Kitobni o'qish: «Тарас Шевченко: сто днів кохання»

Текст подано в авторській редакції

 
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…
 

Тарас Шевченко полюбляв співати цю пісню – і замолоду, і в зрілих літах; співав, коли нестерпною ставала самотність, співав, виглядаючи її, єдину, вірную, а співаючи, повторював, як заклинання: «Вийди, вийди, вийди-и…».

І вони до нього виходили (взагалі, жінок у житті Шевченка вистачало, ось тільки щастя вони йому так і не принесли): Оксанка, Феодосія, Дуня, Амалія, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марія, Харита, Ликера – це лише ті, чиї імена історія зберегла.

Були серед них і зовсім юні дівчатка, однолітки поета, і трохи старші за нього; й уже заміжні жінки, які любили Тараса Шевченка. Більшість – простого роду, хоч траплялися серед них і знатні, навіть одна княгиня.

Він майже до кожної сватався свого часу, сватався з надією створити сім’ю, народити дітей, жити в хаті над Дніпром, але жодна з них чомусь так і не стала йому вірною дружиною, прирікаючи поета на ще тяжчу самотність. Так і життя його збігало, і він із сумом писатиме:

 
Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло…
 

А він і далі залишався бурлакою, як називали в Україні одиноких, неодружених чоловіків, «вічних» парубків, тож мусив мимо своєї волі бурлакувати, себто вести несімейне життя, залишаючись без пари. Але все одно вірив: ось… із цією йому нарешті поталанить. Вірив, аж доки насамкінець життя у нього не лишилося сто днів. Все того ж нещасливого кохання.

«Тараса Григоровича можна назвати досить влюбливою людиною, – визначається в одному виданні. – В житті у нього було багато жінок. Найбільш сильне захоплення поета це…»

Так ось про це і йдеться в історичному романі Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днів кохання».

Та ще про його коханих: Оксанку, Феодосію, Дуню, Амалію, Анну, Варвару, Агату, Катрусю, Марію, Хариту, Ликеру…

Частина перша
Ранок

«Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок».

М. Вовчок

«Ми вкупочці колись росли, маленькими собі любились…»

«Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відлунює не в одній зворушеній душі, яка, напевно, теж не знаходить відповіді. Справді, чому?

Але хто відповість, чому – як тоді, так і тепер? І завтра-позавтра… Що вдієш – це вічна тема людства.

Була, є та буде.

Чому дороги наші не зійшлися?…

 
…Як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалось од гіллі,
Одне-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя…
 

Дід Шевченка (по батькові) за ремеслом був швець – звідси походить і його прізвище: швець – майстер, що шиє і лагодить взуття; чоботар. Дід Тараса був із тих, про яких з пошанівком казали: і швець, і жнець, і в дуду грець… Все життя він просидів біля шевської лапи, або ще кози – металевого плескатого інструмента на довгій ніжці, що використовується в пошитті та лагодженні взуття. Дід сидів на ослінчику, тримаючи між колін шевську лапу, на ній – чиїсь драні черевики чи інша якась бідняцька взувачка, що геть розлізлась, а швець рятував її, стягуючи дратвою, добре просмоленою. Липка вона, тож і поговірка була: прилип, як шевська смола. Так дід і шевцював усе життя. Молодих шевців звали ласкаво: шевчики. Жінка шевця звалася шевчихою, а учень його – шевчуком. Звідси і прізвище: Шевченко («Чий то хлопчик бігає?» – «Та шевця…» – «А-а, шевченків…»).

Батьки Тараса були кріпаками. Батько, Григорій Іванович (у нього було якийсь час подвійне прізвище: Грушевський-Шевченко¹), родом походив з Керелівки, мати, Катерина Якимівна, – з села Моринці, що, як і Керелівка, теж було Звенигородського повіту.

Тарас жив на кутку, що в Керелівці історично звався Бондаревим (тоді там була околиця села), а Оксанка – на сусідньому, Коваленківському. Мабуть, колись на одному жили бондарі, а на другому – ковалі. Напевне, і в її роду були ковалі, звідси вона й Коваленко – Коваленківна, як поетично називають її деякі дослідники його життя і творчості.

Від його кутка до її, горою, паралельно їхнім обійстям ішла вулиця, а внизу їх єднала спільна толока.

За Шевченковою клунею був сад, стежка через сад вела круто вниз до зеленої мальовничої левади, а левадою в розкішній долині тихо дзюрів-жебонів «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами», незрадливими друзями його дитинства. У струмку Тарас маленьким купався, слухав там соловейка чи зозулю, гуляв, мріяв. Левадою попід вербами та калиною бігав на сусідній Коваленків куток на побачення до своєї дитячої симпатії. Там Оксанка й зустрічала сироту, якому теж симпатизувала. І якого ніжно звала Тарасиком. Втішала, бувало, і сльози йому витирала, засвічуючи в його душі ясне сонечко. І за те він їй вдячним буде все життя.

Якою вона була? Тільки й знаємо достеменно, що – кучерявенька, з чорними бровенятами. Вродливенька. Вміла так гарно співати, такий мала дзвінкий голосочок, що коли він її слухав (а співала вона йому. Йому!), то на очах у нього виступали світлі сльози.

Живі, карі її оченята завжди були співчутливо-люблячими, а сама вона – маленька, стрункенька, у вишиваній сорочці – щебетливо-ніжна, з доброю душею і наче мальованим личком здорової сільської дівчинки.

Один з дослідників його життя і творчості слушно зауважить, що вона була «у безрадісному житті сироти-підлітка ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній жагу нових, особливих почувань».

Чому дороги наші не зійшлися?…

Поет у багатьох творах згадував своє перше дитяче кохання, зокрема, звертався до неї, незабутньої, і в поемі «Мар’яна-черниця»:

 
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь…
 

Мабуть, вони таки були однолітками, хоча, можливо, Оксанка й була трохи старшою за нього. А втім, дівчатка порівняно з хлопцями-однолітками завжди видаються ніби дорослішими – така вже природа.

Вершина їхнього дитячого роману припала на його тринадцятий рік. Він любив її з усім запалом юного чисто-безгріховного серця, і те почуття в нього залишилося на все життя і все життя зігрівало його. І вона, проста селянська дівчина, навіки увійшла в історію української літератури – навіть так! – як перша любов Його. В 1847 році, на засланні в Орській фортеці, згадуючи своє дитинство, село, Поет напише рядки, що потім стануть знаменитими:

 
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом…
 

(На в’їзді до села Шевченкового – колишня його Керелівка, потім Кирилівка – він стоїть, бронзовий пастушок із бронзовими ягнятами. Але чому скульптор не поставив і її біля нього, Оксаночку його? Господи, яка несправедливість!) Там, як він пас ягнята, і сталася з ним пригодонька, зав-дяки якій він і спізнав перший дівочий поцілунок.

Після світлого, майже молитовного настрою, що раптово завітав до нього, – «Мені так любо, любо стало…» – в душу маленького пастушка посунула похмура дійсність. Зненацька з’явилися почуття самотності, сирітства, безпросвітності й безнадії… Хоч криком кричи! Він наче прокинувся від золотого сну і село йому здалося почорнілим, а Боже небо голубеє враз помарніло… Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята. Обернувся на хати – нема в нього хати.

 
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкії сльози!..
 

А далі події розвивалися так. «При самій дорозі», недалеко від пастушка дівчина «плоскінь вибирала».

 
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утерла мої сльози
І поцілувала…
І – поцілувала.
 

Мабуть, за все своє дитинство не був він таким щасливим, як у мить, коли спізнав перший дівочий поцілунок. Через багато літ зізнаватиметься, що після того поцілунку все змінилося – як за помахом чарівної палички.

 
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води…
 

І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бідного хлопчика-сироти, який не мав ні ласки, ні затишку, то була в нього Любов. І дослідники його творчості справедливо назвуть те керелівське дівчатко Шевченковою Беатріче, так часто він використовував у творчості її гарне ім’я. В дитинстві, справді нужденнім і горьованім, вона була його зіркою.

Павло Зайцев у своїй праці «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:

«Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксанка і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися”, а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження.

 
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх…
 

До одруження, як відомо, не дійшло (Тарас, на відміну від Оксани, взагалі до смерті залишався бурлакою-одинаком). А втім, якби Тарас ще підлітком не подався у світ широкий, якби лишився в селі, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»

А ось чи згадувала Оксана в своєму подальшому житті сусідського хлопчика Тараса, якого любила, – невідомо. Хто тепер скаже? То вже вічна таїна історії. А Поет, пишучи про свою юність, згадуватиме її наче наприкінці свого життя, наче прощаючись із білим світом, а йому тоді виповнилося лишень 27 років (очевидно, на той час – і він це знав – її в Керелівці вже не було), а в такому віці, здавалось би, дивно плакати за своїм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, і це його гнітило і тяжко ранило. «Жодних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж поки він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодості. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося і сліду не стало» – сліду реального, – пише у згадуваній праці Павло Зайцев, – але слід ідеальний був глибокий. Адже вона, ця кучерява дівчина, колись «…без слова, без мови навчила душею, серцем розмовлять» (ось звідки враження, що Оксанка ще будучи піддівком, потім дівчиною була водночас як маленька доросла жінка! – В. Ч.), вона з ним «…усміхалась, плакала, журилась…».

Збігло п’ятнадцять років, як Шевченко не був у рідному краї. І ось він уперше після тривалої перерви, повернувшись у село («…в селі… убогім нічого не виросло і не згнило»), відвідав могилки батьків і запитав якось у брата:

 
«Чи жива
Ота Оксаночка?» – питаю
У брата тихо я. – «Яка?» —
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись…»
 

Брат розповів звичайну для кріпацької дівчини, – але в тій звичайності й страшну – історію Оксаночки:

 
…Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того.
З байстрям вернулась.
Острижена.
 

На Коваленківському кутку, де жила в дитинстві Оксана, було також обійстя Тарасового діда по батьковій лінії Івана. То був міцний чолов’яга, дідуган ще – ого-го! (До речі, втретє старий одружився, як уже мав близько 80 літ!). Був він письменний, а що вже оповідач вдатний – заслухаєшся! Учасник Коліївщини, повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Про те охоче розповідав, і тоді в нього

 
Столітнії очі, як зорі, сяяли.
А слово за словом сміялось, лилось…
 

Тарасів дід і Оксанка з батьками жили на кутку двір у двір. І коли Тарас бігав до діда (а бігав він щодня, чи й по кілька разів на день), то неодмінно зустрічався і з Оксанкою – іноді вони удвох слухали дідові розповіді про минуле… Потім дівчина проводжала хлопця до левади, потім він її – назад, до хати. Розійтися молодята ніяк не могли. Несила було. А на леваді, на вербі чи калині співав їм соловейко чи зозуля кувала щасні довгі літа. Вона його вже й у щоку на прощання соромливо цмокала, а він все її не міг відпустити, бо тоді кінчалося його щастя…

Вуличці тій сьогодні годилося б зватися… Так, так, вулицею імені Оксани Коваленко. Але ж ні, вона в селі має інше, чуже ймення і при чім воно до тієї вулиці – того ніхто не знає, але справедливості в селі Шевченковому (а може, навіть простого, звичайного, елементарного такту) й досі немає. (Щоправда, односельці ту вулицю називають точніше – Коваленківською.)

Вуличка коротенька, звивисто спускається вниз до все тієї ж левади, де й досі ще плещеться панський ставок. Не широка, скоріше вузька – наш мікроавтобус тільки й умістився на ній.

Тягнуться вниз дві наїжджені піщані колії, обабіч їх – істинно патріархальний спориш, улюбленець селянських дворів і тоді, й тепер.

Тиша. Сонце. Зелень.

Ані душі. І в подвір’ях, і на вуличці.

Ось і колишня садиба діда Івана, Івана Андрійовича (1761–1849). Сьогодні тут живуть інші люди, за високим парканом здіймається добротний новий будинок.

А навпроти через вуличку – здається, від одних воріт до інших шапкою докинути – колишнє обійстя Оксаниних батьків, Коваленків.

І тут, ясна річ, інші люди живуть, тож новий будинок дивиться привітними вікнами на вуличку…

Постояли ми на осонні, впиваючись благодатними сонцем і тишею. Біля обох садиб, понад парканами ростуть, як дві сестри, шовковиці: тільки біля колишнього обійстя діда Івана чорна, а біля колишнього Оксанчиного – біла. Зірвали ми по кілька ягідок, пригощалися-смакували… Ніколи не думав, що мені так пощастить у житті – їсти шовковицю в колишніх подвір’ях Шевченкового діда Івана та Оксани Коваленко. I все нам здавалося, що ось-ось у тиші, яка панувала навколо, вийде з хати маленька кучерявенька чорнобривка Оксанка…

Не вийшла…

…Не одне покоління Шевченкових читачів плакало над долею Оксани Коваленко. Як вона, зневажена москалями (солдатами!), повернулася додому з байстрям, остриженою сиділа під тином, кукукала зозулею, кричала чи тихесенько співала…

 
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так-так, що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав…
 

Але правда в тім, що справжня Оксана Коваленко, не літературна, а та, що колись любила й цілувала Тараса, за свого життя навіть і не підозрювала, що приписав їй поет, друг дитинства, – яку створив їй долю з байстрям та божевіллям. Насправді ж ні з якими москалями нікуди подруга далекого Шевченкового дитинства, керелівська Оксана Коваленко, не ходила і під тином острижена з байстрям не кукукала. Це – поетична Оксана, створена уявою поета (щоправда, з українськими дівчатами тих лихих підневільних років таке траплялося часто, згадаймо хоча б Шевченкову «Катерину»). Реальна Оксана Коваленко із села Керелівки, та, що була його першим-щонайпершим захопленням і якій він стільки присвятив хвилюючих, щемних рядків, мала зовсім-зовсім іншу долю. У принципі, щасну, а тому для творчості невиграшну. Тарас і Оксана розлучилися – як час покаже, навічно! – у 1829 році, коли він з паном поїде до Вільна, а в 1840 р. Оксану висватають у сусіднє село. Пішла. Чи мала згоду, чи ні (тоді згоди у дівчат ніхто не питав) – не знаємо. Чекати Тараса, якого невідь-де носило світами, не було сенсу. Ще знаємо, що вона одружилась з кріпаком М. (Миколою? Микитою?

Макаром? Марком? Мартином? Матвієм? Миною? Мотієм? Михеєм?) Сорокою. І, нічого не відаючи про ту трагічну долю, яку у своїй творчості припише їй Шевченко, житиме з чоловіком у сусідньому селі Пединівці, матиме двох дочечок – Параску та Варвару… А більше про неї, про чорноброву, кучеряву Оксаночку, історія нічого не збереже.

В Пединівці закінчиться її земний шлях простої селянки – десь там, на забутому нині кладовищі загубилася її безіменна могилка і зникла з лиця землі.

Та навіки вона зосталась у творчості Поета.

Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихій сонячній вуличці її дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.

 
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана…
 

«…Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відгукується не в одній зворушеній душі, яка теж не знаходить відповіді.

Справді, чому?

Чому, Оксаночко, чому, адже

 
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились…
 

Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилівці – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не міг. Була в нього тоді – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнісінька!

Із Феодосією.

Тарасик її звав і Тодосею-Тодоською, і Фесунею, і Дозькою. Те звабливеньке дівча полонило Тарасика після Оксанки, і він, хоч і не міг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосією.

Ім’ячко її походило від чоловічого імені Феодосій, що означало Бог і дар. Себто Божий дар. Так йому старі люди казали, і Тарас із ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього і справді як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч він і був кріпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душі зійшло, наче сама воля-воленька омріяна до нього нарешті прийшла. Дивувався: «Феодосіє! І як без тебе жив я досі?…»

Полетіла б я до тебе та крилець не маю:
Феодосія

Народжений у сім’ї кріпаків, Тарас у два роки був записаний ще одним із 17 тисяч селян поміщика Василя Енгельгардта.

Біографи зазначають, що історія родини Шевченка – трагічна й типова для покріпаченого українського села – лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпів лихої долі, умер на панщині», брати «на панщину ходили, поки лоби їм поголили», сестри «у наймах виросли чужії», сам він пішов «до п’яного дячка в науку»…

«З раннього дитинства життя зустріло бідну дитину непривітно, суворо. Матері він майже не пам’ятав. До смерті неньки Шевченко не знав горя, але з її передчасною кончиною у 1823 році для нього почалися життєві непереливки, ті незгоди, що переслідуватимуть його все життя.

Після смерті дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дітей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч.). На сьомому році життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною і Марійкою – сліпою. Тут уперше пізнав він багато горя. В найніжнішому віці позбавлений любові та материнських пестощів, хлопчик звик зосереджуватись у собі самому, сторонився людей і зустрічав недовірливо будь-яке привітне спілкування з ним рідних і сусідів. Мачуха, яка незлюбила Тараса за його потаємний і впертий норов, аби він не був на очах, доручала йому влітку пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля, що оточували ці села, являли собою не зовсім рівну місцевість, степова далина загороджувалась високими могилами, яких узагалі досить багато у Звенигородському повіті.

 
Високії ті могили
Стоять та сумують…
 

Зі скибкою сухого хліба хлопчик цілими днями у полі. Улюбленим його місцем для відпочинку за великої спеки була одна з таких могил. Він частенько сидів під нею та підсвідомо дивився вдалину. Відомо, що ці перші враження дитинства відізвались у поета в період його зрілості, в його кращих творах».²

 
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там – тілько мріє…
 

Згадуючи своє дитинство, поет у 1859 році напише одну з найзворушливіших своїх поезій, присвячену пам’яті любої сестри Ярини:

 
Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?»
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина.
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває
Та з-за широкого Дніпра
Мене, небога, виглядає.
І їй здається – виринає
З-за хвилі човен, доплива…
І в хвилі човен порина.
«Мій братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти…
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То Бог поможе перейти.
 

Через своє тяжке сирітство довелося Тарасику вже в ранньому дитинстві погибіти в наймах. Гнув він спину і в кирилівського священика отця Григорія Кошиці, в якого виконував обов’язки хлопця-погонича, котрий доглядав ще й худобу, запрягав булану широкохвосту кобилу отця – про це згадували згодом під час двох приїздів Тараса Григоровича до Кирилівки в 1845-му і 1859 році. Згадувала про те наймитування і жінка о. Григорія, звана простою мовою попадею, як, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні що-небудь читав про себе, як «грамотний хлопчик». А за свідченням о. Григорія, Тарас у його кухні вивчив дві кафізми з Псалтиря.

Як згадує один з біографів поета, «в доме о. Григория Тарас Григорьевич не был ничем обижен, так как о. Григорий был человек весьма достаточный, имевший хорошее хозяйство и два больших сада при доме, а жена его была очень добрая женщина, оба же они вели жизнь довольно патриархальную, проводя дни и вечера вместе со своею прислугою в большой чистой кухне, занимавшей половину дома, и только для отдыха и приема гостей отделялись от своих слуг в свои светлицы, состоявшие из двух небольших комнат на другой половине дома…»

Щоправда, цей же історик (П. Г. Лебединцев) змушений зазначити, що «впрочем, отзывы о. Григория были не в пользу Тараса Григорьевича: он впоследствии называл его все-таки “ледащим”, т. е. неспособным к какому-либо хозяйственному делу…». І далі зазначав, що хоч і бував часто в домі о. Григорія Кошиці, «сын которого Иван учился вместе со мною и моими братьями в богословском училище и ездил туда на оной буланой кобыле, но, к сожалению, не приметил я тогда погонича, в душе которого таился поэтический гений…»

Ще малим наймитчуком Тарас в о. Григорія Кошиці був за «креденсового». Себто за буфетника – чистив, ховав до шафи ножі та виделки, перемивав тарілки, ложки, топив грубку в покоях. А ще «состоял на мелких посылках по селу и в поле, по вечерам повторял Псалтырь и читал жития святых, в досужие часы рисовал углем по коморе и стайне петухов, людей, церковь и даже киевскую звонницу, а затем его стали употреблять и на всякие другие хозяйственные и полевые работы, и даже на самостоятельные и ответственные поездки с Ясем в школы и на ярмарки. Получал ли Тарас за свои труд и услуги какую-либо плату, не знаю: думаю, что сначала, будучи еще хлопцем, он не имел никакого денежного вознаграждения, как сирота, которого надо было одеть и прокормить, и как не приученный еще и малоспособный к работе. И впоследствии наемная плата его не могла быть сколько-нибудь значительна: в те годы дюжий парубок в хозяйской одежде получал 5 – 20 руб. асс. в год, а мальчик лет 6-ти, с шуточным названием “креденсового”, служил у нас приблизительно в то время за три руб. асс. в год» (Ф. Г. Лебединцев).

Кирилівський священик отець Григорій Кошиця ніколи не був бідним, але ніколи не був і багатієм, щоб аж-аж. Середняк. Але, як кажуть, на свою вигоду. Мав чимале – хоч і не найбільше в тих краях – господарство, наймав робітників та й хазяйнував як міцний селянин. Мав усе, що треба було для життя його родини – і хліб, і до хліба, тож встигав все робити – і в церкві служити, і господарством займатися. Був, казали, справедливим, але й вимогливим. Спуску не давав, але й не був жорстоким – попри все, мав доброту. І мовби ж не був скупердяєм, годував своїх наймитів тим, що сам із сімейством споживав.

«Все у волі Божій», – незмінно казав, а тому нічого не брав близько до душі, нічим не переймався і жив у спокої та затишку. За свого наймитування в о. Григорія Тарас кривди не знав, як і приниження, тож зберіг про кирилівського священика добре враження. І коли в році 1859-му, відвідавши Україну, побував у Кирилівці, пішов до отця Григорія свататись, вірячи, що йому не відмовлять, адже священик знав Тараса змалку і завжди був задоволений його роботою та характером. «Трохи, казав, ледачкуватий, як і всі хлопці, яким би до дівок гайнути, а не займатися занудливою роботою…»

Була в отця Григорія дочка Феодосія, що на довгі роки запала в душу і серце Тараса. Спершу хлопчика Тарасика, а тоді й парубка. Пізнувато, щоправда, посватався, але заслання було тому перешкодою, неволя, в яку його загнав цар Микола. Та за всі роки неволі не забував попової дочки, що її в селі звали попівною. Маленька, ладненька і до біса гарненька. А що вже стрункенька! Ноженята, статура, все як виточене. Не ходила, а літала. Завжди усміхнена, над карими оченятами – крильця брівок… Коли вона вперше запала Тарасові в душу, не пам’ятав, бо здавалось, скільки жив, стільки й вона була поруч.

Янголятко в його злиденній долі. Як ще раніше Оксанка. Від того, що в отця Григорія була така квіточка, наймитував Тарас у нього чи не в радість. Схоплювався вранці з радістю – і сьогодні бачитиме Феодосію. І біг до праці щось аж насвистуючи – ось-ось побачить свою Феодосію. Просто подивиться на неї захоплено, а вона відповість йому усміхненим поглядом променистих очей – і весь день Тарас не працює, а наче на крилах літає.

Правда, матінка, аж надто зіроока, все завбачала.

– Та-ара-асе, – там чи там чув він її голос, бо попадя була така, що хоч і там, де її не сій, вона вродить. – Ти знову витріщився на дівку? Ану до праці! Ач, попова дочка припала йому до шмиги. Прудкий який! Це, як кажуть, квас та не для вас! Чи може ти забув, хто ти? Наймит! Так і шукай собі наймичку, а до попівни тобі зась!

Хоча би де потім Тараса носило – у Варшаві, в Петербурзі, у солдатчині за Аралом, він ні-ні та й згадував подружку своїх хлоп’ячих літ. І снилась йому Феодосія, і навіть уві сні давала згоду за нього вийти.

– Тарасику, я буду тебе чекати, – це як пан Енгельгардт забрав його в козачки. – Чекатиму, чека-атиму-у…

Господи, скільки звідтоді часу збігло, а Феодосія його чекала.

Друзі постійно клопоталися про засланого за Арал поета і, врешті-решт, по смерті Миколи I йому було даровано волю, а 10 лютого 1858 року Шевченко отримав дозвіл на в’їзд до Петербурга. Але з тим, щоб він «був підданий тут суворому поліційному нагляду і щоб начальство Академії мало належний нагляд, щоб він не обертав на зло свій талант».

10 березня поет був уже в Москві – у друга свого, знаменитого актора М. Щепкіна. Щодня було багато зустрічей зі старими й новими друзями, всі вітали Шевченка з поверненням на волю.

27 березня 1858 року вчорашній рядовий солдат прибув до Петербурга. Там його з теплою увагою і пошаною приймають у літературних салонах, він – постійний учасник мистецьких вечорів, де користується особливим успіхом. Його так гаряче вітали, так щиро і радісно, що Тарас Григорович якось зізнався: «Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері».

Тоді ж Академія мистецтв надала йому невелику двоповерхову майстерню, де поет і мешкав і займався гравіруванням (між іншим, у цій галузі він досяг чималих успіхів, ставши чи не новатором).

З ним охоче знайомляться видатні люди, підтримують його в усьому. Його поезії нелегально поширюються в рукописах, ім’я переслідуваного поета стає відомим і за межами імперії. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», у якій вперше під назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».

Нарешті, наприкінці травня 1859 року поет після довгих клопотів одержує дозвіл виїхати в Україну. Але таємна поліція і тут не полишає свого нагляду. За поетом всюди слідує таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду. В той приїзд Шевченка на Батьківщину – як час покаже, він виявиться останнім, – майже кожен його крок занотовано у поліційних документах.

Детально зафіксована в них його мрія купити в Україні землю, збудувати хату, одружитися, зокрема і про його поїздку до села Пекарі біля Канева, де йому найбільше сподобалася гора Чернеча. За доносом про розмови із селянами Пекарів, його схоплять і під пильним наглядом жандармів доправлять до Києва, а там накажуть негайно повертатися до Петербурга.

Та перед арештом він встигне побувати в рідних місцях, відвідає сестру та братів. І навіть встигне посвататись у рідному селі до своєї давньої симпатії, дівчини на ймення Феодосія.

Феодосія все ще була незаймана, і Тарас пішов до отця Григорія свататись. І дівчину на те сватання було покликано.

Тарас Шевченко почав урочисто:

– Отче Григорію і ви, матінко, прошу вас – віддайте за мене свою Феодосію.

Отець Григорій зиркнув чомусь важко, з-під лоба, на дочку.

– Добігалася, дівко? Що тепер скажеш, дщер моя? Ось мій колишній наймит (це неприємно різонуло Тараса) прибув тебе сватати. Чи згодна ти, дщер моя, за нашого наймита віддатися?

Феодосія – о боги, як вона погарніла, розквітла, наче маківка на плесі, – поспішно випалила:

– Згодна, таточку, згодна. Я всі ці роки чекала Тараса.

– Чув? – отець Григорій повернувся до Тараса. – А тепер слухай, що скажу я. Так ось: я ніколи не віддам дочку свою за колишнього кріпака, за того, хто пас моїх овець та був погоничем моєї буланої кобили!

Помовчав і наче добивав Тараса далі:

– Наймит моїм зятем ніколи не буде! Та й Феодосія достойна кращої пари, як вчорашній розбійник, якого сам цар запроторив у солдатчину на край світу.

І отець Григорій заходився наставляти на шлях істини дочку.

– За кого ти хочеш піти, нерозумна? За нашого наймита? Схаменися! Та він же… він же розбійник, його сам цар заслав бозна-куди! Із забороною писати й малювати.

Штемпель на ньому такий поставив, як припечатав. За ним жандарми всюди сунуть. А я… я дочку за нього віддам? Стане цареві відомо, крикне він: а подати сюди отця Григорія, який розбійнику штемпельованому дочку віддав… Та од нас усі одвернуться. Ще й зневажатимуть мене, що дочку свою за наймита віддав.

Феодосія заміж так і не вийшла – ні за Тараса Шевченка, якого кохала з юних літ своїх, ні за будь-кого іншого. Казали, о. Григорій почав було підшукувати їй «достойного» жениха, але вона заявила, що її суджений тільки Тарас Шевченко і вона ні за кого іншого, крім як за нього, не піде.

І вмовкла, і більше ні до отця, ні до неньки не озивалася. Як замкнулась у собі. Щось із нею таке почало коїтися. Майже не спала, ночами сиділа біля вікна в сорочечці, з розпущеним волоссям, і хто проходив тоді мимо будинку о. Григорія, з жахом казатиме, що з вікна його визирає ночами відьмачка. Ще й виспівує, як ніч місячна:

 
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому!
Світи йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же він іншу має,
То й зайди за хмари!
 

І хто не чув у селі, як попівна журно-журно виводила темними ночами і цим лякала забобонних селян, бо хто ж серед ночі, як хрещений люд спить, та співає: