Kitobni o'qish: «Ваші пальці пахнуть ладаном»
Її врода з першого погляду вражала всіх – і чоловіків, і жінок.
Вона була не просто вродливою, у ній була якась незвичайна привабливість, повна очарування й принад, що кінокамера тільки підсилювала.
Вона була вражаюче кіногенічна, а на фотографіях виходило ще краще.
Особливо вабили її великі, з поволокою, сірі очі – хай і без яскравого блиску, але сповнені млості та ніжності…
Ці очі буквально заворожували глядачів…
Це, власне, кажучи, роман (може бути історичним, біографічним, а може, й сучасним) про…
Про роман знаменитої «королеви екрана» і такого ж знаменитого короля шансоньє, поета, артиста і композитора, роман, який буде названо дослідниками загадковим і таємничим.
Обоє вони вже легендарні: і Віра Холодна, і Олександр Вертинський.
Про них і роман – про всі таємниці екранної суперзірки і про нього, короля шансону, «руського П’єро» та про їхнє справді незвичайне, загадкове і досі нерозгадане захоплення одне одним.
«У її смерть ніхто не хотів вірити – всі вважали, що це якась там шпигунсько-контррозвідницька інтрига.
До всього ж подібний політичний колорит зафарбовує і присвячений їй фільм «Раба любви» – з газет.
Трагедії часто починаються з пророцтв і зловісних призвісток
Можна вважати, що все, що написане нижче, і що ви, сподіваюсь, прочитаєте якось при нагоді, було саме так, як тут розповідається…
А може, це белетристика, де розгулялася авторова фантазія.
Може, було не зовсім і так.
А може, було… майже так. Як тут розповідається, бо все ж таки ця історія взята з ЇЇ життя.
«Пора жити, тобто пізнавати щастя», – писав якось Олександр Пушкін, і це роман про те, як герої нарешті почали жити.
Себто пізнавати щастя. Але…
Сказано ж бо в старовинному манускрипті:
«Ця жінка не буде щасливою, я у цьому впевнений. А тому, що вона носить на чолі печать страждання.
Краса для жінки – це як «лихо з розуму» для чоловіка і, якщо красива жінка ще й розумна – це зовсім непосильний тягар».
Трагедії часто починаються з пророцтв і зловісних призвісток, – сказано в старовинному манускрипті, що його якось автор читав на дозвіллі.
…Якийсь грек-віщун в Одесі возив актрису місячної ночі в поле і, запитавши день і рік її народження та зробивши заклинання, сказав, що її погубить «Великий німий», який заговорить лише тоді, коли її вже не буде у цьому світі…
– Віро Василівно, звіздарями називають тих, хто займається ворожінням на планетах і зірках, пророкує-віщує… Вже в наші дні одне з наукових видань писало: «Лжевчені-астрологи, або, як їх ще називають, звіздарі, вважають, що доля людей нібито залежить від руху планет і зірок…»
– Не знаю, що там у вашому часі пишуть, а в моєму часі звіздарів сприймали серйозно.
– Ходить яса, що по вашому приїзді до Одеси якийсь грек-звіздар, ворожбит і віщун, возив вас уночі в поле, під небо зоряне, і ворожив вам, і щось лихе пророкував…
– Так. Якоїсь ночі з греком-ворожбитом я виїздила у поле, але не сама, зі мною були мої друзі, і вони вам підтвердять: так, усе, що навіщував тоді мені грек-ворожбит, збулося.
– Він навіщував вам загибель від «Великого німого»?
– Так, напророкував. І додав: а коли «Великий німий» заговорить, пані Віри вже не буде у цьому світі… І знаєте, все так і збулося. Великий німий заговорив уже після моєї смерті…
ХОЛОДНА ВІРА ВАСИЛІВНА
Актриса.
Дата народження – 9 серпня 1893 року.
Місце народження – Полтава, Російська імперія.
Дата смерті – 16 лютого 1919 року.
Місце смерті – Одеса, Україна.
Її називали то королевою екрана, то рабинею кохання.
Віра Холодна створила образ печальної жінки, вродливої, обманутої і покинутої…
Вперше знялася в кіно у 1914 році, це була епізодична роль у фільмі «Анна Кареніна».
Широку знаність і популярність до того нікому не відомий Вірі Холодній принесла роль Олени, зіграна у 1915 році в картині «Песнь торжествующей любви».
Сьогодні невідома точна кількість фільмів, у яких знялася Віра Холодна. За одними даними їх було близько 40, за іншими – приблизно 80. На жаль, тепер установити точну кількість зіграних Вірою Холодною ролей уже неможливо – не збереглися не тільки копії багатьох фільмів, але навіть назви деяких невідомі.
Віра Холодна знімалась у режисерів Є. Бауера, В. Висковського, В. Гардіна, Ч. Сабінського, П. Чардиніна.
А коротка фільмографія Віри Холодної (дані про яку збереглися) така (мовою оригіналів):
1914 – Анна Каренина
1915 – Песнь торжествующей любви
1915 – Пламя неба
1915 – Дети века
1915 – Пробуждение
1915 – Миражи
1916 – Шахматы жизни
1916 – Столичный яд
1916 – Ради счастья
1916 – Одна из многих
1916 – Лунная красавица
1916 – В мире должна царить красота
1916 – Жизнь за жизнь (Сестры-соперницы, За каждую слезу по капле крови)
1917 – Человек-зверь
1917 – Блуждающие огни
1917 – На алтарь красоты
1917 – Пытка молчания
1917 – Почему я безумно люблю
1917 – У камина (Позабудь про камин, в нем погасли огни)
1917 – Истерзанные души
1918 – Красная заря
1918 – Живой труп
1918 – Молчи, грусть… молчи… (Сказка любви дорогой)
1918 – Тернистый путь славы
…Про майже фантастичне, хоч і таке коротке, але сліпучо-осяйне життя Віри Холодної ходили численні – не менш фантастичні – чутки та різні байки. Плітки роздувалися одна одної неймовірніша – зовсім як у Голлівуді. Чутки та поголоси в ранзі яси розповідали, наприклад, що син одеського «чайного короля» застрелився через невдалий роман з актрисою! Або: Віра Холодна застрахувала свої очі на півмільйона рублів! Усі, хто хоч раз мав щастя побачити її, неодмінно в неї напропале закохувалися – це була чи не єдина у всій тій фантасмагорії правда. Чи не тому всіх партнерів актриси зараховували їй якщо й не в чоловіки, то принаймні в коханці.
У тім числі й молодого Олександра Вертинського, виводячи його на перші ролі в інтимному житті великої королеви німого кіно.
А він…
Він її таки любив.
Вона теж любила.
Але… кіно. Та ще свого чоловіка Володимира Холодного і своїх дочок. А Вертинський – артист, співак, поет і композитор, що вже тоді за популярністю чи не рівнявся їй, – майже щодня приходив до неї, сідав на стілець, зітхав і мовчки дивився на свою богиню. А потім читав вірші, пронизливо-щемкі вірші, присвячені їй, серед яких шедевром був той, що починався рядком: «Ваші пальці пахнуть ладаном…»
Про це і роман…
«Віра завжди пам’ятала, що це я вперше штовхнув її на той шлях, на якому із нікому не відомої молодої жінки вона зробилась кінозіркою. Я багато своїх нових пісень присвячував їй. Якось, пригадую, приніс їй показати свою останню річ, називалась вона – «Ваші пальці пахнуть ладаном». Я вже віддав її видавцеві до друку і, як завжди, присвятив Холодній. Коли я прочитав їй текст пісні, вона замахала на мене руками:
– Що ви зробили! Не треба! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала в труні! Ні за що!..
Вона дуже розхвилювалася:
– Це смерть! Зніміть зараз же присвяту!
Пам’ятаю, я трохи навіть образився. Я зняв присвяту.
…Через кілька років, коли Віра Холодна виступала в Одесі, а я співав у Ростові-на-Дону, в номер готелю мені подали телеграму з Одеси:
«Померла Віра Холодна».
І я до пісні «Ваші пальці» відразу ж повернув присвяту…»
ВАШИ ПАЛЬЦЫ
Вере Холодной
Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо Вам,
Никого теперь не жаль.
И когда Весенней Вестницей
Вы пойдете в синий край.
Сам Господь по белой лестнице
Поведет Вас в светлый рай.
Тихо шепчет дьякон седенький.
За поклоном бьет поклон.
И метет бородкой реденькой
Вековую пыль с икон.
Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо Вам,
Никого теперь не жаль…
…А взагалі, правий був той мудрець, котрий якось зауважив: «Кожен з нас – сам коваль свого щастя».
Подумав і додав:
«І нещастя, між іншим, теж…»
Частина перша
Рік 1915-й
Санітар-доброволець 68-го санітарного поїзда, що курсував між передовою і Москвою
Якось у московській квартирі по Ново-Басманній, 28 кіноактриси Віри Холодної, що вже тоді була шалено популярною, з’явився незваний гість: солдат, високий і дуже худий, він був в обмотках, що обвисли у нього від колін і до розбитих армійських черевиків жовтого кольору – здається, англійських, шинеля рядового висіла на ньому, як на кілку. Від нього пахтіло йодом і ще бозна-якими медикаментами – хатня робітниця Глашка, впускаючи прибульця, зморщила свій маленький кирпатий носик – вона звикла до інших пахощів тих, хто відвідував її господиню…
– Хто там? – виглянула з сусідньої кімнати сестра Віри Софія. – Яка ще така нагальна потреба так рано? Та й Віра Василівна збирається в кіноательє на зйомки.
– Та якийсь… кавалєр, – по простоті своїй душевній бовкнула домробітниця, маючи на увазі поклонників своєї господині, яких уже тоді було без ліку і які «діставали» її навіть удома. – Каже, що з хронту… То впускати й з ласкою вітати, а чи, може, той… утришия?…
– Гла-ашко??! У тебе ж і жаргон! Скільки разів казати, щоб із гостями поводилася ввічливіше! Впускай гостя, як ти кажеш, з ласкою, а я про нього передам Вірі…
І гукнула кудись у глибину помешкання:
– Віру-усенько, агов?! Мені гостя приймати, чи ти сама ясним сонечком виглянеш?
У руках гість м’яв солдатський кашкет з облупленою кокардою.
Солдат, як виявилося щойно, прибув із фронту і відразу ж з вокзалу подався на квартиру Віри Холодної.
Осінь 1915 року була в розпалі.
У розпалі була і війна, що її згодом назвуть Першою світовою – між німецько-австрійським блоком і Антантою. У війну було втягнуто 38 країн з населенням понад 1,5 млрд чоловік – 87 відсотків тодішнього людства.
Воєнні дії точилися в Європі, Азії, Африці, у водах чотирьох океанів і багатьох морів. У ході війни до збройних сил було призвано понад 73 мільйони чоловік!
Найбільш гострими та непримиренними були суперечності між Німеччиною і Великобританією, Німеччиною і Францією, між Росією з одного боку і Німеччиною та Австро-Угорщиною з другого (існували також суперечності між СШA та іншими країнами).
Німці, крім усього, планували анексувати Україну, Прибалтику та ряд інших територій Росії.
Німеччина 1 серпня 1914 року оголосила війну Росії – Росія ще раніше оголосила загальну мобілізацію.
На той час – весна 1915-го – російські війська в Польщі й Прибалтиці вели оборонні бої й несли невиправдано високі втрати.
Союзники Англія і Франція не допомагали Росії на Європейському фронті. Руська армія – і про це вже всі знали в країні, – стікала кров’ю на чотирьох фронтах: Північному, Західному, Південно-Західному і Кавказькому – де вела війну з Туреччиною.
У серпні 1915 року становище на Південно-Західному фронті стане просто катастрофічним: вже збиралися здавати Київ і відводити війська за Дніпро.
У листопаді війна відчувалася в Москві чи не на кожному кроці. Відкрилося багато шпиталів, на вулицях значно збільшилося поранених та інвалідів – безруких і безногих, на візках… Один за одним відбувалися додаткові призови до війська.
Інваліди, безногі, а часто й безрукі, прохаючи милостиню, співали зі своїх візків:
«Братишка с фронта без ноженьки явилси, а женушка ево с тыловиком скурвилси…»
Преса переповнювалася тривожними повідомленнями з фронтів, у кінотеатрах «крутили» воєнну хроніку і навіть був випущений фільм «Друга Вітчизняна війна 1914–1915 рр.».
По всій Росії тривала патріотична кампанія: «Відсилаймо різдвяні подарунки солдатам на фронт». На цю тему було офіційно оголошено про проведення кінематографічного тижня.
Збиранням засобів з благодійницькою метою займалися відомі артисти театру на чолі з Л. В. Собіновим. Вони продавали за великі гроші листівки, випущені в десятках і сотнях тисяч примірників, з репродукціями «Пораненого солдата» – так народ назвав те зображення. Цей плакат надихнув художника Б. Кустодієва на створення плаката «За свободу» у 1917 році, на якому теж був зображений солдат, але який вже міцно стискав гвинтівку.
Найяскравішим і безперечно талановитим був плакат художника Л. Пастернака «На допомогу жертвам війни» (1914). На ньому художник не показував бою і не акцентував увагу на ранах. Він бачив у солдатові не хороброго вояку, який осатаніло знищує ворога, а перш за все – людину, яка стомилася від тяжкої роботи, від моральної відповідальності за пролиту кров. Тож і гвинтівка була демонстративно відставлена вбік, а голова солдата безвільно опущена. І це сприймалося не просто як слабкість пораненого, ні, це було небажання бачити окопи, стріляти і навіть чути постріли. Увесь збір коштів під час кінематографічного тижня негайно надходив до фонду Червоного Хреста. У ті дні в газетах можна було прочитати оголошення: «Солдату в окопи». У фойє театру Ханжонкова артистами Бауером, Кораллі, Холодною, Полонським, Башиловим, Азагаровим та іншими продавалися «різдвяні подарунки солдату в окопи». Оголошення подіяло. Глядачі, які багнули побачити знаменитих улюблених артистів, чи не лавиною ринулися в кінотеатр. Кінохроніка увіковічнила цю подію, але на стрічці, що й нині збереглася, хоч і поганої якості, Віра Холодна, мабуть, не бажаючи себе афішувати, в більшості відверталася від об’єктива.
Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирі Віри Холодної, теж був з фронту…
– Так що той… чорт приніс санітара, – доповіла Глашка господині.
– По-перше, скільки тобі казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моїй присутності, і взагалі у моєму домі (Глашка винувато розвела дебелими руками із закачаними по лікті рукавами: що, мовляв, вдієш, як зірвалося з язика), нечистих не згадувала більше, а по-друге: який… санітар? Звідки… санітар? Чому в мій дім прийшов якийсь там… санітар?
– Звідки він, я не знаю, але казав, що з поїзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господині, що та не може збагнути таких простих речей. – Він із тих, із братів, які за больними ухажують. От і санітар.
– Я маю на увазі, з якого він… поїзда? – вже почала дратуватися господиня.
– Коли санітар, то з санітарного поїзда, вестимо, – кухарка вжила російське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домі Холодних, як вона сама казала, «тіко по-нашому», себто по-полтавському, і додала, як про щось відоме всьому світові: – Якщо санітар воєнний, то знать, і прибув він із воєнного поїзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.
– Мені ще тільки санітарного поїзда не вистачало! Чого йому треба?
Глашка подумала-подумала і щиросердо зізналася:
– А дідько його відає! Він мені не доповідав. Тіко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Віру Василівну. А коли людині чого забандюриться… Не інакше, як ваш, Віро Василівно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику бліх!
– Гла-ашко?!.
– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як їх… поклонників пів-Москви набереться – якщо не більше!
– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя із санітарного поїзда. У мене усякі поклонники, тільки з санітарного поїзда ще не було.
– A тепера, знацця, будуть.
– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вітальні. А я зараз вийду. Тільки щось мені неспокійно на душі. Сон сьогодні снився…
– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе відгадьком снів – і простих, і навіть віщих.
– Ластівочка у віконце билася. А ще тато, як була маленькою і ми жили у Полтаві, бувало, казав, що це…
– Хі-і!!. Точно! – кухарка посміла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звідки ваш батечко, Віро Василівно, взяв мене ще малою, дак підтверджую: такий сон значить віщує якісь вісті. Ластівка б’ється у вікно, уві сні чи й так – чекай, знацця, вістей!
– Добрих чи…
– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатії кухарка. – Йому видніше, що нам посилати.
– Тебе не переслухаєш, – всміхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоїш?
– А куди я маю бігти? – з готовністю запитала кухарка.
– Не бігти, а запрошуй того санітара. Якщо він із фронту, то неодмінно з якимись вістями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронті, а там нині…
– Еге, нині Москва чутками повниться, що на хронті кепські діла, – зітхнула кухарка. – Доблесні руські вояки ніяк клятому германцю не всиплять як слід, – і Глашка почовгала запрошувати «того санітара».
До вітальні господиня не зайшла, а вбігла – легка, ніби нечутна і ніби й не торкалася підлоги своїми стрункими ноженятами, вбігла, застібуючи на ходу халат лілового кольору.
– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.
– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.
– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?
– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.
– Сашо, ви навіть не уявляєте, яка я рада вас бачити – живим і здоровим. Хоч і в бідній солдатській шинелі, яку ви, сподіваюсь, швидко поміняєте на фрак. Чи на костюм П’єро…
– Ні, Віро, це ви навіть не уявляєте, як я радий бачити вас! Після фронтових злигоднів, після всього пережитого, після просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами і стогоном та криками поранених, котрі й уві сні кидаються в атаки з багнетами наперевіс, і раптом… Раптом переді мною диво. Незрівнянна зірка нашого кінематографа, нашого німого синема. І чарівна жінка, яку мені несила забути. Та й для чого, як ви – найбільше моє щастя. І я стою перед вами, артист, співак, поет і композитор, і до всього ж ще й санітар. О, Боже, за віщо мені таке щастя, бачити вас, Віро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.
– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.
Але гість не звернув на ту репліку уваги.
– Мабуть, тому мені так хочеться казки. Такої собі… глупої, наївно-дитинної. І хоч трохи пестощів. Невже я їх не заслужив? А знаєте, – він все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неї захоплених і закоханих очей. – Я йдучи… Ні, я летів сюди на крилах від вокзалу і придумав дорогою вірш. Який присвятив вам. Ви хочете послухати? – Вона кивнула й зашарілася. – Ось він, творіння моє, присвячене вам, зірко наша!
І продекламував їй вірш «Я сьогодні сміюсь над собою…», прочитав у своїй незбагненній манері, злегка і мило гаркавлячи, і водночас наче розіграв перед нею маленьку п’єску (за це вона й любила слухати вірші у його виконанні):
Я сегодня смеюсь над собой…
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки наивной, смешной.
Я устал от белил и румун
И от вечной трагической маски,
Я хочу хоть немножечко ласки,
Чтоб забыть этот дикий обман.
Я сегодня смеюсь над собой:
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки про сон золотой…
– «Мне так хочется счастья и ласки»… – повторила вона замислено й по хвилі зітхнула: – Ви тут не оригінальний із своїм бажанням, Сашо: кому не хочеться щастя й ласки? Але ви прибули до мене так нагально не для того, аби поскаржитися, чого вам не вистачає?
Та він її, здається, не слухав. Випалив одним духом:
– Як вам личить цей ліловий халат! І взагалі, ліловий колір. Я неодмінно це використаю у своїх піснях… Ви – королева! Так, так, королева!
– Дякую, приємно, але… Я простого роду, Сашо. Дочка викладача полтавської гімназії, яку мама колись у дитинстві ласкаво називала «полтавською галушкою». А ви – королева!
– О, ні, ви таки королева! Екрана! Там, на екрані, ваше королівство! І це кажу вам я, Сашко Вертинський, який ніколи і ні в чому не помиляється.
Він, Олександр Вертинський, і справді чи не першим назве Віру Холодну королевою екрана, і цей титул всі підхоплять, і вона справді звідтоді й по наші дні утвердиться у своєму новому званні.
– Віро Василівно, ви навіть на уявляєте, як вам личить…
Він не криючись нею милувався.
– Ліловий колір?
– Так, так, колір бузку.
– Додайте: полтавського, я ж бо з Полтави. А там такі бузки!
– І в Києві – а я з Києва родом, – теж росте чарівний бузок. Ліловий бузок.
– Я зворушена вашою увагою, Сашо, котрий санітар із санітарного поїзда.
– Ні, ні, це я зворушений… Я просто отямитись не можу, що бачу перед собою саму Віру Холодну, королеву нашого екрана, чарівну жі-і…
– Ах, облиште! Хоча… мерсі. Зворушена вашою ласкою і увагою, Сашо, котрий із санітарного прифронтового поїзда… До речі, ви ж не за цим прибули – аби похвалити мій халат лілового кольору?
– Цілком доречно, – схопився Вертинський. – Даруйте, Віро Василівно. Побачивши вас, та ще так зблизька, я й геть розгубився. Чи, швидше всього, вознісся у поетичне захмар’я…
– Прошу вас спуститися на нашу грішну землю.
– Спускаюся, а заодно скажу, чого я до вас прибув. Крім того, що я щасливий вас бачити, я ще й маю конкретне завдання… Себто прохання. Передати вам листа, що його й привіз від…
– Невже від… Володі?
Тієї ж миті в кімнаті наче зійшло вранішнє сонечко («Як вона засяяла! І лише від згадки про свого чоловіка», – ревниво відзначив про себе Вертинський).
– Так, так, від прапорщика Холодного. Себто од вашого чоловіка. Прошу, – з цими словами він дістав з-за обшлага шинелі доволі зім’ятий трикутничок якогось рожевого кольору. – Пан прапорщик дав мені його в госпіталі і просив…
– Боже, Володя в госпіталі?
– Для воїна краще потрапити в госпіталь, аніж у полон.
– Та давайте сюди листа, – Холодна схопила трикутничок, гарні руки її з довгими виразними пальцями злегка тремтіли.
– Я… я мушу вас залишити. На якийсь час. Аби наодинці прочитати листа. Почекайте мене тут…
– О, я ладен вас чекати хоч і все життя!
– Ви невиправний, пане Вертинський!
І крикнула вглибину помешкання:
– Глашо?! Де ти поділася, Глашо?? Пригости пана санітара… Себто Сашу… Себто пана Вертинського чаєм з нашим варенням…
– Котре із квіток троянд?
– Так, котре із пелюсток троянд.
– І ватрушки подати? – нарешті вигулькнула з глибини помешкання кухарка.
– І ватрушки теж… А я зараз… зараз… І взагалі, пригости…
– Чим же ще – крім варення із квіток троянд і ватрушок?
– Чим хочеш. Усим, усим, що є в нашому домі достойне такого гостя. Не мені тебе вчити. А я зараз… зараз… Боже, Боже, Володінька в госпіталі! Може, Володінька при смерті, а я… я…
Вибігла.
– Всідайтеся зручніше, пане, котрий санітар, – по-простецькому запросила Глаша. – А я зараз принесу вам чаю з варенням із квіточок троянд. Та ще й з ватрушками. А там подивлюся, що в нашому домі ще є достойне такого гостя…
