Kitobni o'qish: «Аравійська пустеля (збірник)»

Shrift:

Коник із дерев’яною ногою

Коник – комаха із довгими ногами, що стрибає й крилами утворює сюркотливі звуки.
(Із словника)

З однією із цих комах – так-так, із довгими ногами, що стрибає й утворює крилами сюркотливі звуки і зветься так поетично – коник, – на півдні України під Маріуполем і сталася якось пригода. На жаль, зла. То назвемо її рахубою. Чи – приключкою. (Недарма ж у нас на Україні кажуть: лихо приключки шукає.)

І воно таки її знайшло. Приключку. Чи – рахубу-пригоду. Бо все у нього не так, як… Ледь було не написав: як у людей, але ж він – мова у нас про комаху, на ймення коник. Довговусий, прямокрилий, має щетинкоподібні антени, більші навіть за нього самого.

Так ось у коника і справді все не так. Наприклад, слухає він не так, як ми, вухами, а… ногами. Ви уявляєте? Ногами! І при цьому має гострий слух. Де ви ще таке бачили? Хоча, як бути точнішим, він слухає гомілками – так зветься частина ноги від коліна до ступні. Там у нього щось на кшталт барабанних перетинок. Себто слуховий апарат, химерно-вигадливий. Чомусь не знайшлося йому місця на голові у коника, як то у всіх. І у нас із вами теж. Тож йому доводиться слухати ногами. Але хоч і на ногах у нього знаходиться слуховий апарат, та й роль свою він виконує справно, тож глухим коника назвати не можна. Він навіть може образитись, коли ви його так назвете.

А ось звуковий апарат у коника теж знаходиться чорт зна де – даруйте! Не в горлі, як у всіх інших, і в нас із вами теж, а – при надкрильцях. Так звуться тверді передні крила в жуків і перетинчастокрилих комах, які захищають м’які літальні крила. До перетинчастокрилих належать мурахи, бджоли, оси, наїзники, пильщики.

Біля основи правого надкрилка у коника є так зване «дзеркальце» у вигляді округлої тонкої прозорої перепонки, оточеної товстою жилкою, яка утворює рамку. А на лівому надкрилку є химерний пристрій, що має дрібні зубчики – він і виконує роль смичка («дзеркальце» слугує при цьому резонатором).

Під час своїх музичних вправ, що їх ми звемо то співом, то сюрчанням-тюрлюканням, коник піднімає і розсовує надкрилки, а потім починає ними вібрувати – рухає туди-сюди. Зубчики смичка труться об рамку «дзеркальця», і починається… Те, що ми й чуємо, коли кажемо: коники сюрчать.

А чуємо ми їх улітку повсюди: на луках, на галявах, у садах. І навіть у своїх дворах. І навіть на тинах. Хоч загледіти «скрипаля» непросто, адже маскується він дуже вправно.

Тюрлюкає вдень і вночі, часом аж до ранку. А вже коли затихне «останній коник степовий», писав якось поет Олесь, тоді й вітер ляже на луках спати…

Уранці коники приймають сонячні ванни, лежать де-небудь на сонечку, перевертаються, підставляючи йому боки та ніжачись у сонячному літеплі. А потім починають весело і невгамовно сюрчати.

Так ось під Маріуполем із таким музикою і сталося лихо. Що ледь було не коштувало йому життя. Воно, хоч і маленьке в нього, але дуже-дуже йому дороге. Як і нам із вами.

Але тут треба вам розповісти про Архипа Куїнджі. Ви, мабуть, вже чули таке знамените прізвище – Куїнджі? Та й хто не знає його картин «Чумацький тракт», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Дніпро вранці» і особливо, а все це – Україна! Україна! – фантастично-неймовірну картину «Майська ніч на Дніпрі».

Народився художник у 1842 році на півдні України в містечку Маріуполь. У сім’ї бідного грека-чоботаря. Назвали його Архипом, а прізвище маленькому грекові (українець він лише за місцем народження, дитинства і юності) дали від прізвиська діда-татарина, адже «куїнджі» по-татарському означав «золотих справ майстер». Себто дід-татарин, на відміну від батька-грека, чоботаря за фахом, був золотарем – те, що в наші часи зветься ювеліром.

Без батька маленький Архипко залишився рано, дуже бідував, а тому, ледь зіп’явшись на ноги, мусив заробляти на проживання. Пас гусей, служив у підрядника на будівництві церкви, потім у продавця хлібом. Майже не вчився, якусь там грамоту перейняв у вчителя-грека та згодом недовго (не вистачило коштів) відвідував міське училище.

Малюванням захопився ще в дитинстві. Не маючи по бідності паперу, малював, на чому доведеться: на стінах, парканах (за що йому часто перепадало від власників тих стін та парканів), на якихось шматках обгорткового паперу, і навіть паличкою на піску.

Потім була праця ретушером у фотографів Маріуполя, Одеси, Петербурга, Таганрога. Хотів було якось відкрити власну студію, але… Не знайшов коштів.

Потрапивши до Феодосії в Криму, якийсь час працював у Айвазовського, тоді вже знаменитого художника-мариніста, розтирав фарби. До полотен знаменитий художник його чомусь так і не допустив.

Переїхавши до Санкт-Петербурга, безуспішно – повна відсутність грамоти – намагався поступити до Академії мистецтв. До тієї Академії, дійсним членом якої він згодом стане. Як і членом Товариства художників. І – гордістю їхньою. Чарівна українська природа полонила його, надихнула і обезсмертила. Картини його стали знаменитими. Архип Куїнджі буде таким багатим, що з власних коштів платитиме молодим, але бідним художникам, стипендію на прожиття.

Успіх до нього прийде після картини «Татарська сакля в Криму», що експонувалася на академічній виставці 1868 року. А за картину «Осіннє бездоріжжя» він отримав звання класного художника (власне, фах учителя малювання). А потім він приїде на батьківщину до Маріуполя – свататись до Віри Кетчерджі, яку давно і вірно кохав. Дочка заможного купця терпляче його чекала, доки він, без гроша в кишені, без знань, із благенькою російською мовою пробиватиметься в Санкт-Петербурзі до своєї виплеканої мрії – стати художником.

Після весілля Архип Куїнджі, на той час уже знаний художник, і його молода дружина якийсь час поживуть у Маріуполі, а потім переїдуть до північної столиці Російської імперії, де вестимуть вельми забезпечене життя (на той час бідний греко-татарський хлопець без освіти стане вже добре заробляти).

Так от історія, про яку ми й хочемо вам повідати, трапилась саме тоді, як Архип та Віра Куїнджі після свого весілля жили в Маріуполі. Там вони й познайомилися з коником-калічкою…

День видався напрочуд ясний, сонячний, у світі Божому панувала весняна теплінь. У високому південному небі лінькувато пливли білі хмарки – вічні небесні мандрівниці.

А внизу, на зелених луках, сюрчали невгамовні коники: сюр-сюр… Один, другий… п’ятий… десятий… А може, їх там виспівували сотні, бо світ білий був ними переповнений.

Здавалось, що вони тут сюрчать від самого сотворення світу. І це було так, адже коники – давнього походження. Їхні пра-пра жили-сюрчали ще в пермському періоді геологічної будови Землі. Себто у кам’яновугільному періоді. А це – не близький, як-то кажуть, світ. Настав він, пермський період, близько 285 мільйонів (мільйонів!) років тому. І вже тоді були коники.

Тривав пермський період 35 мільйонів років, уступивши своє місце тріасовому. А коники… Коники й тоді сюрчали. Як сюрчать вони й нині – ви уявляєте, наскільки вони давнезніші за нас, людей?!. Тюрлюкають вони собі мільйоноліття на луках, на галявах, у траві, у садах, на городах. Сюрчать, ловко маскуючись у зеленій траві чи листі. Існуючи, як учені пишуть, у всіх ландшафтних зонах. І в усіх зонах їх чути, а ось бачити їх, зелених скрипалів, не всім і щастить. У зеленій траві їх, зелених, витягнутих, наче стебельця, не просто й загледіти.

Архип і Віра Куїнджі любили гуляти за містом. Особливо на луках, де море трав і де так гарно сюрчали невидимі музики.

Архип ще змалечку любив слухати коників, тож хлоп’ям часто пропадав на луках, слухаючи невидимих музик, вправних скрипалів.

Із молодою дружиною приходив на луки в гирлі Кальміусу, простилали там ряднину, сідали, мріяли, дивлячись на голубе небо, і слухали, слухали метких коників-стрибунців. Їх мовби ніде не було, але вони, невидимі музики, були всюди, адже звідусіль лунало їхнє сюрчання-тюрлюкання.

Того дня, коли все й сталося, подружжя сиділо під плакучою вербою, що привільно розпустила гнучке своє віття. Перед ними простиралися знайомі смарагдові луки, за якими шуміла річка Кальміус, поспішаючи до недалекого звідти Азовського моря.

Молоде подружжя було на вершині свого щастя – ще й тижня не минуло після їхнього весілля. Молодий сидів, обхопивши руками коліна та поклавши на них голову, і замріяно дивився на зелене різнотрав’я лук, убираючи в себе ту красу.

Молода дружина, простеливши білосніжний рушник, викладала на нього принесені наїдки: поставила розмальований глечик із молодим вином, кухлики, мальований таріль із духмяними пиріжками. А готуючи підполудне, намугикувала пісеньку, що «хороше під вербою вдвох із тобою».

Архип, переповнений щастям, повторював за дружиною, що і йому «хороше під вербою удвох із тобою»…

А на луках тільки й чулося:

– Сюр-р-р!..

– Сюр-р-р…

Тюрликали, сюрчали коники, невидимі, грали на невидимих своїх скрипочках. І раптом один із них засюрчав над ними, певно, всівшись на гілці верби, що звисала над простеленим рушником.

– Сюр-сюр-р-р…

Голосистий такий.

Віра, урвавши свою пісеньку, завмерла, прислухаючись до того сюрчання, що линуло з верби.

– Це він мені підспівнув, – усміхнулась до чоловіка.

Архип із нею погодився, і вони якийсь час мовчки слухали сюрчання, що долинало відкілясь ізгори. І було так гарно і лагідно у світі білому. Але сюрчання урвалось раптово. Молоді не встигли і переглянутись, як ще мить тому невидимий музика вже сидів перед ними на білому рушнику – довговусий, довгоногий, зелений… Ворушив вусами, як наче принюхувався та роздивлявся, куди ж це він потрапив. Спершу подумали, що він зістрибнув з верби, аж тут Віра прошепотіла:

– Поглянь на нього, Архипе… Він же калічка, бідолашний. У нього немає однієї ніжки…

Коник, до якого Архип простягнув руку, чомусь не міг утекти. Хоч зазвичай вони прудкі і завжди рятуються від небезпеки стрибанням – раптовим, блискавичним і сильним…

Задні ноги у коника лише для стрибання, пересуватись ними він не може. А ось стрибати… У спокійному стані коники повзають по траві, чіпляючись за травинки передніми ніжками, а якщо його потривожити, то він упирається кінцівками гомілок задніх ніг, а тоді блискавично випростовує ноги і – гоп! Стрибок уперед. Тільки його й бачили. Ще й крильця допомагають йому миттєво й безгучно зникнути, наче розчинитися на очах у зеленій траві.

Але в коника, що впав із верби (мабуть, через свою необачність), не було однієї задньої ніжки. Тому він міг лише повзати і не зумів утекти, як Архип легенько взяв його двома пальцями. Роздивившись гостя, Архип показав його дружині.

– Ой, бідолашне… – жалісливо зітхнула дружина. – Таки справді у нього немає ніжки. Тому він приречений. Хто ж його так…

Мабуть, пташка якась клюнула. Життя він своє урятував, але ноги позбувся. Тепер його може спіймати хто завгодно.

– Пропаде бідолашка…

– Пропаде, – погодився чоловік.

Тим часом калічка, обхопивши передніми ніжками палець Архипа, якось вибрався на його кінчик аж до нігтя, поворушив вусами, наче роздивлявся, де він, а здійснивши таким чином розвідку, заспокоївся і навіть…

Навіть безтурботно сюркнув.

– Чуєш, чуєш, він у мене на пальці співає! – як маленький хлопчик, засміявся Архип.

– Він ще й співає! – подивувалася й Віра. – А пропаде ж… Зима ось-ось, не за горами, а він… безногий. І від небезпеки не зможе втекти, бідненький, що ж його чекає?..

– А ми його… порятуємо, – Архип вільною рукою взяв глиняний кухлик, допив з нього вино, а натомість у кухлик обережно посадив коника. – Заберемо його з собою, сама ж кажеш, що загине, – відповів на запитливий погляд дружини.

– Але ж у нього нова нога не виросте.

– А я для чого? Та й руки у мене є – щось придумаю…

Коли вони повернулися додому, Віра дістала шкатулку, в якій зберігала свої дрібнички, витрусила все, натомість вистелила дно травою і влаштувала туди коника.

– Оце йому й буде хатка, – сказала задоволено. – Нас двоє – коник буде третім. Вихованцем нашим. От у нас уже й більше…

А далі в цій історії починається легенда.

А може, билиця правдива.

Буцімто Архип Куїнджі (а втім, руки у нього таки справді були золотими, які картини малював!), так от, буцімто Архип Куїнджі змайстрував конику крихітну дерев’яну ніжку-протезик і якось її приладнав калічці замість утраченої ноги…

Ні-ні, не питайте в автора, як художник змайстрував тую ніжку – цього я вам розказати не зможу. Це треба лише бачити. І не питайте мене, як Архип Іванович протезик той крихітний приладнав конику замість утраченої ніжки. Цього я вам передати не годен.

І змайстрував протезик, і приладнав його конику – повірте мені на слово. І коник (це правда щонайправдивіша, хоч і схожа на казку) так звикся зі своїм протезиком, і той протезик так йому добре підійшов, що комаха сприймала його за власну ніжку, не відчуваючи ніякої незручності. Навіть при стрибанні.

А стрибав він, як і раніше, як тоді, коли у нього була натуральна ніжка – високо, далеко й миттєво. Стриб і – його немає. Отаку штукенцію придумав йому художник Архип Куїнджі та ще й вправно його приладнав до живого тільця. Наче коник і народився з тією деревинкою.

І коли подружжя Куїнджі перебралося до Санкт-Петербурга на постійне проживання, то буцімто забрали з собою і коника з дерев’яною ніжкою: він жив у них у шкатулочці, схожій на маленьку хатку. Віра поставила шкатулочку на рояль, якимись крихтами його годувала – коник і жив собі.

Жив приспівуючи. Бо й справді співав – і в шкатулці, і вибравшись з неї на білий рояль. Любив сюрчати ночами. А вдень, вилізши із шкатулки, мандрував по роялю, що був для нього великим світом. Як Архип казав – «променадив». А коли хто з господарів сідав за рояль, з першими акордами коник вибирався зі шкатулки і сюрчав у такт мелодії – підспівував своїм господарям.

Ідучи до своєї майстерні, Архип Іванович незмінно брав із собою шкатулку, ставив її біля мольберта і малював черговий свій шедевр. Працюючи, злегка за звичкою підспівував.

Коник із дерев’яною ніжкою вибирався зі шкатулки – для цього в ній була крихітна драбинка, – всідався на краю і в такт художникові сюрчав…

А часто ночами Архип і Віра, прокинувшись, лежали й слухали, як на всі лади сюрчить їхній постоялець. Він невтомно тюрлюкав на невидимій скрипочці своїй, й спів його нагадував подружжю Куїнджі про Україну, теплий південь, Маріуполь на Кальміусі при впаданні його в Азовське море…

Зими у Санкт-Петербурзі не ласкаві – суворі, із крижаними вітрами. А коли з Фінської затоки, із студеного Балтійського моря чи здалеку, з Північного полюса, до Санкт-Петербурга прилітали холоди з хуртовинами і з тріскучими морозами – так було затишно у теплім помешканні слухати сюрчання маріупольського коника.

І чим суворіші холоди насувались на північну столицю імперії, тим завзятіше в будинку Куїнджі виспівував коник, навіваючи господарям милі спогади про далеку батьківщину їхню…

Розчулений коником, Архип Іванович часто обдумував сюжети майбутніх картин або й працював над ними, навіяними Україною. Так з’явилися «Вечір на Вкраїні», «Українська ніч», «Дніпро». Художник почав підготовчу працю над майбутнім шедевром – «Місячна ніч на Дніпрі».

Коник, що жив у художника в шкатулці на роялі, наче зачіпав своїм сюрчанням у його душі невидиму сокровенну струну. Вона бриніла, і Куїнджі із запалом, не знаючи ні дня ні ночі, працював над картиною. І здавалося Вірі й Архипу, що холодні ночі в Санкт-Петербурзі вже тепліші, бо перед внутрішнім їхнім зором поставала далека Україна – мальовнича, прекрасна, тепла і сонячна…

Коник часто гуляв по роялю, він так звикся зі своєю дерев’яною ніжкою, що стрибав ще вправніше, аніж із живою. Це ж треба було крихітній комасі так припасувати деревинку, що вона й не відчувала її – певно, Архип Куїнджі таки був майстром на всі руки.

Легенда це? Билиця?

Чи – правда щонайправдивіша?

Не знаю.

Може, й легенда, а може, і правда-билиця.

Але, виступаючи якось на конференції «Людина – що це таке?» (письменники гуртом міркували над цим вічним питанням), я пригадав цей випадок і розповів учасникам зібрання про коника з дерев’яною ногою, як він жив-співав і вправно стрибав у художника Архипа Куїнджі на роялі…

Не знаю, легенда це, чи билиця, але вірю, що саме так і було.

Архип Куїнджі – незвичайний художник, творець неймовірно-фантастичної картини «Місячна ніч на Дніпрі», справді змайстрував покаліченому конику дерев’яну ніжку, і врятована комаха віддячувала Куїнджі і сюрчанням, і своїми диво-стрибками. На все тій же дерев’яній нозі.

Іноді думаєш: як небагато треба, щоб відчути себе людиною і щоб бути людиною на планеті Земля. Усього лише подарувати покаліченій комасі дерев’яну ніжку та поселити її у шкатулці на роялі. І так змайструвати ту диво-ніжку та приладнати, щоби комаха сприймала її як свою.

Тож чи багато для цього треба, га?

Ведмедик, син ведмедя

Лаз був кручений, та ще й такий, що з-поміж спелеологів називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клітку.

Повторюючи про себе рядки з інструкції про те, що «при проходженні вузьких лазів не можна напружувати м’язи, тіло по можливості мусить бути розслабленим, найбільш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах і мав таке відчуття, ніби хтось невидимий у чорній пітьмі намагається здерти з мене разом з одягом і шкіру.

Та от, коли здавалося, що ані дихнути, ані ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увімкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на відстані витягнутої руки, був тупик. Звідкілясь ізнизу тягло в підборіддя вогким прохолодним повітрям. Невже колодязь? Тоді доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рівнозначно самогубству.

Лежачи на краю отвору, я скерував світло фари круто вниз і заглянув у діру. Ні, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щілина. Промінь світла вихопив з чорнющої пітьми неширокий карниз, а за ним, на відстані півтора-двох метрів, виднілося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

Ну от, тепер можна й роздивитись: спішити принаймні нікуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стільки наслухався. Чому печера називається Ґаздівською? Та тому, що ґазда – це господар, а господарював у цій печері велет-ведмідь, що вмів говорити по-людському і насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що ті бідолахи потім і світу білого не бачили… Ось так цілком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потічку Дзвінкому. Із свого досвіду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмінно почуєш від місцевих жителів красиву, а часом і моторошну легенду, яку сприймаєш, як належне, адже печера без легенди – ніби й не печера, загадкова і таємнича, – а щось таке собі… дірка та й усе. Тож і Ґаздівська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печері не велетня-ведмедя, а принаймні вужа.

Підвів голову, і промінь світла вихопив із пітьми рожеве склепіння, що круто здіймалося вгору – я був у досить просторій і високій залі, з якої і складалася печера. В реєстри спелеології вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумієте моє хвилювання і нетерпіння, з якими я й почав огляд.

Вирішив дотримуватись правила правої руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такі виявляться), а йдучи назад – у всі ліві. Йшов я повільно і раз по раз зупинявся біля того чи іншого витвору природи. Які незвичайні, нереальні пейзажі вихоплював з віковічної пітьми мій світильник! Ось на галяві стоять стовбури вапнякових дерев, що ніколи не шелестіли зеленим листям і ніколи не чули пташиного співу в своїх кронах… За ними – химерні кущі, ніби оповиті ліанами. Ажурним плетивом поросли рожеві кристали, наче фантастичний пейзаж мертвої чужої планети, яку ніколи не осяває сонце і над якою ніколи не голубіє небо з білими хмаринками.

В однім місці промінь вихопив зі смоляної пітьми загадкові фігурки. Я підійшов ближче і скрикнув від подиву: вапнякові фігурки були схожі на мініатюрних ведмедиків, що кумедно і мальовничо поставали на задні лапи…

«Так ось чому народне повір’я поселило у цій печері ведмедя! – подумав я, милуючись фігурками. – Очевидно, той, хто першим сюди проник і побачив ці фігурки, розповів про них у селі, ну а вже людський поговір прикрасив щедро подробицями».

Я не міг відійти від ведмедиків просто так. Вони були такі симпатично-кумедні, що я простягнув до них руку. В ту мить я просто забув про одне з головних правил спелеології: нічого не чіпати у печерах без особливих на те потреб і тим більше – не брати на згадку ніяких сувенірів. Один візьме, другий прихопить, третій не пройде мимо, четвертий… Дивись, і не лишиться нічого від фантазії природи. Але в ту мить я про те, повторюю, не подумав, бо мені дуже сподобались симпатичні ведмедики. Уявляючи, як я поставлю у себе вдома, у кабінеті, таку фігурку та як дивуватимуться знайомі, а я ще й примережу красиву та жахну історію, щоби полоскотати їм нерви. Отож я простягнув руку і відломив середнього ведмедика…

Лунко тріснув у глухій тиші сталагміт, і мені здалося, що хтось не то вражено, не то обурливо крикнув… Я сторожко прислухався, але тут же заспокоїв себе, що то всього-на-всього своєрідна тутешня акустика, яка по-своєму перекручує кожен звук, у печері іноді й не таке почуєш.

Отож угамувавши в душі сум’яття, я милувався ведмедиком у світлі фари – вся його постава була напрочуд живою, кумедною, тільки крихітні намистинки очей раптом спалахнули криваво-червоним рубіновим блиском. Той блиск мені чомусь не сподобався. Подумавши (запізніло, звичайно), що, мабуть, не треба було нівечити такий витвір природи, я сунув ведмедика в кишеню куртки – не викидати ж його тепер – і пішов далі.

У Ґаздівській печері, як я невдовзі переконався, було все те, що буває і в інших печерах: темрява, низька температура, стопроцентна вологість, своєрідна акустика. І – тиша. Глуха, віковічна тиша, яку порушує всього лише один звук: кап, кап, кап…

Пауза.

І знову: кап, кап, кап…

Колись, сотні тисяч, а може, й мільйон літ тому, дощова чи тала вода знайшла у схилі гори тріщину, віками її збільшувала, поглиблювала, вимиваючи вапняк, аж доки не проклала лабіринти. Спершу тими лабіринтами потекли струмки, розширюючи і поглиблюючи їх, за ними вже хлинули підземні ріки, вимиваючи в горі галереї, колодязі, шахти, штольні, зали, гігантські прірви, одне слово, утворюючи все те, що мовою спелеології називається карстовою порожниною.

І так спливали віки, тисячі віків, сотні тисяч віків…

Крапля води, розчинивши вапняк, спершу зависає на стелі, зароджуючи кам’яну бурульку – сталактит, що звисає згори вниз, і зрештою, зриваючись зі стелі, крапля розпліскується об долівку, утворюючи вже сталагміт, що наростає знизу вгору.

Так і трудяться мільярди крапель протягом десятків і сотень тисяч літ. І ось переді мною їхні витвори – то кам’яні квіти, то плетиво, то якісь фантастичні тварини, птахи, комахи, то зарості химерних, ніде більше у світі не бачених дерев чи кущів…

Та ось печера почала заокруглюватись, і я зрозумів, що вона порівняно невелика і складається лише з однієї зали з досить високим куполом. Я звернув і пішов назад, тепер уже лівим краєм, захоплено роздивляючись довколишні дива.

На долівці – там і тут – зарості сталагмітів.

Наче із дна морського здіймаються химерні небачені водорості, а ось пливуть медузи… Яке багатство! Яка цікава печера! Я рухався в заростях сталагмітів повільно, щоб, бува, ненароком не зломити, не зіпсувати казкове диво. Йшов, і мене не полишало відчуття, що переді мною схована вічним мороком і товщею гори лежить терра інкогніта – невідома земля. А втім, кожен спелеолог, який іде печерою, завжди відчуває себе колумбом терра інкогніта.

Від вогкого повітря стало важче дихати, я кашлянув і застиг з остраху. Ну й акустика! «Ха-ха-ха!.» – зареготав хтось у відповідь на моє безневинне к-ха, к-ха… Ніби аж не по собі стало від того хахакання. Акустика вражаюча. Кожен звук печера так викривлює, що годі його впізнати. А ще я відчув, що мені чомусь стає все важче й важче дихати, щось ніби почало мене гнітити, насторожувати… Я, щоправда, не надав тому особливого значення, як і тому, що стало важче дихати. Пригадую, я подумав тоді, що просто стомився. До того ж, у печері надто вогке повітря. От воно й давить на груди, утруднює дихання.

Підземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобіч, звідки починав свій обхід зали, і спинився здивовано: а де ж вихід?

Коло замкнулося, а виходу… немає!

Гм… Дивно. Такого ще зі мною ніколи не траплялося.

Я постояв трохи, заспокоюючись, і подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмітами, був неуважний, тому й не помітив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обійти печеру по колу, бо в цій глухій пітьмі важко збагнути, де що починається, а де кінчається.

Аби бути певним і задарма не трудити ніг, я дістав записник, видер аркушик, написав цифру «1» і, поклавши той аркушик на долівку, придавив його камінчиком. А вже тоді пішов правим краєм.

Скільки часу я йшов, освітлюючи долівку та стіни, не пригадую. Час ніби зупинився у вогкій пітьмі. Я обійшов усю залу і повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так і не було. Фантастика!

«Дивно… – подумав я із усе зростаючим занепокоєнням. – Вхід мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, проліз, але таки опинився тут. То де ж він подівся, той вхід?»

Присвітивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печері рівно дві години. Як швидко летить час! Але гірше, що десь зник вхід і, зрозуміло, вихід. Просто смішно, не вперше у підземеллі, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повірять. Справді-бо, вхід зник! Три «ха-ха-ха»!

Ні, треба зосередитись, зосередитись і зосередитись.

Заспокоїтись. Відпочити.

До всього ж, мені чомусь стало вже геть важко дихати. І якийсь шум з’явився у вухах. По тілу почав пробігати легкий дрож… Гм… Це, напевно, вже наслідки переохолодження, адже зодягнений я по-літньому, а тоненька нейлонова куртка не зігріває. Треба би білизну вовняну, светра.

Я втретє пішов по колу: від аркушика з цифрою «1», тоді правим краєм, уважно висвітлюючи долівку, потім лівим краєм повернувся, знов вийшов до аркуша з цифрою «1», а лазу так ніде й не виявив! Наче його й не було!

«Оце так… – подумав я вже із роздратуванням. – У чари я не вірю, у містику теж… То де ж подівся вхід?..»

Вуйко Лущак у подібному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою і що взагалі вона (тобто нечиста сила) водить, як сліпого.

Але ж я не вуйко Лущак, у забобони не вірю і твердо знаю: вихід таки мусить бути! Адже був вхід, і містика тут ні до чого. Сам я щось наплутав і кружляю по колу, як очманілий. І засипати, наприклад, вхід не могло, адже я не чув ні гуркоту обвалу, ні просто шуму, хоч акустика тут пречудова!

Я сів, притулився спиною до стіни з наміром добре відпочити, заспокоїтись (перш за все, заспокоїтись!) і проаналізувати ситуацію, або дошукатися до першопричин своєї неуважливості. Отак, сидячи, й почав аналізувати. Перше: я пішов у печеру, не попередивши нікого на базі про свій намір. Отже, ніхто не знає, де я подівся, і що зі мною, і де мене шукати.

Кепсько. Тим більше, що я не професіонал-спелеолог, а всього лише любитель, і досвіду особливого не мав, як виплутуватися зі складних ситуацій.

Друге. Пішов у незнайому печеру сам, без спецспорядження, навіть вірьовки не прихопив. Тепер підсумовуємо: я припустився двох похибок, кожна з яких може закінчитися для мене трагічно.

Тепер що я маю? Складаний ножик, авторучку, записник і – найбільше моє багатство! – світильник «УАС-1» з налобною фарою і батареєю 2НК-13. Останні дві цифри означають ампер-години. На тринадцять годин у мене вистачить світла. Скільки я вже витратив?.. Глянув на годинник і не повірив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цій печері? Стало якось не по собі. Але… Спокійно, спокійно – десь іще з десять годин я можу світити. А ось чи витримаю десять годин у холодній вогкій печері без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотіли зуби, я ніяк не міг зігрітися. І головне, я не знав, де вихід. А дихати стає все важче й важче.

І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справі не зарадиш. Зненацька мені спали на думку слова вуйка Лущака про Ґаздівську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк її трафив! – казав старий, коли ми з ним сиділи на березі потічка Дзвінкого і вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь візьме в печері – назад уже не видибає…»

Я тоді, пригадую, насмішкувато запитав: «А чому це він не повернеться, коли руки – ноги має і голову на плечах?!.»

– Та тому, що не знайде виходу! – сердито відрізав старий. – Ґазда на нього таке напустить, так його заморочить, що він блукатиме у печері й блукатиме, доки не випростає ноги!

Аби не ображати доброго вуйка своїми кпинами, я тоді промовчав. А зараз, сидячи в печері, подумав, що дарма не прислухався до слів старого. Містика містикою, але з нічого такі легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подібне було, от і приписали те блукання хазяїну-ведмедю та його злій силі… Бач, вуйко страхав мене, що нічого не можна брати в Ґаздівській печері. Це, звичайно, забобон, хоча у принципі думка справедлива – навіщо спустошувати печеру?

Стривай, а що я взяв у підземних володіннях ґазди?

А-а… ведмедика.

Але це, зрештою, просто смішно. Коли є вхід, то мусить же бути десь вихід, незалежно від того, брав ти що в печері чи не брав.

Я дістав з кишені куртки ведмедика, оглянув його уважно, і тепер він не видався мені таким чарівним витвором природи, як тоді, коли стояв на своєму місці… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадує якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тільки. Не треба було його чіпати. Бо що дивне у печері – те не буде видаватися дивом у сучасній міській квартирі.

Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишені куртки, все ще жалкуючи, що понівечив задарма такий витвір природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, ніби піднімався на круту гору. Аби заспокоїтись, заплющив очі і намагався ні про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я відчув, що печерою хтось іде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.