне вражати громами справедливого гніву, і гнів той разючими блискавками так і прошиє недолугого представника закону.

Врятувало Макара від неприємностей лише те, що саме на ту мить з’явився слідчий районної прокуратури. А вслід за ним і ще кілька представників районного відділу міліції під’їхало. Саме вони, хоча б у деякій мірі, розрядили напругу в натовпі. Хоча, навряд чи її можна було розрядити повністю.

Слідчий у містечку був людиною новою. Тому всі сусіди Василя зацікавлено приглядалися до нього. Що ж він зможе зробити, ще зовсім жовторотий, якщо ось цей, вже посивілий на служби мішок з лайном, лише цілу купу дурниць намолов, а до справи ще й не брався?

– Заспокойтеся! Заспокойтеся, громадяни! Давайте, спокійно і детально у всьому розберемося. Хто може докладно повідомити про те, що тут трапилось?

Марія Михайлівна, яка ще не зовсім заспокоїлась від словесних перепалок з горе-міліціонером, наскільки зуміла, розповіла слідчому про те, що бачила.

– Потерпілий був у свідомості, коли ви його оглядали і перев’язували?

– Ні. Лише на якусь мить очі привідкрив і вимовив єдине слово – «Колька».

– А-а! Так це ж дружок його закадичний! Теж бізнесмен задрипаний! От він його й порішив! – не стримавшись, вклинився у розмову Макар. – Напевно, доходами ділитися не захотів? Його робота! Сто процентів – його!

Людей явно обурили такі слова міліціонера.

– Прошу не втручатися, пане старший лейтенант! – сердито обірвав його слідчий. – Якщо маєте щось доповісти по суті справи, то доповідайте.

– А як же! Доповість він! – не стримався й Семенович. – Він вже півгодини з Марією Михайлівною лається. А у розслідуванні обставин справи – у нього ще й кіт не валявся. Наче на прогулянку сюди приїхав.

– Ви місце події оглянули? Звідки стріляли – дізналися?

– Та я мало не на колінах весь двір обнишпорив. Гільзи ніде нема.

– А на дорозі дивилися? Чи ви гадаєте, що гільза лише у дворі може бути?

– Ні. На дорозі ще не дивився. Ми зараз, в айн момент, це зробимо. Ходімте, хлопці, гільзу шукати.

Тільки тепер, відверто посміюючись над своїм безтолковим начальством, з кабіни вийшов шофер-сержант.

– Що, Макаре Івановичу, дісталося вам на горіхи?

– Ти поговори ще у мене, – ображено засопів Макар. – Марш на вулицю – справу робити! Розбалакався тут. Ледацюга!

Хоча ситуація була й доволі напруженою, та дехто з молодих, все ж, тихо засміявся. Це ж треба! Як із людини прямо таки пре начальницький дух! Правду кажуть у народі, що не дай Бог з хама пана. Та ще й у міліцейській формі.

Слідчий тим часом провів опит усіх свідків, хоча свідками будь-кого з присутніх назвати було важко. Адже свідок – це той, хто щось бачив і тому може про щось свідчити саме на основі побаченого. Або чув щось певне. А тут лише частина присутніх чула звук пострілу. Ще й не всі з них зрозуміли, що це був саме постріл. Вони були лише свідками величезної біді їхніх сусідів. А от, як саме ця біда підвернулася, як вона трапилася, про те ніхто й нічого не знав. Ні машини, ні мотоцикли, яких у містечку було чимало, по вулиці не проїздили. Щоб хтось втікав з місця події, то такого також ніхто пригадати не міг.

Склавши протоколи опиту свідків і детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже, було, зібрався їхати до лікарні. Та саме у цей момент було знайдено гільзу. Свіжо стріляну. З неї ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, які ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не лише він один.

По всьому було видно, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горішню частину міста подався, чи то в долішню, дізнатися не вдалось.

– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив міліціонерові слідчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.

– Та що ви, Сергій Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.

– Друзі рідко вбивцями стають, – не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті…

А, наскільки мені відомо, саме з друзів найлютіші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Він у мене в айн момент розколеться.

– Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.

– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі? А нашим людям – хліба не давай, тільки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки свої об чужі ребра почесати. У нас ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.

– Я їду в лікарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. – А ви, сподіваюсь, знаєте, як діяти у таких випадках. Якщо не згідні з моєю думкою і якщо у вас є серйозні підстави для відстоювання вашої точки зору, то звертайтеся з відповідним рапортом до свого безпосереднього керівника.

Розділ 2

Пітьма… Пітьма безпросвітня, хоч око виколи! Ні сонячного промінчика, ні місячного сяйва, ні полиску далекої зірки… Одна лише розтривожена думка, невловима, наче тінь у полудень, бродить десь у дрімучих лабіринтах пам'яті, намагаючись осягнути суть того, що сталося. Зрідка, наче спіткнувшись об щось, перед внутрішнім зором висвічуються окремі картинки недалекого минулого. Та втомлена думка ніяк не може поєднати ці картинки в одне ціле…

Старший сержант Василь Степанчук відслужив строкову службу у повітряно-десантних військах і повернувся додому з твердим наміром вступити до інституту і вивчитись на інженера-будівельника.

Манила його романтика новобудов. Притягувало до себе щось нове, ще не звідане. Хотілося його побачити, оте нове. А ще більше йому хотілося самому прикласти руки до створення чогось надзвичайного, ще досі ніким не баченого, такого, що змінило б існуючий світ і зробило б його ще кращим і більш привабливим для людей.

Раніше про таке чомусь і не мріялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життєвого досвіду ще не вистачало? Адже що у житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи? Як і всі його ровесники, жив він майже в тепличних умовах, які створювали для нього люблячі батьки. Хоча б через це не міг він бачити й розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які оточують нас постійно. Раніше, у зовсім ще недалеких дитинстві та юнацтві, про всі ті складності і не думалось. Та й погуляти хотілося перед армією. А потім – випробувати себе на міцність суворими армійськими буднями.

Навіть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби, і таким чином відкосити від військової служьи, як це робили дехто з його знайомих.

– Так і до старості доживете, ховаючись за мамині спідниці, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур'янами у людському полі рости будете, чи вагомим колосом нал'єтеся…

Не всім подобалися такі Василеві думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хтось відповідав різко, а хтось і відмовчувався.

До інституту Василь вступив без особливих клопотів. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, і запам'ятовував надовго. А далі пішли нелегки студентські будні. Треба було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й, час від часу, вагони на станції ввечері чи вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скільки тієї стипендії?… А у батьків з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.

Може тому, що жилось у ті часи нелегко, ні до сигарет, ні до випивки потягу не мав. Хоча й не відмовлявся іноді сто грамів випити. У свято якесь, чи при хорошій компанії. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах або словоблуддя на устах. Ніколи не любив пристосуванців. Цінував у людях чистоту душі і відвертість мови. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадала з його власною.

Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброму, розумному та вічному дітей свого невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаїв дотримувались. Завжди, нарівні із сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, учителям.

Лише один-єдиний раз, у ранньому дитинстві, Васил був у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду. Але після того випадку заперечувати віру в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. Та найбільше не подобалось йому, коли деякі ушлі діляги, впевнено працюючи ліктями, щоб завоювати собі тепле місце під сонцем, всіляко намагалися використати релігійні вірування людей і, граючи на найсокровенніших струнах людських душ, зіштовхували їх мало не лобами, науськуючи парафіян різних конфесій одних на одних.

– Ми всі – християни! – доводив він у хвилини відвертих розмов, – і греко-католики, і католики, і православні, і навіть представники різних сект. Головне у житті – бути людиною! І не так вже й важливо, якої саме віри ти дотримуєшся.

– Чому ж ти тоді сам до церкви не ходиш, якщо християнської віри не цураєшся? – питався його дехто.

– Та хоча б тому, що не тільки чесні та набожні люди туди ходять. Не лише за молитвами вони час у церкві проводять, – відповідав він на такі запитання. – Ходять і ті, хто на людях брудно лається, і ті, хто ближнього свого, як липку, обдирає. До церкви тепер багато людей ходить для того, щоб гріхи свої замолити, а не поради у Господа запитати і допомоги у здійсненні добрих справ попросити. Як на мене, то досить Бога у серці мати. І заповідей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то мені самому й відповідати. Перед Богом, та перед совістю своєю. А не перед вами.

Якось, на зимових канікулах, підмовили його друзі на поїздку у Карпати.

– На лижах покатаємось, – переконували його, – під віковими смереками Новий рік зустрінемо.

Хоча й не надто далеко від гір жив Василь, але якось так сталося, що жодного разу не довелось йому побувати у цьому казковому краю. Тому й умовляти його довго не довелось. Попрацювали друзі два тижні на розвантаженні вагонів, грошенят на поїздку призбирали, і рушили веселою компанією у невідомість, керуючись лише своїм молодецьким завзяттям і вірою у хороших людей.

Новий рік дійсно зустріли у прадавньому лісі. Щось таке незвичайне, таке казкове було у тому святкуванні, що воно всій їхній компанії на все життя запам'яталося. Та найважливішим для Василя у тій поїздці було те, що зустрів він у горах своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія.

І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, що вигідно відрізнявся від всіх своїх товаришів серйозним ставленням до життя і до людей, що зустрічалися йому на життєвому шляху. А вже через рік молодята стали на рушничок щастя. Повіз Василь свою Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де ріки такі ж швидкоплинні, а люди привітні і добродушні, як і по всій Україні.

Так як для Василя були невластиві непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім'ї він вирішив ще до весілля. Правда, довелось перевестися на заочне відділення. Не сидіти ж у батьків на шиї. Та ще й з молодою дружиною.

Було їх двоє нерозлучних друзів – Василь Степанчук і Микола Погорілець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В інституті вчилися на одному курсі. Навіть одружитися вирішили майже одночасно. Та одружитися – не в кіно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тоді думали, як на життя заробити і сім'ї свої матеріально забезпечити.

Хлопці були бережливими. Важкою працею зароблені на розвантаженні вагонів гроші на вітер не викидали. От і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.

Справи непогано пішли. Хоча й клопітно на перших порах було. Особливо – при пошуку клієнтів. Та й працювати іноді з ранку і до самої ночі доводилось.

Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.

– Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився він якось за чаркою у Василевих батьків, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколі. Може, й вони мені колись корисними будуть. А ні, то й ні. Моя добора справа мені ж в актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…

І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від усієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.

Так і вийшли Василь з Миколою в люди. Чудові весілля за свої власні кошти справили, і молодих дружин у батьківські хати привели. А вже через рік, коли дружини їм первістків подарували, Василь з Галиною і новосілля справили.

Микола до того часу ще свій будинок не добудував. У бітьків він був одинаком. Тому йому не так припікало з новобудовою, як його товаришеві, у якого ще двоє молодших у батьківському будинку були. Тому й довелося Василеві з Галиною якийсь час без друзів-сусідів жити. Але дружити вони ще більше стали. Тільки тепер уже сім'ями. Загальна справа їх так об'єднала, що вони, ніби жартома, навіть почали себе сватами іменувати. Адже Васелеві дружина народила синочка, а Микола став батьком чарівної дівчинки.