Kitobni o'qish: «Золота осінь Гетьманщини»
Повість перша
Інтимні пригоди Петра, спершу царя, потім імператора
Хоча, якщо вже ближче до істини, то Петро спершу був лише простим царевичем – сином царя Олексія Михайловича від другого шлюбу, що його він узяв з Наталією Кирилівною Наришкіною. Нічогеньким удався парубійком, високим і напрочуд сильним, тож здоров’ям різко відрізнявся від старших своїх, дещо хирлявих братів Федора та Івана, народжених його батьком-царем від першого шлюбу з Милославською (хоча ходили чутки, що його батьком був ніяк не Олексій – Милославська, якось пустившись берега, согрішила, як кажуть, «на стороні»).
Царем Петро стане з 1682 р. (правитиме з 1689 р.), а першим російським імператором проголосить сам себе у 1721 р.
Ще й чотирьох років не сповнилося Петрові, як помер батько-цар, і відтоді його юне життя минало в гущі придворної боротьби за владу, яка особливо загострилася після смерті царя Федора Олексійовича в 1682 р. За старшинством спадкоємцем мав стати царевич Іван, на якого покладали надії Милославські, родичі першої жони царя Олексія Михайловича. Петро, а йому тоді виповнилося десять годочків, був надією Наришкіних, особливо цариці Наталії.
Царем було проголошено його, Петра.
Утративши владу, Милославські у боротьбі за трон як в ополонку шугнули. І – завертілося. Старалася Софія, розумом не бідна, енергійна, бойова царівна. На той час серед московських стрільців визрівав бунт – були вони незадоволені своїми воєводами. Прихильники Софії вирішили використати незадоволення стрільців, що, здавалося, було послане їм самими небесами. Розпустили по місту чутки, буцімто бояри-зрадники задушили царевича Івана. 15 травня стрільці зі зброєю увірвалися до Кремля. Почався бунт, що ними, завжди жорстокими і кривавими, незмінно славилася Русь. Рятуючись від погрому, цариця Наталія схопила за руки царевичів Петра та Івана, вигукуючи:
– Ось він перед вами, царевич Іван! Живий-здоровий, і ніхто його не душив.
Стрільці на власні очі переконалися, що це і справді так, царевич Іван про якого вся Москва гула, що його бояри-зрадники задушили, живий і здоровий, тільки зляканий дуже… Розлючені стрільці на очах у Петра розтерзали старого Артамона Матвєєва, вихователя цариці Наталії, що необачно висунувся з хоромів, прикінчили її брата Афанасія Кириловича, а заодно з ними і боярина Долгорукого…
Це був жах. Такого Петрові ще не доводилося бачити – та й скільки він тоді встиг прожити – майже нічого. Це так вразило і налякало Петра, що відтоді в хвилини нервової напруги чи якогось ляку з ним траплялися напади: довільно, але страшно-моторошно кривився його рот, вишкірялися зуби, смикалися щоки, шия і ноги, з’являлися конвульсії. І цар утрачав самовладання, тож таких непередбачуваних хвилин і корчів царя дуже боялися придворні.
Дякуючи стрілецькому бунту, царем також було названо – крім Петра, – і царевича Івана. Його було оголошено першим, «старшим» царем. Але фактично з травня 1682 р. і до осені 1689 р. державними справами клопоталася – простіше, правила царством – царівна Софія. А Петра І і царицю Наталію відправили в почесне вигнання, в підмосковне село Преображенське. В наставники Петрові ще царем Федором і патріархом Йоакимом було вибрано піддячого Микиту Зотова, який навчав царя грамоті за часословом і псалтирем. Та, мабуть, навчав абияк, адже Петро все життя писав з орфографічними помилками, що їх грамотії називали «ужасающими». Щоправда, Зотов – і це була його єдина заслуга, як учителя-наставника – захопив свого учня історією Росії, тож Петро за це був йому все життя вдячним.
А ще царевич Петро з малих своїх літ полюбляв слухати казочки, що їх охоче баяла нянька Агафія – жінка добра і ласкава, наче рідна бабуся. Всі її придибенції на тему оженіння починалися завжди однаково:
– Де-інде, в якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. Такі гарні, як оце ти, Петрику. От дійшли вже ті сини зросту – такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися.
Цар порадився з царицею гарненько, покликав синів та й каже:
– Беріть, – каже, – діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте їх у чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
Петро аж завмирав від захоплення, тільки очі, блискучі й виразні, сяяли.
– От вони повиходили, понатягували луки – та й ну стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж в іншому царстві, у царя тамтешнього в садочку. Царівна на той час проходжувалась, підняла стрілу, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
– Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: за якимсь там часом і приїздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неї стрілу.
– Не дам, – каже царівна, – цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!
– Я, – каже царенко, – тебе візьму.
Ну і взяв він царівну за дружину.
Далі бабця розповідала – як співала, – що середульший царенко пустив стрілу під хмари, вище від лісу та й упала вона у князівський двір.
Середульший царенко женився на князівні, – радий аж!..
А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрільне – загула стріла ні високо, ні низько – вище хат та й упала ні далеко, ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба. І так сказала Івану-царенку, як він до неї приїхав:
– Не дам я нікому цієї стріли, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!..
За законами жанру Іван-царенко – діватися нікуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»
Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царівну, другий князівну, а третій… А третій аж плаче:
– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болоті… Чи вона мені рівня?
– Бери, – каже цар, – така вже, видно, в тебе доля!
– І він, дурень, женився на зеленій жабі? – аж бризкаючи слиною, обурливо кричав Петро, коли слухав няньчину казочку.
– Дак вона ж виявиться такою гарною царівною, що ні пером списати, ні словом сказати!
– Так то ж у казці, – трохи охолонув Петро, – а в житті… Ні, ні, в болото я стріли, як надійде мені час женитись, пускати не буду.
Йому й не довелося брати сагайдака срібного та кудись там пускати стрілу мідну…
Мати, цариця Наталія, женила Петра, коли йому на сімнадцятий навернуло, на Євдокії Лопухіній, дівчині з підупало-зубожілого дворянського роду.
Узагалі, ім’я Євдокія – це її друге прибране ім’я, від народження вона – Парасковія і не Федорівна, а Іларіонівна. Як зазначено в аналах історії, Євдокія – перша дружина Петра І з 27 січня 1689-го по 1698 рік, мати царевича Олексія, остання руська цариця і остання царююча рівнорідна, не іноземна дружина російського монарха.
Батьком її був Іларіон Авраамович Лопухін, стряпчий при дворі царя Олексія Михайловича. Але вже при Федорі Олексійовичу став полковником і стрілецьким головою, згодом – государевим стольником і окольничим, а з весіллям Євдокії та Петра був наречений званням боярина. Євдокія народилася в сімейній вотчині – селі Серебрено Мещовського повіту, під час шлюбування ім’я нареченої Парасковія було замінено на більш милозвучне і «приличествующее царице» Євдокія… По батькові Іларіонівна було замінене на Федорівна – традиційне, на честь святині Романових – Феодоровської ікони.
Євдокію було вибрано як невістку царицею Наталією Кирилівною без погодження цього питання з шістнадцятилітнім женихом. З одного боку забагато честі для юначка, який тільки-но зіп’явся на ноги, хоча він і був нареченим царем, але скоріше перебував у статусі безправного царенка, а з іншого – мати-цариця квапилася надто. Як дізналася, що супруга Петрового співправителя Івана Парасковія Салтикова вже чекає дитину – по двох місяцях після вінчання Петра з Лопухіною народиться в них царівна Марія Іоаннівна.
Наталію Кирилівну в цьому шлюбі привабило те, що хоча рід Лопухіних, який входив до кола спільників Наришкіних, був «захудалим», але численним, тому сподівалася, що Лопухіни стануть на сторожі інтересів її сина, будучи популярними у стрілецькому війську. Хоча попервах і вертілися розмови про одруження Петра з княгинею Трубецькою, та Наришкіни вчинили цьому спротив, і цариці Наталії довелося вибирати Євдокію Лопухіну.
І про те сказала синові – тоном, що не допускав ані найменших заперечень – на кому він має женитися. На Євдокії Лопухіній.
Син розчаровано протягнув:
– На Лопухіній? Дак вона ж і лицем не красна…
– Тю! А тобі що – з її пики воду пити? – резонно відповідає мати-цариця.
– Дак вона ж мені і не люба, – скрива тягне своє син.
– А чого це вона має тобі ще й любою бути? – аж верескнула мати. – Забагато для неї честі! За царя йде, хай цьому й радується. Та й ти, слава богу, не якийсь там простолюдин, не чернь безрідна. Ти – цар! А цареві ні до чого якась там любов, що її бідняки повигадували. Та чернь усяка. Цареві потрібна не дівка для втіхи, а цариця. А любов знайдеш і на стороні. Та й фрейлін я тобі підберу таких… – крути на здоров’я. Якщо маєш, хі-хі, здоров’я. Цареві любов до шмиги. Царі царюють – запам’ятай про це. Ца-арю-ють!
І так урочисто вимовляла оте – «царюють», аж волосся на голові ставало диба – від урочистості чи що.
– І не дітей царі народжують, як прості смертні, а спадкоємців. Утямив? Спадкоємців.
Петро жадав любові. Але хіба те матері доведеш. Вперлась на своєму: царі царюють, а не любляться. А Євдокія Лопухіна тобі для царювання якраз підійде. Не якась там славетна, але й ти ще як цар славою не засвітився. У вас усе ще попереду. Женись на Євдокії Лопухіній – та й по всьому! А оті дурниці – не красива вона лицем, не люба тобі – з голови викинь. Царство треба на ноги ставити, Русь піднімати, а ти… любов. Кажу, на Євдокії Лопухіній женись і не мороч мені голови!
Вінчання Петра і Лопухіної, а молоді до одруження майже не знали одне одного, відбулося 27 січня 1689 р. у церкві Преображенського собору під Москвою. Ті, хто був «за Петра», з нетерпінням чекали, що він одразу ж після оженіння заступить правительницю Софію, «так как по русским понятиям, женатый человек считался совершеннолетним, и Петр, в глазах своего народа женившись, получил полное право избавить себя от опеки сестры».
Юна Євдокія була вихована за старовинними звичаями домострою1 і тому не поділяла інтересів прозахідного мужа. Згодом чоловік сестри Євдокії – Ксенії Куракін залишить такий опис сестри своєї жінки в «Истории о царе Петре Алексеевиче»: «И была принцесса лицом изрядная, токмо ума посреднего и нравом не сходня к своему супругу, отчего все счастие свое потеряла и весь род свой сгубила… Правда, сначала любовь между ими, царем Петром и супругою его, была изрядная, но продолжалася разве токмо год. Но потом пресеклась; к тому же царица Наталья Кирилловна невестку свою возненавидела и желала больше видеть с мужем ее в несогласии, нежели в любви. И так дошло до конца такого, что от сего супружества последовали в государстве Российском великие дела, которые были уже явны на весь свет…»
Що ж до роду Лопухіних, то Куракін так його охарактеризував: «Люди злые, скупые ябедники, умов самых низких и не знающие нимало в обхождении двором… И тому часу все их возненавидели и стали рассуждать, что ежели придут в милость, то всех погубят и государством завладеют. И, сказати, от всех были возненавидимы и все им зла искали или опасность от них имели».
Від цього шлюбу впродовж перших трьох років народилися троє синів: молодші Олексій і Павло (щоправда, існування останнього в істориків викликає сумнів), померли ще в дитинстві, а старшому, царевичу Олексію, який народився у 1690 р., була призначена більш фатальна доля – він загине з наказу свого батька в 1718 році.
Сімейне життя Петра та Євдокії від самого початку не заладилося, а тому й не склалося. Не люба вона була цареві, та й лицем не красна.
Хоча висватана йому дівчинка, бояринька Євдокія Лопухіна, мовби була й нічогенька – як на позір. І лицем, і тілом, що вже мало якісь там жіночі зваби і спокуси, а бач… Та й він з юних літ не був у цім ділі перебірливим, аби – дівка і «девка попышней». Тому люба йому буде до певного часу.
Як згодом виявиться – не будь-яка. Принаймні йому і на його пристрасті та смаки. Євдокія дісталася незайманою – що ще треба для юнака? А як не силував себе, а не припала вона йому до душі.
У Євдокії його чомусь усе дратувало, тож і зганяв на ній злість – і таке бувало. Неначе вона винувата, що він не зміг нею захопитися – навіть коли лягав у постіль. А муж і жона мають щоночі в одну постіль лягати і витівати там те, що належить витівати мужу й жоні, та ще коли вони молоді. Але останнім часом Петро усе рідше й рідше злягався з Євдокією. А коли й злягався, то механічно виконував свої обов’язки чоловічі – ні їй не приносячи задоволення, ні собі. Бо не мав до неї, як уже мовилось, ані любові, ані почуттів. Тож і насолоди після такого злягання не було. Неначе вона й не жіночого роду.
А може, тому, що в постелі жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч із нею роби – все стерпить, і все їй байдуже. Просто має йому віддаватися, як мужу, і все тут. Вона й віддавалася – з обов’язку жони, а не з любові чи почуттів. Він товкався на ній, теж з обов’язку, тільки вже чоловічого, але теж не відчував ні любові, ні почуттів. Ні бодай збудження. Тож став рідше й рідше, як сам зізнався, «лазити до неї». А згодом і зовсім припинив – на стороні дівок завжди вистачало на один раз. А такого, щоб його не збуджувала юна краля, з ним не траплялося.
Якось він Євдокії бовкнув:
– Жаль, що в тебе немає крил.
– А для чого мені… крила? – здивувалась Євдокія.
– А щоб ти… щоб ти полетіла…
– Куди? – закліпала очима Євдокія.
– Куди завгодно! Хоч і до дідька, аби подалі від мене.
І в нього почав кривитися рот, смикатися щока, а очі наче вилазили… Вона закричала і кинулась од нього тікати…
З часом заспокоїлась – це ж біда така, наврочено йому, що рот у нього, як розхвилюється, кривиться і щока смикається, а очі наче вилазять з орбіт…
А може, вона й сама винувата, іноді думала. Ніколи не розуміла мужа свого, його реформ, що він уже почав затівати, його потяг до Заходу… Він навіть руське вбрання з себе скинув, а зодягався в європейського крою костюм… Євдокія цього не сприймала, він усе розумів – це й стало причиною їхньої сімейної катастрофи. В подружньому союзі любов не завжди головна, потрібні ще почуття і…
І розуміння чоловіка та підтримка його. Історія знає ось такі приклади. Письменник Іван Бунін із жінкою, яку любив, прожив усього півтора року, а з другою, що його розуміла – 47 років. І був з нею щасливий.
Леонід Утьосов – інший приклад – писав в одному з листів: «У мене була дружина-друг, жона-порадниця, дружина-критик. Тільки не думайте, що я був багатоженцем. Вона була єдина в трьох лицях, моя Олена…»
А знаменитий європейський банкір барон Ротшильд, щоб утримати біля себе кохану, подарував їй на Єлисейських Полях розкішний палац, певний, що тепер вона його любитиме. Бодай із вдячності. Не подумавши, що з вдячності любити не можна. І що ж… Кохана кинула його, кинула його палац і повернулася до свого бідного чоловіка. Щоправда прихопивши з того палацу дев’ять дверей із червоного дерева та з якимись неймовірними бронзовими ручками…
Петро швидко охолов до дружини. А втім, він нею ніколи й не захоплювався, а тому й не любив – потягу до Євдокії як до жінки цар теж ніколи не мав.
– Хіба що з голодухи, бувало, полізу до неї, – відверто казав, як злословив Петро. – Так і син народився, а вона мені байдужа.
Євдокія якось хотіла висловити своє обурення – цариця ж вона, врешті-решт, а не якась там шалава на нічку-другу, та тільки й встигла розтулити рота, як Петро її й обірвав:
– Ну, ти, царівно-жабо з ближнього болота! Якщо й потрапила до тебе моя стріла, то це ще нічого не значить. Вітром її до тебе в болото занесло…
Євдокія після таких слів не зважилася навіть обуритись – Петро був крутим і жорстоким, у гніві чи роздратуванні ніколи спину не знав. Та Петро більше на неї й уваги не звертав – «Хай тебе моя мати любить, вона мене на тобі женила, навіть згоди моєї не спитавши!» – а назнав собі…
…Назнав, як подумки кпила Євдокія, в чужім болоті жабу, навіть і не царівну. А Петро, поки там що, почав відкрито відвідувати Німецьку слободу, де й закрутив з однією (німкенею чи що) фіґлі-міґлі… Вільний час свій відтоді із задоволенням марнував у своїх німецьких друзів, які водночас були і його навчителями, а заразом і в своєї коханки Анни Монс.
Німецька слобода виникла ще в ХV ст. за царя Івана ІІІ, коли в Москву почали запрошувати кваліфікованих німецьких спеціалістів: зброярів, медиків, ювелірів, «рудознавців».
Тоді ж почали з’являтися в Росії німецькі найманці; служили перекладачами Посольського приказу, виконували дипломатичні доручення. Особливо багато їх з’явилось у ХVІ ст., коли Іван Грозний із захоплених у ході Лівонської2 війни Нарви і Дерпта почав переселяти німців насильно до Москви – вони швидко призвичаїлись до нового місця проживання в доти не знаній їм країні, займалися – вельми успішно, Росії від того багато чого перепадало – торгівлею, ремеслами та «мукомольным делом». Іноземці за згодою московської влади селилися відокремлено на правому березі Яузи – там і виникла у 1570 р. Німецька слобода.
Життя поволі налагоджувалося, іноземці мали значний зиск і вигоду, адже їм було надано особливі привілеї. Мало того, Іван Грозний навіть дозволив їм виробництво і продаж вина, що було монополією казни. Щоправда, в ХVІІ ст. за Лжедмитрія Німецьку слободу було розорено, тож іноземці, аби не вирізнятися, селилися тоді серед російських громадян.
Але вже царським указом від 4 жовтня 1652 р. всі вихідці з інших країн, які не прийняли православ’я, отримали дозвіл селитися на попередньому місці, себто на місці колишньої Німецької слободи. І від того нове поселення дістало назву Новонімецька слобода. Її межами слугували ріка Яуза зі сходу, струмки Ольховець і Чечера із заходу, на північ землі лежали до Покровської дороги і межували із землями сіл Слохового та Покровського.
Населення слободи було багатонаціональним, але основу його складали уродженці різних князівств Німеччини, Австрійської імперії та Прибалтики, а також голландці та гамбургці.
Німецька колонія швидко зростала, її купці почали створювати тут свої торгові фірми та просувати російські товари до країн Західної Європи. Тоді ж голландці та німці отримали дозвіл на будівництво перших мануфактур для виробництва зброї, оскільки зброя та військове спорядження тоді закуплялося в основному за кордоном. Німецькі підприємці, із властивою їм енергійністю, вдалися до пошуку руд, обробки металів, налагодили виробництво скла на державному скловарному заводі в селі Ізмайловому, заснували сукняну мануфактуру. А ще купці торгували винами, цукром, сукном, зброєю та предметами розкоші, а вивозили з Росії хутра, щогловий ліс, ікру, смолу.
За часів Петра І іноземні купці почали переходити в російське підданство й отримувати ті самі права, що були у місцевих торговців. А німці, які прийняли православ’я та перебували на державній службі, отримували дворянство і права на володіння землею й селянами.
У 1702 р. у Німецькій слободі нараховувалося 340 дворів німців і голландців, які жили навіть краще, ніж місцевий люд. Згодом у слободі почали селитись іноземні офіцери, які служили в російській армії, торговці, ремісники. Між 1691 і 1692 роками в Німецькій слободі почав з’являтися молодий цар Петро I, який мав симпатії до іноземців – особливо до німців і голландців, він навіть збудує там Лефортовський палац. У слободі він знайде собі нових друзів, серед яких – вчителя воєнної і морської справи, як П. Гордон, Ф. Лефорт, а також знайде в Німецькій слободі собі коханку – красуню Анну Монс.
Історики засвідчують: Анна Іванівна Монс мала значний вплив на молодого Петра. Народилася вона в Москві, в Німецькій слободі 1672 р. (за іншими даними, в 1675 р.), була дочкою німецького ювеліра Йоганна-Георга Монса. Красуня Анна швидко стала новим захопленням Петра. І не просто коханкою, а першою любов’ю молодого царя. Досі він, як шепотілися двірцеві, просто «портил девок», навіть не підозрюючи, що є у світі, крім статевої втіхи, ще й кохання. Його він уперше й спізнав з Анною Монс, яка з 1692 р. стала коханкою російського царя.
Їхні інтимні їхні стосунки триватимуть більше десяти років – це ж треба! Таке з Петром, який відзначався навіть у цьому ділі непостійністю, трапилося вперше. Навіть коли Петро жениться на Євдокії Лопухіній, триватиме їхній зв’язок. Цар, регулярно навідуючись до Німецької слободи, жив там по кілька днів із Анною, і вона була мовби його другою дружиною. До Євдокії Лопухіної, законної цариці, Анна не ревнувала Петра, як, своєю чергою, Євдокія Лопухіна не ревнувала Петра до німкені з Німецької слободи. І це влаштовувало всіх трьох. Ба, Петро навіть якось думав женитися на Анні – після того, як Євдокію буде заслано в монастир.
На відміну від його законної цариці, русачки Євдокії, німкеня Анна Монс, будучи, власне, іноземкою, хоча народилася в Москві та російську мову знала, завжди цікавилася його державними – царськими! – справами, особливо реформами, які він тоді вже задумував, а деякі і втілював у практику… Такого імператора, як її любий Петрик, казала, як лащилася до нього (вона завжди так ніжно-звабно лащилася, що в нього відразу ж загоралося бажання негайно нею оволодіти, і він її раз по раз брав, будучи від природи невтомним), так ось, вона казала, що таких монархів, як він, немає в жодній європейській країні – ні серед царів, ні серед королів, ні серед імператорів, адже він, Петро, унікальний. І він, Петро, виведе дещо відсталу Русь на широку європейську дорогу і стане Великим. І це його тішило. За це він цінував Аннушку-Анничку.
«Ось таку б мені царицю, – іноді думав Петро. – А не Євдокію, яку вже давно треба відправити в монастир…»
Своєю мудрістю, не жіночою, між іншим, поглядами на речі, людей і події (ті погляди часом були не такі, як в інших) вона його просто вражала і захоплювала. Так, наприклад, Анна була певна, що раю та пекла взагалі… просто немає. Рай і пекло є, але не в небі і не під землею, а в самій людині. Якщо вона радується життю і всьому, що її оточує, завсіди в доброму гуморі, любить щиро – вона сама є рай. А якщо людина похмура, зла й недобра, то вона і є пекло.
Ну як ти не будеш такою захоплюватись?! Такій мудрій годиться царицею бути. І жінка буде добра, і цариця для Русі буде такою ж доброю. Щоправда, він уже має царицю Євдокію, але…
Ось тільки Анна вряди-годи його насторожувала. Кохала його, а тільки він десь затримається, як на інших глипає своїми пречудовими очима. Хоча… Може, то йому просто здається, га? Просто така в жінок порода. Маючи добре, багнуть іще кращого і не знають у цім бажанні спину.
