Kitobni o'qish: «Добрий Бог. Оповідання»

Shrift:

Валер’ян Підмогильний
Добрий Бог. Оповідання

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

* * *

Важке питання

Андрій надвечір подзвонив до квартири свого співучня Миколи з наміром поговорити про вчорашню вечірку в гімназії, де він познайомився з Миколиною коханкою. Як товариш він вважав обов’язком висловити свої думки про що дівчину й взагалі застерегти Миколу від усяких неприємностей, сполучених з коханням. Двері відчинились, і Андрієві було сказано, що Микола порається в садку.

Весна тільки що наступала, й у саду земля ще була мокра від розталого снігу. Дерева стояли чорні від вогкості, а в повітрі тхнуло гниллю.

– Здоров був, – сказав Андрій, зайшовши в сад. – Працюєш?

Микола ретельно обрізував бруньки на деревах.

– Працюю, – відповів він, простягаючи руку. – Сідай он на лаві.

Андрій сів, зірвав якусь травину й поклав її в рот, бо не знав, як почати розмову. Потім зважився казати просто.

– Був я вчора на вечірці і познайомився з Галею, – почав він і спинився, щоб подивитись, яке враження зробе на Миколу такий вступ.

Той мовчки хитнув головою, силкуючись.

– Ну, і що? – спокійно запитав він, коли гілка була нахилена.

Його спокій здався Андрієві образливим. Він гадав, що Микола кине свої пилки й ножиці, зрадів, сяде коло його на лаві й буде нетерпляче розпитувати, чи здорова Галя, чи не переказувала чого. Тому Андрій залишив свій тихомирний тон і сказав різко:

– А те, що тобі треба кинути її… Чуєш? Знайшов у кого закохатись! Як ти її не кинеш, вона закруте тобі ще більше голову, а тоді спину покаже. Знаєм ми таких!

Тепер Микола дійсно сів коло його й роззявив рота від здивування. В голові його забігали думки про зраду, а в серці заворушилась ревність.

– Ти бачив щось? – спитав він важко. – З ким вона була?.. Скажи, ти ж товариш…

Побачивши, що його слова занадто вразили Миколу, Андрій навіть трохи злякався, – так вмент змінилось обличчя Миколи й голос його зробився придушеним і хриплим.

– Ні, ні, не те, – поспішив заспокоїти він Миколу. – Я тільки хотів сказати, що вона дуже жагуча. Ти спитаєш відкіля в мене такі відомості? Це, дорогий мій, по ній самій видно. Очі в неї, знаєш, так блискають і рот підозріло великий. І взагалі вся постать… А хто жагучий, той мало постійний. Побаче чоловіка більш статечного з фізичного погляду, ніж ти, – й прощавай, Миколко… Ось це я хотів сказати. А ти вже казна-що вигадав.

Андрій почув, що йому вже не пощастить відіграти ту трохи протекторальну роль, яку він задумав на себе взяти. Хотілось було по-батьківському поговорити з Миколою, витримати тон старшого, дати йому деякі поради, а тепер доведеться здавати свої позиції. Річ в тому, що Микола мав більший за його досвід у справах кохання, і самолюбство Андрія від цього часом дуже страждало. Сьогодні він хотів дати реванш, та бачучи, що заходи його марні, розсердився сам на себе за невміння використати обставини.

– Он що, – здивовано протягнув Микола, вмент заспокоюючись. – Ну, й дурний же ти! Налякав мене. Відносно жагучості, то нічого. Не колоду ж любити. До того ж вона мене вже чотири місяці кохає…

– Нічого не значить, – похмуро бовкнув Андрій.

– Ні, значить дуже багата Галя задля мене ідеальна дівчина. Я такий радий, що знайшов її серед дешевеньких гімназисток з їх вічними завитушками і думками про хлопців, – з видимою втіхою промовив Микола, віддаючись солодким мріям про кохану.

– Де ж ти знайшов її? – глузливо запитав Андрій. – Чи не серед проституток?

Обличчя Миколи зробилось серйозним.

– Це дурне, кинь. Що було, то пройшло. «Быль молодцу не в укор»…

Трохи помовчали.

– А чи швидко я буду хрещеним батьком? – злісно кинув Андрій.

Микола не зрозумів одразу його слів, але побачивши в’їдливу посмішку Андрія, збагнув, на що той натякає.

– Ех, ти, йолоп, – пробубонів він, підводячись і складаючи ножиці й пилки різних ґатунків у фахову скриньку. – Я, брате, про це зовсім не думаю… мені це здається недоладним, бридким… Ти не знаєш, як любо ми кохаємось… так тихо, тихо. Мені лише хочеться цілувати її ніжно без краю. Ти, мабуть, ніколи серйозно не любив, тобі це незрозуміло. Я руку поцілую й щасливий… Це пережить треба. Галя на мене подіяла доброчинно: раніш я хилявся по проститутках, а тепер дав собі слово цього не робить…

При останніх словах Андрій одразу забув про свою злість і протекторальний тон і жваво підхопив:

– Ось це цікава річ і вона мене цікавить, бо ти людина бувала.

– Дійсно, я людина бувала, – не без самозадоволення промовив Микола, знову сідаючи. – В цім ділі я маю досвід, як молодий бог. Але тепер я ветеран. Нізащо. Дав слово не зраджувати Галю. А як що ти дуже цікавишся, то я маю тобі порекомендувати одну свою знайому… частенько раніш я заходив до неї в гості… Вона дуже зручна: по-перше, сімдесят п’ять відсотків, що не заразишся, а по-друге – недорого бере. Я навіть можу тебе повести до неї.

Цією пропозицією Андрій був поставлений перед питанням, котре він даремно намагався розв’язати вже не один раз і раніше. Він вважав себе за дорослого, бо мав сімнадцять років; потреба в женщині вже почувалась. Можливо, ця потреба здебільшого була наслідком масних розмов й анекдотів, котрі заповняли перерви між лекціями, але факт залишався фактом, і цю потребу мусив він чи заглушити в собі, чи задовольнити. Андрій не зважувався вибрати жодного з цих шляхів, і тому то мучився, довго не міг увечері заснути під впливом непроханих, а іноді й проханих, малюнків голих женщин, вродливих і веселих, котрі манили до себе й торкались його; ранком же він прокидався з важкою головою й навіть іноді не ходив до класу. Кілька разів він рішав, ідучи в школу, що сьогодні попрохає когось з товаришів провести його куди треба, але завше жахався виконати задумане, бо одразу уявляв собі тексти Святого Письма, бруд купленої любові, легенькі натяки матері про фізичну чистоту.

Так стояв він досі на роздоріжжі.

– Якби вдвох, то, може, й пішов би, – нерішуче відповів Андрій: – а то самому перший раз не теє…

– Ні, ні! Особисто я до неї ніколи не піду… Ти, будь ласка, і не прохай мене, не збивай з правдивого шляху. Я дав слово й стримуюсь від самісінького Різдва.

А скільки підходящих випадків було! Ось покоївка у нас зараз – гарненька, молоденька, незаймана… Можна було б коло неї страшенно гарно пристосуватись… але нічого не поробиш! А раніше бувало! Скільки через мене покоївок ненька попроганяла… Я, дійсно, мав серед них надзвичайний успіх.

Андрій слухав його й не розумів, відкіля взялося було в його нахабне бажаная навчати таку досвідчену людину, як Микола. Просто дивно, та й годі. Замість того, щоб самому поради попрохати, він що задумав.

– Розкажи мені про тих, про вуличних, – зовсім принижено, з ніяковістю попрохав він.

Він цікавився цими оповіданнями не тільки задля колючого, захоплюючого інтересу; вони давали також і фактичний матеріал на той випадок, коли він переможе в собі Святе Письмо й ті погляди, котрі диктувала йому сучасна громадська мораль, і то менше бруду бачив він у куплі, а самі повії починали здаватись йому якимись веселими й безжурними німфами, до котрих всі мусять звертатись за справжньою втіхою.

Микола ж любив і вмів розповідати про свої пригоди.

– Розказати про вуличних? З утіхою… тільки ці справи небезпечні через пошість, – можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш… Пам’ятаєш ту гопкомпанію, що торік сиділа на задніх партах? Я там чимсь ніби обер-кондуктором був… От ми всією компанією так вечерком ходили по Херсонській вулиці – вона ж має певну репутацію – і зачіпали дівчаток…

Адже ж їх одразу видно: намазані, нафарбовані, звички особливі. Ти їй слово – вона тобі десять. На вулиці змовимося про ціну, а потім у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок…

Тут Микола дотепно розповів, як вони не захотіли платити дівчині грошей за те, що вона їх погано цілувала, як дівчина плакала і як це взагалі було весело.

– Хлопці, йдіть чай пити, – залунав голос Миколиної матері, й Андрієві зробилось трохи сумно.

– Чи покликали б нас пити чай, якби чули нашу розмову? – думав він.

– Ось ти лаєш мою Галинку, – казав Микола, коли чай був випитий. – А ти ж зовсім її не знаєш… бачив, може, з раз. Якщо хочеш, то підем сьогодні до неї. Я у їх запросто буваю. Ти вільний?

– Сьогодні неділя. Вільний.

– Так ходім зараз, бо вже нерано.

Вони вийшли.

У Галі сиділи недовго, бо Андрій поспішав додому.

– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.

– Та вона симпатична… може, в неї й вдача гарна. Але ж все таки…

– Без усяких «але»! Отеє саме: вона симпатична і вдача у неї гарна, – зрадів Микола.

Весняна ніч уже обхопила й заповнила міста. Всі будинки зробились сіруватими й здавались нижчими, ніж вдень, немов хотіли вони нахилитись до землі, з котрої підіймались свіжі пахощі маленької зеленої трави. Із відчиненого вікна линули на волю згуки роялю, – часом сумні, як журба, часом веселі, як сміх; на волі вони жваво розбігались геть навкруги, мов юрба рухливих діток, і помирали з тихим зітханням понад далекою річкою. Сновигали люди, – одні заклопотано швидко, інші поважно – тихо, але всі вони здавались одноманітними й бездушними, бо легка темрява ночі згладила на обличчях їх носи, очі й губи й злила все в одну сірувато-синю пляму.

– А знаєш, – посміхаючись, сказав Микола, – на тім кварталі живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаєш?

– Ну, що ж? Хай собі живе.

– А знаєш що? – таємниче зашепотів Микола, – ходім до неї…

Він спершу хотів цим пошуткувати. Потім якось несподівано наважився дійсно іти і серце його застукотіло швидше, а по тілу розлилась млявість.

Андрій же був припертий до стінки, бо питання було поставлено руба. Але він жахнувся: як після цього, прийшовши додому, він буде цілувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всі вмент вгадають, де він був, скрізь про це будуть говорити…

– Що ти, батеньку! – в’їдливо обізвався він, – з глузду з’їхав? А Галя? Ти ж слово давав.

– Нічого, раз порушити можна… Погадай, я з самісінького Різдва тримаюсь… це вадить навіть… А Галя нічого, я ж її чисто кохаю… це нічого. Я ще більше її любить буду… – плутано переконував Микола й себе, й свого товариша, почуваючи, як голе бажання гадюкою охоплює його тіло.

– Ну, йди сам – рішуче промовив Андрій.

– Самому немає охоти… ходім укупі!..

– Хіба піти задля досвіду? – носилось у голові Андрія. – Треба ж коли-небудь у перший раз… Шкода, що повія, все-таки, як це не чудно, я теж незайманість гублю… хотілось би загубити з чистою дівчиною… хоч взагалі все одно… але все-таки…

Серце його голосно билось; несвідома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й він перериваючимся голосом прошепотів:

– Ні, ні… я додому поспішаю, в мене діло є… хай іншим разом…

Микола по голосу Андрія побачив, що зараз якраз слушна пора, щоб його переконати.

– Ну, поступись мені один раз, – благаючим тоном просив він, зовсім уже загубивши волю, – ну, задля мене… Хіба ти хочеш, щоб я Галю занапастив… га? Підеш? Ходім, або я більше тебе не знаю… Будь ласка.

– Ні, я поспішаю… в десять годин мушу бути вдома.

Андрієві захотілось сісти серед вулиці й плакати довго і голосно.

– Б’юсь об заклад на десять карбованців, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години… зараз половина… Та ходім, кажу тобі!..

Микола міцно схопив товариша за руку й потяг за собою.

– Стривай, я сам піду, – похмуро промовив той.

Андрій почував страшенну слабість у тілі; ногами було занадто важко рушати. Іноді здавалось, що він зараз зомліє або й зовсім умре. Серце турботно тріпотіло, а голова зробилась великою і немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволі ворушились, довгі й болючі, залишаючи після себе якесь глибоке здивування, бо Андрій не міг їх ні зрозуміти, ні прогнати.

– Та пусти, я сам піду! – крикнув він, бачучи, що його все ще тримають за руку.

– Не вірю, побіжиш… тебе, як слона, треба вести.

Андрій покірно пройшов ще кілька кроків, а потім раптом вирвав руку й спинився.

– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав він. – Правда? – А як це скоїться? Я боюся…

– Вовків боятися – в ліс не ходить, – роздратовано відповів Микола. – Скільки разів був я у неї і нічого… А як і заразишся трипером, то хіба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворів.

Андрій взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, і хотів з’ясувати собі те, що тільки що сказав Микола, але думки були не ті що треба, а голова важчала і постук серця голосно дзвонив у вухах. Він чогось посміхнувся. Потім спитав байдуже, ніби не чекав на це ніякої оповіді, а питав тільки за для формальності:

– А як сіфіліс?

– Ну, тоді кулю в лоб. Та ходім же, нюня проклята!

Микола схопив знову Андрієву руку й потяг. Той уже нічого не почував. Холодна байдужість, як мокрий лантух, накрила його й він міг іти зараз скрізь, куди б тільки його не тягли. Він лише безтямно посміхався, спотикаючись об каміння бруківки.

– Сюди.

Вони підійшли до брами, за якою було темне подвір’я. Андрій переступив поріг хвірточки й впірнув у темряву.

– Куди? – з ніяковістю спитав він.

– Просто тримайся за мене… Ну, ось і прийшли. Чекай, зараз постукаю.

Микола наблизився до вікон маленької, кривобокої хатини, через віконниці котрої ледве пробивалось слабке світло, й обережно постукав три рази підряд.

– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.

– Учні.

– Я занята. Почекайте з півгодини.

Микола голосно вилаявся.

– Занята вона, чорт візьми… Чуєш?

Він шарпнув Андрієву руку.

– Це б то як занята? – не розуміючи, перепитав той.

– Та є в неї хтось такий, як і ми… гість, чи як це зветься.

– Ходім, ходім швидше, – немов прокинувшись від тяжкого сну, по-дитячому радісно шепотів Андрій. – Господи, а я думав, що вже кінець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як її… ну, байдуже. То ж гидота…

– Чого ти радієш, дурню? – зі злісним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилізли на вулицю. – Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Від цього не втечеш… крутись, вертись, а прийдеш…

Андрій сумно задумався. Неохайними шматками повставали в голові його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотіло:

– Прийдеш, прийдеш, прийдеш…

– До побачення, – сказав він, не простягаючи руки, швидко повернувся і пішов геть, стукаючи каблуками по каміннях.

Микола пішов теж. Тільки одійшовши трохи, він сів на лаві й почав пильно дивитися на темні контури знайомої брами, щоб не проґавити, коли звідтіль вирине чоловіча постать.

(1917)

Добрий бог

Віктор Хобровський весело підіймався по камінних східцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.

Він почував себе занадто гарно. Мета життя, – а такою метою Віктор вважав жінку, – була досягнена.

Він казав:

– Чоловік тільки тоді вартий чого-небудь, коли знайдеться жінка, котра покохає його й захоче зв’язати з ним своє життя на підставі цього кохання. Я маю дев’ятнадцять років, і вже знайшлася така жінка. Виходить, що я маю людську вартість.

Вікторові згадався його товариш Юрко. Гарний хлопець, але чудний якийсь. Так, чудний.

Юрко на його теорію людської вартості казав йому:

– Ти не маєш ніякої вартості. Дурний ти і та, що з тобою зв’язатись хоче, теж дурна. Бить вас нікому.

Слова Юрка були в той мент приємними Вікторові.

«Заздрість, – думав він. – Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку. Ми не одружені, так хіба це шкодить нам жити, як чоловікові з жінкою?»

Віктор хотів гадати про це спокійно, але трохи хвилювався. Він був занадто релігійний і гадав, що спілку чоловіка й жінки мусить неодмінно посвятити Бог.

Хобровський вірив сліпо й грубо.

– Кому ти кланяєшся? – насмішкувато питав Юрко, коли Віктор скидав кашкетку, ідучи повз церкву.

Знову Юрко! Ой, чудак. Але веселий хлопець. Безбожний хоч куди. Як він, було, каже:

– Вікторе, ти дурний. Я розумію таку віру в темному народі, але тобі її простить не можу. Головне діло, що ти по цьому питанню нічого не читав. Почитай, тоді ти побачиш і почуєш, що Христос такий же Бог, як і ми з тобою, а божественного в ньому стільки, як і у всякій корові. Візьми в мене деякі книжки…

– Ти мене не переконаєш, я вже переконаний, – казав Віктор. – Змалечку я хворів, дуже тяжко хворів. Навіть лікарі заявили, що надії на одужання немає. А як батько відслужив молебня, то мені поліпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозі. А ніяких глузливих посмішок я не хочу чути. Та не однаково хіба тобі, вірю я чи ні?

– Чудно, що ти одужав від того, що батько відслужив молебня, а не від того, що твоя мати з’їла за обідом дві котлети замість одної.

Віктор посміхнувся.

«Ну, що ж! Бог простить. А як же я після того молився! Та й вийшло все проти моєї волі. Хіба в той вечір я йшов до Кусі з яким-небудь наміром? Ні, я йшов до неї посидіти, як сидів раніш. О, то були солодкі часи! Я приходю ввечері, вона вже нагріла чаю. Посидимо, пожартуємо, поцілуємся ніжно – та й додому. А іноді вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого мені нічого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тоді було гарно. Як же Куся мене кохає… ніколи не повірив би нікому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж ніщо. Не маю хистів, не вродливий, ніщо, ніщо… А виходить, є щось, за що кохає. Ні, вже, мабуть, ніколи не розлучатись нам. Та ще й після того…»

Знов спогади, котрі Віктор ретельно відгонив від себе, закерували мозком.

Я йшов без наміру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жіноче бажання показатись напівубраною. Підходжу, стукаю в двері – можна! Тобі, каже, можна. Одчиняю двері – господи! вона лише в білизні. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Ніколи. Я про це не думав… Я кохав її чисто…

«Платонічно», – підказало всередині.

«Так, платонічно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив її, затремтів одразу. Верхня губа почала сіпатись. Вона помітила, та пізно. А далі все пішло як по мазаному, ніби так і мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помітив, що дверина трохи відчинена. Може, хто поцікавився подивитись?»

«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось ізсередини.

«Та я ж молився», – виправдовувався Віктор.

А тепер…

«Так! Куся хвора трохи, й я несу їй цей букет квіток. Добрий наречений! Наречена хвора, а він тільки під самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»

В голові промайнуло:

«А дуже ж я її кохаю? Що б я міг зробити для неї?»

Подзвонив.

Відчинили.

Віктор не хапаючись здійняв кашкетку й пальто. Подивився в свічадо, причепурив зачіску; потім постукав у двері ліворуч і, почувши знайоме: «Можна», ввійшов.

Клара, або Куся, як звав її Віктор, сиділа на ліжку й дивилась просто перед собою. Віктор сів поруч і ласкаво поцілував її матову щоку. Куся заплакала.

– Про що це ти?

Він затурбувався.

Куся схилилась на стіл і заридала. Віктор встав.

– Та що ти? Заспокойся! Що скоїлось?

– Я вагітна, – раптом мов відрізала вона, не дивлячись на нього.

– Що? Як? Та кажи!

Віктор схопив її за плечі і почав трусити. Він одразу добре не зрозумів значення її слів, але вони здались йому важкими. На нього ніби упав з неба камінь і придушив. Він пручається руками й ногами, а камінь душить його немилосердно, тисне до землі і з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.

Блискавкою пронеслась в голові думка, що Куся вагітна від нього, що в неї буде дитина, що він незабаром зробиться батьком.

Буде хлопчик, неодмінно хлопчик; він буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде казати йому: «Папа, папа!» Буде простягати до нього рученята.

«Папа! Папа!»

А камінь робився важчим.

Віктор не хотів вірити.

– «Я, учень сьомого класу, батько? Та ні, цього не може бути!»

– Та кажи, що з тобою?

Куся витерла очі.

– Ну, пам’ятаєш, мене почало нудити. Я думала, що то від шлунка. Пішла до лікаря. Він обдивився, розпитав і каже, посміхаючись: «Дитятко, ви вагітні». Подивився на мене так… особливо. Як же мені соромно стало! Ледве припленталась додому. Що робити?

Віктор захолонув. Думка про те, щоб кинути навчання, примусити й її залишити гімназію, одружитись, несміливо промайнула в мозку, та він зразу ж відкинув її далеко з ненавистю й презирством як недоладну. Чорна й невблаганна думка про смерть замість неї виринула й гадюкою вилася в голові.

«Аборт? Ні, це не улаштовує справи. Це злочин. Одне, одне залишається їй і мені…»

Смерть уявлялась йому в вигляді темряви. Все навкруги темне й сам він темрява. У цій темряві треба жити.

А Бог?

Бог…

Так, треба молитись. А що ж поможе? Самогубство – гріх. Треба йти молитись, щоб він простив.

На хвилину в мозку заворушилась думка про пекло, те пекло, котре уявляє собі простий народ. Казани з смолою, розпечені сковороди, чорти з веделками, хвостаті, чорні, як вугілля, гидкі, як образа.

Навіщо я вірив?

Ні, ні, так гадати гріх. Це воля Божа. Померти, померти…

Потім на душі стало спокійно, тихо й безтурботно.

– Кусю! Залишається одно – самим собі смерть заподіяти. Нічого іншого я не пригадаю.

Очі Кусі забігали. Вона знову заплакала.

– Нізащо, нізащо! Я жити хочу, я молода. Я не бідна… А ти… боягуз!

Це слово образило Віктора. Він вжахнувся цього слова, й спокійний його настрій поплив кудись геть, а на душі знову зробилось холодно й темно.

Що ж робити?

– Я все сама зроблю.

– Аборт?

– Хоч би й так. Іди, іди зараз звідціль.

Це теж образило Віктора. Він несвідомо сів на стілець і замислився.

Думки літали роєм, і Віктор не міг стежити за ними.

«Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?»

Далі він не міг думати. На цім місці думки почали бігти кудись убік, зачіпаючи зовсім нецікаве.

– Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, піти з Кусею в театр?

Тут він згадав, що сьогодні Куся нікуди не піде, й зараз же питав себе:

«Чому?»

– А, вона вагітна!

Зробилось весело.

Справа вже не така страшна, як здавалось раніш.

«Ну, вагітна то й вагітна. Зробить аборт, замажем це діло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед іншими. Гм, майже батько. А на світі гарно жити… Куська плаче?»

Він підійшов до неї.

– Ну, годі. Я вже передумав, і ми зробимо те, що ти хочеш.

Він подумав ще трохи і сказав:

– Прощавай.

Нахилився й, поцілувавши її, вийшов.

Ранком він щиро молився в церкві, щоб аборт пройшов якнайліпше.

Через кілька день товариш Віктора Юрко повернувся із села, де гостював у родичів. Права рука в нього була на перев’язі.

– Де це ти скалічився? – здивовано спитав Віктор, зустрівшись з ним.

Юрко весело засміявся.

– Chercher la femme! Парубки прострелили через дівчину.

– Ти ще й смієшся?

Юрко ще веселіш відповів:

– Ну, як же не сміятись, коли смішно? Зрозумій, моїм власним револьвером та мені ж руку прострелили. Одібрали й прострелили. Хіба тут мало сміху? Уяви собі: натовп оскаженілих хлопців і супроти їх моя героїчна постать з револьвером у руці. Так. Потім малюнок міняється: натовп наскакує, бгає мене під себе, і врешті я маю прострелену руку!

Тепер уже й Віктор засміявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а він сміється.

Віктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життєву енергію, невичерпаний інстинкт життя.

Юрко тим часом казав далі:

– Отеє вже починає гоїтись. Ще поїду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школі немає. Отже ж, на селі весело, вільно, натуральне все. Одні вечорниці чого варті! Котра дівчина тобі вподобалась – іди й бери її, якщо хто раніш тебе не взяв.

– Як же ти поїдеш? Ще вб’ють тебе там.

– Дурниця! Я в той же вечір розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопці поважають мене тепер. Так я от що хотів сказати – поїдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дівчата там – справжні дівчата, а не виснажені оселедці в чорних сукнях. Як ти їй вподобався, вона тобі відверто це скаже, не буде драми витівати. Їдем, не пожалкуєш.

– Ні, ні…

Віктор засміявся. Юрко ж знає, що він «сімейна» людина.

Юрко поморщився.

– Ну, не чекав від тебе, що ти такий забобонний! Сама наука каже, що людина – істота полігамійна. Хіба ти вже проти науки?

Віктор знову посміхнувся. Воно-то так… але… негарно якось..

– Дурень ти. Прощавай, поїду сам.

Вікторові хотілось поїхати.

«Поїду так собі… провітритись. А щоб з дівчатами там що, то ні… До того ж Кусі зараз не до мене… акушерки й таке інше. Так, навіть Куся рада буде, що я поїду. А приїду вже після. Ну, звичайно, з дівчатами ні, ні…»

Віктор радів, що може поїхати. Навіть треба було йому поїхати, заспокоїтись після тих життєвих неприємностей, що спіткали його.

Стривай, – сказав він Юркові, – я теж поїду, тільки умова: ти й не силкуйся там тягти мене до дівчат… ти ж знаєш, я людини невільна.

Він був у той момент невдоволений з того, що дійсно він невільний, і заздрив Юркові.

Але поборов у собі ті чуття й ще раз подумав, що їде в село тільки провітритись.

Через чотири дні Віктор повернувся назад у місто. Одначе яка нахаба отой Юрко! Як не пручався він, але той затяг його на вечорниці і… Ну, звісно що… Але ж хіба він, Віктор, винний в тому? То ж Юрко, ота нахаба!

Віктор після того ходив у церкву й довго молився, щоб Бог простив йому невільну зраду. Себе ж він й надалі вважав чистим і вірним Кусі.

Тепер Віктор сидів у сінематографі вкупі з Кусею й дивився на велике полотно, на якому бігали люди, кохали одне одного, мучились, убивали, але був далекий від переживань героїв екрана.

Він гадав про ту стіну, котра з кожною годиною відгороджувала його від Кусі. Після аборту в їх відношення вкралось недовір’я і підозріння. Віктор почав помічати, що Куся не завше буває правдива. Наприклад, навіщо було позавчора обдурювати його і казати, що вона піде до подруги, а йти в театр дивитись на «Гамлета»? Не хотіла, може, з ним іти? Хотілось бути одній? Так чого ж цього не сказати? А може…

Погана думка залізла в голову Віктора, й він ніяк не міг її перемогти. Ревниве почуття кублилось усередині, й Вікторові було неприємно й гірко.

– Невже вона може зрадити після того, як була моєю? Гм? Правда, жінка істота мало постійна. Але хіба Куся така, як інші? Я ж бачив у їй щось ідеальне.

«Начинается с идеалов, а кончается под одіялом», – пригадались йому слова одного з його вчителів, котрий любив розмовляти з учнями на «живі» теми.

«Так і в нас з Кусею. А шкода… Невже кінчається?»

Він поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять поліцаїв на полотні в’язали, піймавши, злодія. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скінчилась.

– Шкода мені Семенова (так звали злодія). Такий вродливий, здоровий, дужий і замість того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язниці, – з зітханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.

– Як же це так? – здивовано запитав Віктор: – Цебто вродливим можна різати людей? Ну, й погляди. Не розумію.

– А я розумію, – суворо відповіла Куся. – Вродливий більш ніж хто б то інший має право користуватись життям.

– А, он як.

Віктор більш нічого не сказав, але слова Кусі його образили. Він знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що він не мав права користуватись життям, як інші? У словах Кусі він почув натяк на себе.

«Це вона мені навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були її очі попереду? А як міг я кохати таку… бездушну тварину, котрій треба тільки вродливості, сили. А що той чоловік злодій, що він небезпечний для людей, що він душогуб – то байдуже. Мені більше коло неї нічого робити».

Він раптом спинився й, глузливо посміхаючись, сказав.

– До побачення. А може, вже й не побачимось.

Повернув убік, не звертаючи уваги на здивовані запитання Кусі, й пішов. Спокій покинув його.

Він думав:

«Що я наробив? Так не можна було робити».

Вернутись до неї? Ні, це дуже смішно й соромно. То виходить, що він не буде більш ходить до неї щовечора, не буде більш цілувати її, голубити? Це було занадто боляче.

Віктор спинився, потер чоло рукою.

Так, так. Це розрив.

Страшне слово…

«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються. Та ні, я не можу зрозуміти, як це я не буду обіймати Кусю, як це? Та хіба вона витримає це? Всім відомо, що вона була трохи не нареченою моєю, у неї ж мала бути від мене дитина. Не розумію. Як це сталося?»

Віктор помітив, що йде не додому, а кудись убік. Він сів на лаву біля якогось будинку.

Бігти швидше до неї… додому. Не треба гаяти ні хвилини. Господи, як я її образив. Я її відштовхнув! Чи простить? Чи буде тією любою, маненькою Кусею, якою була для мене досі? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неї жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколішках мушу я прохати вибачення!

Віктор встав і хутко пішов до Кусі. Він твердо вірив, що випрохає в неї прощення.

«Звернув увагу на якісь слова. Ну що ж такого, коли вона кохається в красі? Це ж як всяка дівчина. Та вона ж молода. Хіба вона мене зрадила? Дурні ревнощі. Сидить в мені злість і під’юджує зробити прикрість комусь, бачити погане там, де його зовсім немає. О господи, поможи мені! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловік уподобався їй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли мені вподобається тарілочка з малюнком жінки, то Куся має право мене покинути? Як я зміг зробити таке безглуздя?»

А як не простить? Вона може сказати, що сьогодні я приревнував до малюнка, завтра – до подруги, позавтрому – до книжки. Я образив її. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить. Застрелюсь. Піду світ за очі. Тільки мене й бачили.

Перед будинком, де жила Куся, він спинився і почав думати, що їй сказати. Нічого не міг пригадати. В голові крутилась тільки одна думка:

– Хоч би простила, хоч би простила.

Віктор бігом піднявся по східцях й подзвонив. Серце застукотіло й заметушилось у грудях, в роті пересохло.

«Чого так довго не відчиняють? Ага, ось ідуть».

Не скидаючи навіть кашкетки, Віктор хотів кинутись у кімнату Кусі, щоб швидше притиснути її до своїх грудей, поцілувати й помиритись. Покоївка заступила йому дорогу.

– Панночки немає вдома.

– Як немає? Я бачив світло в її кімнаті.

– То я прибирала.

– Добре, я залишу цидулку. Пустіть.

Покоївка стояла на шляху йому. Без панночки вона нікого не пускає.

– Та що ви дурня вдаєте? Ви мене хіба не знаєте? Що я, перший раз тут?

Віктором опанував невиявлений жах, який обхоплює людину в темній кімнаті.